Білий клобук на сцені
На прохання української редакції РІСУ владика ІГОР (Ісіченко), Архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ, прокоментував виступи обласних керівників кількох східних та південних областей України із закликами до південно-східної автономії з центром в Харкові і можливість її відділення від України.
На прохання української редакції РІСУ владика ІГОР (Ісіченко), Архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ, прокоментував виступи обласних керівників кількох східних та південних областей України із закликами до південно-східної автономії з центром в Харкові і можливість її відділення від України.
Російські електронні мас-медіа та донецький телеканал “Україна” намагалися показати збори, що пройшли 28 листопада 2004 р. в Льодовому палаці Сєвєродонецька, виявом волі жителів Південно-Східної України. Однак кожен, хто уважно дивився на сєвєродонецьку залу, помітив у ній тільки наляканих можливими змінами номенклатурників, котрі перенесли в Українську державу совєтську політичну культуру часів застою, позначену всепроникним цинізмом, загальною корупцією і круговою порукою тих, кому вдалося дістатися до бюджетних коштів. Зневірившись у спробах зупинити оздоровчі зміни в столиці, комсомольці 80-х років вирішили забарикадуватися в реґіонах, що їх вважають за свої вотчини. У Харкові це виглядає трагікомічно: Євген Кушнарьов виставив там живий мур у наметах просто перед обласною адміністрацією, відгородившись кволою стіною бюджетників, звезених з області державним коштом, від небачених за своїми масштабами мітинґів на площі Свободи.
Кримінальний бізнес, що давно вже поєднався на Сході України з реґіональною владою, не покладається на власні сили. Він не вірить ані міліції, ні СБУ, поінформованим, хто стоїть за спинами новоспечених східноукраїнських сепаратистів. Його опорою не може бути армія, що зазнала наслідків руйнівної діяльности панівного режиму на власному досвіді. Розрахунок на обдурених пенсіонерів міг стосуватися виборів, але у випадку справжнього конфлікту навряд чи обласні боси можуть всерйоз розраховувати на їхній захист. Лишаються обпоєні горілкою й обкурені наркотиками безробітні юнаки, та ще “пацани” з кримінальних груп. Це не може дати почуття певности й змушує навіть зазвичай стриманого Кушнарьова вимахувати кулаками на трибуні та проголошувати дикі за своєю абсурдністю злочинні заклики.
І тут ляльководи змушені вийти з-поза лаштунків. Можливо, Боже Провидіння й дало нам пережити ганьбу сєвєродонецького путчу та попередні беззаконства на виборах, аби показати реальних організаторів сучасної політичної кризи в Україні. Присутність на сепаратистському зібранні мера Москви й працівників російського посольства, що в суверенній країні є достатньою підставою для розриву дипломатичних стосунків з країною-аґресором, - це не просто піар-акція, покликана принаймні нейтралізувати етнічних росіян. Це заспокійливий сиґнал для деморалізованих реґіональних вождів: “Не турбуйтеся, ми з вами, можете на нас розраховувати!”. На задньому ж плані сцени, як і трохи раніше в Одесі, серед путчистів бовваніє білий клобук...
Цікава річ: деякі історики вважають, що першим у Росії білий клобук одягав священик Теодор (“Федорець”, як називав його свт. Кирило Туровський), котрого князь Андрій Боголюбський нарік у єпископа Ростовського й Суздальського та хотів бачити митрополитом. На сучасників він справляв демонічне враження, приголомшуючи їх брутальною поведінкою. Теодор темпераментно заперечував монашество, не бажав приймати постриг, вбирати відповідний монаший одяг і демонстративно носив білий клобук на знак світського стану. Будучи нареченим єпископом, він бив, тортурував, ув’язнював людей, відбирав у них майно, випалював очі, виривав язики, розпинав їх на стіні. Його неподобства тривали, доки він був потрібен князеві як альтернатива київському митрополитові. Але ставши непотрібним, Теодор був відданий на митрополичий суд. Літопис згадує про по-середньовічному жорстоку кару: митрополит «наказав йому язик відрізати, як злодієві та єретику, і руку праву відтяти і очі йому вийняти».
Минуло вже понад вісімсот років. Білий клобук так і не прищепився в Церквах грецького обряду, але міцно ввійшов до російської церковної традиції, обставини ж його появи загубилися у вирі історії. Вже давно носії білих клобуків є монахами – принаймні позірно. Але непохитною з часів Андрія Боголюбського лишилася в Росії традиція нерозривної єдности Церкви з державною владою, що не раз оберталася співучастю в злочинах або не менш злочинним потуранням державному теророві. Чомусь після падіння СССР Церква в Росії так і не поставила перед собою питання про витоки російського большевизму, про внутрішні причини релігійної кризи, які дозволили “народові-богоносцеві” вмить вихлюпнути назовні задавнену ненависть до клиру, влаштовувати блюзнірські “червоні великодні”, палити образи й руйнувати храми. Червоно-коричневі політики Росії воліють шукати масонські змови, говорити про “Протоколи сіонських мудреців”, вираховувати серед большевицьких вождів осіб з неросійськими прізвищами. Однак чи пояснює це стрімке й масове відпадіння від Церкви самих росіян ще задовго до “безбожницьких п’ятирічок”? І як тлумачити появу серед лідерів безбожницького режиму випускників семінарій, осіб, хрещених і вінчаних у Православній Церкві?
