За крок до Об’єднавчого Собору: хто з чим прийшов і що маємо отримати

13 грудня 2018, 09:10 | Колонка Катерини Щоткіної | 1 |   | Код для блогу |  | 

Катерина ЩОТКІНА

Позиції майбутніх учасників Об'єднавчого Собору поступово прояснюються. Але інтрига все ще тримається, і на Соборі ми очікуємо не тільки перемог, але й несподіванок. Не завадило б ще диво — з огляду на те, що в залі зберуться люди занадто різні і одночасно дуже однакові, щоб легко відкинути другорядне і домовитися по суті.

Диво на Собор закликатимуть вірні, які на поклик президента зберуться на молебень під стінами Софії. Крім прикликання небесного заступництва для Собору, вони виконуватимуть і цілком земну функцію — присутні всередині владики хоч і не відчуватимуть себе членами конклаву, «запечатаними» до виборів папи в закритому приміщенні, але не зможуть не думати про те, що на виході вони зіткнуться з людьми, які чекають від них конкретного результату — створення Церкви зі статутом і предстоятелем, який в Константинополі зможе отримати Томос про автокефалію. Натовп під вікнами часом непогано впливає на настрої всередині будівлі — ті, хто в серпні 91-го приймали Акт проголошення незалежності України, не дадуть збрехати.

Приводи для хвилювання є і в президента, для якого Собор повинен стати фіналом його особистої церковної партії, розпочатої в квітні — партії, якій він відвів чи не головну роль у своїй передвиборчій грі. Є про що хвилюватися владикам, які хочуть отримати максимум переваг з автокефалії. Є про що хвилюватися Фанару, якому виявилося важко не тільки з противниками автокефалії української Церкви — не менше проблем їм завдають її прихильники.

Є про що хвилюватися українським вірним. Які в більшості своїй недооцінюють те, що відбувається, бачачи в цьому лише «політику» (неважливо, державну чи церковну), і тому впевнені в тому, що на їхнє особисте духовне, церковно-парафіяльне життя це все не справить особливого ефекту. Така впевненість є і у віруючих МП, і у частини віруючих КП, впевнених в тому, що владики все одно «порішають», як їм вигідно — і це, по суті, тільки їх і стосується. А ми тут, у себе, як жили, так і далі жити будемо.

Але якщо Собор увінчається успіхом, це муситиме змінити церковне життя України в корені, з низу до верху. Змінити правила гри, змінити розуміння Церкви її членами будь-якого стану — від митрополита до мирянина. Змінити міру участі їх всіх у житті своєї Церкви і міру участі Церкви в життях кожного з них.

Про що б не думали владики та інші делегати, заходячи в ворота Софії Київської, — про фігуру предстоятеля, про розподіл крісел, про переваги тієї чи іншої партії, про деталі статуту — вийти звідти вони повинні саме з цим. З новою моделлю церковного життя для православних України.

Чи зможуть вони це зробити — побачимо, і вже скоро. А поки з’ясуємо, з чим же вони туди зайдуть.

УАПЦ

Найбільш чітка позиція в УАПЦ. У всякому разі, судячи з виступів Митрополита Макарія, жодних сюрпризів з цього боку чекати не варто. Священноначаліє УАПЦ підкоряється рішенням Вселенського Патріарха, як свого глави Церкви, і діятиме відповідно до його інструкцій — ось програма, озвучена предстоятелем УАПЦ. Єпископи не проводитимуть свій Собор — на це слід було би брати благословення Вселенського Патріарха, — але просто «зберуться і поговорять» напередодні Собору. Скоординуються, так би мовити. Митрополит Макарій стверджує, що ні сам не буде балотуватися, ні своїх єпископів висувати не буде. Швидше за все, 15 єпископів УАПЦ підтримають «грецькі» ініціативи — і щодо Статуту, і щодо способу проведення Собору, і щодо фігури предстоятеля, якщо у греків будуть з цього приводу якісь свої міркування.

Можна іронічно зауважити, що, мовляв, їм залишається? Голосів у них мало, харизми, яка могла б забезпечити перемогу навіть меншості, теж немає. Їм залишається тільки погоджуватися. Однак це ставлення до УАПЦ дещо штучне — завзятість, з якою ця маленька Церква відстоює свої кордони, заслуговує на увагу. Ніколи не варто нехтувати меншістю, якщо вона достатньо згуртована.

