Політичне православ'я — прокляття чи неминучість?

7 листопада 2018, 10:21 | Колонка Катерини Щоткіної | 14 |   | Код для блогу |  | 

Катерина Щоткіна

Ті, хто говорить, що Томос для України — політичний проект, мають цілковиту рацію. Як праві й ті, хто вважає автокефалію політичною потребою, яка, врешті, назріла і до якої дозріли. Але сказавши це «а», слід промовити і всі інші літери по черзі. Зокрема, прийняти рішення про те, яким шляхом втілювати цю — за великим рахунком, політичну — ідею в життя. Складність полягає в тому, що це політичне питання стосується інституту, чия природа не вичерпується політичною функцією і навіть просто земними мірками. Це дуже ускладнює завдання і вносить у процес певне замішання, яке ще й посилюється тим, що ні стратегії побудови цієї нової церковної структури, ні її моделі, ні бачення її перспектив немає, як і не було — з усіх боків ми чуємо тільки припущення, як це буде, пропозиції, як було б найкраще, і здогадки, як це трапиться насправді.

Якщо правда те, що ми можемо «отримати все» до кінця року, залишається тільки розраховувати на те, що у когось в рукаві в запасі є ціла колода козирних тузів, які в момент Ч віялом полетять на стіл.

Втім, один із сценаріїв від нас не приховують. Навпаки, всіляко просувають. Це програма Патріарха Філарета — проект, за яким весь процес створення і набуття автокефалії виявляється суто політичним. Згідно з цим проектом, на найближчий час призначається собор, на якому буде оголошено про створення української помісної Церквии, прийняті основні документи і обраний предстоятель. Всі, хто поставив підпис під зверненням до Вселенського Патріарха про дарування автокефалії, можуть взяти участь. Всі інші можуть приєднатися, але, судячи з усього, без права голосу на установчому соборі.

У цього підходу є очевидні переваги: прозорість і принципова можливість реалізувати в найближчому майбутньому. Це чисто адміністративний процес з передбачуваним результатом. Підхід цілком співзвучний політичному моменту і історичному контекстові — який досі також не виходив за рамки саме адміністративно-політичних рішень. Так чи інакше все завжди впиралося саме в політичну волю, розрахунок і необхідність.

Крім того, такий підхід відповідає тону, заданому опонентом: скільки б Патріарх Кирил не «гібридизував» церковне питання, раз у раз виводячи розмову з політичного поля в духовно-моральне, очевидно, що для Кремля — чисто політичний інструмент. Так було в момент «купівлі» Київської митрополії в 1686 році, так само є і тепер. Саме з РПЦ Патріарха Кирила вийшла доктрина «русского міра», що стала зброєю, використаною проти України — і це суто політична доктрина. Протиставити імперському церковно-політичному проектові суверенний церковно-політичний проект було б цілком логічним.

Реакція РПЦ на дії Константинополя і Києва — також політична. Звинувачення на адресу Константинополя не містять жодних догматичних богословських обґрунтувань — мова тільки про території, анексії, «захист інтересів» і довгу руку Держдепу. Характерно, що до цих рішень не дослухаються самі ж представники РПЦ і УПЦ МП – вони, як і раніше, їдуть на Афон. Пам'ятаючи, як видно, про те, що суворість російських законів компенсується їхньою необов'язковістю. Але також і про те, що прийняте рішення — політичне, а духовні потреби відокремлені від політики, як а від держави.

Результати політичного сценарію створення «національної» Церкви також повинні стати, головним чином, політичними: автокефалія зміцнить наш державний суверенітет. Поряд з очищенням інформаційного простору, зміцненням державних кордонів, ліквідацією економічної залежності. Тому за проект «Томос» так активно голосують «атеїсти Київського Патріархату», греко-католики та інша публіка, яка не має до православної Церкви безпосереднього відношення. Але ж і не треба бути воцерковленим православним, щоб голосувати за вигідні для країни політичні проекти. Нехай і церковні.

Якщо ми приймаємо такий шлях, нічого панькатися — потрібно проводити собор, не відкладаючи, з тими, хто до цього готовий. УПЦ КП? Нехай буде УПЦ КП. Філарет — Патріарх? Чудово, що у нас є кандидат, за якого залюбки проголосують сорок єпископів. Будуть ті, хто не приєднається? Будуть, звичайно. Для них передбачена «друга юрисдикція».

