Дерево Церкви та “сектанство”
Єпископ ВОЛОДИМИР Гарбар, координатор Української Міжконфесійної Ради, доктор теології
Коли слухаєш сьогодні різні дискусії на тему духовної чи церковної діяльності, то мимоволі виникають питання: “Невже так важко розібратися хто є хто, чи що є що?”, або інше більш цікавіше: “Кому це вигідно? Хто за цим стоїть?” Якщо на друге запитання відповідь потрібно готувати, виважувати ба навіть політично скеровувати, то на перше, думаю, відповідь давно потрібно дати і розставити всі крапки над “і”.
До сих пір Теологія в нашій Державі знаходиться під “табу”. Ми говоримо, що живемо в християнській Країні, але ті закони щоденного співіснування, за якими ми живемо, м’яко кажучи, далеко не християнські. І тому, як мовиться, “святе місце пустим не буває”, тих, хто починає пояснювати всьому загалу, що таке Церква, що таке секта, що таке віра, як на загальнодержавному рівні, так і на всіх інших, з’явилось дуже багато. Відповідно думок посіялось безліч, і до того ж радикально протилежних. У суспільстві, яке сприймає цю інформацію, часто, відповідно тому хто замовляє, вузько направлену, якщо не сказати щиріше нігілістичну, складається досить розмита уява.
Не думаю, що цією одною статтею вдасться зразу все прояснити, але напевно прийшов час розгорнути нормальну теологічну дискусію, тим більше, що Церква, як тіло Христове, не може бути приватизована чи націоналізована, кимсь персонально чи конфесійно.
Почну з того , що Церква – це не організація, а організм, який має свої закони розвитку та росту. Цей ріст можна порівняти з ростом дерева, де поява нової гілки є природною, є доказом саме росту самого дерева. Існує в ілюстрації історії церкви зображення цього дерева де поява кожної гілки має конкретну дату, а сама гілка окрему назву.
Якщо коренем є Сам Христос, а стовбуром Першоапостольська Церква, то гілки, наприклад, це католики, православні, протестанти, кожна з яких в силу обставин розвивалась та давала свої гілки. Як від початку заснування Церкви так і тепер її ріст, тобто поява нових гілок, не припинявся.
Не буду аналізувати коли, чому чи як росла кожна з гілок, це окрема тема, але скажу, що на сьогодні в Україні маємо ріст кожної з вищеназваних гілок а особливо протестантських. Цей ріст викликає, в одних захоплення, а в інших заздрість. Є сили яким цей ріст не подобається взагалі, і вони починають розпалювати несприйняття росту однієї Церкви з погляду іншої. Знаходяться сили які провокують дискусію на теми цього росту взагалі, та приналежності до Церкви тих гілок зокрема. Що найбільш сумно, так це те, що деякі Церкви купуються на ці дешеві провокації та прилучаються до дискусій, які нагадують суперечку між гілками одного дерева, яка з них більш дерев’яніша.
Так звичайно відмінності є, одна гілка більш товста, інша геть тоненька, на одній є плоди, на іншій поки тільки листочки але всі вони отримують сік по одному стовбуру, і від одного кореня – від Христа, який Сам розподіляє кількість цього соку до кожної гілки як Йому до вподоби.
Коротенький погляд на поняття “сектантство” взагалі та відношення до цього протестантства зокрема. Сектантство та Церква, як на мене поняття не сумісні. Секта – це щось закрите або доступне тільки вибраному чи вузькому колу людей. Церква – навпаки повинна бути відкритою для спасіння всіх, кого тільки покличе Христос, бо саме з такою метою вона створена. Протестантство на протязі своєї історії було найбільш мобільним, щодо використання всіх можливостей заради спасіння кожного, будучи відкритим і природно відкидаючим сектантство всіма напрямками своєї діяльності.
Свідомо не хочу перевантажувати цю статтю глибокими теологічними роздумами, але мушу на закінчення хоча декілька слів сказати про загальноприйнятий для всіх християнських Церков Апостольський Символ Віри, тобто “Вірую в Господа Ісуса Христа, Сина Божого…”, признання Триєдинства Божого, хрещення та причастя, що є доказом належності до Церкви, як Тіла Христового. “Дух один, а дії різні,” говорить Біблія, так як кожний з нас відрізняється характером, уподобаннями, смаком, так і Церкви мають різні форми літургії залишаючись в “одному Дусі та союзі миру”.
“Обнімімось брати мої!”, просить нас наш великий поет. Давайте не дамо нікому розривати Тіло Христове, ділити Церкву, бо “один у нас Бог та одна у нас віра”. Думаю, що окремо варто поговорити про тих, хто не належить до християнства, це як на мене обов’язок кожної помісної Церкви пояснити людям, щоб кожний міг протистояти любим спробам відвернути нас від віри Христової.
Редакція автора
