Церква і вибори-2010: клерикалізація без моралізації

28 жовтня 2010, 17:20 | Коментарі | 3 |   | Код для блогу |  | 

Гліб КОВАЛЕНКО

Вибори до місцевих рад 2010 року ввійдуть в історію не лише як полігон для утвердження Партією регіонів нових методів захоплення та утримання влади. І не лише ростом популярності в Західній Україні радикальної партії «Свобода», зникненням класичної схеми «Захід-Схід» та виникненням нової конфігурації: східна влада та західна радикальна опозиція, між якими буде затисненим болото ліберальної альтернативи до двох «сильних» партій. Тим більше, що і самі партії ліберального табору, відчуваючи настрої суспільства, грають силовою риторикою: «СИЛЬНА Україна», «ФРОНТ змін». Не вистачає лише бігбордів із написами «Батьківщина в небезпеці, до зброї громадяни!».

У цій країні, що шукає сильної руки та радикальних рішень, на місцевих виборах дивним чином вигулькнули ті, хто за визначенням має бути втіленням поміркованості, толерантності, солідарності, любові, захисниками ідеалів особистої свободи та сталих традицій. Родзинкою в будь-якому списку стали священики. Як правило – православні. Як правило із двох конфесій – УПЦ (МП) та УПЦ КП. Конфесій, які навіть між собою перебувають в стані війни, так і не досягнувши ніяких результатів у спробах утвердити хоча б перемир’я.

Помилка перша: прийняття партійної логіки

Pokajtes-greshnikiОчевидно, що конфесії, які не змогли об’єднатися між собою будучи єдиновірними, не зможуть і стати скріпкою для українського суспільного організму. Свого часу Аристотель визначив, що для існування держави необхідні дві речі. Право творить механізм, який є опорою для існування всієї держави. Єдина духовність творить атмосферу солідарності (за Арістотелем — «дружби»). Правова свідомість та солідарне світовідчуття – ось чого не вистачає Україні. Правовий нігілізм поєднується із нігілізмом духовним. Чи можуть священики подолати хоча б одну із проблем? Жодна із них не змогла дати суспільству ясного і зрозумілого соціального вчення про необхідність правового устрою як вимоги християнської моралі. Адже правовий устрій базується на простій моральній аксіомі: «не чини іншому того, чого не бажаєш собі». Ця аксіома лежить і в основі всякої релігійної моралі, яка є традиційною для юдео-християнської цивілізації. Жодна з українських конфесій ясно і зрозуміло для суспільства не пояснила, що солідарність – це початок любові. Тієї всеохоплюючої любові, про яку вчив Ісус.

Церковників захопила логіка партійного мислення: «Ми і вони. Вони і ми». При цьому ніхто не поступає з огляду на правовий імператив: «не чини іншому того, чого не бажаєш собі». Тим більше між церковниками не бачимо солідарності. Заклики ставитися до «розкольників» із любов’ю зависли в повітрі, теологічного осмислення цього заклику та рецепції його вірними не відбулося. Так само як і прекрасних слів на адресу УПЦ (МП), які іноді доводиться чути від очільників УПЦ КП (зовсім недавно ця конфесія відмовилась від жорстких характеристик УПЦ (МП), які давалися в декларації 2007 року). В логіці партійного мислення ніхто не ставить себе на місце «іншого». Ніхто не думає: «я не буду захоплювати храм, бо не бажаю цього собі». Тим більше ніхто не думає: «Я любитиму ворога, бо цього хотів від мене Ісус». Священики йдуть у владу, бо хочуть захистити себе від представників інших конфесій у цій владі. Якщо не буде в місцевій раді мене, то буде мій конкурент. Тому існують містечка, де у списках різних політичних партій представлені всі священики місцевих храмів. Кожен боїться іншого, тому що сам такий. Ніхто не бажає першим почати жити як віруючий (не чини іншому того, чого не бажаєш собі), як християн (люби всіх).

Отже, священики йдуть на вибори тому, що ніщо людське їм не чуже. В цьому немає гріха, в цьому є катастрофа. Тому що людське, занадто людське в світогляді священства сьогодні – це смерть в суспільній думці Церкви та Бога завтра. Політично заангажована Церква, яка не змогла підняти політикум до рівня християнської духовності, а опустилась до рівня партійного мислення – це завтрашні пусті храми та, що гірше, – пусті душі.

