Жовтень: про списки і сподівання

2 листопада 2010, 10:49 | Колонка Віктора Єленського | 8 |   | Код для блогу |  | 

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ

Віктор ЄленськийРідко які медіа не відзначили цього жовтня підвищений інтерес політичних партій до священиків, котрим належиться «прикрашати» списки кандидатів до місцевих Рад. Розповідалося і про ентузіазм служителів різних Церков, які немалим числом вирушили у владу. 

Назагал диспозиція виглядає таким чином. Кандидатами у депутати, а також на посади міських, сільських та селищних голів зареєструвалося близько трьохсот священнослужителів (шестеро з них, між іншим, – православні архиєреї). Переважна більшість – православні Московського і Київського Патріархатів. Значно менше – священиків Автокефальної Церкви, пасторів харизматичних, п’ятидесятницьких, баптистських громад. Попри 383-ій канон Кодексу Канонів Східних Церков, заборонну постанову 23-ої сесії Синоду єпископів Київсько-Галицької митрополії (червень 2004 р.) та недвозначні заяви Глави УГКЦ Любомира (Гузара), «прорвалися» до списків і декілька греко-католицьких священиків.

Особливо активно висувала священиків Партія регіонів. У деяких областях цим охоче займалася також «Свобода» – у її списку кандидатів до Вінницької обради, наприклад, чотирнадцять священнослужителів УПЦ КП на чолі з єпископом. Взагалі ж, розмаїття партій, до яких виявилися прихильними поодинокі священики, справляє враження: тут і зелені, і комуністи, і УДАР, і такі, про які навіть Google має дуже приблизне уявлення.

У принципі, нічого нового у цьому немає: від другої половини 1990-х священики кандидатують до місцевих рад різних рівнів, і зовсім нерідко – успішно (у 2002 р., скажімо, понад 180 з них стали депутатами). Зрозуміло, що відтоді ані у Правилах Великих Вселенських Соборів, які не дозволяли клірикам приймати на себе мирські обов’язки, ані у пізніших документах Православних і Католицької Церков, котрі несхвально ставляться до участі духовенства у органах влади, змін не відбулося. Не змінилася і норма Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», яка цілком визначено проголошує, що релігійні організації «не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів». Втім, згадувати про це не вважається пристойним. І владики, котрі благословляють отців на виборчі змагання і наголошують, що протоєрей такий-то буде нашим представником у обласній, міській чи районній раді, навіть не роблять вигляду, що той балотується як «звичайний громадянин».   

Відмінністю ж цьогорічних місцевих виборів є, можливо, те, що вони вперше відбуваються не одночасно з парламентськими і тому увага до них більша, ніж раніше. І те, звісно, що кандидатів у депутати обласних, районних і міських рад висувають партії. Тобто політичні організації, які вже за етимологією представляють лише частину суспільства. Тому священикові необхідно визначитися, інтереси якої саме частини він обстоюватиме, яку – ігноруватиме, і проти якої виступатиме.

Чого хочуть від священства партії – зрозуміло. Вже скоро двадцять років, як найпроникливіші уми українського політикуму б’ються над тим, як би спрямувати релігійний ентузіазм співвітчизників у «єдино правильне» політичне річище. Щоби Церква була «колективним організатором і агітатором», а священик – провідником ідей партії у маси. Точніше, однієї ідеї – за кого слід голосувати. З цією ж метою відразу кілька політутворень в Україні іменують себе «християнськими». Хоча мало хто не розуміє, що, скажімо, Християнсько-ліберальна партія – у жодному разі не християнська, аж ніяк не ліберальна і навіть не партія.

Ідеальний варіант участі священика у місцевих виборах для дуже багатьох партій – це удекорувати собою список, вихопити у такий спосіб кількасот, а краще – кілька тисяч голосів, а потім чемно відмовитись від депутатства, давши змогу, таким чином, увійти до ради іншим, поза сумнівом, ще більш достойним особам з партійного списку. Такі особи переконані, що краще за батюшку знають, як розподілити субвенції і кому передати в управління об’єкти комунальної власності.

