Колонка Віктора Єленського

Як нам «вискочити з-під Москви»

31.03.2016, 20:02
Як нам «вискочити з-під Москви» - фото 1
У Верховній Раді зареєстровано законопроект 4128, який врегульовує порядок зміни релігійною громадою свого підпорядкування тому чи іншому релігійному центрові. Навколо законопроекту, а також – не меншою мірою — навколо негативного висновку щодо нього Головного науково-експертного управління Верховної Ради України (ГНЕУ) розгорнулися настільки палкі дискусії, що правильним було б, очевидно, висловитися з цього приводу і комусь із авторів законопроекту.

 

Віктор Єленський

Пропозиції дописувачів соціальних мереж застосувати до експертів ГНЕУ поліграф і з’ясувати, наскільки вони були мотивованими до саме такого висновку конкретними спонсорами «Русского мира» в Україні, видається цікавим, але малоздійсненим. Тому по суті.

Право на зміну своїх релігійних поглядів і релігійної належності є фундаментальним правом людини. Причому змінювати їх, як це випливає зі ст.9 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, можна як одноособово, так і спільно з іншими. Між тим, проблеми, які давно вже виникали в українців при реалізації цього права, стали особливо гострими і очевидними з початком російської агресії проти України. Православні віруючі, обурені підтримкою агресії з боку Московської патріархії, кричущими антиукраїнськими вихватками її єрархії, почали заявляти про своє прагнення вийти зі складу Російської Церкви і приєднатися до Української Православної Церкви Київського Патріархату. Це не просто проблема юрисдикції, а питання, яке заторкує глибини людської совісті. Бо, як писав священик УПЦ (МП) о.Олег Шліхта своєму предстоятелю, вимовляти Патріарху Кирилу многоліття на парафіях, де оплакують сотні загиблих на війні з російськими найманцями, є дією неканонічною. Але вийти громадою з підпорядкування Московського патріархату виявляється не просто.

От вам типова ситуація. Переважна більшість православної громади прагне, як писав колись митрополит Василь Липківський, «вискочити з-під Москви». Але священик з наближеними до нього людьми блокує рішення громади. Єрархія тут таки таврує своїх вчорашніх вірних як «безблагодатних розкольників» і заходиться відсуджувати в них храм. При цьому використовувати храм по черзі з братами і сестрами-одновірцями категорично забороняється. З цього приводу існує інструктивний лист Предстоятеля УПЦ (МП) Митрополита Онуфрія, який прямо закликає духовенство нехтувати нормами закону про свободу совісті. Далі в село приїжджають спеціально навчені пикаті парубки у спортивних штанях, яких церковні пропагандисти евфемістично називають «паломниками». Відповідно, «душеспасительна місія» з вибивання храму у людей, чиї діди-прадіди його будували і які ці люди реставрували, доглядали та утримували, безсоромно оголошується «прощею». На місті сутички обов’язково оприсутнюється група вельми специфічних журналістів. Від їхньої спритності залежить – ще сьогодні чи вже завтра Патріарх Кирил оголосить про «безчинства бойовиків-націоналістів проти канонічної Церкви».

Що пропонує законопроект 4128? По-перше, що вільна зміна підлеглості тим чи іншим релігійним центрам, право на яке релігійна громада має і за міжнародним правом, і за українським законом, здійснюється «шляхом реєстрації нової редакції статуту (положення) або змін та доповнень до нього, прийнятих за згоди на таку зміну простої більшості осіб, присутніх на зборах громадян, які належать до релігійної громади».

І, по-друге, вирішувати до якої Церкви входитиме громада, мають ті, хто до неї належать. А належність особи до релігійної громади, як пропонує законопроект, визначає її самоідентифікація із цією релігійною громадою, підтвердженням чого є участь у релігійному житті конкретної громади. Зрозуміло, що членом конкретної релігійної громади не може бути особа, яка 1) не ідентифікує себе з цією громадою і 2) не бере участь в її житті. Можливо, десь у нетрях Каїра чи в джунглях Амазонки і є якісь екзотичні релігійні групи, члени яких і не ідентифікують себе з ними і не мають жодних релігійних практик, але релігієзнавчим енциклопедіям такі феномени наразі невідомі. Це той мінімум, який водночас для законодавця постає максимумом: держава не просто не вправі, але й і не здатна: а) визначати чи є особа віруючою; б) наскільки глибокою і істиною є її віра; в) якою повинна бути участь особи в релігійному житті – для однієї громади обов’язковою може бути десятина, для іншої – щотижнева присутність на молитовних зборах, ще для якоїсь – регулярна сповідь тощо. Є релігії, де членство особи в релігійній громаді передбачає її, тобто особи, ініціацію. Є випадки, коли наближеність людини до громади і участь її у статутній діяльності цієї громади ще не означає повноправного членства. В усе це держава не втручається і залишає на розсуд самої громади.

