Квітень: про спротив матеріалу

26 квітня 2010, 17:31 | Колонка Віктора Єленського | 0 |   | Код для блогу |  | 

Віктор Єленський. Світлина з архіву тижневика ФокусВіктор ЄЛЕНСЬКИЙ

Тривожність, яка нуртувала всередині багатьох релігійних середовищ України від часу оголошення результатів президентських виборів, після Харківського пакту переросла на розпач. Чимало єрархів, священиків, пасторів, мирян зізналися, принаймні, самі собі, що тепер можливо все. Вклякли ті, хто до останнього розумував, що, ні, мовляв, жоден Глава Української держави не схоче стати малоросійським губернатором, не наважиться рубати гілку, на якій вмостився, і не краятиме країну, прагнутиме стати президентом всієї України…

Наразі, справді можливо якщо не все, то дуже багато з того, що вчора ще вважалося немислимим. Ухвалення закону, наприклад, який поховає українську модель державно-церковних відносин з її рівністю релігійних організацій перед законом і недискримінацією релігійних меншин. Можлива і реанімація, й «удосконалення» колись відкинутих законопроектів, які всмоктають багато з тих ганебних новел, що ними уславилися законодавства про свободу совісті пострадянського простору і які досі якось обминали Україну. Наступ на «неправильні» Церкви теж цілком можливий, як і неочікувані кроки щодо «правильних» Церков, особливо якщо про ці кроки дружньо попросять з Москви. Росія у квітні ще раз підтвердила: символи відіграють у ХХІ столітті значення жодним чином не менше, ніж у минулі «непрагматичні» часи. За них воюють, страждають і платять мільярди. Хоча б тому, що символи конвертуються у речі цілком відчутні – у національну єдність, у гордість за свою Батьківщину і беззастережну готовність її відстоювати. В Україні, крім Севастополя і флоту, Росія має ще чимало больових точок, символів, які там вважають «нашим всем», — київська хрестильна купель, скажімо, церковна єдність…

Від влади, словом, можна очікувати всього, і від неї, визнаємо, залежить багато чого. Дуже багато навіть, але таки не все. І порівняно недавня історія тому найкращий, просто хрестоматійний приклад. Пам’ятаймо, що всі — всі без винятку — країни «народної демократії» після Другої світової війни заходилися здійснювати політику щодо релігії і Церкви у цілковито ленінсько-сталінському дусі. Режими конфісковували церковне майно, ув’язнювали священство, закривали церковні школи, нацьковували один на одного єрархів і тероризували мирян. Вони не зупинилися перед арештом примаса Католицької Церкви у Польщі — владного і безмежно авторитетного кардинала Стефана Вишиньського, намагалися відірвати Католицьку Церкву Чехії від Апостольської Столиці, насадили в німецькі церкви величезну кількість агентів Штазі, повели безжальний наступ на позиції Православних Церков у Болгарії й Румунії тощо. Але результати, яких досягли прокомуністичні уряди у своїй політиці «остаточного розв’язання релігійного питання», виявилися разюче відмінними. Албанський диктатор Енвер Ходжа, наприклад, оголосив 1967 року, що всі майже 2000 мечетей, храмів й молитовних будинків країни зачиняються і Албанія стає першою у світі атеїстичною державою. Відтоді термін ув’язнення дуже легко можна було отримати і за крашене яйце, і за накладене на себе хресне знамено, і за невживання свинини. А у тому ж таки році у сусідній Югославії наклад Біблії перевищив наклад творів класиків марксизму-ленінізму! І саме тоді, коли у Радянському Союзі за натільні хрестики студентів виключали з комсомолу (з усіма наслідками, що із такого виключення випливали), у Польщі щорічно тільки у Ченстоховську прощу вирушає близько 2 000 000 людей. Костел жорстко опонує владі у питаннях, які б просто не могли бути предметом будь-яких обговорень між церквами й урядами в інших комуністичних країнах, а кардинали С.Вишиньський та К. Войтила рішуче виступають проти конституційних доповнень про “нерозривні братерські зв’язки з Радянським Союзом” та про “керівну й спрямовуючу роль Польської Об’єднаної Робітничої Партії”.

У чому ж справа? Справа у силі спротиву, який на своєму шляху до викорінення релігії зустріли комуністичні режими у різних країнах. І навіть всередині однієї й тієї самої країни. Мені вже неодноразово випадало наводити цей красномовний приклад: під час хрущовської антирелігійної кампанії керівництво УРСР отримало «розверстку» — закрити половину православних храмів республіки. І в цілому із завданням майже впоралося. Але зустрівши відчайдушний спротив, воно спромоглося закрити на Тернопільщині трохи більше третини церков, на Буковині – чверть, а на Закарпатті — лише кожну шосту. Довелося, щоби вийти на «справну цифру», закрити 70% храмів Криму, 71% — Одещини, 85% — Дніпропетровської області і 91% — Запорізької.

«Матеріал» не втратив сили спротиву у найглухіші, «розстрільні» роки, і це варто пам’ятати тим, хто готовий нині не тільки впасти у відчай, а й, як кажуть, впасти ще до пострілу!

Комуністичні вожді любили порівнювати людей з сировиною — «матеріалом», з якого належить ліпити «нову людину». Так-от, можна сказати, що при всій захланності й безжальності режимів, які, за Миколою Бердяєвим, «самі воліли бути церквою», вони у кінцевому рахунку просунулися у своєму прагненні замінити традиційну релігійність світським культом так далеко, як їм цей «матеріал» дозволив. «Матеріал» не втратив сили спротиву у найглухіші, «розстрільні» роки, і це варто пам’ятати тим, хто готовий нині не тільки впасти у відчай, а й, як кажуть, впасти ще до пострілу!

