Коментар до проекту Ухвали секції "Релігія і Церква в Українському світі" IV Всеукраїнського Форуму українців

Юрій РЕШЕТНІКОВ, к. філос. н., помічник-консультант народного депутата України

Звичайно, до певної мірі некоректно коментувати проект документу (його текст подається нижче), тим більш коли відомо, що до модераторів секції поступило доволі багато пропозицій щодо його удосконалення. Водночас, виходячи з того, що з трьох членів редакційної комісії двоє – автори даного проекту, значною є ймовірність, що остаточний варіант документу не буде суттєво відрізнятися від проекту. А це вже дає право на коментар.

В цілому проект залишає змішане враження, оскільки поряд із цілком науково виписаними, серйозними рекомендаціями містяться положення, сумнівні як з точки зору науковості, так і з точки зору коректного ставлення до релігійної спільноти України в цілому та її окремих складових.

У черговий раз у вказаному проекті автори звинувачують віруючих у тому, що вони, мовляв, «наполегливо торують собі доступ до навчально-виховного процесу, зорганізованого на світських засадах», причому такі їхні дії «порушують норми Конституції України». Якби в таких звинуваченнях не містилася пряма образа віруючих громадян України поруч із перекручуванням фактів, мабуть не варто було і звертати увагу на цей атеїстичний прояв. Вже стільки разів на всіх рівнях представники Церков зазначали, що вони не проти світськості навчального процесу (але саме світськості – тобто світоглядної нейтральності, а не її підміни атавізмами атеїзму, як маємо насправді в наших школах), що мова не йде про катехизацію учнів, що викладання тієї ж самої «Християнської етики» буде здійснюватися фаховими педагогами, а не священнослужителями, причому за гарантування учням і їх батькам свободи вибору вивчення такого предмету. Врешті-решт такі принципові позиції зафіксовані і в концепції, розробленій робочою групою при Міністерстві освіти і науки України, у складі якої плідно працювали представники провідних Церков і релігійних організацій України. Але автори на це не звертають жодної уваги, причому намагаючись видати це за спільну позицію учасників секції.

Тим більш некоректним є твердження про те, що запровадження духовного компоненту в процес освіти «не додає нашій державі авторитету на міжнародній арені й кардинально шкодить національним інтересам Українського народу». Відомо, що міжнародний досвід щодо викладання релігійно орієнтованих курсів не є однозначним, причому в багатьох країнах Європи такі предмети, як «Християнська етика», традиційно викладаються, так само як і теологія в університетах. Отже, скоріше саме затягування з викладанням духовно-моральних курсів на національному рівні, всупереч волі мільйонів батьків України, не додає нашій країні авторитету, про який так турбуються автори. Ну а щодо шкоди національним інтересам, то мабуть варто все ж таки прислухатися до даних соціологічних досліджень, за якими більшість населення підтримує викладання в школах таких курсів, інакше виникає враження, що автори вважають саме себе уповноваженими визначати, в чому полягають національні інтереси Українського народу.

Абсолютно незрозумілим є виключення авторами проекту із процесу міжправославної консолідації, кінцевою метою чого має стати утвердження єдиної Православної Церкви в Україні, Української Православної Церкви (в єдності з Московським Патріархатом), нагадаємо – на сьогодні найбільшої складової українського православ’я. Взагалі таке положення проекту цілком відповідає діям організаторів Форуму, які з невідомих причин не запросили на нього Предстоятеля вказаної Церкви, а його повноважному представникові, який все ж таки прибув на Форум, так і не надали можливості для виступу. Додамо, що так само запрошення на Форум не отримали і представники протестантських Церков, вірні яких складають значну частину наших співгромадян як всередині України, так і за її межами. А на засіданні секції йшла гостра критика УПЦ, нібито її вірними є не українці, а якісь прибульці з інших країн. Отже, всупереч заявам про те, що метою Форуму є консолідація українства, видається, що хтось свідомо зайвий раз намагається поділити українців на «правильних» і «неправильних», «справжніх» і «несправжніх» тепер вже за релігійною ознакою, мовляв, для українців підходять лише УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ і ніякі інші конфесії.

