2016: Втома металу

4 січня 2017, 09:24 | Колонка Тетяни Деркач | view photo | 1 |   | Код для блогу |  | 

Тетяна ДЕРКАЧ

Традиційно наприкінці кожного року заведено підбивати його підсумки і тремтячою рукою піднімати таємничу завісу майбутнього. Своїх «осінніх курчат» рахують банкіри, економісти, статистичні відомства. Робитимуть це і релігійні аналітики.

2016 рік у релігійному просторі України і світу був дуже суперечливим. Це був рік великих, але нездійснених надій, великих проектів з незавершеним фіналом та ідеологічних дежавю.

Рік, що минув, був дуже щедрим на скандали. Хто б що не говорив, а Гаванська зустріч Папи Римського і Патріарха Кирила розпочала 2016 рік у скандальній номінації.

Зустріч Папи і Патріарха

Як відомо, на «зовнішньополітичну» діяльність Патріарха Кирила не в останню чергу вплинуло його багаторічне перебування поряд з митрополитом Никодимом Ротовим — відомим прихильником зближення з католиками. Для консервативної у своїй більшості Російської Церкви це великий виклик. І, в остаточному підсумку, неминучий вибір між своєю богословською доктриною та єрархічною вертикаллю. Тут, як то кажуть, холівар не витримає двох.

Консервативний фланг в РПЦ знайшов багато причин і приводів для свого зміцнення і агресивного тиску на священноначаліє. А український фронт боротьби за чистоту православ'я очолив вікарій Чернівецької єпархії УПЦ (МП) єпископ Банченський Лонгин (Жар) — недоторканна особа для патріархійної критики. За рік його антикатолицькі настрої дійшли до точки кипіння: єпископ відкрито зарахував Патріарха Кирила до єретиків, припинив поминати його, але канонічного сопричастя з ним не перервав. Це дуже оригінальна форма протесту, яка не передбачає жодної канонічної відповідальності.

Митрополит Онуфрій (Березовський)Неофіційним главою консервативного крила в РПЦ небезпідставно вважають Митрополита Київського Онуфрія, який свого часу був єдиним, хто став на бік бунтівного єпископа Діомида (Дзюбана). Глава УПЦ у своєму антикатолицькому пориві навіть заявив: «людина, яка не тримається правильної віри, здатна вчинити будь-яке зло». Для УПЦ це означає поступове відкриття другого фронту: до «першого антирозкольницького» додався «другий антиєретичний», причому цей фронт не стільки зовнішній, скільки внутрішній. І готових воювати на цьому напрямку не бракує.

Навколоцерковні ЗМІ всіляко підтримують консервативний курс в УПЦ, що виходить від її предстоятеля. Однак, спостерігаючи за публічним висвітленням діяльності Митрополита Онуфрія, мимоволі ловиш себе на думці, що все це вже було — тільки стосувалося його попередника. Але, на жаль, образ мудрого, благочестивого пастиря-молільника не врятував покійного Митрополита Володимира ні від важких випробувань наприкінці життєвого шляху, ні від посмертної деконструкції всієї його діяльності. Не хочеться бути поганим пророком, але церковна історія часто повторюється або як трагедія, або як фарс. Долі єрархів у більшості випадків визначаються не так їх особистими чеснотами, як патріархійною кон'юнктурою. І Митрополитові Онуфрію ніхто не зможе гарантувати, що він не повторить долі свого попередника. Здавалося б, для таких несподіванок немає жодних формальних передумов: митрополит цілком лояльний до Патріарха Кирила. Однак ця лояльність ґрунтується не на особистій симпатії чи відданості главі РПЦ, а на доктрині чернечого послуху. А це значить, що послухом можна буде знехтувати, якщо догматична позиція Патріарха вступить у конфлікт з особистими догматичними принципами ченця.