Звичайно, легенда про «пакети з грошима», якими московські агенти раз у раз «купують» цю завзятість — банальщина. Але навіть якщо в цих легендах є частка істини, слід пам'ятати, що легко купується тільки те, що і так готові продати. Небажання УАПЦ приєднуватися до проекту Патріарха Філарета (або до нього особисто) самими «пакетами грошей» не пояснити і не вичерпати.

До речі, про пакети. Якщо ми побачимо на Соборі в повному складі делегацію УАПЦ і її лояльність до проекту єдиної помісної Церкви, це буде непряме підтвердження того, що не все в цьому світі вирішують «пакети грошей». Думаю, за те, щоб зірвати Собор, пропонували не пакети, а мішки.

УПЦ КП

Хто вміє підтримати публіку «в Томосі» — це УПЦ КП. Коли, здавалося б, усе покотилося під гірку, перемога визирнула з-за обрію і поманила пальчиком, УПЦ КП зібралася на Синод і прийняла рішення, які мали ефект крижаного душу. Синод вніс ясність: УПЦ КП навіть не думала не те що саморозпускатися після жовтневих рішень Синоду Вселенського Патріархату, вона навіть не сприйняла серйозно той факт, що тепер Патріарх Варфоломій є главою української Церкви. Відносини з Фанаром для УПЦ КП, згідно з Синодом, — як і раніше «міжцерковні зв'язки», УПЦ КП, як і раніше в своїх рішеннях спирається на свій Статут, а не на вказівки з Фанара, і не потребує благословення для того, щоби скликати Синод або Собор.

Не знаю, що це було — запаморочення від успіхів, спроба «протаранити» ситуацію, з якою не зуміли впоратися більш тонкими методами чи просто невміння вести складну гру з гідним суперником, ще й за умов підвищеної медійної уваги. Але заяви Синоду — і за змістом, і за тоном — здалися недоречними не тільки «зовнішнім», а й частині «своїх». Цим рішенням владики дали зрозуміти, що не так уже й страждають від розколу і канонічного небуття — вони не визнають ні того, ні іншого, вони прожили з цим майже тридцять років і от, дивіться, непогано виглядають. І якщо вже Патріарх Варфоломій з ними зв'язався — а з ким же йому ще зв'язуватися? — доведеться зважати. Дитячий шантаж і дещиця звичного свавілля.

Втім, хід владик, які вирішили раптом насупитися і стати в позу на фінішній прямій, не оцінили навіть у їх власному фан-клубі. Не говорячи вже про всі інші зацікавлені сторони. Пішла обвальна реакція в українському медіапросторі. Не промовчали грецькі православні ЗМІ — що було явним натяком Києву на те, що на Фанарі помітили і належно оцінили. Та й Банкова, варто думати, зуміла висловити своє «захоплення» належним чином.

Як наслідок, прес-центр УПЦ КП поспішив заспокоїти і «своїх», і Банкову: всі владики будуть на Соборі, привезуть, як сказано, своїх мирян, священиків і ченців, всі налаштовані конструктивно, все-буде-добре. І фірмовий знак спікерів УПЦ КП — призначили винних за «роздмухування». Ні, цього разу це не «рука Москви» — оскільки обурення виходило, головним чином, від представників КП і людей, які дуже відверто підтримували КП протягом всієї «історії з Томосом». Тепер це «опоненти президента».

Висловлю два зауваження з цього приводу. Перше: звичка «призначати собі суперників» рано чи пізно призведе до того, що союзників не залишиться. Друге: в цій ситуації головним «опонентом президента» виявився Синод УПЦ КП. Тому поправка до першого пункту: в даному випадку ми маємо справу з досить незграбною спробою перекласти відповідальність за власні промахи на тих, хто їх помітив і розголосив.

Але що б не «пояснювала» прес-служба, рішення Синоду не можна просто відкинути — надто вже вони яскраві. І свідчать про те, що нас, як і раніше, можуть чекати сюрпризи. Навіть якщо у демонстративній поведінці синодалів, як і у нав'язливому рефрені Патріарха Філарета про те, що «був, є і буду патріархом», лише одна мета: наскільки можливо скоротити участь представників УПЦ МП в Соборі. Владики УПЦ МП настільки явно не сприймають особисто Патріарха Філарета, що спосіб тримати їх на відстані очевидний: чим більше Патріарха Філарета, тим менше УПЦ МП на Соборі.