Яка мотивація у духовенства? Захистити свою Церкву і свою парафію від місцевої влади і недоброзичливців, прищемити конкурентів, повернути колись відібрані споруди, отримати землю, зміцнити свою присутність у публічній сфері, забезпечити безперешкодний доступ до школи, «вибити», як чесно сказав один зі священиків-кандидатів, гроші на церковний соціальний проект, не дати приватизувати неповернене церковне майно і так далі і тому подібне. (Звичайно, хтось зі священнослужителів опікуватиметься власним бізнесом або лобіюватиме чужий, хтось примудриться отримати за каденцію пару-трійку земельних ділянок, а хтось просто охоплений марнославством світу цього). Але йдеться не про них, а про досить таки відданих і сумлінних служителів Церкви, мотивація яких абсолютно нічим не відрізняється від тієї, що спонукає балотуватися до місцевих рад бізнесменів, головних лікарів, директорів шкіл, керівників підприємств і очильників обласних спортивних федерацій. Просто кажучи, своїм походом у владу такі представники Церкви проголошують, що інститут, який вони представляють, нічим не відрізняється від інших суспільних установ і вони балотуються до місцевих рад, щоби відстояти інтереси своєї власної корпорації. Зрозуміти їх можна. Вони живуть в країні, де закон – зовсім не один для всіх; він цілком прихильний до тих, хто отримує позиції влади і дуже принциповий до тих, хто ці позиції втрачає. Не вони, зрештою, встановлювали правила, за якими їм доводиться грати.

От тільки люди, які обиратимуть священнослужителів, ставитимуть позначку напроти їхнього прізвища тому, що вони найбільше довіряють Церкві. І довіряють їй не як звичайному, хай і дуже важливому суспільному закладові, а як інститутові з особливою місією, спрямованою на те, що виходить за межі буденності. Це зовсім не означає, як писав майже півстоліття тому Франсуа Моріак, що любов до Христа і надія на прихід Його царства роблять християн «віддаленими від переживань людства, від тих темних повсякденних діянь, які ми називаємо політикою». Але це означає, очевидно, готовність привнести у політику і владу вимір, котрого і політиці, і владі в Україні (і не тільки в ній одній) катастрофічно бракує. На словах з цим начебто всі погоджуються. Але мені не випадало чути, щоби священик-депутат з пророчим гнівом викривав зловживання своїх колег по фракції, картав їх за невиконання передвиборчих обіцянок, став би у проломі за інтереси громади і не дав би вкрасти її землю чи підприємство. Щоби невтомно апелював до совісті людей, які вже не крадуть, а буквально грабують міста і села країни. Чув, натомість, інше: як священики у радах поступово, хто зі скреготом, а хто і достатньо органічно стають гвинтиками найбільш налагодженого і безвідмовного механізму нашої державної машинерії – механізму корупції.

Чи є сподівання, що ці вибори приведуть до місцевих рад священнослужителів, цілковито свідомих особливості свого покликання? У мене – жодного. Але як ніколи сильно хочеться помилитися.

Система Orphus
Рейтинг
0
2
8коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Паломник | 11 листопада 2010, 18:40
    Коментувати коментар

    Пан Богдан Панкевич - наївний романтик.Він не розуміє,що коли священики з бездоганною репутацією ввійдуть у владу,то вони або скоро втратять свою бездоганну репутацію,або відмовляться від свого мандата.Все наскільки вже прогнило,що без контролю громадянського суспільства,який є на заході,самотужки вже нічого змінити не можна.

  • Bohdan Pankevych | 7 листопада 2010, 23:15
    Коментувати коментар

    Корупція у місцевих органах влади зашкалює. Одним із інструментів оздоровлення могла би бути участь священиків із бездоганною репутацією у радах. Щоб як колеги, піддані тим самим спокусам вони усовіщали "слуг народу". Адже дотепер Церква ніяк не виконує своїх оздоровчих функцій, щоб не зіпсувати стосунків із владою. Ми запропонували депутатство відповідним священикам. Вони відмовилися. Хотів би вірити, що виключно через приписи Канонів, а не через небажання конфліктувати із владою.