Опустошення християнського духу традиційних Церков через їх політичну заангажованість не подолати православними фестивалями кіно чи ЗМІ, релігійними телеканалами чи проповідями Предстоятелів. Важливо відразу мати правильну орієнтацію та пройти між Сціллою політичного мислення та Харибдою відсутності соціального вчення.

Між тим, українські Церкви впадають в обидві крайнощі. Адже сучасний стан справ характеризується не лише партійністю конфесійних представників на виборах, але і відсутністю проповіді соціального вчення Церкви.

Помилка друга: відсутність проповіді соціального вчення

Священики розповідають виборцям все, що завгодно, крім соціального вчення Церкви. Іноді здається, що вони самі не знають цього вчення та не розуміють його важливості. Для священиків соціальні концепції їх Церков залишилися абстрактними документами, які ніяк не стосуються життя Церкви і життя суспільства. Важливою ознакою нігілізму щодо власного соціального вчення є вже те, що одна із цих «Соціальних Концепцій» як непомильне вчення Церкви проголошує заборону священикам обиратися до органів влади! Очевидно, що: 1) соціальні концепції 2000 року і більш пізні були «сирими» і не до кінця продуманими; 2) єпископат не зрозумів, що «соціальне вчення» — це церковна проповідь на специфічній мові практичної теології, яка може вдало доповнювати Євангеліє та Передання, відповідаючи на сучасні актуальні питання, виходячи із незмінних християнських принципів; 3) єпископат не організував вивчення соціального вчення священством і мирянами; 4) суспільство не почуло і не зрозуміло соціального вчення Церков.

Очевидно, що необхідне постійне переосмислення, поглиблення соціального вчення традиційними Церквами в Україні. Про це вже говорив Предстоятель УПЦ (МП) Митрополит Володимир у доповіді «Задачі православного богослов’я в Україні на сучасному етапі». Зачекаємо на реалізацію цієї тези. Але ще більше в доповіді підкреслено необхідність популяризації соціального вчення Церкви як системної роботи.

Соціальне вчення – це засіб для євангелізації та християнізації сучасного суспільна. Якщо християнська Церква не намагається християнізувати життя своїх вірних в цілісності цього життя – то тоді, яка це Церква? Сучасні ідеологи неолібералізму із тривогою мають спостерігати за системними зусиллями традиційних Церков християнізувати суспільство. А між тим, вони бачать лише роботу із клерикалізації, тобто намагання поруч із владою світською поставити владу духовну. Але навіщо? Свобода проповіді – ось що було достатнім для успіху християнської проповіді, коли апостоли чи рівноапостольні проповідники мали сміливість просто євангелізувати та християнізувати життя народів.

Суспільство не чує голосу проповіді соціального вчення не лише Православних Церков. Українська Греко-Католицька Церква в принципі намагається донести власне вчення до суспільства. Але робить це від випадку до випадку, несистематично. Наявних ресурсів – і людських і фінансових – на проповідь соціального вчення виділяється нескінченно мало як для таких грандіозних завдань. Відповідно, маємо в УГКЦ кращу ситуацію із формулюванням соціального вчення, маємо дитячі кроки в проповіді цього вчення та ембріональний стан суспільної відповіді на проповідь соціальної доктрини.

Україна могла б бути схожою у власній християнськості хоча б на Польщу. Але в реальності навіть Західна Україна має замість християнського світогляду обрядовір’я та незнання власної традиції. Тим більше християнська просвіта не здійснена на території всієї України. Тому християнськість України — це її минуле (і то таке твердження спірне) і майбутнє – можливе, але маловірогідне.

