• Головна
  • "Євангельським церквам не байдуже, що про них думають в суспільстві"...

"Євангельським церквам не байдуже, що про них думають в суспільстві"

04.01.2009, 23:08
Людмила ФИЛИПОВИЧ, док. філос. наук, зав. відділом сучасних релігійних процесів Інституту філософії НАНУ

Людмила ФИЛИПОВИЧ, док. філос. наук, зав. Відділом сучасних релігійних процесів Інституту філософії НАНУ прокоментувала ЗАЯВУ старших служителів християнських євангельських Церков України з приводу діяльності Сандея Аделаджа, що викликала за собою негативні наслідки для християн України

Заява цікава і навіть знакова у релігійному житті України. Вона є свідоцтвом віросповідної і теологічної зрілості Церков, які об’єднані в одній конфесії – євангельському християнстві. Церкви підтвердили біблійні (євангельські) підвалини своєї віри, а також чітко висловились щодо сучасних суспільних процесів. Опублікований документ є результатом солідарного осмислення гарячих подій економічного, соціального і врешті — морального ґатунку. І хоча приводом для цього стала «справа Сандея Аделаджі» і пов’язаний з останнім фінансовий скандал навколо «King’s Capital», Заява підтвердила здатність і готовність протестантських лідерів оперативно відреагувати на будь-які актуальні події.

Не наша релігієзнавча справа визначати ступінь вини пастора, з’ясовувати причини, обставини, наслідки діяльності компанії, хоча саме цього, певно, і чекають. На то є правосуддя: суд розбереться у справі і винесе, сподіваюсь, справедливий вирок, але не за віросповідність, а за заподіяну шкоду.

Мене, як релігієзнавця, спонукає до рефлексії зовсім інше, а саме: сам факт церковної оцінки ситуації, що склалася в конкретному конфесійному середовищі. І це треба визнати позитивом. Хоча тут не все так однозначно, підтвердженням чому є наявність або відсутність під Заявою підписів представників конфесії, керівників євангельських церков. Зрозуміло, що Церкви схвильовані і занепокоєні тим, що сталося в «Посольстві Божому». При всій автономності релігійного життя євангельських спільнот і визнання самостійності в управлінні церкви проявили солідарність і відповідальність за те, що робиться в братській церкві.

Опублікований документ говорить про те, що євангельським церквам не байдуже, що про них думають в суспільстві, віруючі і невіруючі, високопосадовці і звичайні люди. Саме тому вони так серйозно ставляться до свого авторитету, важко напрацьованого за роки активної євангелізації, місіонерства, соціальної роботи. Церква хоче відмежуватися від неприродних для християнства плодів – плодів гучних успіхів, демонстративного благополуччя, особливо її лідерів, що блиском нових лімузинів і палаців засліплюють очі своїм прихожанам.

Заява засудила, а не просто не погодилася з тим, що не відповідає Біблії, вченню Ісуса Христа, зокрема сучасне прагнення до збагачення. Наголошено, що церкви не приймають теологічне виправдання матеріального успіху, називаючи останній гріхом сріблолюбства. Християнству, і це підтверджено в Заяві, противний культ особи, сучасні світські методи утвердження в суспільстві віри, Церкви, людини, тим більше – духовного керівника.

Думка про те, що той, хто бажає успіху, прийде за порадою до успішної людини, сама по собі не є крамольною. Але при чому тут християнство, Церква, священик чи пастор?! Типові протестантські настанови в християнській вірі — успішне підприємництво, працьовитість, доброчесність, набожність, покірність владі, а також обіцянка відповідної винагороди за це (збагачення в ім’я Бога) – включали також і тезу про «світський аскетизм», що вимагає повної відданості людини своїм справам, бережливості, а також відмови від комфорту, розваг, надмірних радощів життя. Чи всі християни, в т.ч. і протестанти, пам’ятають про це? Заява нагадала про істинну суть християнства, про призначення Церкви, про відповідальність її лідерів за долю людей, а особливо в ситуації економічної кризи. Відкрито пролунав голос в захист знедолених, ошуканих, зневірених, тобто потребуючих допомоги. Іншими словами, в документі ясно виписане євангельське розуміння статусу і покликання Церкви в сучасному світі: Богу – Богове, а кесарю – кесареве.

Продемонструвавши здатність до самооцінки, до формування критичного погляду на себе, до конструктивного мислення щодо виправлення ситуації (що є не таким вже частим і поширеним явищем в релігійному світі), протестантські Церкви закликали до покаяння. Саме таке покаяння-вибачення недавно принесла Католицька Церква за часи інквізиції, хрестових походів, спалення вільнодумців. Результатом покаяння стало взаємне зняття 1965 року анафем Римським Папою Павлом VI і Константинопольським Патріархом Афінагором І. Можна навести й інші приклади. Каяття несе очищення, свідчить про визнання своєї вини. Зрозуміло, що для покаяння треба мати особливу мужність – мужність визнавати свої помилки. Часто релігійні лідери, займаючи тривалий час високі пости, упевнені у своїй безгрішності, і тут не тільки вина самих лідерів, але й того оточення, яке, власне, і сакралізує свого лідера, возносить його до рангу напівбога, а цей напівбог з часом втрачає відчуття реальності. Християнські чесноти (скромність, аскетичність тощо) стають все менш притаманними духовним і релігійним провідникам. Тож тепер вибір за самим Сандеєм Аделаджою: покаятися чи ні.

Разом з тим, зміст Заяви фіксує відсутність єдності серед протестантів. Існуючі в протестантському середовищі розходження в їх розумінні Біблії, світу, в формуванні стратегій поведінки, є, на думку одних, ознакою розбрату серед християн, а тому підлягають засудженню. Інші ж переконані, що наявність декількох позицій треба сприйняти схвально, оскільки це говорить про достатньо виразний рівень самоусвідомлення євангельськими церквами своєї причетності до християнства, ідентифікації себе саме з євангельським його напрямом. Вважається, що відмінна від твоєї думка спонукає сміливіше артикулювати свої віросповідні принципи, чіткіше визначити, що відповідає духові вчення, а що ні. Що це, як не розвиток соціальної концепції протестантів, їхнього богослов’я?

Роздумуючи над значенням цієї Заяви для подальшого розвитку євангельського християнства, зокрема про те, послабить вона позиції даної конфесії чи навпаки – посилить, думаю, що цей випадок — при всіх розбіжностях в розумінні місії Церкви - не приведе до нового розколу. Незважаючи на достатньо рішучий тон Заяви, який десь чимось нагадує православне анафемування, можна очікувати лише загострення відносин між церквами, хоча в Заяві і містяться заклики до порозуміння. За прогнозованою відмову Аделаджі покинути своє служіння в церкві і рішучістю церков не змінювати прийнятих рішень стоять більш глибинні речі, які супроводжують християнську Церкву від самого її постання. І нині євангельським церквам, як і сотні років назад, належить відповісти, як жити в цьому світі? відмовитися від «прєлєстей» життя, засудивши мирське, чи пристосуватися до нього? обрати цінності вічного життя чи ситого щоденного існування? І Заява ясно показала, що є пріоритетним для більшості євангельських християн.