Недоліки цього сценарію очевидні: це не об'єднання, а наділення канонічним (а також де-факто політичним) статусом однієї з існуючих церковних структур. Таким чином ми розписуємося в тому, що справжнє об'єднання на даний момент неможливе. «Розколу світового православ'я», швидше за все, не буде. Але у нас він нікуди не подінеться — про це вже подбали в Москві: все той же старий добрий розкол, тільки тепер на новому канонічному рівні.

Цей сценарій не вирішить проблему політичного (так, суто політичного) розділення Церков, а, навпаки, закріпить і ствердить цю різницю. Українці і так досить розділені політично, а розкол подібного роду зробить лінію поділу жирнішою. Ті, хто «поки не готовий», коливається і сумнівається, розцінять політичний сценарій (або ж так його подасть пропаганда) як нав'язування українською владою УПЦ КП в якості державної Церкви. Можна сподіватися на те, що ми побачимо другу серію прийняття незалежності: люди, які в душі залишаються радянськими, підуть туди, куди вкажуть «зверху» — за аналогією з подіями 1991 року, коли незалежність брали, фактично, в три прийоми, але врешті-решт «кулі все одно покотилися в лузу». Каюсь, я сама пустила в світ цю аналогію. Але ступінь її кульгавості залежить від того, як саме буде реалізований проект єдиної помісної Церкви. А кульгавість цієї аналогії очевидна: у громадян, які проживали на території УРСР, не було вибору, чи отримувати український паспорт, а от в яку саме у ходити — вибір буде. Хіба що всупереч всіляким обіцянкам і з Банкової, і з Пушкінської буде реалізовано «примус до переходу» в тій чи іншій формі.

З політичної точки зору це буде виправдано.

Головна небезпека такого сценарію — те, що він не буде схвалений на Фанарі. Тому що в результаті адміністративна реформа охопить тільки половину Церкви. І половину України. Передбачаю закиди критиків, які придиратимуться до «половини Церкви» — адже відомо, що в УПЦ МП значно більше вірних, ніж в УПЦ КП. Але думаю, що в разі отримання автокефалії ситуація, як мінімум, вирівняється — на це буде працювати і адмінресурс, і все та ж пострадянська інерція, за якою прийнято коливатися разом з генеральною лінією.

Однак «половина України» — це серйозна проблема. Ми достатньою мірою розділені всередині країни і, що погіршує ситуацію, ідеологічні переваги мають географічну прив'язку. До речі, з Москви вже нагадали: не вся теперішня територія України під час передачі прав на Київську митрополію у 1686 році належала до самої Київської митрополії. Частина наших сучасних земель завжди була канонічною територією РПЦ. Тому можна очікувати свіжої серії «боротьби за Новоросію» — тепер уже в якості хрестового походу на захист російського православ'я на «споконвічних землях».

Звичайно, можна залишити осторонь фріків і їхні вологі фантазії — не вдалося мобілізувати російськомовних, щоб «запалити Новороссію», тим більше не вдасться мобілізувати «русскоправославних» на «духовний Донбас». Але те, що збройного протистояння не буде, не привід закривати очі на проблему: церковне розділення по Дніпру (приблизно) існує, і тут церковні процеси можуть мати важкі ускладнення. Крім того, церковне питання може загострити інші ідеологічні розбіжності між українським заходом-центром і півднем-сходом.

Навряд чи Фанар захоче стати причиною політичного загострення в і так не надто благополучній країні. Втім, якщо ситуація здасться загрозливою, можна притримати Київ у статусі митрополії, обіцяючи, але не даючи Томосу до реального об'єднання. Ризик такого кроку для нас очевидний: зміна політичної кон'юнктури — в Україні, на Заході, на Фанарі — може вплинути на наші церковні перспективи.

Так що з політичної точки зору «Томос негайно» — це необхідність, але в той же час якщо поспішити і «передавити», можна навпаки, відсунути Томос в далеке невизначене майбутнє.

Чи можливий «політичний» сценарій, який включає реальне об'єднання? Нам залишається сподіватися на те, що відповідь — так. Однак у контексті політичного сценарію я б не розраховувала — як о. Кирило Говорун — на альтруїзм і самозречення. «Реаль політик» не оперує такими матеріями, як «самозречення» — це система стримувань і противаг, в ній грають на особистих і групових інтересах, а чудові людські якості, скоріше, виняток, ніж правило, і часто вносять хаос у відносно ясну картину, засновану на розрахунку. У всякому разі, в рамках тієї політичної культури, яка закріпилася в наших палестинах. Ні від владик, ні від політиків немає сенсу вимагати чогось, що виходить за межі цієї політичної культури. Але має сенс використовувати ті механізми, які в ній діють.

