Ще раз про «Свідків Єгови». І не тільки…

12 лютого 2007, 12:57 | Коментарі | 0 |   | Код для блогу |  | 

Юрій РЕШЕТНІКОВ, к.філос.н., Українська асоціація релігійної свободи

Відразу хочу сказати, що не мав наміру втручатися в дискусію навколо не стільки навіть діяльності «Свідків Єгови», скільки львівського «Інституту дослідження тоталітарних релігій та релігієзнавства». Зокрема і тому, що в приватній розмові вже висловив одному з його організаторів все, що думаю про них, а тому не вважав за потрібне робити їм безкоштовну послугу в плані піару, публічно виступаючи проти них. Проте, подальша дискусія на сайті РІСУ виявила як правоту моїх припущень щодо вектору розвитку цього «інституту», так і змусила вдатися до публічної відповіді на деякі висловлені його офіційними представниками тези. Крім того, до цього спонукала і заява С.Журавльова про те, що я є другом директора вказаної організації В.Хміля, що може справити враження, нібито я підтримую їхню діяльність.

Оскільки лейтмотивом публікації заступника директора згаданої організації С.Журавльова «Хто і чому захищає «Свідків Єгови»?» було припущення щодо того, що усі, хто стає на захист цієї релігійної спільноти або отримують від неї матеріальне заохочення, або знаходяться під її духовним впливом, то насамперед мушу розчарувати вказаного автора, оскільки, по-перше, не отримую матеріального заохочення з боку жодної релігійної спільноти, хоча б як законослухняний державний службовець, по-друге, належу до іншої релігійної спільноти, а тому теза про «духовний вплив» теж не спрацьовує. А по-третє, для мене в усій цій ситуації важливі інтереси не стільки конкретної релігійної групи, скільки інтереси усіх віруючих громадян, дотримання принципів свободи совісті та релігійної свободи в Україні, виходячи не з релігійно корпоративних, а загальнонаціональних інтересів, зокрема захисту прав і свобод громадян, які, відповідно до статті 3 Конституції України, визначають зміст і спрямованість діяльності нашої держави, збереження суспільної стабільності та демократичного вектору розвитку.

Крім того, мені, як громадянину України, небайдуже в якому суспільстві буду жити я чи мої діти: в суспільстві, де кожен сам вільно обирає свою релігійну ідентичність, чи в суспільстві, де чи то держава, чи то «сектоборські» організації визначатимуть, яка релігія є правильнішою, до якої церкви можна ходити, а до якої ні. Тим більш, що як історичний досвід, так і реалії українського життя свідчать про те, що на місті «Свідків Єгови» цілком можуть опинитися інші релігійні угруповання: харизмати, баптисти, мусульмани, «нетрадиційні» релігійні течії або цілком традиційні, проте «неканонічні» православні спільно з «уніатами». А тому сьогоднішні заклики щодо заборони однієї з цих спільнот, у випадку потурання їм, навіть мовчазного, завтра гарантовано будуть поширені на інших, як про це неодноразово свідчить історія.

Перш ніж перейти до суті дискусії, вважаємо необхідним сказати пару слів про сам згаданий «інститут» та його керівництво. Не викликає заперечень право громадян утворювати будь-які громадські організації і привласнювати собі будь-які назви. Проте, назва «Інститут дослідження тоталітарних релігій та релігієзнавства» все ж ставить деякі питання. Якщо з першою її частиною все зрозуміло, то додаток «та релігієзнавства» здається не зовсім в даному випадку коректним. Хоча б тому, що для академічного релігієзнавства властиве дотримання принципів нейтральності щодо релігії, світоглядного плюралізму, толерантності, об’єктивності тощо, чого, вочевидь, не спостерігається в діяльності зазначеної організації. До речі, толерантність означає не «співчуття до цих людей» («свідків Єгови»), як про це пише С.Журавльов, тобто зверхність, а внутрішнє визнання за іншим права на власний духовний шлях. Інакше це нагадує «співчуття» комуно-радянських органів до «темних» віруючих, яких ці органи у відомо який спосіб намагалися вивести до «світлого майбутнього». Та і якось не в’яжеться співчуття із бажанням заборонити відповідну релігійну спільноту. Пояснюю представникам «інституту» простіше: це так само, якби хтось вирішив зробити вас щасливими, заборонивши вашу громадську організацію. Особливої радості від такого припущення не відчули? Ото ж то й воно…