Доволі знаковою є теза п. 4 проекту про те, що «сьогодні очевидно, що безпосередні суб’єкти [міжправославних] непорозумінь успішно розв’язати проблему нездатні». Не викликає сумніву її справедливість. Насторожує, водночас, інше. Якщо самі вірні Православних Церков України нездатні з тих чи інших причин знайти шляхи консолідації та об’єднання, то яке право має хтось за них звершувати цей процес, керуючись будь-якими державними чи іншими інтересами? Якщо це об’єднання на сьогодні не є абсолютно необхідним для самих віруючих (адже, якщо воно було б конче потрібним для них, воно б таки відбулось), то на яких підставах хтось має право вирішувати це питання за них. Нагадаємо, що цього року значна частина віруючих громадян України в різний спосіб відзначила 60-річчя насильницької ліквідації УГКЦ чи такого ж насильницького її об’єднання з РПЦ, яке відбулося як раз з метою реалізації державних інтересів, як їх тоді розуміла компартійна верхівка. Чи не наступаємо на ті ж самі граблі, панове?

Таким, що суперечить законодавству, зокрема Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», видається п. 5 проекту, в якому пропонується встановити мораторій на повернення релігійним інституціям їхнього майна. Не викликає сумнівів, що «цілий ряд владних рішень стосовно передачі церквам у тимчасове чи постійне користування, передусім, об’єктів нерухомості приймався з порушенням чинних законів й зумовлювався суто політичною кон’юнктурою». Проте, для оскарження конкретних таких рішень, у випадку підозр щодо їхньої незаконності, у нас є органи прокуратури та суду. І наявність окремих порушень ще не дає підстав вводити загальний мораторій на повернення Церкві того, що, власне, їй законно належить. А з іншого боку, такі бажання щодо запровадження мораторію чи, дивимось далі, переділу церковної власності, знов-таки здаються проявами певної політико-релігійної кон’юнктури.

Недостатньо обґрунтованою виглядає і теза щодо необхідності повернення державному органу у справах релігій статусу центрального органу виконавчої влади із формуванням його територіальних підрозділів. Реалізація таких ідей автоматично не призведе до вдосконалення відносин Української держави і Церкви та ефективного захисту прав Церков і релігійних організацій. Нагадаємо, що йдеться про ситуацію, яка існувала до минулорічної ліквідації, згідно з указом Президента України, Державного комітету України у справах релігій. Не заперечуючи того доброго, що зробив Держкомрелігій, все ж таки зауважимо, що далеко не всі релігійні організації були в захваті від тогочасної моделі державно-церковних відносин і відчували захищеність своїх інтересів з боку Комітету. Можливо, це й стало однією з причин його ліквідації. Крім того, саме за його часів і була прийнята переважна більшість тих рішень щодо повернення майна, які автори визначають як протизаконні та кон’юнктурні. Натомість, очевидним є те, що його ліквідація сприяла активізації діяльності релігійної спільноти України та її представницького органу – Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, хоча безсумнівною є і наявність тих чи інших проблем як у державно-церковних, так і міжконфесійних відносинах. Але повторимо, що підвищення статусу органу автоматично ці питання не розв’яже. А для захисту прав та інтересів у нас існує судова система. Наділення ж органу у справах релігій такими функціями не відповідає не лише адміністративній реформі в Україні, але й європейському курсу нашої держави.

Звичайно, що прихильники підвищення статусу згаданого органу можуть закинути, що подібні центральні органи існують і в європейських країнах. Проте, в переважній більшості вони існують там, де існує державна Церква і фактично є державним органом у справах цієї Церкви. Отже, можна висловити припущення, що утворення такого органу можна розглядати і як певний крок на шляху формування державою єдиної Православної Церкви. А про те, що утвердження такої Церкви не з боку віруючих, а саме державними зусиллями не відповідає ідеалам демократії та інтересам релігійної спільноти, ми вже казали.