І тоді весь виграш можна буде поділити тільки між тими, хто прийшов. А виграш наше «митрополітбюро», незалежно від конфесії, розуміє досить просто — крісла. Церква в уявленні більшості наших владик — головним чином, єпископська корпорація. Тому, мабуть, і участь мирян зі священиками здалася владикам УПЦ КП настільки недоречною: миряни чим менше знають, тим краще сплять. У сенсі, міцніше вірять.

Для тих, хто звик трактувати Церкву таким чином, все, що відбувається, може виявитися сповненим сюрпризів. Переважно неприємних. Так само, як будь-яка інша інтеграція із західними структурами, інтеграція з Вселенським Патріархатом, а там і з світовим православ'ям може (і буде) означати зміну правил гри і навіть більше — способу життя. Самого розуміння Церкви. Її «соборності», «помісності» та інших речей, які для нас за десятиліття мусування перетворилися просто на мовну фігуру. А до глибоких, сутнісних змін, може виявитися, український єпископат зовсім не готовий. Все, чого чекають від Томосу — зміни вивіски. А те, що за нею все може залишитися без змін — владик і так все влаштовує. І тому нам потрібно зараз дуже уважно стежити за єпископськими руками, щоб під виглядом наших «споконвічних традицій» в нову Церкву не проникло все те, що просто зручне для наших єпископів.

Нарешті, те, що публіку хвилює найбільше: особа предстоятеля. Схоже, всі погоджуються, що це буде хтось із УПЦ КП — подобається це Фанару чи ні. Але це, швидше за все, не буде Патріарх Філарет. Він, як відомо, «був, є і буде патріархом» — йому ставати знову всього лиш митрополитом? Він, швидше за все, погодиться на почесну відставку із збереженням звання. Та й вік, знаєте, підтискає. Вся інтрига — якщо вона взагалі буде — полягає в тому, чи вдасться Патріарху настояти на особі «своєї людини» — місцеблюстителя митрополита Єпіфанія — чи перемога попливе до якогось іншого єпископа УПЦ КП. Можливо, стійка позиція Патріарха, який наполягає на собі, — це спроба якнайвигідніше себе розміняти, поставивши на чолі української Церкви людину, з якою йому «комфортно». Цілковито не виключаю, що на Фанарі погодяться.

Митрополит Єпіфаній нічим не поступається іншим КП-шним владикам. І якщо доведеться вибирати серед них, то чому не він?

Ми звикли дещо перебільшувати роль особистості в історії. До цього підштовхує сама наша історія, в якій мало не всі прориви до світла відбуваються всупереч, а не завдяки, тільки зусиллями конкретних людей — героїв, ентузіастів, волонтерів. Але в нормальних умовах — а саме заради них і будується нова Церква — набагато більшу роль повинні відігравати структурні речі — правила гри, які й визначатимуть наш прогрес, наше просування до світла і наш успіх в ухиленні від темряви. Тому набагато важливіше, що там буде в Статуті ПЦвУ, ніж хто стане її главою. Навіть розподіл крісел, про який так переживають в єпископській корпорації, за нормальних умов не матиме такого великого значення, як вони, можливо, думають.

УПЦ МП

Найбільше невідоме в прийдешньому Соборі — УПЦ МП. Прийдуть чи ні? А скільки? А голосувати будуть? А самі чи за дорученнями? А якщо за дорученнями — хто їх побачить і як порахує? Чи їх теж засекретять — як текст угоди між Банковою і Фанаром? Чи їм зроблять витік — як зробили окремим главам Статуту? А кожне доручення — це один голос чи три? Чи миряни і священики УПЦ МП прибудуть без єпископів і самі за себе проголосують? Чи так не можна? Чи так якраз можна — тому на Фанарі і наполягають на помісному форматі? Оце був би номер! Скандал в квадраті — і з боку УПЦ КП, і з боку УПЦ МП. Але, за гамбурзьким рахунком, це було б справедливо — миряни і священики можуть не розділяти ні позицій свого священноначалія, ні його страхів. Вони можуть хотіти помісної автокефальної Церкви — вони таки не єпископи, у них немає корпоративних інтересів. То ж чому не дати їм проголосувати, якщо помісна Церква одна для всіх?