  • svetsash | 6 листопада 2010, 19:41
    Коментувати коментар

    До пана Єленського як релігієзнавця (в нас майже всі вони з атеїстичної школи) відношусь, як мінімум, з недовірою, але ПОВНІСТЮ ПДТРИМУЮ його статтю. Э конкретні приписи Священних канонів і положення "Основ соціальної концепції УПЦ" (V. 1,2)(я говорю за православних), які однозначно ставлять священство на своє місце - до підніжжя алтаря, а не до державної "кормушки" (вибачте, за вульгарність). Освіченість православного люду на нулі, а то й гірше, серед православних вирує тотальне марновірство, рецидиви язичництва, і замість того, щоб трудитись на Ниві Христовій, несучи пастирський послух священство... Дуже прикро... Бакалавр богослів'я, студент-історик.

  • о. Іван | 2 листопада 2010, 15:29
    Коментувати коментар

    "Чи є сподівання, що ці вибори приведуть до місцевих рад священнослужителів, цілковито свідомих особливості свого покликання?" Дійсно, хочеться, щоб, хоча-би, один з них це усвідомлював. На жаль, мирське так затягує священиків, що вони втрачають "свідомість" свого покликання. Було би цікаво через рік часу порозмовляти з ними про результати "сумісництва".

  • Паломник | 2 листопада 2010, 14:31
    Коментувати коментар

    В зоні моєї видимості один священик виграв вибори і став депутатом.У цьому йому допомагали члени виборчої комісії,які фальсифікували вибори на його користь.За це він їм вже поставив "могорич".

    • Тарасій | 2 листопада 2010, 14:48
      Коментувати коментар

      Він як типовий кандидат діяв - йому допомогли, а він віддячив. А вже як священик він там може ще й помолиться за своїх "підрахуїв". Але як пастир він тут показав приклад як робити не можна. І якщо є очевидні докази, то вивести цього фарисея на чисту воду стає обов'язком вірних.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 18 серпня 2019, 22:22 | Інтерв'ю | view photo | 

    "Якби Філарету дозволили піти з Об’єднавчого собору – він би програв", — митрополит Макарій (Малетич)

    Митрополит Макарій розповідає про теперішню ситуацію в ПЦУ, про переходи громад Московського патріархату, про роль іноземних дипломатів у процесі автокефалії, про спекуляції навколо хіротоній УАПЦ та про деякі закулісні деталі Об’єдначого собору.

  • 11 серпня 2019, 11:01 | Відкрита тема | view photo | 

    Коли горять храми…

    Собор Паризької Богоматері – не єдина святиня, яка потерпала від пожежі. Храми горіли в усі часи, в усіх країнах. І хоча значно частіше церкви й собори страждали від війн або недбальства будівельників, проте і пожежі час від часу нищили рукотворні святині.

Останні коментарі

  • barni | 23 серпня 2019, 22:01

    Останнє рішення вл. Епіфанія суперове! Перекрити грошові потоки вл. Філарету! І тоді (вже й зараз) стане зрозуміло, чи вл. Філарет є УКРАЇСЬКОГО СПРЯМУВАННЯ, чи він є "патріарх" з ПРИМУСУ

  • barni | 22 серпня 2019, 22:08

    Як на мене, то рішення вл.Епіфанія ПРОСТО СУПЕРОВЕ, це потрібно було зробина на слідуючий день після об"єднавчого собору. Оце б ще клєрки від "культури і духовності" перекрили

  • barni | 21 серпня 2019, 22:45

    Хотілося б запитати вл.Макарія, як він "працював" з московськими попами, адже кількість парафій, яка йому підпорядковувалась, до ОБ"ЄДНАННЯ, все зменшувалась і зменшувалась! Поділіться

  • barni | 21 серпня 2019, 22:34

    Я, не про реставрацію, а про життя. Родина моєї дружини з "так званих переселенців". на зорі українського становлення (за п. В.Чорновола) мати моєї дружини поїхала в те село де народилась.

  • barni | 21 серпня 2019, 22:17

    "людина повинна свідчити Христа тим, які Його потребують" Як на мене то це просто ЖАХ !!! Свідчити про Христа тим хто його не потребує це НАЙПЕРШЕ І НАЙГОЛОВНІШЕ ДЛЯ

Популярні статті місяця