Приблизно на цьому місці ми зазвичай спотикаємося. Саме в цей момент навіть найбільш терплячий читач повинен вигукнути: але це ж а, а не політична партія! Тому читачеві, який вигукнув тільки зараз, — моя особлива вдячність за довіру до автора.

Так, автор розуміє, що Церква — не партія. Що вона не зводиться до політики. Що «інтерес» в ній пов'язаний не з цим світом, і нагорода, обіцяна нею, — на Небесах. Але читача, який на цьому місці спотикається, багато хто поспішає підштовхнути. Я ж, навпаки, спробую зараз підтримати.

Не потрібно вигукувати — треба залишатися в рамках суто політичного дискурсу до кінця. Коли вже пішла мова про «політичну доцільність» автокефалії, про зміцнення державного суверенітету за допомогою церковних редутів, тримайтеся і далі землі, не витайте у хмарах. Все, про що ми говоримо, стосується земного, адміністративно-політичного аспекту церковного буття. Воно є, його слід враховувати, і його використовують — хто майстерно, хто нехитро, в залежності від уміння і спритності рук.

Ті представники МП, які продовжують відвідувати Афон, це розуміють, бодай невиразно. Політичне рішення адміністративного центру про розкол, розрив спілкування, сакральне імпортозаміщення, громи і блискавки на голови фанаріотів треба підтримати одноголосно на зборах і синодах. Але і про душу слід піклуватися — а для цього немає місця кращого за Афон (у всякому разі, для русскоправославного).

Адміністративно Церква – як вона є у нас — давно перетворилася на політичний інститут. Це не ми придумали. Можна сказати, нас у це просто втягнули з самого початку. Світове православ'я — це імперії, які ділять між собою світ, спираючись на сакральну природу, якою вони наділили себе самі, відповідно до священних правил гри, які вони теж придумали і освятили самі. Є серед них стародавні імперії, вже зовсім безтілесні — Рим і Константинополь, — і нові імперії, на жаль, значно реальніші — Російська, наприклад. Все, що можна зробити в рамках цієї церковно-політичної парадигми, в рамках діючих у світовому православ'ї правил гри — вийти з орбіти однієї імперії і перейти в поле тяжіння іншої. Томос цього не скасує — хіба що трохи послабить залежність автокефальної Церкви від впливу важкоатлетів.

У чому полягає справжня перевага автокефалії для «внутрішнього вжитку» — вона може забезпечити внутрішню цілісність. Не тільки церковну, але світоглядну і політичну. В даний момент нас розриває між політичними векторами — інтересами нашої незалежної країни і містичними зв’язками, що сполучають нас з «духовним центром». Тому що у «духовного центру» зовсім інші плани на нас і наш геополітичний вибір. Автокефалія — це не спосіб комусь або чомусь протистояти, але спосіб досягти згоди всередині.

Але хіба не можна зробити інакше? Відкинути політику в принципі, очистити у від всіх політичних нашарувань — і московських, і константинопольських, і київських — і цілісність настане сама собою.

Звичайно, це був би ідеальний спосіб. Але світ, в якому ми живемо, далекий від ідеалу. Ми й самі недосконалі.

Апеляції до Євангелія в питанні адміністративного устрою Церкви виявляються досить слизьким місцем — надто велика спокуса провести вододіл між «істинним» і «неістинним» саме по «політиці». І обов'язково знайдуться ті, хто нас у цій спокусі підтримає.

Але ця пропозиція підступна вже тим, що вона начебто пропонує якір порятунку віруючій людині, яку сильно, до болю вражає суто політичний контекст нинішньої дискусії про долю Церкви. Саме віруючу людину це ранить, як нікого іншого, і саме вона з полегшенням приймає пропозицію поговорити про щось більш піднесене, щось близьке до суті віри. Як наслідок, у неї складається враження, що політика — брудна справа, і мета її — спотворити або навіть підмінити справжню віру, а ті, хто просуває політичні церковні проекти — прямо грішать проти віри. Для «них» Церква — це тільки політика. А для «нас» — Істина.