Виходячи ж із змісту сайту організації, на якому взагалі немає нічого власне релігієзнавчого, а відсотків 95 матеріалів присвячено «Свідкам Єгови» чи, вірніше, боротьбі з ними, здається було б коректніше назвати організацію «Інститутом боротьби з новітніми релігійними рухами» або ще чіткіше – «Інститутом боротьби з Організацією Свідків Єгови». Правда в цьому випадку цілком можна було б наразитися на звинувачення у розпаленні міжрелігійної ворожнечі, проте це було б напевно чесніше.

Зауважимо, що відповідно до свого статуту ця організація воліє представляти себе не більше – не менше як «Інститут релігієзнавства», що, з одного боку, є свідченням прагнення презентувати себе як наукову інституцію з благовидною назвою, а з другого, принаймні як нам здається, наслідком усвідомлення творцями «інституту», що подібні «антисектантські» чи «антитоталітарні» центри та інститути вже набили в Україні оскомину і викликають доволі однозначну реакцію у багатьох людей. А тому зрозуміле бажання «заховатися» під науковоподібну назву і солідно презентувати себе. Це враження тільки збільшується, коли знайомишся з регаліями та титулами керівника цієї організації. Залишається лише нагадати Христове «Не сурми перед себе».

Розчулює те, що одним з основних завдань діяльності вказаної організації є «координація науково-дослідної роботи щодо дослідження впливу релігійних та релігійно-філософських течій на суспільство та особистість». Цікаво, чию роботу ця організація планує координувати – Інституту філософії НАН України та Центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова? Чи Відділення релігієзнавства Інституту філософії, що на сьогодні практично виступає координуючим органом у сфері релігієзнавчих досліджень, можна вже розпустити з огляду на виникнення «ЛГО «Інститут релігієзнавства»»? І все це було б смішно, якби діяльність новоствореного «інституту» органічно не вписувалась в тенденції згортання релігійної свободи в Україні. А тому до нього, так само як і до інших подібних організацій, належить ставитися не як до курйозу, а з усією повнотою громадянської відповідальності за стан справ у нашому суспільстві.

До речі, наскільки нам відомо, керівник організації В.Хміль не має церковного благословення на свою діяльність, що теж дещо говорить про ставлення до «інституту» з боку церковного середовища («загальновизнаного християнства», за висловленням С.Журавльова) чи принаймні його частини. Якщо звісно представники автоматично не виключають усіх своїх опонентів з категорії цього самого «загальновизнаного християнства».

Творчість представників згаданого «інституту» справляє враження якогось дежа-вю, чи то радянської атеїстичної пропаганди, чи то діяльності подібних «антисектантських» центрів, громадських організацій та рухів. Дійсно, діяльність цієї організації переконливо доводить її подібність іншим аналогічним інституціям, що останнім часом виникають в різних регіонах України, попри різну конфесійну належність їх організаторів.

Оскільки в своїх публікаціях заступник голови зазначеної організації С. Журавльов припускає, що усі захисники «Свідків Єгови» матеріально чи духовно залежать від цієї релігійної спільноти (що, до речі, багато чого говорить про рівень мислення «борців із тоталітарними сектами»), дозволимо і ми собі зробити деякі припущення. Виходячи з того, що (а) діяльність подібних «антисектантських» центрів вочевидь спрямована проти релігійної свободи в Україні, яка є, з одного боку, одним з реальних досягнень нашої держави, а з іншого, однією із запорук суспільної стабільності та сталого розвитку суспільства; (б), що подібні центри утримуються, як правило, за рахунок грантів тих чи інших юридичних і фізичних осіб, зокрема закордонних, можна припустити, що їхня діяльність свідомо чи несвідомо спрямована на реалізацію замовлень грантодавців, яким не подобається рівень релігійної свободи в Україні і те, що за цим показником наша держава вигідно відрізняється від багатьох інших країн. А якщо так, то можна поставити наступне запитання: наскільки діяльність таких «інститутів» відповідає національним інтересам України? Наскільки тим же інтересам відповідає прагнення поставити поза законом, а отже загнати у підпілля доволі значну кількість громадян України лише через їх релігійну належність? Питання, як на нас, риторичні.

