"Євангельським церквам не байдуже, що про них думають в суспільстві"
Людмила ФИЛИПОВИЧ, док. філос. наук, зав. Відділом сучасних релігійних процесів Інституту філософії НАНУ прокоментувала ЗАЯВУ старших служителів християнських євангельських Церков України з приводу діяльності Сандея Аделаджа, що викликала за собою негативні наслідки для християн України
Заява цікава і навіть знакова у релігійному житті України. Вона є свідоцтвом віросповідної і теологічної зрілості Церков, які об’єднані в одній конфесії – євангельському християнстві. Церкви підтвердили біблійні (євангельські) підвалини своєї віри, а також чітко висловились щодо сучасних суспільних процесів. Опублікований документ є результатом солідарного осмислення гарячих подій економічного, соціального і врешті — морального ґатунку. І хоча приводом для цього стала «справа Сандея Аделаджі» і пов’язаний з останнім фінансовий скандал навколо «King’s Capital», Заява підтвердила здатність і готовність протестантських лідерів оперативно відреагувати на будь-які актуальні події.
Не наша релігієзнавча справа визначати ступінь вини пастора, з’ясовувати причини, обставини, наслідки діяльності компанії, хоча саме цього, певно, і чекають. На то є правосуддя: суд розбереться у справі і винесе, сподіваюсь, справедливий вирок, але не за віросповідність, а за заподіяну шкоду.
Мене, як релігієзнавця, спонукає до рефлексії зовсім інше, а саме: сам факт церковної оцінки ситуації, що склалася в конкретному конфесійному середовищі. І це треба визнати позитивом. Хоча тут не все так однозначно, підтвердженням чому є наявність або відсутність під Заявою підписів представників конфесії, керівників євангельських церков. Зрозуміло, що Церкви схвильовані і занепокоєні тим, що сталося в «Посольстві Божому». При всій автономності релігійного життя євангельських спільнот і визнання самостійності в управлінні церкви проявили солідарність і відповідальність за те, що робиться в братській церкві.
Опублікований документ говорить про те, що євангельським церквам не байдуже, що про них думають в суспільстві, віруючі і невіруючі, високопосадовці і звичайні люди. Саме тому вони так серйозно ставляться до свого авторитету, важко напрацьованого за роки активної євангелізації, місіонерства, соціальної роботи. Церква хоче відмежуватися від неприродних для християнства плодів – плодів гучних успіхів, демонстративного благополуччя, особливо її лідерів, що блиском нових лімузинів і палаців засліплюють очі своїм прихожанам.
Заява засудила, а не просто не погодилася з тим, що не відповідає Біблії, вченню Ісуса Христа, зокрема сучасне прагнення до збагачення. Наголошено, що церкви не приймають теологічне виправдання матеріального успіху, називаючи останній гріхом сріблолюбства. Християнству, і це підтверджено в Заяві, противний культ особи, сучасні світські методи утвердження в суспільстві віри, Церкви, людини, тим більше – духовного керівника.
Думка про те, що той, хто бажає успіху, прийде за порадою до успішної людини, сама по собі не є крамольною. Але при чому тут християнство, Церква, священик чи пастор?! Типові протестантські настанови в християнській вірі — успішне підприємництво, працьовитість, доброчесність, набожність, покірність владі, а також обіцянка відповідної винагороди за це (збагачення в ім’я Бога) – включали також і тезу про «світський аскетизм», що вимагає повної відданості людини своїм справам, бережливості, а також відмови від комфорту, розваг, надмірних радощів життя. Чи всі християни, в т.ч. і протестанти, пам’ятають про це? Заява нагадала про істинну суть християнства, про призначення Церкви, про відповідальність її лідерів за долю людей, а особливо в ситуації економічної кризи. Відкрито пролунав голос в захист знедолених, ошуканих, зневірених, тобто потребуючих допомоги. Іншими словами, в документі ясно виписане євангельське розуміння статусу і покликання Церкви в сучасному світі: Богу – Богове, а кесарю – кесареве.
Продемонструвавши здатність до самооцінки, до формування критичного погляду на себе, до конструктивного мислення щодо виправлення ситуації (що є не таким вже частим і поширеним явищем в релігійному світі), протестантські Церкви закликали до покаяння. Саме таке покаяння-вибачення недавно принесла Католицька Церква за часи інквізиції, хрестових походів, спалення вільнодумців. Результатом покаяння стало взаємне зняття 1965 року анафем Римським Папою Павлом VI і Константинопольським Патріархом Афінагором І. Можна навести й інші приклади. Каяття несе очищення, свідчить про визнання своєї вини. Зрозуміло, що для покаяння треба мати особливу мужність – мужність визнавати свої помилки. Часто релігійні лідери, займаючи тривалий час високі пости, упевнені у своїй безгрішності, і тут не тільки вина самих лідерів, але й того оточення, яке, власне, і сакралізує свого лідера, возносить його до рангу напівбога, а цей напівбог з часом втрачає відчуття реальності. Християнські чесноти (скромність, аскетичність тощо) стають все менш притаманними духовним і релігійним провідникам. Тож тепер вибір за самим Сандеєм Аделаджою: покаятися чи ні.
Разом з тим, зміст Заяви фіксує відсутність єдності серед протестантів. Існуючі в протестантському середовищі розходження в їх розумінні Біблії, світу, в формуванні стратегій поведінки, є, на думку одних, ознакою розбрату серед християн, а тому підлягають засудженню. Інші ж переконані, що наявність декількох позицій треба сприйняти схвально, оскільки це говорить про достатньо виразний рівень самоусвідомлення євангельськими церквами своєї причетності до християнства, ідентифікації себе саме з євангельським його напрямом. Вважається, що відмінна від твоєї думка спонукає сміливіше артикулювати свої віросповідні принципи, чіткіше визначити, що відповідає духові вчення, а що ні. Що це, як не розвиток соціальної концепції протестантів, їхнього богослов’я?
Роздумуючи над значенням цієї Заяви для подальшого розвитку євангельського християнства, зокрема про те, послабить вона позиції даної конфесії чи навпаки – посилить, думаю, що цей випадок — при всіх розбіжностях в розумінні місії Церкви - не приведе до нового розколу. Незважаючи на достатньо рішучий тон Заяви, який десь чимось нагадує православне анафемування, можна очікувати лише загострення відносин між церквами, хоча в Заяві і містяться заклики до порозуміння. За прогнозованою відмову Аделаджі покинути своє служіння в церкві і рішучістю церков не змінювати прийнятих рішень стоять більш глибинні речі, які супроводжують християнську Церкву від самого її постання. І нині євангельським церквам, як і сотні років назад, належить відповісти, як жити в цьому світі? відмовитися від «прєлєстей» життя, засудивши мирське, чи пристосуватися до нього? обрати цінності вічного життя чи ситого щоденного існування? І Заява ясно показала, що є пріоритетним для більшості євангельських християн.