Цей прийом не новий. І зовсім не поганий за своєю природою. Наприклад, свого часу в УПЦ МП при митрополитові Київському Володимирі (Сабодані) «політичне православ'я» зазнало критики й осуду: на прицілі були промосковські довколацерковні організації та їх українофобські акції, що проводились під гаслами «захисту істинної віри». У той час керівництво УПЦ МП засудженням «політичного православ'я» відгороджувало свою репутацію від діяльності українофобів, які компрометували Церкву — українську, підкреслювалося, у. Але крім того, не варто забувати про те, що чи не головним докором патріарху Філарету була саме «політика» — він «вчинив розкол» саме з політичних мотивів і міркувань. Не приймаючи філаретівського політичного православ'я, Київська митрополія УПЦ МП лише намагалася залишитися послідовною, не беручи також і антиукраїнського політичного православ'я.

Успіх нинішньої маніпуляції з протиставленням політики вірі зумовлений тією обставиною, що пострадянські люди в принципі не люблять політики і не довіряють політикам. Їм на допомогу — російське православ'я. Яке багато в чому з цією метою і будувалося — переконати людей в тому, що політика, державні рішення і т.д. не для них. Цей хрест несуть інші — і нехай собі несуть. А а — це такий альтернативний світ, в якому політична реальність зовсім не має ніякого значення. Це простір «вільний від політики». Вірніше, від політичної реальності. Наприклад, полум'яна боротьба з ІПН живилася зовсім не щирим страхом перед «числом звіра», а прагненням відстоювати кордони своє території і своє право не дотримуватися загальних для всіх правил.

Ця гра в «державу в державі», врешті-решт, зайшла занадто далеко — виявилося, що всередині цієї церковної огорожі не "територія вільна від політики», а просто альтернативна політична реальність. Яка нерідко є законсервованим СРСР / Російською імперією — тут знайшли притулок люди, які так і не змирилися з «найбільшою геополітичною катастрофою», і живучи в Україні, всередині своїх церковних громад вони продовжують жити в імперії. Почасти саме цим можна пояснити успіх УПЦ МП у пастви — вона пом'якшила травму розриву для тих, для кого розрив виявився занадто болючим.

Для цих людей — для яких все погане в світі зосереджене у слові «політика» — дуже розумним ходом було випнути політичну природу автокефалії і протиставити Томосу Істину: автокефалія — це політика, отже, ті, хто проти автокефалії — вони «за чистоту віри». Логіка, звісно, очевидно збиткова, але для міфу це, мабуть, скоріше плюс, ніж мінус.

Напівправда — ще одна риса пропаганди, на рівні з ущербною логікою. «Томос — це політика». Так, без сумніву. Але протистояння Томосу — це в тій же мірі політика. У питанні про Томос — хоч в «за», хоч в «проти» — взагалі немає нічого, крім політики. І вже тому спроби перевести розмову на Євангеліє — це прийом, на який навряд чи варто піддаватися. Незважаючи на те, що віруючій людині більше хочеться — та й пристало — говорити про Євангеліє, а не про політику. Томос і автокефалія — це вибір між Москвою і Києвом (або Константинополем), а не між Антихристом і Христом.

Втім, Євангеліє, звичайно, ніколи не буває зайвим у розмові між християнами. І розмови про Томос — не виняток. Вирішити цю суперечку в дусі любові — ось що було б правильним з позиції Євангелія. Скажу більше: якби цей дух «працював», нам не знадобилася б політика. Нам навіть Томос, напевно, був би не такий вже і потрібний. Але практика показує знову і знову, що ми живемо не в ідеальному світі. Ми й самі не ідеальні. Саме тому ми звертаємося до політики.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
14коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Тетяна Євсєєва | 13 листопада 2018, 23:02
    Коментувати коментар

    Проблема наши експертів у вибірковому знанні історії. Зокрема церковної. До 1685 року був 1448 і православні єпархії Московщини були канонічною територією Київської митрополії, і митрополита обирали там Київського, обрали з волі Московського князя і домагалися визнання цього обрання від Константинополя. Те, що з традиції єдиної Київської церкви виросли дві богословські традиції у двох народів - природний процес. Потрібно не руки заламувати, а підключатися до процесу популяризації української церковної історії. Тоді людям легше буде зорієнтуватися у процесах.

