«Кому вигідно?»
Ігумен ЄВСТРАТІЙ (Зоря), прес-секретар Київської Патріархії / Роздуми з приводу релігієзнавчої дискусії. Редакція автора
Тема єдності Православної Церкви виявилася настільки гарячою, що за кілька днів викликала зливу коментарів. Започаткував дискусію професор А. Колодний своєю заявою, що зараз «немає умов, щоб створити єдину Церкву в Україні». У відповідь автор цих рядків висловив свої заперечення, вважаючи аргументи професора Колодного не обґрунтованими. В свою чергу мій коментар став причиною коментарю Олега Кисельова, магістра релігієзнавства, координатора Молодіжної асоціації релігієзнавців, який можна прочитати на сайті «РІСУ». Не відчуваючи можливості проігнорувати зауваження, висловлені паном Кисельовим, дозволю собі висловити думки з приводу порушених ним аспектів проблеми об’єднання Церков.
Дозволю собі не погодитися з наступним його твердженням: «Треба відзначити, що у коментарі, який дав проф. А.Колодний, є дві головні тези: 1) “в сучасній Україні не може бути єдиної Православної Церкви”; 2) “російське” населення буде мати свій “екзархат РПЦ”, тобто Російської Православної Церкви. Ці дві тези чітко пов’язані між собою і одна випливає із другої». У моєму сприйнятті крім вказаних головними тезами слів пана професора були ще такі: 1) “Я боюся тієї версії об’єднання українських Церков, про яку говорить Віктор Ющенко”; 2) “Наші сучасні Церкви є різними за будовою і орієнтуванням на різні традиції. Перед ними стоїть питання не об’єднуватися, а відродити українське православ’я перших семи століть його існування”; 3) “росіяни … ніколи не сприймуть православ’я «в українському одязі»”.
Питання клерикалізація українського суспільства та державно-церковних відносини можливо безпосередньо і не стосуються інтерв’ю Анатолія Миколайовича, але вони прямо дотичні до формування його позиції, викладеної у інтерв’ю. Бо саме у світлі цих питань сформовано ключову тезу пана Колодного: «Я боюся тієї версії об’єднання українських Церков, про яку говорить Віктор Ющенко». Тут – зосередження і його думки про «небезпеку клерикалізації державного життя», і про те, що держава жодним чином не повинна сприяти процесу об’єднання Православної Церкви в Україні. На мою думку, саме цими позиціями викликане його бачення, викладене в інтерв’ю. Тому розглядати один комплекс питань, не торкаючись іншого – безперспективно.
Викликає здивування твердження, що для реалізації ідеї єдності Церкви «потрібно було б силоміць (виділенння авт.) об’єднувати ту частину православних в Україні, яку пан професор називає росіянами». Чому безпідставно говориться лише про найгірший з можливих варіантів – силовий? Невже Президент або представники Київського Патріархату колись говорили про необхідність реалізації силового об’єднання православ’я в Україні? Чи когось закликали до застосування сили або самі її застосовували у цих питаннях? Ніхто не може звинуватити у цьому ні Президента, ні представників Київського Патріархату, які постійно наголошують на необхідності толерантності й виваженості у цьому питанні. Тому, на мою думку, логічна побудова чи то пана Колодного, чи то пана Кисельова «єдина Церква може бути створена силоміць», є хибною. Не потрібно залякувати аудиторію примарами «силового» об’єднання, яке дійсно, є не можливим і не потрібним.
Наступне. Представники Московського Патріархату (наприклад, митрополит Кирил у своєму недавньому листі до кардинала Гузара) визнають громади Київського Патріархату та УАПЦ православними. А раз віра у нас одна – православна, то немає глибинних, доктринальних причин для розділення Православної Церкви в Україні. Причини є суто політичні, зовнішні, а не доктринальні, внутрішні. Саме тому розділення Православної Церкви в Україні не має довготривалої перспективи – бо і Київський Патріархат, і УПЦ МП, і УАПЦ вважають себе частинами Єдиної Православної Церкви. Кожна з цих конфесій декларує бажання єдності, кожна сподівається на те, що в Україні буде єдина Церква. Тож питання в тому, як усунути ті зовнішні причини, які перешкоджають налагодженню нормального діалогу, що стане першим кроком до єдності. Зрозуміло, що діалог передбачає компроміси. Але компроміс – це не капітуляція однієї сторони перед іншою. На жаль, шановні релігієзнавці намагаються висвітлити питання єдності Церкви з позицій «хто перед ким має капітулювати», а такий підхід не є об’єктивним.
