Колонка Тетяни Деркач

Ідентифікація Дорна

04.05.2017, 15:32
Спостереження за внутрішньоукраїнською контрпропагандою дає підстави підозрювати, що Україну втягують в якийсь глобальний експеримент у рамках соціальної інженерії. За задумом експериментаторів, українці мають вперто визнавати себе одним народом з тими, які мають їх за ніщо і з задоволенням їздять на сафарі пополювати «на укропів» як на диких тварин.

 

Якщо ти виглядаєш як їжа — рано чи пізно тебе з'їдять

Жили собі два брати — старший і молодший. Одного невдалого дня вони посварилися, молодший вирішив забрати все своє майно і жити окремо. Але все одно вони — одна сім'я, і відлига в їхніх відносинах не за горами. Ось так виглядала коротка історія українсько-російської гібридної війни у філософському викладі українського співака Івана Дорна. Майже як старозавітня історія Авраама і Лота, в якій, традиційно, правим вважається Авраам. За кадром цієї примирливої наївної промови залишилися хіба що незручні труни, об які перечіпляєшся щоразу при перетині українсько-російського кордону.

Але тут дивна якраз не позиція Дорна, а наші суспільні подвійні стандарти. Те, що не пробачили Дорну і обмеженій музичній тусовці, яка цілеспрямовано працює на російський ринок, прощають незрівнянно більш численній і тому більш впливовій у суспільстві групі — церковній. Адже тези «ми один народ», «і там, і там наша паства», «братовбивча міжусобиця», «нас посварили політики» згенеровані в тих самих лабораторіях, що й одкровення Дорна. І не виключено, що вони навіть первинні у відношенні до Дорна.

Спостереження за внутрішньоукраїнською контрпропагандою дає підстави підозрювати, що Україну втягують в якийсь глобальний експеримент у рамках соціальної інженерії. За задумом експериментаторів, українці мають вперто визнавати себе одним народом з тими, які мають їх за ніщо і з задоволенням їздять на сафарі пополювати «на укропів» як на диких тварин. Як то кажуть, нас б'ють, ми літаємо. Тому немає ніякого когнітивного дисонансу і в тому, що спільна Церква може підтримувати протиборчі сторони в залежності від того, де територіально знаходяться її кафедральні собори.

Як тут не згадати історію Кореї, коли один народ — корейський — був розпиляний по живому і 38-ю паралеллю, і віртуальними червоними прапорцями ідеологій. Доки по обидва боки кордону були живі члени однієї родини, цей народ умовно можна було вважати тимчасово розділеним. Сьогодні обидві корейські спільноти категорично не сприймають одна одну, бачачи в «альтер его» лише ворога і загрозу для власного існування.

Але з українцями відбувається ще більш витончена мутація: межа неприйняття проведена в головах, причому найчастіше — виключно за допомогою грубо зліплених пропагандистських гомункулів. Якщо все й далі триватиме такими темпами, то ми ризикуємо перетворитися на один із найбільш розділених народів світу всередині однієї держави. Це незважаючи на те, що фізичний кордон по Дніпру провести не вдалося.

Гнітючим фоном до всього цього служить фактор інтересу: він поступово зміщується зсередини назовні. Росіяни, мало цікавлячись внутрішніми справами, біжать до телевізора, щоб дізнатися, «що там у хохлів», в той час як самі «хохли» катастрофічними темпами втрачають інтерес до того, що там у них самих відбувається, створюючи собі зручну альтернативну реальність з розряду «ми в хатці». Церковна ситуація відображає те, що відбувається в суспільстві — але зі своєю, релігійною специфікою. Причому ця специфіка містить набагато більше ліній розлому, ніж світське середовище, де економіка диктує поки ще радянський тренд класової боротьби. У релігійному середовищі холодильник і боротьба праці з капіталом вторинні, якщо взагалі не винесені за дужки.

Адже такі настрої («свій серед чужих, чужий серед своїх») зросли не лише на штучних насипах пропаганди. Треба визнати, що тисячі людей виявилися неготовими до цієї війни в прямому медичному (психіатричному, якщо хочете) сенсі слова. Їх войовничого запалу вистачило на півроку шапкозакидування — приблизно до Іловайського котла. Після чого то там, то сям почали траплятися цілі спільноти українців, які раптом «втомилися від війни» і не приховуючи ностальгували за часом, коли трава була зеленішою, небо блакитнішим і долар по 8. Вони занадто розраховували на те, що держава сама впорається, без них, взявши повністю на себе всі турботи і витрати на свій порятунок.

Це розтотожнення значної кількості населення України з власною державою не повинно виглядати якимось приголомшливим відкриттям. За влучним висловом диякона Андрія Кураєва, люди — в будь-якій державі — діляться на тих, хто про місце свого проживання каже «ця країна» і тих, хто говорить «наша країна». Перші завжди протистоять другим, але при цьому живуть за рахунок їхньої енергії, ідей, ентузіазму — і часто танцюють на їхніх кістках. Іноді прихильники «цієї країни» складають більшість — і в суспільстві, і в органах влади. І тоді питання виживання держави — лише проблема знаходження точки його беззбитковості для ключових гравців і груп населення. У нашому випадку точкою беззбитковості за випадковим збігом обставин став середньої руки співак Іван Дорн.

Але й держава в особі її влади (і нової, і старої), скажімо відверто, доклала чимало зусиль, щоб у важку хвилину викликати у всіх підданих повну ідіосинкразію і як наслідок — залишитися один на один з ворогом. З «втомленими від війни» зрозуміло. Але і громадянське суспільство, яке саме зароджується, не горить бажанням рятувати стару систему, яку завзято бальзамують можновладці. Від нової влади, як у Чуковського від бруднулі в «Мойдодирі», біжать у прямому сенсі «праски всі за чобітками, чобітки за пиріжками»: бізнес стрімко йде в тінь, політичний ентузіазм народу тане на очах, навіть волонтери АТО, що віддавали всі свої сили на підтримку нашої армії, не витримують державного цинізму і йдуть — в кращому випадку в той самий табір «примирювачів», який представляють Дорн — в музиці, «Оппоблок» — в політиці, УПЦ МП — в релігії. Саме вони поки що зайняли нішу демілітаризованої зони між українськими «Кореями», в якій кожному говорять те, що він хоче почути.

Але логіку міжвидової боротьби травоїдних з м'ясоїдними обдурити неможливо. Якщо ми виглядаємо як їжа, рано чи пізно нас з'їдять. Якщо нам говорять, що ми один народ, це означає тільки те, що з двох повинен залишитися хтось один.

Останні колонки

Останні новини