“Народні обранці вочевидь забули той факт, що Софійський собор створювався саме для проведення у ньому богослужінь, а не тих чи інших державних заходів”
Юрій РЕШЕТНІКОВ, канд. філос. наук, член ради директорів Української асоціації релігійної свободи
Рішення Комітету з питань культури та духовності Верховної Ради України від 14 січня 2009 року щодо відмови у задоволенні звернення Української Православної Церкви стосовно можливості проведення 17 січня молебню у соборі Софії Київській напередодні Помісного Собору РПЦ, на якому обиратиметься Патріарх Московський і в якому братиме участь представницька делегація з України, в черговий раз засвідчило як брак професіоналізму у значної частини членів цього Комітету, так і те, що вони перебувають у полоні певних стереотипів, сформованих ще на початку 90-х років.
Таке рішення є ігноруванням прохання Церкви, яка є найбільшою в Україні за чисельністю своїх релігійних організацій, і до якої належить значна частина українських громадян. Безумовно, що надання УПЦ можливості проведення у Софії урочистого молебню напередодні дійсно епохальної для неї події створювало б певний прецедент і ставило на порядок денний питання щодо можливості проведення у Соборі урочистих заходів іншими Церквами Київської традиції. Але видається, що більш виважено і гідно представників вищого законодавчого органу було б шукати шляхи розв’язання цього питання через міжцерковні домовленості на рівні, скажімо, Всеукраїнської Ради Церков або Наради представників християнських Церков України, ніж займати абсолютно пострадянську позицію щодо Церкви “не дамо“, при цьому формально ховаючись за Постанову Кабміну.
При цьому народні обранці вочевидь забули той факт, що Софійський собор створювався саме для проведення у ньому богослужінь, а не тих чи інших державних заходів, які там нерідко відбуваються і досить часто викликають питання щодо своєї церковності. Виникає парадокс, коли керівники Церков і навіть не християнських релігійних спільнот запрошуються до Софії під ті чи інші державні заходи, коли на території монастиря проходять розважальні заходи, зокрема, і під час посту, тобто із порушенням церковних канонів, але водночас Церква не має змоги провести у храмі молебень за власною ініціативою, а не з ініціативи держави.
Можна припустити, що на таке негативне рішення вплинула і наявна напруженість у відносинах з Росією, а відтак і стереотипний ряд щодо «Московської Церкви», «руки Москви» тощо, який підживлюється як окремими ЗМІ, так і окремими політиками. Але політизація державно-церковних і міжцерковних питань вочевидь не сприяє їх оптимальному розв’язанню.
Навряд чи таке рішення є проявом поваги до релігійних почуттів громадян, які належать до певної Церкви, так само як і навряд чи воно сприяє гармонізації державно-церковних відносин. Навряд чи воно викличе позитивні емоції серед вірних Церкви, яка між іншим підтримала і визнання Голодомору геноцидом, і в інших питаннях займає цілком патріотичну позицію по відношенню до Української держави. Залишається лише сподіватися на властиву церковним людям мудрість і розуміння ними того, що такі рішення є свідченням певної заангажованої позиції їх винуватців, а не Держави в цілому.
Варто нагадати, що українська делегація на Помісному соборі складатиме третину його учасників, що саме українські делегати та їх позиція матимуть серйозний вплив на рішення собору, а Предстоятель УПЦ Митрополит Володимир є одним із реальних кандидатів на патріарше служіння.
Мабуть що, якщо ми хочемо, щоб нас поважали у далеких світах, зокрема у Росії, нам спочатку треба навчитися поважати свого ближнього, навіть якщо він обирає іншу Церкву, ніж ми.