Всеправославний Собор

На «антиєретичний» (читай — антикатолицький) порядок денний накладається ще одна значна подія року — Всеправославний собор на Криті. Його підготовка зайняла понад півстоліття, і коли він зрештою відбувся, з'ясувалося, що всеправославна єдність — не аксіома, яку слід приймати на віру, а теорема, що вимагає доказів. Гаванський вояж Патріарха Кирила коштував РПЦ відмови від участі у Всеправославному соборі. Обпікшись на Гавані, довелося дмухати на Крит. Москві дуже не хотілося покидати чуже свято життя в гордій самоті, і легко вдалося знайти попутників. Відлуння цього протистояння ще довго фонитиме у відносинах між Православними Церквами. На жаль, декільком центрам церковної влади виявилося дуже складно усвідомити себе єдиним і взаємозалежним цілим.

Патріарх ВарфоломійДемарш окремих Церков позначив ту лінію розлому, по якій у разі серйозної кризи може відбутися всеправославний розкол. Формально каменем спотикання оголосили один із документів, прийнятих на Соборі — «Ставлення Православної Церкви до решти християнського світу». Через нього Болгарська і Грузинська Церкви відмовилися навіть від дистанційної рецепції Собору і його рішень. Опір здоровому глузду виявився і в рядах самого Константинопольського патріархату. Це змусило Вселенський престол пригрозити деяким своїм (і не тільки своїм) єпископам і клирикам позбавленням євхаристійного сопричастя. Для Російської Церкви такі випадки — просто знахідка і можливість тихою сапою формувати п'яту колону всередині так званої пентархії. Мобілізація церковної опозиції може статися з найнепередбачуванішого приводу і в найбільш непередбачуваний момент. У тому числі у зв'язку з розконсервуванням українського питання.

А українське питання, тим часом, запало у стан внутрішнього паралічу. Відносини між УПЦ (МП) і УПЦ КП можна охарактеризувати як «втома металу». У міжцерковні відносини повернулася риторика початку 1990-х, коли відбулася «Велика українська схизма», і православні юрисдикції, що розкололися між собою, почали зводити один навпроти одного свої косі капоніри ідеологій. Останні тренди цього сезону — дехристиянізація і, як наслідок, повна дегуманізація суперника. Проте сторони вже втомилися і один від одного, і від необхідності, не зменшуючи обертів, підтримувати високий градус протистояння. Всі мережеві і офлайнові баталії можна звести до однієї простої егоїстичної емоції: «так, ви нам неабияк набридли, і, якби вас не стало, ми б зітхнули з полегшенням». Попри це, всі розуміють, що ніхто один від одного нікуди не подінеться в середньостроковій перспективі. У цій приреченості поки що немає сенсу шукати основи для конструктиву. Відповідно до соцопитувань, значна кількість українців бажала б нарешті бачити єдину помісну Церкву — власного і канонічного патріархату. Але доводиться констатувати очевидне: жодна з православних юрисдикцій поки що не в змозі стати точкою зібрання для цього грандіозного проекту. Хто хотів би — не може, хто міг би — не хоче. Це дуже сумно, з урахуванням того, що в України є всі шанси перетворитися на повноцінний міжрелігійний хаб (згадаймо знаменитий мем «жидобандерівці», який у 2014 році зламав всі шаблони). Але держава, яка могла б виступити в ролі мережевого концентратора, перебуває у стані війни — і зовнішньої, і внутрішньої. І ця війна рикошетом б'є по громадянському суспільству — головному ініціаторові тих чи інших форматів міжрелігійних відносин.

Як це не дивно, але хоче церковного об'єднання і вірить у нього та частина суспільства, яку важко назвати воцерковленою в офіційному розумінні. Чим далі люди знаходяться від внутрішньої церковної кухні — тим оптимістичніше вони дивляться на речі. І багато що залежить від того, на чию користь зведеться дебет з кредитом від об'єднання. Для багатьох церковних діячів об'єднання українського православ'я — це стовідсоткова втрата. Їх особиста втрата. І їх зовсім не гріє думка про те, чого завдяки цьому набуде Україна, що це може спровокувати інтерес до Церкви, що до неї повернуться ті, хто розчарувався вічною гризнею і скандалами, які вихлюпуються в публічний простір. Ці мінуси вже добре прораховані: заради журавля в небі ніхто не хоче жертвувати своєю синицею в руці. Інші мотивації саботажу об'єднавчих процесів, що належать до сфери політичної конспірології, залишимо фахівцям з відповідних силових органів.

