• Головна
  • Кілька рефлексій на "релігійний" абзац "Угоди про створення демократичних сил у Верховній Раді України VI скликання"...

Кілька рефлексій на "релігійний" абзац "Угоди про створення демократичних сил у Верховній Раді України VI скликання"

29.10.2007, 12:11
Кілька рефлексій на "релігійний" абзац "Угоди про створення демократичних сил у Верховній Раді України VI скликання" - фото 1
Геннадій ДРУЗЕНКО, член Науково-експертної Ради при парламентському Комітеті з питань європейської інтеґрації

druzenko.jpegГеннадій ДРУЗЕНКО, член Науково-експертної Ради при парламентському Комітеті з питань європейської інтеґрації, член робочої групи з підготовки нової редакції Закону Україну "Про свободу совісті та релігійні організації"

В Україні, мабуть, залишилося небагато тих, хто уважно читає програмні документи політичних сил, ще менше – тих, хто їм довіряє. Та менше з тим. Гортаючи напівофіційно оприлюднену „Угоду про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України VI скликання”, можна надибати п. 1.4. з претензійною назвою „Культурний розвиток суспільства”. У цьому пункті один абзац присвячено стосункам держави й Церкви. Залишимо поки за дужками те, що він дослівно повторює аналогічний пасаж більш як річної давності в „Угоду про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V скликання” – ми ще повернемося до цього факту. Отож, згідно з цим абзацом, метою потенційної коаліції (якщо її цього разу таки буде створено) у царині свободи віросповідання буде «розбудова партнерських відносин між державою та релігійними організаціями». Спробуймо побіжно проаналізувати три пріоритети «розбудови», означені в Угоді.

1. Перший – «впроваджувати ефективні правові механізми регламентації суспільно-релігійних та державно-церковних відносин» – видається відверто зайвим, якщо не сказати шкідливим. По-перше, «ефективні правові механізми» – це, як не крути, законодавчі акти, про які конкретніше йдеться у двох наступних пріоритетах. А по-друге, чим менше цих актів, тим краще для Церкви / релігійних організацій. Бо в світлі засадничих вимог прав людини, держава має не так «регламентувати державно- та суспільно-релігійні відносини», як гарантувати свободу віросповідання та забезпечити прості, недвозначні й доступні механізми для її реалізації.

2. Другий пріоритет – розробити та ухвалити нову редакцію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» – як такий не викликає жодних заперечень чи сумнівів у його актуальності. Про потребу серйозно змінити давно застарілий профільний закон у сфері свободи віросповідання нам 2005 року нагадала Рада Європи. Зовсім нещодавно, у липні цього року, вже Європейський Суд з прав людини (далі — ЄСПЛ) у справі „Свято-Михайлівська парафія v. Україна” (яку Україна програла) прямим текстом пояснив, що українському законодавству про свободу віросповідання бракує «послідовності й передбачуваності» (п. 152), і цей законодавчий ґандж став відвертою перешкодою на шляху прийняття українськими судами правосудних рішень. Зокрема, ЄСПЛ спеціально наголосив на невідповідності вимогам „Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод” ст. 7 та 8 вітчизняного закону. Отож, повторюся, жодних сумнівів в актуальності другого «релігійного» пріоритету потенційної коаліції нема.

І тут доречно згадати, що це завдання слово в слово було прописано в Угоді про створення Коаліції демократичних сил зразку 2006 року. Писали його паралельно з виконанням, бо на той час під патронатом Мінюсту, який тоді очолював тоді ще помаранчевий С. Головатий, працювала спеціально створена робоча група, що за дорученням президента готувала відповідний законопроект. Більш того, на час оприлюднення Угоди-2006 законопроект був фактично написаний і невдовзі міністр юстиції надіслав його на експертизу до Венеціанської комісії. Документ отримав у Венеції вельми схвальні відгуки, а робоча група встигла врахувати слушні зауваги, які надіслав найавторитетніший у Європі форум авторитетів в сфері конституційного права. Однак після демаршу Патріарха Філарета (який переконаний, що надання Церквам як об’єднанням релігійних організацій статусу юридичної особи матиме наслідком масове відсудження нерухомого майна у Київського Патріархату, хоча досі ані лідер УПЦ КП, ані інші речники цієї конфесії не навели жодних раціональних та переконливих аргументів на користь цієї «тези») – так от, після демаршу Філарета цей законопроект припадає пилом на Банковій.

Ані Мороз, ані Янукович, ані Антикризова коаліція в цілому не заважали главі держави продемонструвати себе послідовним проєвропейським політиком і – внісши проект нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» у Верховну Раду – в межах своєї компетенції довести до логічного завершення процес, який він ініціював своїм указом від 20 січня 2006 року. Але на Банковій вирішили вчинили інакше.

Тому виникає обґрунтоване питання, як збираються потенційні коаліціянти виконувати свою прилюдну обіцянку? Готувати новий проект, що задовільнить Київський Патріархат? Та чи будуть в захваті від такого задоволення одної конфесії решта Церков? Бо ж серед релігійних організацій немає згоди з низки ключових питань, зокрема, чи слід надавати Церквам як об’єднанням релігійних організацій статусу юридичної особи? І наскільки сумісним виявиться задоволення вимог Пушкінської (на вул. Пушкінській в Києві є офіс Київської Патріархії — ред. РІСУ) із задоволенням вимог Страсбургу? А може, потенційна коаліція збирається нагадати президентові, що його конституційний обов’язок – бути гарантом «прав і свобод людини і громадянина», а не «зовнішнім єпископом Церкви» чи патроном окремих конфесій, і внести вже готовий законопроект на розгляд парламенту від імені уряду та – у разі незговірливості гаранта на стадії промульгації закону – подолати його вето, ситуативно об’єднавшись з Регіонами (благо такий досвід у Юлії Володимирівни є). Одне слово, питань багато – відповідей нема. Звичайно, якщо сприймати обіцянки політиків усерйоз...

3. Нарешті третій пріоритет – «вдосконалити правила повернення релігійним організаціям церковного майна». Не зайвим буде нагадати, що таких правил наразі в Україні не існує. Хоча б тому, що жоден законодавчий акт не визначає, що таке «церковне майно». І чим воно відрізняється (якщо відрізняється) від «культового»? Хтось може слушно заперечити, що наразі повернення колишнього церковного майна релігійним організаціям, хоч і кульгає, та триває. Це так. Але ж воно триває не завдяки, а всупереч праву! Бо всі «реституційні» укази президента та постанови уряду, на підставі яких майно повертають Церквам, відверто нелегітимні: усі вони видані з явним перевищенням повноважень, оскільки згідно зі ст. 92 Конституції України правовий режим власності встановлюється виключно законами України. А закону у цій царині в Україні досі нема, бо вважати «реституційною» статтю 17 чинного закону «Про свободу совісті...», що залишає за муніципальною владою повну дискрецію повертати чи не повертати, а якщо повертати, то у власність чи у безоплатне користування, і головне кому саме повертати «культове» майно – назвати цю статтю «правилами повернення релігійним організаціям церковного майна» язик не повертається.

Отож, як бачимо, плани у потенційних коаліціянтів у царині державно-церковних взаємин вельми амбітні. От чи тільки є у провідників БЮТ та НУНС тверезе усвідомлення проблем та викликів, пов’язаних із виконання задекларованих зобов’язань, та політична воля виконати їх – наразі незрозуміло. Та перш ніж шукати відповідь на це питання слід бодай дочекатися, аби „Коаліція демократичних сил” стала політичною та юридичною реальністю...