Люди і події 2010 року
Уже кілька років поспіль РІСУ проводить опитування громадської і експертної думки щодо найвизначніших осіб і подій року. Пропонуємо до вашої уваги першу частину відповідей наших експертів.
Запитання:
- Душпастир року (духовна особа, священнослужитель, українець чи іноземець, який особливо позитивно проявив себе у 2010 році в релігійному житті України).
- Мирянин року (світська особа, українець чи іноземець, який особливо позитивно проявив себе у 2010 році в релігійному житті України).
- Найбільш позитивна подія (процес, тенденції) в українському релігійному житті 2010 року
- Найбільш негативна подія (процес, тенденції) в українському релігійному житті 2010 року
Михайло ЧЕРЕНКОВ, доктор філософських наук, віце-президент фонду «Духовне відродження»
1. Глава УГКЦ Любомир (Гузар), займаючи принципову позицію, далеку від конформізму та політиканства, залишався духовним авторитетом не тільки для греко-католиків, але й для православних і протестантів. Постать українського кардинала є об’єднуючою для проукраїнських сил з усіх конфесій; є уособленням євангельського духу, соціальної відповідальності, християнського патріотизму, а не вузькоконфесійних чи приватних корисних інтересів.
2. Богослов, філософ Юрій Чорноморець у своїх численних дослідженнях, виступах, публіцистичних статтях показав інший образ православ’я, пов’язаний не з традицією РПЦ, а з контекстом православ’я світового, новими прочитаннями патристики, православним «євангелізмом». Присутність Юрія Чорноморця та цілої плеяди молодих богословів всередині УПЦ (МП) відображає різновекторність ідентифікаційних процесів та багатовимірність богословської думки найбільшої православної конфесії України. Різноманітність православ’я відповідає конфесійному плюралізму України та історичному досвіду Церкви. Інакомислячі християни є багатством Церкви, а не її проблемою.
3. Деполітизація конфесійного життя більше дає, аніж забирає. Всі українські конфесії, окрім УПЦ (МП), нині позбавлені потужної державної підтримки та політичного впливу. Отже, Церква volens nolens має спиратись не на політичний ресурс, а на властивий їй духовний авторитет, плекати, виборювати саме його, а не преференції з боку держави.
4. Монополізація та синкретизація політичної та релігійної сфер життя країни, демонстративне наближення УПЦ (МП) до влади, тінізація державно-конфесійних відносин. Особисті зв’язки єрархів УПЦ (МП) та чільників «нової держави» визначатимуть принципові питання на власну користь, нехтуючи міжконфесійною злагодою та інтересами вірян інших конфесій.
Андрій ЮРАШ, канд. політ. наук, доцент факультету журналістики Львівського національного університету ім. І.Франка
1. Святєйшій Кіріл! Ні про кого стільки не говорили, нікого більше не хвалили, нікого стільки не лаяли. Та й ніхто стільки не доклався до ініціювання переформатування релігійної конфігурації в Україні, як Кіріл.
Як альтернативу, можна згадати Митрополита Володимира (Сабодана) — і ювілей святкував, і фактично перетворився на главу державної Церкви, точніше частини Церкви, що є державною і в Росії, і в Україні.
2. Народний депутат Олександр Єдін:
— голова молодіжної комісії УПЦ (МП);
— ініціатор законопроекту, що надає податкові канікули для УПЦ (МП) до кінця будови кафедрального собору у Києві.
3. Процес все більшої консолідації і пошуку порозуміння між Церквами Київської традиції, які поступово починають розуміти, що приречені на співдію і навіть об’єднання у майбутньому. Цей процес прискорився у 2010 році, коли нова влада показала, кого насправді бачить державною Церквою, а тому всім «упослідженим» — УПЦ КП, УГКЦ і т.д. — нічого не залишається, як поглиблювати процеси взаємного порозуміння і визнання.