У те, що від УПЦ МП вдасться «відірвати» якусь істотну кількість єпископів — у всякому разі, для участі в Соборі — здається, ніхто не вірить. Можливо, в майбутньому. А поки вони все ще не вірять, що це «всерйоз», що «Порошенку вдасться». А залишитися біля розбитого корита — в разі, якщо не вдасться — ніхто не готовий. Включаючи записних «автокефалістів». Навіть СБУ-шні операції їх не переконали в тому, що президент цього разу тримає ситуацію під контролем. Можливо навіть навпаки — операції виявилися, м'яко кажучи, не блискучими, і більше посіяли сумніви в душах, ніж досягли якогось позитивного результату. Звичайно, зайнятися розслідуваннями сепаратистських настроїв в УПЦ МП потрібно було давно. Але в цьому випадку, слово «давно» — ключове. Тому що зараз це, скоріше, дискредитує процес.

Якщо тільки це не операції прикриття для тих владик і священиків МП, які все-таки збираються їхати на собор і бояться, що поки вони будуть там, у них почнуться проблеми в єпархіях. У цьому випадку кожна підтримка державних відомств не виявиться зайвою.

У всякому випадку, картинка для рос-ЗМІ вийшла зразкова. Гоніння, «стояння», без п'яти хвилин мучеництво — ось вони. Фігура Митрополита Онуфрія на цьому тлі набуває билинного масштабу. Телеграм-канал Церквач, наприклад, активно просуває образ митрополита Онуфрія, який «жорстко і ефективно опирається репресивному курсу президента Порошенка». На думку Церквача, це досвід «абсолютно винятковий» взагалі для сучасної Церкви і, тим більше, для Московського патріархату. Таким чином, у РПЦ може з'явитися новий герой, а у Патріарха Кирила новий виклик, серйозніший за єпископа Діомида. З «унікальним досвідом», але, головне, з грандіозною відданістю Москві. Стійкість Митрополита пов'язана з тим, що він визначився — і абсолютно чітко — з тим, перед ким він несе послух. І якщо в Москві сказали, що режим Порошенка репресивний, нелегітимний, «хунта» і т. п., що його слухатися не можна, значить, стійкий олов'яний солдатик русского міра Митрополит Онуфрій і сам слухатися не буде, і іншим не велить. Боюся розчарувати Церквача, але «істину», за яку Митрополит Онуфрій буде «стояти» до варикозу, визначає не він сам, орієнтуючись на Святе Письмо, а старший за званням, яким для владики Онуфрія є сто раз осміяний Церквачем Патріарх Кирил.

Втім, з позиції росіянина це нічого не змінює — йому дивно (і, можливо, надихаюче) бачити владику, який не поспішає зіграти симфонію з владою. Шкода, що митрополит Онуфрій не робить цього в Москві — там він мав би більше успіху у публіки. Для України цей його «досвід» зовсім не такий унікальний, як для Росії. І далеко не такий цінний.

Кого призначать «маргіналом»?

Обидві конфесії-опоненти — УПЦ КП і УПЦ МП — демонструють дивовижну сталість, яка погано співвідноситься зі зміненими умовами. Одні занадто звикли до герметичної вольниці життя в розколі, де правила кожен встановлює сам для себе і знаходить виправдання і пристановище в ідеологічній правильності своїх позицій — навіть якщо з церковної або християнської точки зору вони небездоганні. Інші зубами тримаються за «канонічність», навіть коли вона розходиться з християнством (не кажучи вже про здоровий глузд), і теж на цій «канонічності» навчилися непогано жити. Якщо одних можна звинуватити в тому, що вони «творці розколу», то інші стали ревними хранителями розколу.

І ні першим, ні другим не вдається запросто вийти з цієї по-своєму зручної ситуації — з порочного кола розколу, яким вони себе окреслили, як Хома Брут, і при цьому кожен упевнений, що саме він всередині, а той, другий — зовні. Не кожен з них зможе вийти. Не кожен захоче. Тому що за тридцять років можна не тільки звикнути, але і втягнутися, і почати отримувати задоволення, знайти вигоди від такого стану речей. І тим, й іншим правила, які склалися і працюють за межами їх домашніх чварів, можуть здатися далекими і незручними. Та й взагалі, зміни мало в кого викликають захоплення. Особливо в тому віці, коли пасує ставати владиками.

Зараз вони знову грають в абсолютно однакову гру. Вірніше, в одну на двох — як завжди. Одні обіцяють, що нічого, мовляв, у вас не вийде. Ця ваша ПЦвУ — фікція. Вас ніхто не визнає. Вашому Томосу — гріш ціна. Політична авантюра конкретно взятого політичного авантюриста, якого скоро скинуть. ПЦвУ зникне разом з ним. А ми триватимемо завжди.