Що ж стосується буклету «Кінець фальшивої релігії вже близько!», який нібито викликав загальне обурення і заклики до заборони діяльності «Свідків Єгови» в Україні, то здається, що в даному випадку він був просто використаний як привід, такий собі «сasus belli», якого якби не було, то мабуть знайшли б щось інше. Підставою для такого твердження, є доволі абстрактний і загальний характер буклету, в якому прямо не зачіпається жодна з християнських течій або їх послідовники, хіба що хтось побачив себе в ознаках неправдивої релігії, що містяться у буклеті: бере участь у війнах і втручається в політику, розповсюджує неправдиві вчення, терпима до сексуальної розбещеності. Мабуть фахівці «інституту» не бачили «Почаєвських листків», де абсолютно конкретно роз’яснюється, хто такі баптисти, наприклад. Звісно, що без усякої там політкоректності.

А якщо вже у них така чутливість до образ представників релігійних течій, то пропоную їм продовжити захист в напрямку підготовки звернень щодо УПЦ, представники якої постійно називають своїх колег з Київського Патріархату «розкольниками», а греко-католиків – «уніатами» з негативною конотацією, що як на мене є доволі образливим для послідовників УПЦ КП чи УГКЦ. Чи потягатися з УПЦ це зовсім не те, що закликати до заборони «Свідків Єгови»? Можна навести і інші приклади конфесійно обумовленої «приязні» щодо інших релігійних течій.

Порадимо шановним «релігієзнавцям» почитати літературу та періодику різних релігійних спільнот, чи багато вони там знайдуть схвальних оцінок інших. І це є абсолютно нормальним, оскільки критика інших обумовлена апологетичними міркуваннями: з одного боку, довести сенс свого існування і свою істинність по відношенню до інших, а з іншого, підготувати підґрунтя для прозелітизму чи то проповіді свого – правдивого, спасительного тощо – вчення іншим. До речі, проповідь апостола Павла теж містила не самі схвальні оцінки іудаїзму, і мабуть не дуже тішила вухо послідовникам останнього, внаслідок чого вони теж зверталися до тогочасної влади, намагаючись «демократично» покласти край апостольській проповіді. Звісно, що якщо полюбляти подвійні стандарти, можна опонувати, що то ж апостоли, а це – «свідки»…

І якщо «Свідки Єгови» говорять про інші релігії доволі абстрактно, не називаючи якісь з них конкретно, то цілеспрямована кампанія в ЗМІ щодо них, зокрема і за сприяння «інституту», цілком підпадає, на наш погляд, під категорію «образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями», що є прямо заборонено законодавством. Проте правоохоронні органи всіляко намагаються не помічати подібних порушень, навіть коли справа доходить до масових пікетів біля місць звершення богослужінь тими чи іншими «нетрадиційними» або «неканонічними» релігійними спільнотами.

Звісно, що якщо хтось з віруючих інших віросповідань через поширення друкованої продукції тієї чи іншої спільноти вважає себе ображеним, він, відповідно до чинного законодавства, має повне право звертатися до органів суду, вимагаючи притягнення до відповідальності винних в тому осіб, компенсації завданої йому моральної шкоди, а не заборони відповідної течії в цілому. І якщо звернення віруючих громадян до органів суду за захистом своїх прав є ознакою руху до демократії, то звернення до органів влади з вимогою заборони релігійної спільноти лише через незгоду з її віровченням є радше ознакою тоталітаризму.

Що ж до примусового припинення діяльності релігійної організації в судовому порядку, то Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» дає вичерпний перелік підстав для цього, при тому, що довести їх наявність в більшості випадків є доволі проблематичним. Скажімо, негативна конфесійно заангажована оцінка інших релігійних течій з боку певної спільноти автоматично ще не означає проповідування ворожнечі та ненависті до їх послідовників. Більше того, проповідуватися може як раз любовне та співчутливе ставлення до них як до заблудлих. Щось на кшталт «співчуття до цих людей», цитуючи речників «інституту».

