Колонка Тетяни Деркач

Дволика УПЦ: чи маємо право на децимації?

22.09.2014, 10:41

Останнім часом в церковному середовищі як ніколи актуальною стала тема злочину і покарання. Суспільство вимагає люстрації не тільки влади, а й Церкви, замішаної в розпалюванні безпрецедентною війни між Україною і Росією. Принцип «це негідник — але він наш негідник» викликає у відповідь вибух обурення і часто наводить на думку про допустимість самосуду. І сьогодні, коли всі заведені до межі, дуже важко намацати ту межу, за якою допустима самооборона переростає в тотальний погром. І тоді злочинцями стають всі. Або за законом держави, або — що нас більше цікавить — по закону Божому. Але така лінія повинна бути проведена, якщо ми не хочемо скотитися в абсолютне людоїдство.

У Стародавньому Римі вищою мірою покарання за дезертирство чи зраду в військах вважалася децимація. Підрозділ, який проштрафився, розбивали на десятки — причому абсолютно без будь-якої системи, без урахування особистих якостей кожного бійця, його вислуги і безпосередньої участі в дезертирстві. У кожній десятці кидався жереб, який визначав «цапа відбувайла», і ті, кого жереб — вибір богів — минув, повинні були особисто здійснити страту. Немає ніякої особистої відповідальності за злочин, та й колективна скоріше схожа на людське жертвопринесення за всіх, «ублагання богів» за проявлену в бою слабкість. Широко застосовувалася децимація і в громадянську війну в Росії, ставши одним з методів «роботи» сумнозвісних загороджувальних загонів. Принцип той же: страчують не винного, а «на кого Бог вкаже». Причому, зауважте, командири покараних підрозділів беруть участь у процедурі на рівних.

Але повернемося до наших реалій. Найбільша Церква в країні — УПЦ МП, яка претендувала на статус єдиного морального і вероучительного авторитету, несподівано для багатьох виявилася в авангарді антидержавного і антиукраїнського заколоту. Зрада? Так. Віроломство? Безсумнівно. Ніж в спину і обух по голові. Шок і трепет. І, як наслідок, спрага відплати зрадникам. Але кому? Тим, хто безпосередньо брав участь у всій цій ницості, не вартої ні християнина, ні просто людини? На жаль. Ці люди чомусь недосяжні. Хто бігав з кропилом по сепаратистським блокпостах, так і продовжує бігати (тепер вже, мабуть, в якості капелана чеченських підрозділів). А під нашу (звичайно ж, справедливу і заслужену!) децимацію все частіше потрапляють ті представники Церкви, котра «проштрафилася», які ніколи не підтримували ні Донбаського заколоту, ні анексії Криму, ні політики Путіна, ні введення «військ-визволителів». Класичний випадок, проти якого протестували пророки Єремія і Єзекіїль: квасний виноград їдять одні, а оскома неодмінно в інших. Але чи є це воля Божа? «Душа, що грішить, вона помре. А чоловік, коли він справедливий, і робить право та справедливість, ... уставами Моїми ходить, а прав Моїх дотримує, щоб чинити правду, справедливий такий конче буде жити, говорить Господь Бог! (Єзекіїль 18:4-9)»

Як же бути в цьому непростому випадку? Чи повинна вся Церква нести колективну відповідальність за чийсь індивідуальний злочин? На жаль, ми б ніколи не прийшли до думки про такі варварські методи відплати, якби не позиція самої УПЦ. Керівництво якої вперто не розуміє, що якщо на індивідуальному рівні відповідальності за злочин — канонічної і законодавчої — ніхто не несе, то в силу вступає закон відповідальності колективної, і покарання може відбуватися у кращому випадку за жеребом, а в гіршому — як при більшовиках — суцільним порядком. Якщо це УПЦ здається більш справедливим і богоугодним, ніж застосування санкцій до конкретних свавільників у рясах, то немає ніяких підстав для скарг на реакцію суспільства. Закон є закон: хтось повинен нести відповідальність і бути покараний. Якщо не хочете карати безпосередніх злочинців — будете змушені приносити жертву примирення з невинних за жеребом. Якщо не хочете загибелі всієї організації, під брендом якої відбуваються неймовірні для християн речі. Терпимість до безчинствам всередині Церкви — прямий шлях до перенесення відповідальності за них на всіх. Тому керівництво УПЦ повинно знайти в собі сили зробити усвідомлений вибір: або злочини кліру будуть покарані «своїми силами», або про вміст всієї бочки судитимуть виключно за запахом дьогтю на поверхні.

А що робити іншим, тим, хто не належить до УПЦ МП? Якщо мова йде про християн, то згадаємо один з головних принципів, що утверджуються в Писанні: «Невірні терези — мерзота перед Господом, але правильна вага угодна Йому» (пр.11: 1). Не можна судити одних за злочини інших. Принаймні, такі «колективні» суди — в руках тільки Господа Бога, Який один здатний оцінити міру вини кожного у загальній трагедії відступництва.

Згадаймо зрада Юди. Нікому в голову не прийде покласти відповідальність за дію одного на всіх учнів Христа. А чому? Тільки лише тому, що Юда поніс за свій гріх індивідуальну відповідальність практично відразу після скоєння злочину, після якого серед учнів не перебував. Зрадивши Христа, він автоматично поставив себе поза Христом і поза першою християнською громадою, в якій не міг перебувати фізично. Згадаймо тепер зрадництво Петра. Він не вийшов з общини учнів, але покаявся і всім своїм подальшим життям і смертю довів вірність не своїй хвилинній слабкості і страху, а Христу. І тому його зречення не тільки не зараховано всій першохристиянській громаді як зрада, але і стало класичним прикладом здатності людини до покаяння і виправлення. А сам Петро став апостолом. Два різних шляхи, два різних вибори. Але в обох випадках репутація громади не була поставлена під сумнів. «Чи ви не ті, хто за 30 срібняків продає свого Вчителя?». «Чи ви не ті, хто тричі відрікається від Учителя за ніч?». Правда ж, в такому формулюванні про те, що є Церква Христова, не судять? Але це відбувається тільки з однієї причини: зрада або тягне за собою покарання і відторгнення винного — або щире покаяння. Хіба безпрецедентне знищення священства Російської Церкви при більшовиках — кращого священства, треба сказати! — як відплата за всю церковну систему, яка втратила здатність до самоочищення, чи не служить це уроком нам усім сьогоднішнім?

Суди Божі — не наші суди. Але іноді Бог таки показує нам Свою волю. Якщо очевидно позбавляє когось розуму і здатності до очищення. Якщо дозволяє до такої міри вкоренитися в гріхах і почутті власної безкарності, що збоку шлях людини здається божевільною грою в м'яч над прірвою в житі. Чи буває колективний суд над Церквою у Бога? Так, буває. Ким в очах Всевишнього стане УПЦ — чи Пергамською церквою, Фіатірською або Лаодикійською? Це залежить тільки від самої УПЦ. Якщо в ній все ще вірять в суди Божі. Всім іншим потрібно просто пам'ятати: душа, що грішить — помре; якщо хто праведний — той житиме. Так говорить Господь.

Останні колонки

Останні новини

Вчора