Їм відповідають, що мовляв, це ви дим. Це від вас нічого не залишиться. Почнемо з назви — ми її у вас відберемо. «Митрополита Київського» у вас вже, вважай, немає. «УПЦ» — на черзі. Не хочете єпархіями — перейдете до нас парафіями. А ті, хто не перейде, маргіналізується, стиснеться, як шагренева шкіра, в крапку, яку на ландшафті й не помітиш. А якщо хто і політичний авантюрист — то це ваш Путін з вашим патріархом класу «люкс».

Загалом, звичайна для радянських людей гра з нульовою сумою — хто у кого що забере, хто «всіх вб'є — один залишиться». Немає навіть приблизного розуміння, навіть невиразного відчуття моменту. Моменту, справжня мета якого — щоб не було ні «вас», ні «нас». Щоби всі «стали одним». І якщо щось і має маргіналізуватися після Томосу, то це не попи — «московські» чи «розкольницькі» — не владики, не парафіяни, не церковні структури, до яких вони належать, і навіть не «керуючі центри», які їм подобаються чи не подобаються. Після Томосу повинен бути маргіналізований розкол. Ось істинна і гідна мета української автокефальної Церкви. Подолати розкол – якого б «кольору» він не був, хто б його не очолював і хто б його не зберігав. Розкол, який пролягає не кордонами — державним, єпархіальним чи навіть особистим. Він пролягає всередині кожного з нас. Прямо по наших душах — і це не фігуральний вислів. Ми повинні вилікувати себе від розколу. Тоді ми зможемо сказати, що це — перемога.

Система Orphus
Рейтинг
2
1
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Ігор Затятий | 15 грудня 2018, 10:15
    Коментувати коментар

    Тут нічого не сказано про Ватикан, який визнає канонічність території РПЦ в Україні, окрім Галичини. Ледви чи він зречеться добрих стосунків з РПЦ, зглядно на інтереси римо-католиків у Росії. В свою чергу невизнання папою юрисдикції автокефальної церкви боляче вдарить по УГКЦ і спричинить відтік від неї багатьох вірників.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 15 жовтня 2019, 16:37 | Колонка Тетяни Деркач | 

    Визнання ПЦУ Елладською Церквою: чим може відповісти Москва

    12 жовтня 2019 року увійде в історію українського православ’я як переломний рубіж: Елладська Церква першою серед помісних Церков офіційно долучилась до визнання ПЦУ. У Московському патріархаті не змогли приховати розчарування та шок.

  • 13 вересня 2019, 11:33 | Колонка Михайла Черенкова | 

    Після Томосу вчімося жити разом

    Після Томосу Україна вчиться жити в нових умовах — коли проблему канонічності начебто усунуто, але суспільство і церква не стали менш розділеними. І виникає питання: як жити в умовах непереборного поділу, в умовах складного різноманіття?

Останні коментарі

  • velovs@ukr.net | 17 жовтня 2019, 15:09

    Р. S. А ще - і в цьому ж контексті - чув, зокрема, і таке прислів'я. "Бог наділив людину мозком. Але це ніяк не означає, що вона має залишати його за порогом храму." :)

  • velovs@ukr.net | 17 жовтня 2019, 14:41

    "Всевишній уподібнив до Себе людину, дарувавши їй розум." --------- І це справді так і є. Але цим розумом людина має і мусить САМА навчитися КОРИСТУВАТИСЯ: правильно, відповідально і

  • lerer10225@com.ua | 17 жовтня 2019, 14:31

    Ну, ось кого Україна пригріла на своїх грудях - Церкву, яка підтримує Путіна, Кирила, які це саме кажуть, ну, "их там нету"... Просто хочеться гукнути до тих, хто ходять в церкви УПЦ МП і

  • velovs@ukr.net | 16 жовтня 2019, 20:24

    В цьому інтерв'ю у шановної Вікторії Нестеренко спостерігаються деякі проблеми з елементарною логікою. ---- Так, з одного боку, вона стверджує, що, мовляв, "протягом останніх 1400 років

  • velovs@ukr.net | 16 жовтня 2019, 18:10

    "У нашому [американському] суспільстві не все гаразд. Ми ніколи ще не мали стільки і стільки не споживали, однак як легко ми спускаємося від багатства та привілеїв до ницості та навіть

Популярні статті місяця