До речі, силові органи в році 2016 не позбавили громадськість видовищ. Епопея зі зняттям недоторканності з народного депутата Вадима Новинського, головного спонсора УПЦ і противника єдиної помісної Церкви, залишила гіркий післясмак. У спостерігачів склалося враження, що ті, кого звично називають словом «влада», грають за тими самими правилами, які нав'язані і Церкві. Є вранці гроші — увечері будуть стільці. І в цьому плані організація Хресної ходи УПЦ нічим не відрізняється від організації голосувань у Верховній Раді. Що б хто не говорив про систематичні гоніння канонічного православ'я з боку української влади, це все не більше ніж димова завіса.

Новинський Вадим

Усього перерахованого вище цілком достатньо, щоб зробити прогнози на найближче майбутнє. Розстановка сил православних юрисдикцій буде залежати головним чином від політичної світової кон'юнктури. Любителі тези про «Церкву поза політикою» будуть жорстоко розчаровані: м'яч поки що не планує бути на їхньому боці поля. Вселенське православ'я, судячи з усього, найближчим часом не зможе вийти із зони турбулентності, проте говорити про повний крах всеправославної єдності завчасно. Українська церковна криза розвиватиметься за класичною схемою «заперечення-гнів-торги-депресія-прийняття», і можна припустити, що попереду нас чекає дуже непростий період суспільної депресії. Є занадто багато персонажів, зацікавлених у тому, щоб у відносинах між юрисдикціями якомога швидше була пройдена точка неповернення. Це, за їхнім задумом, остаточно поляризує українське суспільство не лише в політичній, але й у церковній сфері. Однак баланс сил не розподілиться порівну, і в сторони, яка втрачатиме очки, піде занадто багато ресурсів на вирівнювання ситуації. Скандали з хакерським зломом листування відомого анфан-террібль «русского міра» Кирила Фролова (так званий «ФроловЛікс») і шантажем єпископа УПЦ Олександра (Драбинка) записами його спонтанної сповіді в 2013 р. різко обвалили акції УПЦ. І немає жодної надії, що ця церковна інституція увійде в новий рік, залишивши всі негативи і проблеми в році минулому. Адже в 2017 році «русскій мір» планує відзначати сторіччя жовтневого перевороту, і для Церкви, що зазнала величезних втрат після 1917 року, це буде моментом істини. Втім, далеко не останнім.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Оленка | 4 січня 2017, 23:31
    Коментувати коментар

    Кхм, а чому знову виключно про УПЦ і УПЦ КП? Напевно вони із Самохваловою знають щось таке, чого не знаю я: наприклад, що в Україні лише дві конфесії. Та справа не в тому, а в тому, що Деркач якимось дивом не помічає очевидного. Ось наприклад, стверджує (і правильно), що хоче церковного об'єднання і вірить у нього та частина суспільства, яку важко назвати воцерковленою в офіційному розумінні" та фактично радіє з цього. Чому радіти? Тому, що наші ЗМІ успішно "промили мізки" тим, в кого немає чіткої релігійної позиції? І чому Церква у своїх справах має спиратись на думку далеких від неї людей? І хіба Деркач забула, що в соцопитуваннях народ України більшістю виступив проти втручання держави у справи церковні?

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • Paul S. Ewasko | 27 липня 2017, 19:22

    Unfortunately the leaders of the Russian Orthodox Church reject the concept of dialoge - it's either their way or no way. На жаль, лідери Руської Православної Церкви відкидають концепцію діалогу - це

  • enzian | 27 липня 2017, 12:19

    Ні, це відображення реального місця "УПЦ МП" в житті українського суспільства.

  • enzian | 27 липня 2017, 12:17

    Нехай змінюють громадянство.

  • Ігор Мицько | 27 липня 2017, 10:35

    Напевно, зібрали близько мільярда євро, якщо для розподілу коштів створили стільки бюрократії.

  • Анатолій Наталія Денисюк | 27 липня 2017, 09:58

    Є заслуги але не перед Україною а перед Росією вони є московській патріархат те що каже путін вони і виконують, не визнавати і не брати участі в похоронах які загинули наші хлопці і дівчата патріоти

Популярні статті місяця