Виходячи із зазначеного, навряд чи Ухвала в такому її вигляді відповідає «кращим європейським традиціям», до яких нас закликають її автори, а тому не може розглядатися як документ, що відображає думку всіх учасників як засідання секції, так і Форуму в цілому.

Проект

УХВАЛА секції "Релігія і Церква в Українському світі"
IV Всесвітнього Форуму українців

В ході проведення робочих засідань учасники секції "Релігія і Церква в Українському світі" проаналізували стан справ у конфесійній сфері Української Держави та діаспорі. Зокрема, значну увагу приділили розглядові питань стосовно перспектив утвердження Помісної Православної Церкви, принципів реалізації державної політики у царині свободи совісті, чинників міжконфесійної напруги, гармонізації державно-церковних та суспільно-релігійних відносин, участі релігійних організацій в політичному житті країни, присутності релігійних інституцій в навчально-виховному процесі тощо. Учасники секції "Релігія і Церква в Українському світі" дійшли наступних висновків: — релігійно-церковне середовище Українського світу розвивається доволі динамічно, набуваючи принципово іншої (у порівнянні з радянською добою) якості. Постійно зростає і розширюється інституційна мережа конфесій. Стабільно високим залишається авторитет релігійних об'єднань в суспільстві. Релігійність українців наближається до середньоєвропейських показників. Спостерігається певне омолодження віруючих та підвищення їх освітнього рівня;

— конфесійні об'єднання дедалі більшою мірою виконують функції, притаманні інституціям громадянського суспільства. Церкви і релігійні організації здійснюють соціальне служіння, беруть активну участь у суспільне значимих акціях, розвивають і підтримують на високому рівні зв'язки з громадськими та державними структурами. Представлені конфесії України й на міжнародній арені, правда, не усі репрезентанти докладають зусиль задля зміцнення авторитету Української Держави у світі;

— продовжує залишатися в "законсервованому" — стані законодавство з питань свободи совісті і віросповідання. Тільки за останні майже чотири роки Урядом і народними депутатами було розроблено більше півдесятка різноманітних законопроектів щодо заміни або удосконалення чинного (прийнятий у 1991 р.) Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Частину з цих документів українські законодавці відхилили, інші так і не були розглянуті у сесійній залі Верховної Ради України IV скликання;

— розвиток конфесійного простору подекуди носить виражене регіональне забарвлення. Окремі віросповідні напрямки тяжіють до територіальної обмеженості, можливо навіть свідомо прагнуть концентрувати власні структури в тій чи іншій місцевості України. Вагому роль у процесі географічної локалізації конфесій відіграє, мабуть, усталення нетотожних світоглядно-ціннісних орієнтацій певних етноареальних груп населення України;

— помітною залишається політизація релігійно-церковного життя. Доволі очевидно вона проступає під час виборчих кампаній. Поки що, за роки відновлення незалежності України, жодні вибори — чи то президентські, чи то парламентські — не відбувалися без ангажування суб'єктів конфесійного простору політикою. Звичайно, не йдеться про усі без виключення релігійні організації, відомі на українських теренах. Але, як показав досвід, значна їх частка виявилась задіяною прямо або ж опосередковано у процес боротьби партій за владу. Ангажування політикою відчутно підриває духовно-моральний імідж релігійних об'єднань;

— досить наполегливо церковні інституції торують собі доступ до навчально-виховного процесу, зорганізованого на світських засадах. Відомо про запровадження викладання "Християнської етики" чи "Закону Божого" у загальноосвітніх школах та предмету "Теологія" — у ВУЗах. Прикро те, що бажання і дії духовенства порушують норми Конституції України, що не додає нашій державі авторитету на міжнародній арені й кардинально шкодить національним інтересам Українського народу;

— періодично актуалізується переговорний процес з приводу конституювання Української Помісної Православної Церкви. З трьох юрисдикцій православ'я в Україні до діалогу в основному дотичні дві Київські його гілки — УПЦ КП й УАПЦ. Інколи своє слово готова сказати і влада. Але упродовж всього періоду відновлення незалежності України зусилля більшості ієрархів і священиків на ниві творення Помісної Православної Церкви не виглядають вагомими. Потужною перешкодою на шляху утвердження УППЦ виступає активна діяльність в Україні УПЦ МП в якості філії РПЦ.