Навіть в християнізованих суспільствах християнська ідентичність сьогодні під загрозою. Тим більше вона є все більш проблематичною в Україні. Християнські Церкви мали б докласти всіх можливих зусиль в проповіді всіма можливими способами – тому що це їх обов’язок перед Христом. Якщо ж на таку проповідь Церква не знайшла внутрішніх сил – то тоді позитивним явищем було б хоча б зусилля утриматися від партійної боротьби. Але українські Церкви спокусилися обома способами. І тим самим вони знищують простір для можливого релігійного відродження в Україні. Тим самим вони працюють на підтвердження сумнівної тези релігієзнавців: «В Україні всі, хто шукав Бога, вже знайшли його в якійсь конфесії, і в подальшому ніякого зростання релігійності не можна очікувати». Невже на цій стадії напівпоразки Церкви зупиняться і почнеться процес відходу вірних із Церков – із політичних причин? Невже Україна не знайде себе в християнському соціальному вченні? Невже політики не почують Церкву і не утвориться природного для України поділу на християнських консерваторів і християнських демократів? Скоріше за все християнське майбутнє так і залишиться мрією церковників, які не змогли достукатися до сердець і розуму українців. А замість цього грали на їх низьких політичних почуттях. Епоха розуму та серця так і залишиться як побажання, а наступить епоха сили та інстинктів. У ці часи торжества СИЛИ розпочати християнізацію України буде ще важче, майже неможливо.

Система Orphus
Рейтинг
0
3
3коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Паломник | 29 жовтня 2010, 01:19
    Коментувати коментар

    А ще після виборів у нас можуть з'явитися "духовні тушки".Так що сумно не буде.

  • Паломник | 28 жовтня 2010, 22:15
    Коментувати коментар

    Оце насмішив мене автор статті.Замість бути сіллю землі священики стали родзинкою виборчих списків.Родзинки,як відомо,солодші.Тому їх швидше з'їдять і вони підуть в забуття.

    • Тарасій | 28 жовтня 2010, 22:41
      Коментувати коментар

      А в тому щось є. Сіль є користю для землі, щоби вона могла родити. А родзинки є короткотривалою насолодою. Хоча з тих самих родзинок священики в таборах робили вино для Причастя. Так що, не варто відкидати шанс, що хоч одна з цих "родзинок" стане складовою Божої справи.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 18 серпня 2019, 22:22 | Інтерв'ю | view photo | 

    "Якби Філарету дозволили піти з Об’єднавчого собору – він би програв", — митрополит Макарій (Малетич)

    Митрополит Макарій розповідає про теперішню ситуацію в ПЦУ, про переходи громад Московського патріархату, про роль іноземних дипломатів у процесі автокефалії, про спекуляції навколо хіротоній УАПЦ та про деякі закулісні деталі Об’єдначого собору.

  • 11 серпня 2019, 11:01 | Відкрита тема | view photo | 

    Коли горять храми…

    Собор Паризької Богоматері – не єдина святиня, яка потерпала від пожежі. Храми горіли в усі часи, в усіх країнах. І хоча значно частіше церкви й собори страждали від війн або недбальства будівельників, проте і пожежі час від часу нищили рукотворні святині.

Останні коментарі

  • barni | 23 серпня 2019, 22:01

    Останнє рішення вл. Епіфанія суперове! Перекрити грошові потоки вл. Філарету! І тоді (вже й зараз) стане зрозуміло, чи вл. Філарет є УКРАЇСЬКОГО СПРЯМУВАННЯ, чи він є "патріарх" з ПРИМУСУ

  • barni | 22 серпня 2019, 22:08

    Як на мене, то рішення вл.Епіфанія ПРОСТО СУПЕРОВЕ, це потрібно було зробина на слідуючий день після об"єднавчого собору. Оце б ще клєрки від "культури і духовності" перекрили

  • barni | 21 серпня 2019, 22:45

    Хотілося б запитати вл.Макарія, як він "працював" з московськими попами, адже кількість парафій, яка йому підпорядковувалась, до ОБ"ЄДНАННЯ, все зменшувалась і зменшувалась! Поділіться

  • barni | 21 серпня 2019, 22:34

    Я, не про реставрацію, а про життя. Родина моєї дружини з "так званих переселенців". на зорі українського становлення (за п. В.Чорновола) мати моєї дружини поїхала в те село де народилась.

  • barni | 21 серпня 2019, 22:17

    "людина повинна свідчити Христа тим, які Його потребують" Як на мене то це просто ЖАХ !!! Свідчити про Христа тим хто його не потребує це НАЙПЕРШЕ І НАЙГОЛОВНІШЕ ДЛЯ

Популярні статті місяця