Можна погодитися з думкою К.Бережка, висловленою у його статті «Свідки Єгови та ЗМІ. Чи стане Україна тоталітарною державою?», щодо того, що так звана «Інформаційно-аналітична довідка щодо» дуже нагадує зразки радянської агітаційно-атеїстичної продукції. Крім того, згадана довідка нагадує зразки такого епістолярного жанру як донос, а ще відповідні документи дореволюційних російських та радянських репресивних органів, спрямовані на обґрунтування заборони тих чи інших релігійних течій (або штундистів та баптистів до революції, або тих же баптистів, п’ятидесятників, адвентистів тощо у радянський період) через їх «антисуспільну діяльність». Здається, що і звинувачення, що містяться як в тих вже архівних документах, так і у вказаній довідці є доволі подібними.

Мабуть «Свідки Єгови» мають дякувати керівництву «інституту» за те, що воно все ж таки визнало, що «у публікаціях релігійної організації свідків Єгови відсутні прямі ознаки екстремістської діяльності у формі розпалювання релігійної ворожнечі з закликами до насильницьких дій». А щодо того, що «однак в них присутні погляди та ідеї, які підривають повагу до інших релігій» і т.д., то звісно, що за певних обставин і, головне, бажання будь-що можна витлумачити як завгодно. Як це, наприклад, роблять, автори довідки, наводячи тлумачення «свідків» щодо сарани з Одкровення і далі на цій підставі стверджуючи, що, мовляв, «ображання релігійних почуттів представників інших релігій за допомогою відповідних публікацій передбачено самою догматикою релігійної організації Свідків Єгови». Що там кажуть про бузину та про дядька?

Ну добре, «Свідків» засудили. А як стосовно іменування з боку однієї поважної релігійної спільноти інших «розкольниками», «уніатами» та «сектантами» (про що ми вже казали вище), і зворотне іменування першої з боку другої, не менш поважної спільноти, «московською Церквою» з чітким негативним підтекстом? А як міркування щодо «ідолопоклонства» в перших двох спільнотах, що звучать інколи в проповідях представників інших, теж поважних, хоча трохи молодших за віком, спільнот? А як з’ясування, хто духовний, а хто – ні, канонічний – неканонічний? Чи в цьому представники «інституту» не знаходять ніяких «ідей, що підривають повагу до інших релігій». Чи вони спочатку із «свідками» розберуться, а потім за інших візьмуться? Може за Віссаріона, у якого в Україна аж цілих дві громади, вони і візьмуться, а ось щодо інших, як казав Станіславський, «не вірю».

Тепер кілька думок, викликаних змістом згаданої довідки. Неможливо не погодитися з тезою відомого релігієзнавця А. Юраша, яку він висловив, коментуючи наміри Львівської обласної ради звернутися до Верховної Ради України з рекомендацією заборонити діяльність «Свідків Єгови» в Україні, щодо накладання в конфлікті навколо цієї релігійної спільноти двох сфер – юридично-політичної та богословської. Тим більш дивними видаються намагання оцінювати богословські погляди з позиції права, як це намагаються робити представники «інституту».

Право віруючих людей на відмову від переливання крові з релігійних міркувань є, на наш погляд, таким же природним наслідком релігійних переконань, як і боротьба частини православних за право на життя без ідентифікаційних кодів, право юдеїв та мусульман не споживати сало навіть перед загрозою голодної смерті чи право мусульманок на носіння хіджабу у тій таки Франції. А з іншого боку, відмова від лікарської допомоги через сподівання на могутню силу Божу, а отже і відмова від переливання крові, вживання лікарських засобів тощо, властива не лише «свідкам», але й представникам і інших, зокрема цілком «традиційних», спільнот. І хоча інколи це призводить до негативних для здоров’я наслідків, а буває і до смерті, проте відомі й випадки чудесних зцілень без медичного втручання. І кожна людина врешті-решт самостійно обирає свій шлях – тілесне здоров’я чи вічне життя, належність до спільноти, яка забороняє використання тих чи інших медичних практик, чи вихід із неї через свою незгоду з її постулатами. Або компромісний варіант – порушення постулатів з подальшим каяттям. Кожен обирає сам. І засуджувати будь-який з цих шляхів навряд чи варто, якщо звичайно не стояти на позиції «співчуття» до представників тієї чи іншої релігійної спільноти, про що ми вже казали. А тим більш намагатися підігнати релігійні переконання під статті Кримінального кодексу. Власне, якщо вже це робити, як пропонують представники «інституту», то варто повчитися у радянської влади, яка проголосила будь-яку релігію «опіумом», не вдаючись у богословські тонкощі, і скопом судила усіх віруючих як антисуспільні елементи. Нагадаємо, саме за статтями Кримінального кодексу.

