Експерт: доктрина "Русского мира" не стосується Христа, основ Православ’я, спасіння і духовного зростання — вона про геополітику
На відміну від частини оглядачів, яких я щиро поважаю і до думки яких уважно прислуховуюсь, схильний ставитися до доктрини «Русского мира» цілком серйозно. Поза сумнівом, вона не про Христа і не про неушкоджене вчення Семи Вселенських Соборів, не про спасіння і не про духовне зростання, а про геополітику. Безперечно, деталі цієї доктрини, які дедалі чіткіше вимальовуються, здатні викликати і щире сум’яття богословів, і поблажливу посмішку фахівців гуманітарних та соціальних наук. Доктрину цю можна критикувати уздовж і впоперек, що, власне, за рік від минулого Собору неодноразово робилося.
Але доктрина має реальне жало. Його реальність – зовсім не у невідпорності аргументів й залізній логіці. А – якщо говорити про Україну – у невдоволенні українців тим, як реалізується їхній історичний вибір. Вони, власне, і стали українцями тому, що схотіли стати самостійними суб’єктами історії, а не сировиною для того, що Патріарх називає «Русским миром». Вони вирішили, що мають достатньо сил і таланту, аби перестати бути «периферією периферії» і взяти самостійну участь у справах світу. Просто кажучи, вони вирішили звести щось більш ефективне, людяне і придатне для життя, ніж те утворення, котре частіше давало світові приклад того, як не має бути, ніж взірці досконалості.
Однак Патріарх вкотре вже після візиту в Україну влітку 2009 року закликає українців цей вибір переглянути. Він резервує для них почесне місце у спільному просторі, обіцяє рахуватися з їхніми особливостями та надати їм право говорити з іншими «від імені могутньої цивілізації». І ставить перед українцями вже достатньо конкретні завдання: «будити цивілізаційну свідомість», зміцнювати спільну пам'ять, розпочинати процес інтеграції, перетворювати Київ на «один з найбільш важливих політичних і суспільних центрів “Русского мира”». Патріарх чесно говорить: цьому сприяють «історичні умови». Під такими сприятливими умовами слід розуміти зміну політичної кон’юнктури та розчарування чималої частини українців підсумками першого двадцятиліття самостійного буття. В інакшому випадку патріарша доктрина лишилася б навіть не предметом суто академічних дискусій, а радше — публіцистичного стьобу. Але все ж таки не зрозуміло: заради чого українці повинні відмовитися від історичної суб’єктності? Заради чергового есхатологічного проекту? Так вони ще не оговталися від участі у попередніх. Чому у глобальному полілогові культур і духовних традицій вони не повинні говорити від свого власного імені? Вирішувати, куди, як і наскільки швидко інтегруватися? Чому участь саме у цьому проекті долучить їх до «вищого, загальнолюдського рівня суспільного буття, який можливий у рамках грішного світу»?
Однак доктрина, яка схожа на вчення про цивілізаційний детермінізм більше, ніж на богословську концепцію, все одно лишається викликом для українців. Бо виходить із їхньої нездатності розвиватися самостійно і досягти «благополуччя і впевненості у майбутньому» поза спільністю, в якій цього «благополуччя» їй так і не вдалося досягти.