Сьогодні ми бачимо білі клобуки як неодмінну деталь обрамлення головного персонажа політичного водевілю з рефреном “Тому що”. Сьогодні в російських храмах України роздають листівки з молитвою за їхнього кандидата в президенти. І там немає слів про прощення його провин – лише побажання успіхів і перемоги над ворогами. Сьогодні відкинені облудні слова про “фактичну незалежність” УПЦ – дійсні лідери зареєстрованого під такою назвою релігійного об’єднання кинулися на політичну сцену, випромінюючи ненависть до народу, який зважився захищати власний вибір, і запекло відстоюючи збереження чужоземного впливу на політичну й господарчу реальність України.
Так є сьогодні. Але завтра неодмінно настане. Воно настає вже зараз, коли десятки тисяч людей у Харкові щодня виходять на центральний майдан, вигукуючи крім звичайних універсальних гасел ще й “Кушнарьова геть” та “Харків – не Донецьк”. Ці люди в переважній більшості говорять російською мовою, значна частина з них пов’язує себе з УПЦ. Але білі клобуки російських владик вони бачать лише в таборі опонентів. Прихід до храму обертається для багатьох духовною драмою: замість розради й підтримки вони дістають тут брутальні листівки та авторитетні пояснення батюшок із галицьким акцентом про те, що опозиція створена на американські гроші, кожен із учасників акцій протесту дістає по 150 доларів щодоби, а мета Віктора Ющенка – глибоко віруючої православної людини, до речі! – знищити Православну Церкву в Україні й навернути всіх на унію.
Як мають освічені, самостійні люди реаґувати на все це? У кращому разі вони звернуться зі своїми проблемами до іншої – не обов’язково православної – конфесії. В гіршому – винесуть із сучасних випробувань гіркий спогад про фарисеїв, котрі в скрутну хвилину пройшли повз людську біду, не бажаючи ризикувати власним добробутом. Боюся, що неодмінним наслідком проурядової аґітації “білих клобуків” стане стрімке зростання антиклерикальних настроїв і падіння суспільної довіри до Церкви. А це позначиться на всіх християнських визнаннях, не лише на УПЦ.
На майдані Незалежности залунало в ці дні не лише “Міліція - з народом” чи “Армія – з народом”, але й “Церква – з народом”. Здається, радісні й обнадійливі слова. Здається – доки не замислимося: а що, люди на майдані, поведені високою християнською жертовністю на боротьбу зі злом, у абсолютній більшості православні, католики обох обрядів, протестанти, не вважають себе частиною Церкви? І хіба не творили церковне життя в Римській імперії насамперед мученики і сповідники – у величезній більшості світські люди? Тепер у нас на майдани вишла краща частина Церкви: жертовні, відповідальні й чисті люди, готові боронити правду. Проблема виникла лише з тією мізерною частиною членів релігійних громад, яка виявилася втягненою в кримінальні стосунки й пов’язала себе з панівним режимом круговою порукою.
Відчуження Церкви й народу було свого часу виявом духовного занепаду церковної спільноти. Воно у нас і досі зловісно виявляється в ототожненні Церкви з групкою людей у білих клобуках або принаймні з клиром. Але соборний дух східної Церкви чужий клановій замкненості. Завжди, коли окремі ієрархи бралися використовувати Церкви для власних політичних амібіцій або перетворювали її на знаряддя імперської політики, це фатально закінчувалося і для імперій, і для фарисеїв у рясах. Церква як містичне тіло Христове є спільнотою всіх вірних, де в гармонійній взаємодії перебувають ієрархія, клир і миряни. Жодна з цих частин, коли вона ізолюється від інших, не більше життєздатна, ніж ампутовані рука або серце. Відриваючись від інших частин Христового тіла, ця бунтівна часточка відривається і від Христа. Протистояння окремих ієрархів власним мирянам є лише однією з версій богоборницького бунту, який із часів Люцифера закінчувався однаково.
Не знаю, наскільки щирими є наміри допомогти Росії з боку осіб у білих клобуках, які дали себе витягти на сцену в ролі другорядних акторів у виставі політичного цирку з “південно-східною автономією”, спрямованою на входження до РСФСР. Але знаю напевне: справжні російські духовні еліти як в Україні, так і в себе на історичній батьківщині не можуть не знати, що тут, у нас, вирішується також майбутнє їхньої рідної землі, майбутнє Російської Церкви. Наші акції громадянської непокори відкривають перспективу виходу зі згубного для Росії віражу. Ляльководи, що з’являються зараз на сцені українського політичного життя, в намаганні зупинити суспільний проґрес у Росії занурюють свою власну країну в похмуру сірість застою. Церква ж, даючи використати себе в цій грі, ризикує перетворитися на клоуна, якого випускають на сцену, щоб відвернути увагу глядачів від зміни декорацій. Однак коли декорації змінюються й на сцену виходять справжні акробати, клоунів змушують сховатися за лаштунки. Поки що білий клобук яскравою плямою виділяється на тлі сцени в Сєвєродонецьку. Та чи надовго?..
