Вересень: про релігію і насильство

4 жовтня 2010, 11:15 | Колонка Віктора Єленського | 1 |   | Код для блогу |  | 

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ

Віктор ЄленськийДля того, щоби потрапити в історію, доти невідомому жителеві Ефесу Герострату 21 липня 356 року до н.е. довелося спалити храм Артеміди. Щоби поставити світ «на вуха» (привести у підвищену бойову готовність Інтерпол, мобілізувати армію й поліцію у багатьох країнах світу, примусити про себе говорити президентів США і Пакистану, не кажучи вже про безліч військових і поліцейських), пасторові з Флориди Террі Джонсу вистачило пообіцяти спалити Коран 11 вересня 2010 р. Зловісна річниця обіцяла стати цьогоріч особливо зловісною… 

Великі світові релігії  закликають до миру і засуджують насильство, але у сучасних енциклопедіях і словниках, простудійованих відомим конфліктологом Девідом Раппопортом, «релігія і мир» згадуються приблизно вп’ятеро рідше, ніж «релігія і війна». Атака на башти Нью-Йорка і палестинські терористи-самовбивці, бойовики Аум Синрикьо і  християнські ультра, які підривають абортарії у США, сотні спалених членів руху за відновлення Десяти заповідей в Уганді і північноірландські терористи. Хвиля насильства, яке намагаються релігійно виправдати, котиться Близьким і Далеким Сходом, Новим і Старим Світами, Африкою і Океанією. 

Тенденції зламу ХХ – початку ХХІ століть тут виглядають таким чином. Конфлікти, які мають релігійне підґрунтя, стають у світі  дедалі частішими; релігійні меншини дискримінуються більше, ніж будь-які інші; релігія рідко постає як єдине джерело конфлікту, але загострює і ужорсточує його; конфлікти на релігійному ґрунті дедалі більше пов’язані з мусульманами, хоча насильство найчастіше вони чинять  проти інших мусульман. Більшість нових терористичних груп, створених починаючи з 1980-х є ісламськими, хоча, поза сумнівом, не всі акти тероризму  відтоді були скоєні мусульманами.

Насильство і терор під прапором ісламу прикриваються рясним цитуванням Корану, який використовується до безсоромності вибірково. Дослідження, наприклад, Дона Холбрука довело, що до одних пасажів   ідеологи терору звертаються безперестанно і по кілька разів у одному й тому самому тексті, інші, передовсім ті, що закликають до миру й порозумінню з іновірцями, просто ігнорують, ще інші – перекручують. Можна багато говорити про те, що ті, хто іменем ісламу зазіхають на життя інших, погані, навіть дуже погані мусульмани. Але все ж таки це не дає відповіді на питання: чому від імені ісламу частіше, ніж від імені будь-якої іншої релігії здійснюються у сучасному світі акти насильства? Жодна з гіпотез, які наразі висуваються, цього вповні не пояснює. Так, іслам містить поняття джихаду. Але чому у масовій свідомості це поняття асоціюється не з «джихадом серця», не з «джихадом язика» і навіть не з «джихадом руки», а трохи не винятково – з «джихадом меча»? Можна погодитися також із тим, що іслам – це пасіонарна релігія «прямої дії», релігія колективістська більшою мірою, ніж індивідуалістична, що  в ній накопичено великий антизахідний, антиколоніальний протестний потенціал. Можна навіть всерйоз розглядати припущення, згідно з яким войовничість сучасного ісламу пояснюється «столітніми циклами очищення і повернення до першоджерел», які періодично призводять до заворушень в цій  монотеїстичній релігії. Або тим, що іслам релігія молода порівняно з іншими світовими релігіями і зараз стоїть на порозі якогось тектонічного зсуву, подібного до християнської Рефорації.

Але кожна з цих гіпотез не дає задовільного пояснення: чому ж саме іслам виявився у центрі четвертої, за теорією згаданого вже Девіда Рапопорта, хвилі терору – терору релігійного.  Порівняно з попередніми хвилями – анархістською, антиколоніальною та лівацькою, - ця хвиля більш безжальна, невблаганна і глобальна як за масштабами, так і за наслідками.  Це війна на знищення, а не спроба привернути увагу до проголошених цілей. Теракти 11 вересня 2001 р. змінили світ, в якому ми живемо. У ньому з’явилися  багатотисячні жертви війн в Іраку й Афганістані, колючий дріт в центрі європейських столиць, довжелезні черги до пунктів контролю авіарейсів і всеохоплюючий страх. 