Звісно, що загибель будь-якої дитини завжди є трагедією, в тому числі загибель внаслідок відмови батьків від переливання крові. Проте, з іншого боку, в будь-якому випадку діти в певному сенсі є заручниками своїх батьків. Думаю, що кожен з батьків, зокрема віруючих, в тому числі й керівники «інституту», якщо вони, звісно, ідентифікують себе як віруючих, підтримує і виступає за право батьків виховувати своїх дітей у відповідності до власних світоглядних переконань. Як це і прийнято у цивілізованому світі. Проте, зазначені трагічні випадки є іншим боком цього права, так само, як і певні складнощі для дітей, батьки яких відмовляються від ідентифікаційних номерів, і можлива духовна загибель дітей, батьки яких, відповідно до власних переконань, не дозволяють їм відвідувати недільні школи чи церкви. Можна зауважити, що в останньому випадку мова не йде про фізичну смерть, проте з точку зору християнства духовна смерть є також смертю, при чому навіть ще з більшими наслідками, ніж смерть фізична. А позарелігійне виховання в багатьох випадках має цілком очевидні наслідки і для фізичного здоров’я, призводячи інколи і до передчасної смерті. Отже питання є, проте питання для теологічної дискусії, а не для закликів щодо заборон релігійних спільнот. Якщо ж апелювати до втручання з боку держави, то треба буде знов-таки визнати, що найбільш послідовно в цьому відношенні поступала радянська влада, яка позбавляла батьківських прав найбільш переконаних віруючих, а їхніх дітей віддавала до дитячих будинків, де виховувала з них «будівничих комунізму».

Що ж стосується проблем у сім’ях, де хтось із подружжя навертається до «Свідків Єгови», то, на жаль, кризові явища різної інтенсивності виникають у більшості сімей, члени яких обирають для себе різні релігійні спільноти. З іншого боку, несприйняття рідними релігійного вибору члена родини теж не є чимось унікальним і не залежить від того, яку саме релігійну спільноту було обрано. Нагадаємо, оскільки про це вже писалося, як одна бабуся з Рівненської області ніяк не могла зміритися з тим, що її онука обрала для себе греко-католицький монастир, а тому почала бурхливу кампанію за її «звільнення», зокрема звинувачуючи черниць у зомбуванні, примусовому введенні наркотичних речовин тощо. В результаті і черницям, і онуці прийшлося давати безліч пояснень різноманітним державним органам, а останній познайомитися ще і з умовами місцевого наркодиспансера, де вона, на вимогу «люблячої» бабусі, проходила перевірку. А ось батько з Чернівецької області, донька якого вирішила присвятити своє життя чернечому житті у православному монастирі, від розпачу взагалі кинувся на монахів із рушницею. Так може варто волати про те, що УПЦ та УГКЦ теж руйнують родини, а тому закликати до їх заборони? Маячня? Погоджуємось, але рівно така ж сама, як аналогічне твердження щодо «Свідків Єгови».

Що ж до внутрішньої літератури, яка закликає «свідків» брати на себе відповідальність за виховання своїх дітей, то, якщо не помиляємось, такі ж приписи містяться у настановах принаймні більшості християнських церков, а в деяких церквах є взагалі умовою допущення змішаного шлюбу, що є цілком зрозумілим з огляду на переживання щодо вічної долі своїх близьких, а отже необхідності їх навернення до того єдино спасаючого вчення. А якщо щирим християнам не подобається, що їхні рідні уходять до «свідків», то не забороняти останніх треба, а самим нормально релігійно виховувати своїх домочадців, бо навряд чи переконана у правоті своєї Церкви людина піде до іншої релігійної спільноти. А так залишається радіти, що рідні пішли саме до «свідків», а не ще кудись — до наркоторговців, наприклад, якщо діти, або до інших чоловіків, якщо дружини.