Пан Колодний твердить, що «наші сучасні Церкви є різними за будовою», хоч це не так, бо у них одна ієрархічна побудова. Він пропонує їм не об’єднуватися, а «відтворювати» те, що він називає «українським православ’я» (про цю його наукову теорію достатньо сказано у попередньому коментарі). Загалом з його коментарю випливає, що Київський Патріархат і УПЦ МП в принципі не можуть створити єдину Церкву, з чим категорично не можна погодитися. Така думка нагадує твердження про те, що з причини різниці у менталітеті жителі Сходу і Заходу України не можуть складати єдину націю, а відтак – необхідна федералізація та роздроблення нашої держави. Такий варіант розвитку подій для певних сил є бажаним, але ці сили навряд-чи бажають добра незалежній Україні.
На питання пана Кисельова відповім, що не тільки з простими віруючими, але й з більш впливовими діячами УПЦ МП я спілкуюся досить регулярно, як особисто, так і з допомогою засобів зв’язку. І настрої там не зовсім такі, як їх описує пан магістр. В середовищі УПЦ МП є порівняно невелика група ієрархів і мирян, фанатично відданих Москві. Їх репрезентують, скажімо, митрополит Агафангел чи Валерій Кауров. Але у самому середовищі вірних та священнослужителів УПЦ МП ставлення до цих діячів та їх ідей значною мірою негативне. Інша справа, що проукраїнські настрої в УПЦ МП висловлювати небезпечно. В той час, як виступи проти будь-яких кроків, спрямованих на відділення від Москви, заохочуються морально й матеріально. На це треба зважати, оцінюючи реальний стан справ в українському православ’ї.
Наступне. За всіма ознаками – статистичними, історичними, суспільними, – об’єднана Помісна Українська Церква дійсно буде займати провідне, домінуюче положення серед інших православних юрисдикцій в Україні. Не зрозуміло, чому, на думку пана Кисельова, «така позиція суперечить чинному законодавству про рівність усіх релігій»? Невже він, як магістр релігієзнавства, може поставити знак рівності між суспільним впливом, наприклад, Київського Патріархату та УАПЦ? Невже у порівнянні, наприклад, з православними громадами «катакомбного» походження, Київський Патріархат вже зараз не є домінуючою конфесією? Домінуюча конфесія – це конфесія, яка має переважний суспільний вплив, визначений не державними постановами й законами, а комплексом якостей самої конфесії. Цей статус не може бути наданий або відібраний державним законом, а тому він не суперечить «чинному законодавству про рівність усіх релігій». Усі релігії рівні перед законом, але ступінь їхнього впливу на суспільство не є рівним.
За всіма ознаками східне православ’я візантійської традиції є традиційно домінуючим віровизнанням в Україні. Але зараз воно штучно поділене на кілка структур. Такий стан є не нормальним для Церкви, але вигідним для тих новітніх релігійних і нерелігійних сил, які бажають перекроїти конфесійну карту України або взагалі витіснити релігійне життя на узбіччя суспільного процесу. Для цих сил традиційні українські християнські конфесії – як «кістка у горлі». Тому для них дуже важливо, щоб в нашій державі не з’явилася єдина Помісна Церква. Бо у каламутній воді легше ловити рибу.
Київський Патріархат ніколи не претендував і не претендуватиме на звання «державної Церкви», на що натякає пан Кисельов. П’ятнадцять років новітньої історії Київського Патріархату довели, що він може розвиватися не тільки без державної підтримки, але й в умовах державного тиску. Тому ми виступали і виступаємо за те, щоб державно-конфесійні відносини будувалися на підставі законів, як відносини рівних партнерів, що співпрацюють на благо суспільства. Хто, як не Патріарх Філарет, найчастіше говорить про необхідність рівного ставлення держави до всіх конфесій? Київський Патріархат послідовно і цілеспрямовано сприяє налагодженню міжконфесійного діалогу, бере участь у різних двосторонніх та багатосторонніх міжконфесійних проектах, постійно закликає до примирення і співпраці. Тому не потрібно шукати подвійного дна там, де його нема.