  • Dmytro | 13 листопада 2018, 13:44
    Коментувати коментар

    Авторка пише, що реформа «охопить тільки половину Церкви. І половину України… — адже відомо, що в УПЦ МП значно більше вірних, ніж в УПЦ КП». Це неправда. Насправді, в УПЦ МП більше парафій, а не вірних. Вірян, згідно з даними соціологічних досліджень, проведеними компаніями TNS MMI, КМІС, Центром Разумкова, у УПЦ КП в рази більше, ніж у УПЦ МП. Дані ці відрізняються лише співвідношенням кількості тих, хто відносить себе до вірних УПЦ КП та УПЦ МП: перші дві компанії показують, що співвідношення приблизно 3 до 1 (кількість вірян в УПЦ КП приблизно втроє більше, ніж вірян в УПЦ МП), третя – що співвідношення це становить приблизно 2 до 1. А парафій в УПЦ МП, повторюся, дійсно більше. Пояснюється цей парадокс просто: впродовж багатьох років реєстрації парафій УПЦ МП включалося «зелене світло» (причому доволі значна частина цих парафій до реальної діяльності так і не приступили). Особливо процес створення їх прискорилося при президентстві Януковича, який постійно демонстрував свою прихильність до МП. А от Київському патріархату чинилися всілякі перепони, особливо в південних та східних регіонах: тут нам також нав’язувалося те само «політичне православ’я». Отож думка, що, мовляв, реформа охопить тільки половину Церкви і половину України є певним лукавством.

    • velovs@ukr.net | 13 листопада 2018, 14:01
      Коментувати коментар

      "Насправді, в УПЦ МП більше парафій, а не вірних. Вірян, згідно з даними соціологічних досліджень, проведеними компаніями TNS MMI, КМІС, Центром Разумкова, у УПЦ КП в рази більше, ніж у УПЦ МП." ---------------- Направду ж в УПЦ КП нині значно більше, ніж в УПЦ МП, ніяк НЕ ВІРНИХ, а саме ПОЛІТИЧНИХ СИМПАТИКІВ! А от скільки - в дійсності - в обох цих православних юрисдикціях - ПРАВДИВИХ, тобто вповні ПРАКТИКУЮЧИХ, воцерковлених віруючих (таких, які, зокрема, регулярно відвідують церковні богослужіння та повсякчасно приступають до св. Таїнств тощо), то це, вочевидь, потребує ДОДАТКОВОГО - спеціального і серйозного дослідження! :)

  • dutchak1 | 12 листопада 2018, 11:08
    Коментувати коментар

    «Томос і автокефалія — це вибір між Москвою і Києвом (або Константинополем), а не між Антихристом і Христом» ------------Але справа в тому, що і вибір між Антихристом і Христом це теж справа Антихриста. Той, хто обирає Христа теж обирає Антихриста бо віру вибирати неможливо. Чим тоді є вибір між Москвою і Києвом? Це теж Його розваги але складніші. Цими розвагами Він взагалі ліквідує, дискредитує основну механіку християнства – механіку яка творить вільну людину здатну на вибір. Вибір між Москвою і Києвом це пародія на вибір, симулякр в квадраті.

    • dutchak1 | 12 листопада 2018, 11:29
      Коментувати коментар

      Поправлюсь - Вибір між Москвою і Києвом це пародія на пародію, симулякр в квадраті.

    • velovs@ukr.net | 12 листопада 2018, 11:40
      Коментувати коментар

      А можна теж саме, але викласти (пояснити) не так - надто вже складно й "вітіювато", а більш просто і зрозуміло?

    • velovs@ukr.net | 12 листопада 2018, 16:27
      Коментувати коментар

      Ага: тепер зрозуміло. Тобто дуже схоже, що тут "мудрує" ще один псевдо-"богослов" типу (перепрошую) не вповні адекватних, але дуже гордовито-пихатих... :)

  • mwnext | 9 листопада 2018, 13:55
    Коментувати коментар

    як саме Євангеліє - політичний проект свого часу рабів та панів, так і понині - всі так звані "церковні" події, вчинки, революції, автокефалії - є політичними, тому автор марно посилається і на євангельську "любов", і на все інше, далеке від божого. роби, що маєш робити у своєму домі - і всі закони у цім, і првила.

    • Agiopolis | 9 листопада 2018, 14:35
      Коментувати коментар

      Гражданочка Щоткина и подобная ей публика - типичная советская атеистка, так что пусть сначала уверует в Господа Бога, воцерковится, исповедается - глядишь к возрожденной Церкви присоединится, если Бог помилует грешницу... и тогда начнет мудрствовать о том, что какой патриарх должен делать!