Стосовно ж розлучень через релігійні переконання одного із членів подружжя нагадаємо фахівцям «інституту», що ще апостол Павло в одному із своїх послань припускав таку можливість і вчив як має поводити себе християнин (християнка) у такій ситуації. Тим більш, що агресивність, як правило, проявляє не той з подружжя, хто навернувся до якоїсь релігійної спільноти (оскільки він навпаки зацікавлений в збереженні шлюбу через сповідання привести і свого ближнього «до істини»), а партнер, що не сприймає такого релігійного вибору і намагається щосили «визволяти дорогу людину», навіть ціною руйнування шлюбу.

Так само і щодо порад батькам стосовно мінімізації негативного впливу оточуючого середовища на їхніх дітей, на чому автори довідки недобросовісно акцентують увагу, «Свідки Єгови» не є оригінальними. Власне, або у авторів згаданого документу немає своїх дітей, або їм байдуже – виростуть вони християнами (в правдивому значенні цього слова) чи безвірниками. Наприклад, мені, хоч я і не «свідок», не байдуже з ким будуть товаришувати мої діти, виходячи з Павлового: «Не дайте себе звести, товариство лихе псує добрі звичаї».

Негативне ставлення до державної системи, припущення, що ті, хто не пізнав Бога, служать сатані, на чому теж роблять наголос автори довідки насправді притаманне не лише «Свідкам Єгови», а багатьом іншим релігійним групам чи окремим частинам цих груп, і є наслідком загостреного есхатологізму і крайнього духовного дуалізму. Згадаємо, що саме так ставились до держави старовіри, а за радянських часів негативне ставлення до держави, з цілком зрозумілих причин, було властиве багатьом віруючим, попри всі офіційні церковні декларації щодо лояльності владі. Було б цікаво побачити за радянських часів дитину з ревно віруючої родини, яка б співала гімн СРСР чи салютувала червоному прапору. Або автори довідки дійсно нічого про це не знають, або свідомо роблять вигляд, що цього не було. А тому чим більше держава буде тиснути на тих же «Свідків», тим більш буде провокувати подібні настрої в релігійному середовищі. Нагадаємо «релігієзнавцям», що переслідування Церкви (а кожна релігійна група, зокрема і «Свідки», вважають Церквою в першу чергу саме себе) вважаються в християнському середовищі однією з ознак скорого приходу Ісуса Христа і лише загострюють есхатологізм та підживлюють фундаменталізм.

Не менш цікавою, порівняно із вказаною довідкою, є відповідь С.Журавльова на статтю К.Бережка, зокрема порівняння «Свідків Єгови» з ісламськими екстремістами та терористами. Також С.Журавльов у тій же своїй статті наводить приклад нібито вбивства кришнаїтом православного священика. Чи дійсно відомі такі приклади, чи це — наслідок авторської фантазії? Якщо останнє, то як автор ставиться до того, що МОСК має повне право звернутися до суду з позовом щодо наклепу? Але навіть якщо такий випадок і дійсно був, то чи варто акцентувати увагу на релігійній належності вбивці, адже релігійне вчення вказаної релігійної течії далеке від будь-якого вбивства і не тільки людей. На жаль, психічні розлади не обирають своїх жертв за релігійною ознакою. А тому випадки, коли послідовники (чи колишні послідовники) тих чи інших релігійних спільнот в стані психічного розладу чинили жахливі протиправні дії, навряд чи є підставою для звинувачення всієї релігійної течії. Принагідно зазначимо, що журналісти переважно зосереджуються на релігійній належності злочинця чи душевнохворого лише тоді, коли він належить чи належав до так званих «нетрадиційних» релігійних течій в самому широкому розумінні, а не тоді, коли він є адептом однієї з «традиційних» Церков.

Діяльність «інституту», вочевидь, є на руку тим, хто комплексно підходить до питання заборони чи бодай обмеження діяльності «нетрадиційних» релігійних течій. І дарма В.Хміль розмірковує про те, що «Свідки» не є протестантами, що вони називають себе організацією, а не церквою. Це цікаво лише для вузького кола фахівців. А більша частина нашого суспільства, зокрема й тих, хто приймає владні рішення, поділяє релігійне поле на православних, католиків і усіх інших – «деструктивних та тоталітарних», про що яскраво засвідчила остання «антисектантська» передача «Особливо небезпечно» К.Філіпенко на «5 каналі». Або як казала одна моя знайома вчителька: «Я не проти, щоб «Християнську етику» викладали християни… чи католики». А тому, на жаль, можна абсолютно впевнено відповідати на запитання В.Хміля щодо можливостей антисектантської істерії в нашій країні, зауваживши, що і він сам, і очолювана ним громадська організація є причетними до її нагнітання, навіть якщо вони вважають, що борються лише проти конкретної релігійної спільноти.