Разом з тим наша Церква, як й інші християнські конфесії, виступає проти тих організацій, які під виглядом релігійної діяльності позбавляють наших співгромадян внутрішньої свободи, соціальних зв’язків, майна і навіть здоров’я. Не байдуже нам і те, що певні новітні релігійні організації намагаються активно втрутитися у політичне життя держави, контролювати політиків. Тому у нас викликає справедливий подив позиція окремих науковців, які за будь-якої нагоди виступають виключно на стороні новітніх релігійних організацій та рухів. Можливо це пояснюється тим, що останні щедро фінансують різні наукові проекти та поїздки за кордон таких науковців? Але тоді важко говорити про об’єктивність та наукову позаконфесійність їхніх суджень.
Дозволю собі заперечити спробу пана Кисельова використати поняття «канонічна Церква» як наукове. Цей термін запозичений з арсеналу пропагандистів ідей Московського Патріархату, але він абсолютно не придатний для наукової дискусії. В жодній серйозній академічній праці з канонічного права ви не знайдете такого поняття, як «канонічна» чи «не канонічна» Церква. Є Церкви визнані і не визнані. Є православні та інославні. Поряд з православними юрисдикціями існують сектантські групи – розкольницькі та єретичні, – православного походження. Але не може існувати «не канонічна Церква». УПЦ МП є визнаною іншими Церквами частиною Російської Православної Церкви в Україні. Київський Патріархат поки що не має офіційного визнання, як Помісна Церква. Але відсутність такого визнання тепер не означає, що воно не станеться у найближчому майбутньому. І саме це визнання, а не приєднання Київського Патріархату до УПЦ МП, як вважає пан Кисельов, послужить швидкому об’єднанню українського православ’я.
Аргументуючи свою позицію прикладом з історії Російської Церкви шановний магістр релігієзнавства дозволяє собі проігнорувати той факт, що ситуація в Україні з розділенням Православної Церкви на кілька паралельних юрисдикцій не є унікальною. Після самостійного проголошення відновлення автокефалії Болгарської Церкви у ХІХ ст. Константинопольський Патріархат продовжував підтримувати у Болгарії паралельну грецьку ієрархію. Так само паралельна ієрархія – грецька і сербська – існувала в перші роки проголошення автокефалії Сербської Церкви. У обох випадках з боку Константинополя були виголошені анафеми: персонально на всіх болгарських ієрархів та на Сербського кроля Стефана Душана «зі всім народом тієї землі». Але все це не завадило тому ж Константинополю потім віддати свої вчинки забуттю та налагодити з новими Помісними Церквами нормальні відносини. Цікавим об’єктом для порівняння може стати й історія самої Російської Церкви. У 20-х роках минулого століття вона розпалася на десяток паралельних ієрархічних структур, але це не заважає нам говорити про єдину Помісну Російську Церкву.
На завершення дозволю собі не погодитися з підсумковими твердженнями пана Кисельова. Бо позиція релігієзнавця, про яку він говорить, свідомо чи не свідомо ллє воду на млин тих релігійних і суспільних сил, яким Помісна Православна Церква заважає у реалізації їхніх планів. Саме тому в заголовку мого коментарю було поставлене питання «Кому заважає єдина Помісна Церква?» У класичній латинській юриспруденції є принцип – для того, щоб дізнатися істину в справі, необхідно поставити питання «кому це вигідно?» Як православний науковець і журналіст я вважатиму місію цієї релігієзнавчої дискусії виконаною, якщо кожен, прочитавши аргументи сторін, дасть сам собі відповідь не питання: «Кому вигідно, щоб в Україні не було єдиної Помісної Православної Церкви?»
P. S. Щоб не переходити від коментарів до жанру Інтернет-форума, для себе вважаю письмову дискусію з даного приводу вичерпаною.