  • velovs@ukr.net | 7 листопада 2018, 11:46
    Коментувати коментар

    Цей "Томос для України" - це не лише суто "політичний проект" і "політична потреба", в т. ч. і геостратегічні. І які, врешті, "назріли" і до яких Україна та її соціум (громадянське суспільство), а надто - більшість православних вірян, уже "дозріли". -------------- А й він - передусім та головно - той міжнародний юридично-правовий документ (чинник), що ясно й чітко засвідчить і утвердить її дійсну й повну - ДУХОВНО-МЕНТАЛЬНУ та КУЛЬТУРНО-ЦИВІЛІЗАЦІЙНУ - незалежність від імперсько-шовіністського "ІІІ Рима": вельми актуальний та нагальний!

    • velovs@ukr.net | 9 листопада 2018, 20:49
      Коментувати коментар

      Р. S. Іншими словами, за ширмою (фасадом) імперсько-шовіністського "ІІІ Рима" - як не крути-верти - але, по суті і змісту, стоять не лише - певні, конкретні й суто - ПОЛІТИЧНІ чинники та інтереси. Там - так чи інакше, прямо чи приховано (опосередковано), тією або іншою мірою - тим не менше, (де-факто) стирчать РОГИ! Так: роги Антихриста. А точніше - сил диявольсько-демонічної темряви на чолі із сатаною-Люцифером. -------------- Якраз тих саме сил, що незабаром і мають вивести та просувати й утверджувати на світовій геополітичній арені цей свій (досить детально описаний ще в Божому Слові) проект: Антихрист та його лжепророк. І однією із своєрідних ПРЕДТЕЧ (попередніх "проб пера" та експериментів) якого і виступає нині, зокрема, імперсько-шовіністський "ІІІ Рим": як світський (Кремль-ФСБ та їхні підручні), так і (на жаль) церковний (тобто чинна ієрархічна верхівка МП та вся та - відверто ультраконсервативна, чорносотенно-мракобісна "братія"). ---------------- І хто цього впритул НЕ БАЧИТЬ і НЕ УСВІДОМЛЮЄ (або просто - НЕ БАЖАЄ бачити й усвідомлювати), то це тут, загалом, принципово НІЧОГО не міняє!!!

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 7 листопада 2018, 10:21 | Колонка Катерини Щоткіної | 

    Політичне православ'я — прокляття чи неминучість?

    Ті, хто говорить, що Томос для України — політичний проект, мають цілковиту рацію. Як праві й ті, хто вважає автокефалію політичною потребою, яка, врешті, назріла і до якої дозріли. Але сказавши це «а», слід промовити і всі інші літери по черзі.

  • 22 жовтня 2018, 09:19 | Колонка Володимира Мельника | view photo | 

    Тест на християнство і карандишевство

    В контексті подолання розколу в Україні та власних реакцій на нього, багато спікерів і єрархів РПЦ дуже схожі на Юлія Капітонович Карандишева з «Безприданниці» О.М. Островського.

Останні коментарі

  • Тетяна Євсєєва | 13 листопада 2018, 23:02

    Проблема наши експертів у вибірковому знанні історії. Зокрема церковної. До 1685 року був 1448 і православні єпархії Московщини були канонічною територією Київської митрополії, і митрополита обирали

  • velovs@ukr.net | 13 листопада 2018, 21:55

    Так вот, когда на Христовых апостолов (среди которых была и Мария, Матерь Иисуса) - в день Пятидесятницы - сошёл Святой Дух, то они стали публично и громко говорить и, в частности, проповедовать на

  • velovs@ukr.net | 13 листопада 2018, 20:24

    "Замість зустрічі з Президентом, запланованої 13 листопада на 14:00, єпископи УПЦ (МП) зібралися на Архиєрейський Собор." ----------- У такий спосіб ці, мовляв, "архіпастирі" - і

  • velovs@ukr.net | 13 листопада 2018, 19:31

    Р. S. Кстати говоря, именно это введение церковно-славянского языка - в качестве языка эклезиальных богослужений - для тех славянских народов, что приняли христианство в восточной традиции,

  • ПРАВОСЛАВНЬI БОЛГАРИН | 13 листопада 2018, 19:21

    http://bg-patriarshia.bg/news.php?id=276469 http://predanie.bg/%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8/%D0%B0%D0%BA%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8/1722-%D0%B4%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D1%82%D0%B0-%D0%B1%D0%BE%D

Популярні статті місяця