Ключове питання: чому в одних країнах антицерковна вакханалія зустріла спротив, який примусив режими зупинитися і приступити до довгої й виснажливої облоги? І чому вони не зустріли такого спротиву в інших країнах? Чому, скажімо, румунські священики складали присягу Чаушеску і божилися допомагати йому всім і у всьому, а литовські священики заявили Брежнєву, що не виконуватимуть радянське антиєвангельське законодавство?

Тому, що у різних суспільствах склалися різні, інколи — кардинально відмінні релігійні культури. Ці культури просякли на різні глибини народної товщі, сформували різні моделі релігійної поведінки, різне усвідомлення важливості релігії і релігійного інституту в особистому житті й бутті цілої нації, різні уявлення про те, що і скільки належить кесареві, а що виключно й винятково — Богові. А от те, якими виявляються ці глибини, уявлення й усвідомлення, великою, якщо не вирішальною, мірою залежить від ролі, що її відіграв той чи інший релігійний інститут у процесі формування націй. Якщо ми не візьмемо цього до уваги, то ніколи не зрозуміємо, чому так віддані Католицькій Церкві хорвати і чому досить стримано ставляться до тієї ж самої Католицької Церкви їхні сусіди-словенці; чому переповнені храми у Словаччині і напівпорожні зовсім поруч — у чехів, яких закликав колись відректись від «габсбурзького католицтва» в ім’я Чехії їхній знаменитий президент Томаш Масарик.

Звісно, для того, щоб відіграти особливу роль у формуванні нації, Церкві важливо опинитися у «належний час у належному місті». Мати саме іновірних поневолювачів, зуміти очолити проти них народне піднесення, не залежати від держави (часто – просто не мати «своєї» держави), духовенству – бути найосвіченішою верствою (нерідко – єдиним освіченим прошарком пробудженого народу). Однак, особлива роль не здобувається поза волею, інтелектом, прагненнями і вчинками цілком конкретних людей. Таких, скажімо, як український митрополит Андрей Шептицький, перший президент Республіки Кіпр архиєпископ Макарій ІІІ, угорський кардинал Йожеф Міндсенті або польський священик Єжи Попелюшко.

Недружня влада може забороняти Церкві відкривати загальноосвітні школи, не віддавати конфісковане в неї майно, не удекоровувати її єрархів орденами і не садовити їх поруч із собою у президії. Але вона не може впливати на літургійне життя, на якість здійснення Церквою своєї сутнісної місії у світі.

Недружня влада може забороняти Церкві відкривати загальноосвітні школи, не віддавати конфісковане в неї майно, не удекоровувати її єрархів орденами і не садовити їх поруч із собою у президії. Але вона не може впливати на літургійне життя, на якість здійснення Церквою своєї сутнісної місії у світі. Іншими словами, особлива роль Церкви здобувається тут і тепер, тому що нація — це щоденний, як казав Ернест Ренан, плебісцит. Це щоденне і насправді напружене роздумування над тим, хто ми, куди і з ким йдемо, чим відрізняємося від інших і що зі свого минулого беремо у майбутнє, а що залишаємо минулому.

Церква бере участь у цьому плебісциті через благовістя й доброчинність, через катехизацію і євангелізацію, через культурницьку працю, неухильне дотримання церковного вчення і розширення горизонтів за межі буденного людського думання. Вона вносить в цей процес те, що може внести лише вона, і ніхто інший. І це теж спротив «матеріалу» — спротив  зневірі, байдужості, всьому злому й несправедливому.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    • 15 жовтня 2019, 16:37 | Колонка Тетяни Деркач | 

      Визнання ПЦУ Елладською Церквою: чим може відповісти Москва

      12 жовтня 2019 року увійде в історію українського православ’я як переломний рубіж: Елладська Церква першою серед помісних Церков офіційно долучилась до визнання ПЦУ. У Московському патріархаті не змогли приховати розчарування та шок.

    • 13 вересня 2019, 11:33 | Колонка Михайла Черенкова | 

      Після Томосу вчімося жити разом

      Після Томосу Україна вчиться жити в нових умовах — коли проблему канонічності начебто усунуто, але суспільство і церква не стали менш розділеними. І виникає питання: як жити в умовах непереборного поділу, в умовах складного різноманіття?

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 16 жовтня 2019, 20:24

      В цьому інтерв'ю у шановної Вікторії Нестеренко спостерігаються деякі проблеми з елементарною логікою. ---- Так, з одного боку, вона стверджує, що, мовляв, "протягом останніх 1400 років

    • velovs@ukr.net | 16 жовтня 2019, 18:10

      "У нашому [американському] суспільстві не все гаразд. Ми ніколи ще не мали стільки і стільки не споживали, однак як легко ми спускаємося від багатства та привілеїв до ницості та навіть

    • Paraeklezyarh | 16 жовтня 2019, 10:57

      Ймовірніше оберуть п.п. 5-6. РПЦ зараз необхідно зберегти лице перед своїми прихильниками. Та й підготовка до такого реверансу йшла не одне десятиліття. В церковних лавках Московського патріархату

    • bopa | 15 жовтня 2019, 23:00

      Православна церква в Україні переживє тепер ювілейни період відновлення своєї автокефалії. Період повернення Митрополита Мстислава (Скипника) в Україну, його служіння і інтронізацію у Святій Софії на

    • bopa | 15 жовтня 2019, 22:45

      Тим більше, що відновлено стан Православної церкви в Україні, який вона мала у ХУІІ ст. Митрополію з перспективою на патріархію, що дає можливість користати здобуткам, досвідом інших братніх

    Популярні статті місяця