Четверта хвиля терору вихлюпнулася у світ абсолютно нестямним суїцидальним терором. Роберт Пейп, який вивчив 462 випадки терористичних атак, скоєних самогубцями між 1980 та 2005 роками, свідчить: жертвою «звичайного» теракту стає в середньому одна людина; теракту, скоєного самогубцею, - дванадцять.  

І скільки б  ми не вмовляли один одного, скільки б не доводили – причому цілком справедливо, що   світові релігії заперечують замах на дар Божий й гідність Творіння, вбивці не були запаморочені наркотиками. Вони готувалися й готуються до злочину довго й ретельно і вони мають звідкись видобути не лише вибухівку, транспорт, асистентів, але й сили, аби усвідомлено загинути разом із жертвами. І тільки посмертна слава мученика, прагнення помсти та впевненість у потойбічній винагороді – впевненість непохитна, навіть абсолютна, може бути джерелом, з якого ця сила видобувається. Ідея винагороди за смерть заради смерті інших -  ідея, безперечно, вирвана з великого духовного контексту, а відтак – і сильно спотворена - приводить в дію механізм насильства більшою мірою, ніж бідність, неписьменність і брак демократичних процедур.

Ісламський мільярд не найбідніший у цьому світі, люди, які просякали на дискотеки і в ресторани з вибухівкою на тілі, а також ті, хто примусив здригнутися світ дев’ять років тому, не потерпали від безробіття. Злидні не лікуються ракетами «земля-земля»; на кошти, які щороку витрачає на терористичну діяльність один лише «Хамас», вистачило б не на одну школу, лікарню чи виробничу потужність.   

Вивчення біографій терористів-самогубців також спростовує уявлення про їхню неосвіченість – нерідко вони мають університетську освіту. Нарешті, демократія сама по собі не убезпечує від терору – поліцейським державам часто легше давати собі раду з терористами, аніж державам демократичним.

«Ми на Заході, - пише з приводу природи новочасного насильства соціолог релігії Массимо Інтровіньє, який вивчав ісламський фундаменталізм і тероризм на Близькому Сході, - не сприймаємо тероризм як релігійний феномен. Ми є у полоні гарного, але невірного пост-вікторіанського уявлення про релігію як про щось завжди миле й світле, таке, що не асоціюється з битвами, кров’ю  і сльозами.  Так, існує суїцидальний тероризм, навіть у Палестині, який є не релігійним, а радще секулярним і націоналістичним. Однак терористи-самогубці з Хамасу, Ісламського джихаду так само, як з Аль-Каїди і більшості чеченських рухів, усвідомлюють свої цілі саме як релігійні».  

Те, що ціла мережа глобального терору спирається на релігійне підґрунтя  – а на цьому наполягає також багато інших дослідників – не означає, що ця мережа не вкорінена в глобальній економіці й політиці. Однак точний діагноз змушує до чесного визнання: в релігії є жало ненависті і поза релігією, лише тільки військовими, фінансовими та політичними засобами хворобу не вилікувати.

Але як видалити з релігії це жало? Це колосальний виклик для богословів, духовенства й релігійних філософів, від яких залежить як саме сприйматимуться в їхній духовній традиції «інші». Іслам  у цьому сенсі давно вже не є монолітом; прагнення побачити істину в інших релігіях не є, звісно, магістральним, але воно все ж пульсує в ісламській інтелектуальній думці. З цього прагнення виростають питання, які ставить перед мусульманами, до прикладу, турецький історик релігії Махмут Айдін. Якщо Божа ласка обмежується лише послідовниками релігії Мухаммеда, чи означає це, що ті, хто знаходиться поза їхнім колом, приречені на довічне покарання? Чи всі ті, хто йдуть «вірним шляхом» віднайшли цей шлях завдяки власним зусиллям і, пересвідчившись, що всі інші шляхи є недійсними й фальшивими? Чи вони стали мусульманами просто тому, що народилися в ісламській родині і в ісламській країні? Чи їхня належність до ісламу стала актом вільного вибору, чи це просто питання ідентичності, яку вони набули при народженні? Якщо народження мусульманином вважається привілеєм для спасіння, чому Господь дав такий привілей лише меншості і відвернувся від більшості?