До речі, як себе самоідентифікує та чи інша релігійна спільнота, напряму не впливає на наукову класифікацію. Скажімо, в ХІХ ст. частина штундистів вважала себе «православними», в первісному значенні цього слова, а частина сьогоднішніх вітчизняних баптистів не вважає себе протестантами. Якщо ж для наукової класифікації релігійних течій використовувати ставлення одних спільнот до інших, як це пропонують автори довідки, то можна прийти до дуже цікавих результатів, або, скоріш, не прийти до жодних.

Звісно, що Україна якось жила без «Свідків», як про це пише С.Журавльов, проте так само вона жила і без протестантів в самому широкому розумінні, а ще раніше вона якось жила взагалі без християн. А ось сказати, що прожила б, не виходить, по перше, тому що історія не знає умовного способу, а по-друге, тому що дивно це чути від християн, якщо звісно С.Журавльов відносить себе до них, оскільки останні сповідують промисл Божий в історії. Ну і ще по-третє, мабуть все ж таки варто «релігієзнавцям» з «інституту» почитати релігієзнавчу та історичну літературу щодо релігійної історії України, щоб принаймні довідатися про існування в Україні впродовж доволі довгого часу ще до ХІХ ст. вітчизняних попередників «Свідків», так само як і інших протестантських груп.

Що ж до «байок про неіснуючі переслідування Свідків Єгови в Україні», як про це говорить С.Журавльов, то, на жаль, це не байки. Звісно, що до в’язниці їх ніхто не запроваджує, проте в «демократичному» суспільстві є інші, цілком дієві, форми тиску, наприклад, встановлення максимально можливого і непідйомного для релігійної громади розміру орендної плати за земельну ділянку чи взагалі заборона її діяльності на певній території рішенням відповідної сільської ради. Переслідувань «свідків» у нас звісно немає, проте і процес щодо батюшки в Черкаській області, який брутально поколотив «свідків», які поширювали свою літературу виявляється не на території України, а на його – батюшки – «канонічній території», теж закінчився нічим. А ось цікаво, якби навпаки, правоохоронні органи теж демонстрували б абсолютне небажання втручатися у сферу «міжконфесійних відносин»?

Абсолютно слушною є позиція М.Гориня, заступника голови Львівської обласної ради (сподіваємось, що представники «інституту» за це не зарахують його до «свідків»), щодо того, що питання стосовно «свідків Єгови» «не вирішуються заборонами – такий етап ми вже пережили. У таких ситуаціях рішення має залежати від людей, від самих вірних – вони мають вибирати, якій церкві довірити свою душу».

А до переліку країн, в яких заборонено «Свідків Єгови», ми б порадили додати ще одну – Радянський Союз. Правда в ньому забороненими були не лише «Свідки», але й греко-католики, п’ятидестяники, адвентисти, частина баптистів і т.д., а «сектоборці» теж були «не при дворі», хіба що офіційні комуно-атеїстичні.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    Останні коментарі

    • wari2011 | 2 липня 2020, 22:42

      Кредит справа делікатна, тому треба обережно з його оформленням. Можу порадити блог, де багато корисної інформації про кредитування

    • bopa | 8 червня 2020, 11:43

      То перераховані факти ви називаєте "фантазиями и ночными кошмарами"? Чому викладену інформацію ви "Очередная статья нижайшего интеллектуального уровня"? У вас

    • Slava43 | 4 червня 2020, 13:46

      Це жодна агітація. На Буковині казали :»Мойше герехт, Сури герехт».

    • Slava43 | 4 червня 2020, 13:39

      За часів союза, УПЦ підлягала моіковському патріярхату, примусово. Від незалежності УПЦ старалась отримати незалежність від Москви. Тепер, коли Україна має ТОМОС та незалежність то Лавру потрібно

    • Halo | 2 червня 2020, 16:46

      Табачник відпочиває...

    Популярні статті місяця