Реституція церковного майна: моральний обов’язок чи аморальна приватизація?

17 травня 2007, 14:57 | Коментарі | 0 |   | Код для блогу |  | 

Максим ВАСІН, експерт з правових питань Інституту релігійної свободи, магістр права

Коментар до рішення Верховної Ради України про відхилення законопроекту про внесення змін до деяких законів України (щодо мораторію на приватизацію майна культового призначення, що перебуває у державній та комунальній власності), реєстр. № 2758

Моральні аспекти

У вирі політичних подій України, які останнім часом притягують багато уваги громадян, здається дещо непомітно у стінах Верховної Ради було розглянуте дуже важливе для Церков і релігійних організацій питання. За п’ять хвилин депутати коаліції встигли обговорити та прийняти рішення про відхилення законопроекту про внесення змін до деяких законів України щодо мораторію на приватизацію майна культового призначення, що перебуває у державній та комунальній власності [1] (реєстр. № 2758, автори – О.Турчинов, О.Боднар, фракція Блоку Юлії Тимошенко).

Звичайно дивними виглядають подібні поспішні рішення на фоні риторики депутатів про необхідність повернення релігійним організаціям храмів, костьолів, молитовних будинків, синагог, мечетей та іншого майна. Адже питання не тільки в тому, що Церкви і релігійні організацій справедливо очікують на повернення експропрійованого в радянські часи майна, яке належало їм або було створене власними коштами, але й здебільшого у моральній площині.

Держава не повинна давати пустих обіцянок, запевняючи Церкви у намірах повернути колишні культові будівлі та в той же час дозволяючи комерційним організаціям їх приватизовувати і перетворювати на розважальні заклади або згодом перепродавати тим же Церквам по значно більшій ціні. При таких підходах може вийти так, що процес реституції в Україні не зможе завершитись навіть у частині повернення нерухомого майна, оскільки не буде чого повертати, а віруючі знов і знов будуть змушені стикатися з образою їх релігійних почуттів та кощунством. У підтвердження цього, можна навести вже відомі сьогодні приклади приватизації колишніх культових споруд, які відповідно до урядових списків, підлягали поверненню Церквам. Але існування таких урядових списків храмів та інших церковних споруд, на які претендують релігійні організації, не завадило ці об’єкти передати у приватні руки, тому і виникає потреба у законодавчому врегулюванні цього питання.

Слід пригадати, що з приводу цієї проблеми Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій неодноразово зверталась до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, проте жодних відповідей, пропозицій чи зауважень з цього питання від державних органів влади не надходило – ніби проблеми не існує. Але навіть відхиливши проект № 2758, депутатам все одно необхідно буде повертатися до цього питання, оскільки наявні факти та існуючі тенденції невтішні.

Правові аспекти

Законопроект № 2758 мав на меті запровадити мораторій на приватизацію культових споруд (в тому числі і колишніх), які підлягають поверненню церквам і релігійним організаціям – їх історичним власникам. До і під час радянського періоду багато культових споруд були побудовані або відновлені коштами віруючих, проте юридично закріпити право власності на них в умовах тоталітарного режиму вони просто не мали змоги, оскільки релігійні організації були позбавлені будь-якого юридичного статусу. В цьому контексті посилання депутатів на необхідність чіткого визначення правового зв’язку між суб’єктами і об’єктами реституції виглядають не дуже щирими.

Механізм реституції колишньої церковної власності має враховувати багато аспектів, які повинні бути визначені у спеціальному законі про реституцію. Незважаючи на нещодавню заяву спікера парламенту О.Мороза про те, що «Фонд держмайна України склав реєстр всіх культових споруд, і у парламенті розроблений відповідний законопроект, який регулює порядок їх передачі релігійним громадам» [2], наразі в Україні закону про реституцію немає, а у Верховній Раді України відсутні жодні законодавчі ініціативи з цього приводу. Зважаючи на це, законопроект № 2758 був покликаний до прийняття закону про реституцію призупинити процес приватизації колишнього церковного майна особами, які не мають відношення до релігійних організацій. І хоча даний законопроект не можна назвати юридично бездоганним (що можна було б виправити під час його підготовки до другого читання), але і пропозицій щодо його вдосконалення у сесійній залі не прозвучало.

