Назагал диспозиція виглядає таким чином. Кандидатами у депутати, а також на посади міських, сільських та селищних голів зареєструвалося близько трьохсот священнослужителів (шестеро з них, між іншим, – православні архиєреї). Переважна більшість – православні Московського і Київського Патріархатів. Значно менше – священиків Автокефальної Церкви, пасторів харизматичних, п’ятидесятницьких, баптистських громад. Попри 383-ій канон Кодексу Канонів Східних Церков, заборонну постанову 23-ої сесії Синоду єпископів Київсько-Галицької митрополії (червень 2004 р.) та недвозначні заяви Глави УГКЦ Любомира (Гузара), «прорвалися» до списків і декілька греко-католицьких священиків.

Особливо активно висувала священиків Партія регіонів. У деяких областях цим охоче займалася також «Свобода» – у її списку кандидатів до Вінницької обради, наприклад, чотирнадцять священнослужителів УПЦ КП на чолі з єпископом. Взагалі ж, розмаїття партій, до яких виявилися прихильними поодинокі священики, справляє враження: тут і зелені, і комуністи, і УДАР, і такі, про які навіть Google має дуже приблизне уявлення.

У принципі, нічого нового у цьому немає: від другої половини 1990-х священики кандидатують до місцевих рад різних рівнів, і зовсім нерідко – успішно (у 2002 р., скажімо, понад 180 з них стали депутатами). Зрозуміло, що відтоді ані у Правилах Великих Вселенських Соборів, які не дозволяли клірикам приймати на себе мирські обов’язки, ані у пізніших документах Православних і Католицької Церков, котрі несхвально ставляться до участі духовенства у органах влади, змін не відбулося. Не змінилася і норма Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», яка цілком визначено проголошує, що релігійні організації «не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів». Втім, згадувати про це не вважається пристойним. І владики, котрі благословляють отців на виборчі змагання і наголошують, що протоєрей такий-то буде нашим представником у обласній, міській чи районній раді, навіть не роблять вигляду, що той балотується як «звичайний громадянин».

Відмінністю ж цьогорічних місцевих виборів є, можливо, те, що вони вперше відбуваються не одночасно з парламентськими і тому увага до них більша, ніж раніше. І те, звісно, що кандидатів у депутати обласних, районних і міських рад висувають партії. Тобто політичні організації, які вже за етимологією представляють лише частину суспільства. Тому священикові необхідно визначитися, інтереси якої саме частини він обстоюватиме, яку – ігноруватиме, і проти якої виступатиме.

Чого хочуть від священства партії – зрозуміло. Вже скоро двадцять років, як найпроникливіші уми українського політикуму б’ються над тим, як би спрямувати релігійний ентузіазм співвітчизників у «єдино правильне» політичне річище. Щоби Церква була «колективним організатором і агітатором», а священик – провідником ідей партії у маси. Точніше, однієї ідеї – за кого слід голосувати. З цією ж метою відразу кілька політутворень в Україні іменують себе «християнськими». Хоча мало хто не розуміє, що, скажімо, Християнсько-ліберальна партія – у жодному разі не християнська, аж ніяк не ліберальна і навіть не партія.

Ідеальний варіант участі священика у місцевих виборах для дуже багатьох партій – це удекорувати собою список, вихопити у такий спосіб кількасот, а краще – кілька тисяч голосів, а потім чемно відмовитись від депутатства, давши змогу, таким чином, увійти до ради іншим, поза сумнівом, ще більш достойним особам з партійного списку. Такі особи переконані, що краще за батюшку знають, як розподілити субвенції і кому передати в управління об’єкти комунальної власності.

Яка мотивація у духовенства? Захистити свою Церкву і свою парафію від місцевої влади і недоброзичливців, прищемити конкурентів, повернути колись відібрані споруди, отримати землю, зміцнити свою присутність у публічній сфері, забезпечити безперешкодний доступ до школи, «вибити», як чесно сказав один зі священиків-кандидатів, гроші на церковний соціальний проект, не дати приватизувати неповернене церковне майно і так далі і тому подібне. (Звичайно, хтось зі священнослужителів опікуватиметься власним бізнесом або лобіюватиме чужий, хтось примудриться отримати за каденцію пару-трійку земельних ділянок, а хтось просто охоплений марнославством світу цього). Але йдеться не про них, а про досить таки відданих і сумлінних служителів Церкви, мотивація яких абсолютно нічим не відрізняється від тієї, що спонукає балотуватися до місцевих рад бізнесменів, головних лікарів, директорів шкіл, керівників підприємств і очильників обласних спортивних федерацій. Просто кажучи, своїм походом у владу такі представники Церкви проголошують, що інститут, який вони представляють, нічим не відрізняється від інших суспільних установ і вони балотуються до місцевих рад, щоби відстояти інтереси своєї власної корпорації. Зрозуміти їх можна. Вони живуть в країні, де закон – зовсім не один для всіх; він цілком прихильний до тих, хто отримує позиції влади і дуже принциповий до тих, хто ці позиції втрачає. Не вони, зрештою, встановлювали правила, за якими їм доводиться грати.

От тільки люди, які обиратимуть священнослужителів, ставитимуть позначку напроти їхнього прізвища тому, що вони найбільше довіряють Церкві. І довіряють їй не як звичайному, хай і дуже важливому суспільному закладові, а як інститутові з особливою місією, спрямованою на те, що виходить за межі буденності. Це зовсім не означає, як писав майже півстоліття тому Франсуа Моріак, що любов до Христа і надія на прихід Його царства роблять християн «віддаленими від переживань людства, від тих темних повсякденних діянь, які ми називаємо політикою». Але це означає, очевидно, готовність привнести у політику і владу вимір, котрого і політиці, і владі в Україні (і не тільки в ній одній) катастрофічно бракує. На словах з цим начебто всі погоджуються. Але мені не випадало чути, щоби священик-депутат з пророчим гнівом викривав зловживання своїх колег по фракції, картав їх за невиконання передвиборчих обіцянок, став би у проломі за інтереси громади і не дав би вкрасти її землю чи підприємство. Щоби невтомно апелював до совісті людей, які вже не крадуть, а буквально грабують міста і села країни. Чув, натомість, інше: як священики у радах поступово, хто зі скреготом, а хто і достатньо органічно стають гвинтиками найбільш налагодженого і безвідмовного механізму нашої державної машинерії – механізму корупції.

Чи є сподівання, що ці вибори приведуть до місцевих рад священнослужителів, цілковито свідомих особливості свого покликання? У мене – жодного. Але як ніколи сильно хочеться помилитися.