Тобто, законопроект виключає нав’язування з боку держави не тільки способу вираження особою її релігійних переконань, але й організацію її внутрішньої структури. Нагадаю при цьому, що «самоідентифікація» є цілком легітимною категорією. Комітет ООН з ліквідації всіх форм расової дискримінації визначив (1990), що належність особи до расової або етнічної групи має ґрунтуватися саме на самоідентифікації. Провідні фахівці з питань релігійної свободи доводять, що такий самий принцип повинен застосовуватися до визначення членства у релігійних групах. (Anat Scolnicov (2011). The Right to Religious Freedom in International Law. Between group rights and individual rights, р.26)

Тим часом, проти уможливлення релігійними громадами реалізації фундаментального права належати до тієї юрисдикції, до якої вони хочуть належати, безапеляційно, з мотивів наразі не зрозумілих, але явно не правових, виступило Головне науково-експертне управління Верховної Ради. У своєму висновку ГНЕУ розлого цитує Конституцію України і висновує, що «особа може в будь-який час змінити свою приналежність до тієї чи іншої релігійної громади». Висновок гнітюче банальний. Але стежимо за руками! – у законопроекті передовсім йдеться не про особу, а про громаду, котрій, як ми бачили, змінити приналежність зовсім не легко. Після такої «безневинної» підміни експерти ГНЕУ з почуттям виконаного обов’язку підсумовують «…Таким чином, є підстави вважати, що зазначене питання не є предметом законодавчого регулювання». Якщо б існувала Нобелівська премія в галузі права – експерти ГНЕУ були б першими в черзі. Вони хвацько розв’язали проблему співвідношення між індивідуальними і груповими правами, над якою ламають списи світочі світової юридичної думки; вони позбавили цілі школи права необхідності розробляти принципи регулювання протиріч, які виникають при публічній маніфестації релігійних переконань; вони оголосили неіснуючим питання, яке виявилося не під силу цілій низці українських судів: чим є релігійна громада – корпорацією приватного права чи невідокремною складовою конкретної Церкви.

Щоби надати висновку ГНЕУ юридичної подібності, його експерти посилаються на дві справи Європейського Суду з прав людини. Ці справді важливі справи для розуміння нашого питання – «Бессарабська митрополія проти Молдови» (2002) та «Свято-Михайлівська парафія проти України» (2007). Як рішення Європейського Суду в цих справах здатні не те, щоби обґрунтувати, але бодай підсилити аргументацію ГНЕУ, просто неможливо уявити. Хоча б тому, що у першій справі Європейський Суд відстояв право на існування релігійного об'єднання, яке прагло змінити свою юрисдикцію і перейти з Московського патріархату до патріархату Румунського і яке Московський патріархат (а слідом за ним і держава Молдова) звинувачували у схизматичній діяльності, порушенні канонічного права Російської Церкви, небажанні консультуватися з Московським патріархатом (п.Б.27) І Європейський Суд захистив право віруючих (п.67) «спільно сповідувати свою релігію в лоні церкви, відмінної від Молдовської митрополії [Московського патріархату]».

Справа «Свято-Михайлівська парафія проти України» взагалі не лишає висновку ГНЕУ права на існування. По-перше, рішення в цій справі зобов’язує Україну врегулювати проблему, яку ГНЕУ оголошує неіснуючою і такою, що не підлягає правовому регулюванню. По-друге, у цьому випадку Європейський Суд встав на захист громади-заявниці, яка «зазначила, що її право змінити релігійну орієнтацію, як це гарантовано статтею 9 Конвенції, було порушено (п.120). Ба, більше: Суд визнав, що втручанням держави у право громади на свободу віросповідання якраз і є відмова їй у вільній зміні юрисдикції (п.123). І це втручання зашкодило їй приєднатися до Київського патріархату як незалежній релігійній групі (там само).

Непереборне прагнення ГНЕУ «закрити питання», м’яко кажучи, дивує. Попри те, що в Україні реально існує проблема з реалізацією права громади вийти з підпорядкування релігійного центру, де україножерство і імперський шовінізм зведений у ранг церковної політики. Попри те, що Страсбурзький Суд закликає українського законодавця врегулювати проблему. Попри те, нарешті, що юридичні аргументи проти законопроекту не дуже, скажемо делікатно, переконливі, ГНЕУ рекомендує його відхилити. Не переробити навіть, вдосконалити чи доопрацювати, а саме відхилити. І, оскільки нібито «питання не є предметом законодавчого регулювання», всім дякуємо і всі вільні.

Тим часом, Московська патріархія продовжує сіяти Україною свої агітки про «священну війну схизматиків і уніатів проти Святої Русі». А мені надійшов черговий лист від православних – цього разу з села Рясники Гощанського району Рівненської області. Вони просять допомоги у реалізації своєї громадянської позиції і конституційного права.

Останні колонки

Останні новини