„Нова українська влада багато в чому стала на шлях мавпування російського „особливого” шляху” — думка експертів
Чи існує сьогодні в Україні можливість внесення змін до законодавства, в результаті чого одна чи кілька Церков/релігійних організацій отримають привілеї або певні переваги? І чи потрібно вносити до законодавства зміни, які б констатували історичний вплив традиційних Церков без змін до конституційної норми про рівність всіх? З цими запитаннями РІСУ звернулася до провідних експертів.
Геннадій ДРУЗЕНКО, науковий співробітник Інституту публічного порівняльного та міжнародного права (Ґайдельберг, Німеччина)
Як свідчить європейський досвід, законодавча норма про особливе місце чи особливі заслуги окремих Церков може мирно співіснувати з релігійною свободою. Однак неодмінною умовою такого неконфліктного співіснування є розвинуті демократичні інституції, активне громадянське суспільство та ефективна судова система, що захищають свободу віросповідання, насамперед свободу релігійних меншин, від ексцесів теократичних атавізмів. У державах, де такі умови відсутні, законодавче закріплення особливого статусу окремих конфесій стає епітафією конституційному принципові свободи релігії. Росія – яскравий тому приклад. Наведу лише останнє свідчення такого відвертого та цинічного плюндрування принципів свободи переконань у РФ. Керівник корпорації ОАО «Русское молоко» дав своїм невінчаним підлеглим час до 14 жовтня, аби вони узяли церковний (звичайно, православний) шлюб або звільнились. Реєстрація шлюбу в органах РАЦС для ультра-православного топ-менеджера не аргумент. І таких прикладів зрощення держави і Церкви (однієї з Церков) стає все більше.
Я не стверджую, що відновлення «теократії» (насправді єпископократії) добре чи навпаки зле. Просто для цього слід спершу спитати власних громадян (бажано на референдумі), чи воліють вони перетворення їхньої країни на «православну республіку», а потім замінити конституційну норму про право кожного на свободу віросповідання на обов’язок росіянина «бути православним». Принаймні, це буде чесно.
На жаль, нова українська влада багато в чому стала на шлях мавпування російського «особливого» шляху (про російські дороги написано чимало, тож якість та напрям цього шляху не коментуватиму). Тому в принципі, у середньостроковій перспективі, вірогідність того, що Київ змавпує також кремлівську норму про особливі заслуги деяких конфесій перед батьківщиною (сорі, отечеством), існує. Напевно цього року ця вірогідність близька до нуля, але ж в Януковича попереду 4,5 роки правління та пассіонарний духовний наставник (за сумісництвом Московський Патріарх)...
І хто розповість нашому православному Головкому, що в Україні спроби створення моноконфесійної держави завершувалися Руїною та подальшим приєднанням до Москви? Хоча, хто зна, може саме цього він інтуїтивно і прагне. Бо скидається на те, що шапка Мономаха для „професора” заважка – натомість губернатором він був дійсно справним.
Леся КОВАЛЕНКО, д-р права, директор Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету
Цілком реальна можливість. Причому парадокс у тому, що для цього можуть вдало використати благі наміри попередників.
Так, скажімо, з 2003 року говориться про прийняття на законодавчому рівні Концепції державно-церковних відносин. Попри існування кількох проектів, найбільшою підтримкою користується концепція Центру ім. О.Разумкова (при чому підтримкою мало не всебічною, що засвідчили минулі заяви Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій і коментарі багатьох експертів). У проекті концепції дуже виразно наголошується на „релігійній традиції суспільства”,”традиційній релігійній культурі суспільства” тощо. Дуже гарне розлоге роз’яснення що саме розуміють автори під цими поняттями подано у „основних термінах та поняттях”: „сукупність (цілісність) релігій, історично властивих народу України, які формували його культуру й ментальність, фактично визнаних суспільством як загальна цінність і загальна культурна спадщина. У цьому контексті показове фактичне визнання державою та суспільством видатної ролі християнства київської церковної традиції (православ’я та греко-католицизм) у формуванні культури й ментальності українського народу, що проявилося в заснуванні великих християнських свят як державних свят України, трансляції християнських богослужінь державними теле— і радіоканалами. Незаперечний внесок у культуру та ментальність українського народу як етнічного і політичного співтовариства католицизму в його західній традиції, протестантизму, ісламу, юдаїзму, релігій національних меншин, які століттями живуть в Україні і збагачують її духовно-культурну спадщину, сприяють її самобутності та відкритості світовому співтовариству, перешкоджають уніфікації населення та знеособленню України у глобалізованому світі”. Але як можна цим визначенням користуватися у тлумаченні законів?
Один приклад з цієї ж концепції: додаткове обмеження релігійної свободи, що диктується “необхідністю […] збереження релігійної традиції суспільства”. І так може бути з усім іншим — ефірним часом для трансляції богослужінь, допуском до школи, дозволом на будівництво і т.д. І доводь потім у суді, що все це не відповідатиме ані Конституції (ч. 3 ст. 22 та ч. 1 ст. 92), ані нормам міжнародного права (зокрема ч. 2. ст. 29 Загальної Декларації прав людини, ч. 3 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ч. 2 ст. 9 Європейської Конвенції прав людини).
Це один з прикладів. „Принагідне” тлумачення норм, обумовлене політичною кон'юнктурою характерне для нашої „пост-” дійсності. Зараз це несе особливу загрозу через порушений від моменту інавгурації чинного президента баланс суспільної ролі релігійних організацій. Фактичне затишшя (одна зустріч станом на серпень) діяльності Всеукраїнської Ради Церков може тлумачитися щонайменше як тайм-аут, щонайбільше як відсутність ефективних механізмів діалогу. У такій ситуації прийняття навіть щонайкращих змін — безпосередня небезпека порушення прав особи.
Михайло ЧЕРЕНКОВ, док. філос. наук, віце-президент фонду «Духовне відродження»
На жаль, і попередня, і нинішня влада надто переймаються питанням єдиної, державної Церкви, замість того, щоб займатись створенням гідних законодавчих і соціально-економічних умов для всіх громадян, до яких би Церков вони не належали. Якщо режим Віктора Ющенка опікувався створенням єдиної помісної Церкви шляхом діалогу між різними православними Церквами, то нинішня проросійська влада примушує українські Церкви до покаяння у розколі та мріє про їх розчинення всередині РПЦ. Вочевидь, що державне лобіювання РПЦ і надання їй виняткових преференцій загрожують існуючому плюралізму в українському християнстві, міжконфесійній злагоді та свободам громадян. Проте ця небезпека не зупинить проросійську партію влади в її прагненні монополізувати політичний і духовний вплив.
Визнання окремої Церкви як «традиційної» викличе не так юридичні, як історичні, політичні та богословські суперечки. Констатація історичного впливу традиційних Церков матиме негативний резонанс з боку релігійних меншин, адже маркування певної конфесії як «історичної» і «традиційної» надає їй переваги в очах суспільства і важить навіть більше, ніж законні права. «Історичності» і «традиційності» буде достатньо, щоб зафіксувати привілейований статус одної Церкви і принизити інших, а закони при цьому вже можна буде й не читати.