Пошуки відповідей на ці питання ведуть до усвідомлення невідкладної необхідності нової  глобальної етики для всього людства – необхідність, про яку багато і давно говорять у вузьких колах інтелектуалів, визнаних безнадійними романтиками. Ця етика, яка ґрунтується на золотому правилі, що його знаходимо у християнстві і в джайнізмі, в ісламі й буддизмі, в юдаїзмі та в індуїзмі – стався до іншого так, як хочеш, щоби ставилися до тебе, - має стати нарешті основою виховних програм як світських, так і релігійних шкіл у всьому світі. Тільки нова матриця людського мислення, серцевиною якої є усвідомлення абсолютної значущості Божого творіння, його гідності, прав і цілісності зупинить глобальне насильство. Це, звісно, може видатися утопічним, але альтернативи у людства, схоже, не існує. Точніше, за умов, коли релігійні фанатики цілком реально і дуже скоро здатні заволодіти зброєю масового знищення, про таку альтернативу не говорити хочеться.

Система Orphus
Рейтинг
0
2
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • al_friendster | 9 жовтня 2010, 20:50
    Коментувати коментар

    Коли ми намагаємось розібратись із такими цілісними поняттями, як "християнство", "іслам" та інше, часом не розуміємо, від чого потрібно відштовхуватись. Богослови постійно кажуть, що (наприклад, у Православї) є "народне", а є академічне, освічене Православя. Також кажуть, що орієнтоване на цілісне сприйняття Корану мусульманство повинне відмовлятись від насильства. Але чомусь так здається, що людей, які не розуміють власної релігійної традиції, змішують марновірство,забобони із "чистою" вірою - більшість. Як і тих у мусульманстві, які вважаєть мирні позиції обережних та високоосвічених лондонських імамів невірною. Головне моє питання: чи можливо, що релігію як таку необхідно сприймати із її теперішнього, справжнього стану?? Може, соціологічний підхід тут більш доречний? Якщо більшість мусульман вважає за доречне збройний захист віри, то, може, час вважати це за надофіційну позицію?

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 23 січня 2020, 16:42 | Колонка Дмитра Горєвого | 

    Філарет та його новий Київський патріархат

    Сьогодні святкує день народження без перебільшення один з наймасштабніших церковних єрархів України – почесний патріарх Філарет. Йому 91 рік. Половину свого життя він перебував на київській православній кафедрі, до якої так звик, що не зміг її лишити, навіть коли пасувало піти на спокій

  • 22 січня 2020, 10:35 | Колонка Тетяни Деркач | view photo | 

    По обидва боки війни: казус Грузинської Церкви

    Грузинська Церква зберегла власну єдність та високий рівень підтримки грузинського суспільства тільки тому, що зробила свій однозначний моральний вибір. УПЦ МП таку внутрішню єдність втратила, розділившись сама в собі.

Останні коментарі

  • serge1717 | 28 січня 2020, 20:15

    Пора вже визначитись суддям, або скинути труси....

  • velovs@ukr.net | 28 січня 2020, 18:24

    Разом з тим: "Отче, прости їм, бо не відають, що чинять" (Лк.23:34). :)

  • velovs@ukr.net | 28 січня 2020, 18:12

    Ну действительно: оба эти неадеквата - один педераст-неонацист, а другой - тоже с серьёзными вывихами и вавками в голове будут здесь устанавливать и диктовать свои "правила" и

  • fedirtsiv | 28 січня 2020, 17:47

    Тут власне яскраво видно суть церковного фарисейського вчення - спекулювати на Христі та історії християнства, приватизувати Христа своєю конфесією (монополія на істину), поділяти та владарювати,

  • Михаил | 28 січня 2020, 14:29

    Единство может быть с христианами, с их священством, имеющим преемство в рукоположении от Святых Апостолов. Например с Армянской Церковью и другими дохалкидонскими апостольскими Церквами. А какое