4. Негативів так багато, що один лише виділити важко. Тому назву кілька:
— прагнення перетворити УПЦ (МП) на державну Церкву;
— прагнення зупинити українізаційні тенденції у середовищі УПЦ (МП);
— поглиблення маргіналізації УАПЦ та остаточне перетворення її на маріонетку в руках РПЦ і влади задля тиску і розвалу УПЦ КП.
Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ, канд. філос. наук, докторант відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України, шеф-редактор Богословського порталу
1. Відкриттям року вважаю о. Аввакума із Кременчука, який 2010 року активно долучився до інтернет-дискусії. О. Аввакум, як сучасний Сковорода, свою мудрість приховує за юродством. Це мінус, бо люди відвикли від складних символічних ігор. Але цікаво: о. Аввкум завжди відстоює християнство, Євангеліє, мудрість. Це плюс. Ось за це його можна і треба любити. Він — справжній душпастир, який думає, переживає, бореться разом із всіма українцями.
2. Мирянином року вважаю Віктора Жуковського, який створив неможливе: цікавий і високоякісний богословський журнал «Християнин і світ».
3. Найбільш позитивна подія тенденція в українському релігійному житті 2010 року — це початок українського богословського ренесансу. Назву кілька подій:
– поява «Богословського порталу»;
– поява журналу сучасного богослов'я «Койнонія»;
– доповідь Блаженнійшого Митрополита Володимира «Завдання богослов'я в Україні на сучасному етапі»;
– десять років Успенським читанням;
– журнал «Християнин і світ».
Усе це — ознаки богословського ренесансу, який розпочався. Зерно, що його два десятиліття сіяли священики та миряни, академії та видавництва, здається, почало проростати.
4. Фактична капітуляція українських Церков перед катком "руського світ". Вони просто заціпеніли, як кролики перед удавом, і почали видавати якісь тривожні звуки лише на кінець року. Але поки що — ніяких дій, ніякого спротиву. У мене погане передчуття: 2011 ліквідують УПЦ КП, 2012 — УАПЦ, 2013 — УГКЦ. І в «стабілізованій до кінця» Україні буде одна державна Церква київської традиції. Тільки буде вона власне московською, а не київською.
Усе це можливо, оскільки українські Церкви не вкладають ресурсів в інтелектуальний спротив російській інформаційній експансії, а заявляють: наша Патріархія дала сотні тисяч гривень на будівництво собору в Макарові, а він за декілька днів опинився в Московському Патріархаті. Якби десяту частину грошей, які за 20 років пішли на будівництво, вклали в українське богослов'я, українську релігійну філософію, релігійну журналістику, українську історію церкви, то на сьогодні українські Церкви мали б таких вірних, яких за одну ніч не можна було б передати в іншу конфесію. Вірні можуть бути або структуровані своєю свідомостю в єдине міцне Тіло, або ж — як жиле, яке можна злити із однієї посудини до іншої, порізати, з’їсти — без жодного помітного спротиву цього жиле.
Хоча здається, що пізно щось робити, але все-таки можна ще спробувати почати серйозну роботу для християнської України. Якщо створити християнське громадянське суспільство України, можна уникнути історичної поразки перед московською навалою. Після недавніх подій в Москві, у російських імперіалів є лише дві перспективи: або відмова від імперіалізму та визнання історичної поразки, або посилення росіян завдяки приєднанню русифікованих України та Білорусі.
Зрозуміло, що церковний фронт в цій останній війні російських імперіалістів — серед головних в найближчі роки. Якщо не відбудеться різкого якісного і кількісного зростання інформаційної, культурної, піар-роботи українських Церков — матимемо, у найкращому випадку, Берестечко, в гіршому — 1946 рік.
Проміжок часу, в який можливе становлення українського християнського громадянського суспільства, стає все меншим, а тому я особисто вже не маю ніяких особливих надій. Може, хіба що станеться якесь чудо, і архиєреї українських Церков візьмуться за нову для них роботу — стратегічне будування Рідної Хати із словами: «Немає часу на поразку!»