Учасники секції "Релігія і Церква в Українському світі" звертаються до Президента, Парламенту, Кабінету Міністрів України з пропозиціями:

1. Прискорити створення фахової робочої групи для підготовки Концепції державної політики щодо релігійно-церковної царини. Мета документа — закласти теоретико-методологічну платформу для подальшої трансформації суспільно-релігійних та державно-церковних відносин. Причому розробка щойно зазначеного теоретико-методологічного інструментарію повинна здійснюватися як з урахуванням європейського досвіду, так і специфіки та унікальності національної системи суспільно-релігійних відносин.

2. Ініціювати широке публічне обговорення висновків і пропозицій фахової робочої групи з подальшим їх удосконаленням та представленням на затвердження Верховній Раді України.

3. З урахуванням положень Концепції привести чинне законодавство щодо свободи совісті і релігійних організацій у відповідність із вимогами реалій сьогодення та його узгодження з аналогічними документами міжнародних представницьких інституцій і стандартами країн Європейського Союзу.

4. Від імені Української Держави сприяти консолідації УПЦ КП та УАПЦ. Це зовсім не означає втручання у внутрішнє життя церков. Держава здатна діяти цілим спектром не примусових механізмів: надавати пораду, допомагати у переговорному процесі на міжнародній арені, інколи виступати у ролі третейського судді тощо. Тільки таким шляхом можна досягти успіху щодо утвердження Української Помісної Православної Церкви, оскільки УПЦ МП категорично відсторонилася від цього процесу і повністю послуговується настановами Московської патріархії, а дві гілки Київського православ'я відчувають труднощі на ниві ведення діалогу. Сьогодні очевидно, що безпосередні суб'єкти непорозумінь успішно розв'язати проблему нездатні.

5. Забезпечити введення мораторію на офіційно ухвалені державними органами документи, що стосуються проблеми повернення релігійним інституціям їхнього майна, до моменту прийняття Закону про реституцію власності. Мораторій необхідний, оскільки цілий ряд владних рішень стосовно передачі церквам у тимчасове чи постійне користування, передусім, об'єктів нерухомості приймався з порушенням чинних законів й зумовлювався суто політичною кон'юнктурою.

6. Чітко визначити міру правової в тому числі кримінальної відповідальності для осіб, котрі вдаються до політичного ангажування віруючих, маніпулюють свідомістю останніх з метою отримання прибутків. Подібний захід, переконані, стримуватиме численних недоброзичливців ставити знак рівності між політикою і релігією, політикою і бізнесом.

7. Прийняти й створити умови для реалізації Комплексної програми дій, спрямованої на усунення недоліків владної політики у відношенні етноконфесійних меншин. Документ має містити широкий набір заходів (політико-правових, соціально-економічних, культурних), спроможних забезпечити не декларативну, а реальну повноправну інтеграцію етнічних і релігійних груп в українське суспільство.

8. З метою вдосконалення відносин Української Держави і Церкви та ефективного захисту прав церков і релігійних організацій утворити (замість відомчого Державного департаменту у справах релігій у складі Міністерства юстиції України) Раду з питань забезпечення свободи совісті та віросповідань при Кабінеті Міністрів України з відповідно підпорядкованими їй управліннями чи відділами у справах релігій в обласних державних адміністраціях.

Учасники секції „Релігія і Церква в Українському світі” закликають усіх українських громадян, українців в діаспорі, тих, кому небайдужа доля Української Держави, докласти максимум зусиль й допомогти владним інституціям упорядкувати конфесійний простір України в дусі найкращих європейських традицій.

© Координатори секції: Сергій Здіорук, кандидат філософських наук, зав. відділом Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України, Анатолій Колодний, доктор філософських наук, заступник директора Інституту філософії НАН України.

Київ, 20-21 серпня 2006 року