Як слідує зі стенограми засідання [3], депутати коаліції зауважили, що законопроект № 2758 повинен був визначити механізм реституції та жодним чином не мав торкатися питань приватизації, а тому і був відхилений. Певну роль у цьому зіграв і висновок Кабінету Міністрів України на даний законопроект, у якому Уряд висловив позицію щодо не підтримки зазначеної ініціативи.

З огляду на це, знаходить своє підтвердження думка про те, що в українському політикумі існує певний брак розуміння потреб релігійної свободи, через що вже багато років відсутні будь-які рішення парламенту у цій сфері, які б покращували становище релігійних організацій. Зважаючи на це, представники влади, які залишаються бездіяльними під час приватизації та перепродажу церковного майна органами місцевого самоврядування, волею-неволею стають співучасниками цього морального злочину перед українським суспільством та повинні нести, принаймні, політичну відповідальність.

На останок у цьому контексті можна пригадати події літа 2006 року у Бахчисараї (АР Крим) [4], які за своєю суттю можуть віднайти продовження у недалекому майбутньому, якщо чинна влада не створить умови для справедливої реституції експропрійованого у конфесій майна. Адже у цьому питанні час грає не на користь представників держави, оскільки законсервовані майнові конфлікти згодом можуть вибухнути…



1 Офіційний веб-сайт Верховної Ради України: gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=29041
2 Газета «Коммерсантъ-Украина» № 76 від 15 травня 2007 року . – стор.2 / www.kommersant.ua/doc.html?DocID=765555&IssueId=41305
3 Офіційний веб-сайт Верховної Ради України: www.rada.kiev.ua/zakon/new/STENOGR/DOC/45.doc
4 «Межнациональная розница: конфликт вокруг рынка в Бахчисарае перерос в массовое побоище» // Газета «Коммерсантъ-Украина» № 140 від 14 серпня 2006 року . – стор.1 / www.kommersant.ua/doc.html?DocID=697503&IssueId=35708

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    • 13 вересня 2019, 11:33 | Колонка Михайла Черенкова | 

      Після Томосу вчімося жити разом

      Після Томосу Україна вчиться жити в нових умовах — коли проблему канонічності начебто усунуто, але суспільство і церква не стали менш розділеними. І виникає питання: як жити в умовах непереборного поділу, в умовах складного різноманіття?

    • 10 вересня 2019, 11:16 | Колонка Віктора Єленського | 

      Втручатися не можна ігнорувати, Або що робити державі з релігійною політикою?

      Всі держави світу мають політику відносно релігії і об’єднань, які створюють громадяни на її, релігії, ґрунті. Атеїстичний уряд Китаю і теократичний уряд Ірану, могутні США і крихітна Андорра – словом, всі.

    Останні коментарі

    • enzian | 18 вересня 2019, 16:43

      Ніякий з тебе пророк, Мішка.

    • Paraeklezyarh | 18 вересня 2019, 16:37

      Котрою за чергою в признання автокефалії ПЦУ буде православна церква Александрії одному Богу відомо . Але факт співслужіння та євхаристії є.

    • Михаил | 18 вересня 2019, 14:50

      Александрийская церковь будет самой последней, кто признает "пцу", если такое признание когда-нибудь произойдёт. Скорее "пцу" признает Московский патриархат, чем Александрийский!

    • enzian | 18 вересня 2019, 11:37

      Найгірше, що вони поширюють не стільки християнські цінності, скільки лояльне ставлення до ворога.

    • Zenia | 17 вересня 2019, 23:30

      В том и беда, что исповедоваться на родном языке и своему соотечественнику украинцам не позволяют русские оккупанты. Ты что, оккупант, читать не умеешь? :))

    Популярні статті місяця