Кінець СРСР Московського патріархату?...

14 травня 2018, 16:52 | Колонка Катерини Щоткіної | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Катерина ЩОТКІНА

Чи зможе єдина помісна Українська Церква повторити сценарій розвалу "Великої країни"?

Будь-які розмови, публікації дискусії на церковну тематику вражають (так, навіть мене і так, досі) кількістю фігур умовчання, підмін понять і розривом між тим, про що заведено говорити, і тим, що відбувається і як це робиться насправді.

От, скажімо, розмови про те, що «держава не повинна втручатися» в організаційні питання Церкви. Про це висловлюються дуже впевнено, причому не лише противники президентської ініціативи набуття автокефалії. У світських політичних колах заведено робити вигляд, що вони з цим цілковито згодні — он президент скільки слів витратив, щоб переконати всіх, що ні-ні, в жодному разі, держава не втручається, ми тут просто листи пишемо...

З позиції історії світового православ'я це, м'яко кажучи, неправда — саме державна влада зазвичай і вирішувала питання церковної організації. І це жодним чином не суперечить канонам Православної Церкви. Наша традиція — не виняток. Ідея обирати митрополита Київського «зі своїх», щоб визволитися від нав'язливої опіки греків, як відомо, належала Ярославу Мудрому. А ідея переманити митрополита (Київського, до речі) з Володимира-на-Клязьмі в Москву належала Іванові Калиті. Так що далеко ходити за прецедентами потреби немає: поява «своєї» Церкви в православній традиції дуже часто була політичним рішенням і здійснювалася світськими елітами.

У нас в активі, втім, є ще дещо.

Митрополитбюро перед лицем кризи

Якщо «РПЦ — це СРСР», то й розвалитися вона може приблизно за такими самими сценаріями (і в тих самих кордонах). В основі цих сценаріїв — якщо відкинути міфи, які тішать наш слух — вольове рішення регіональних еліт помножене на кризу колишніх політичних структур.

Аналогії, звісно, трохи кульгаві. Але навряд чи ми маємо справу саме (або тільки) з аналогією мовлячи, що «РПЦ — це СРСР». РПЦ була тісно інтегрована в систему СРСР як структурний підрозділ. Коли СРСР розпався, РПЦ збереглася як його структура. Як і раніше, вона охоплювала всю територію колишньої «великої країни», а також зберігала кадри, які «вирішують все» (досі).

Не лише РПЦ — багатьом структурам СРСР вдалося вижити і стати частиною спадку колишніх республік — від середньої школи до КДБ/СБУ. Тому питання реформ для нас — не лише соціально-економічне, а й політичне, оскільки ці реформи так чи інак допомагають у демонтажі радянської спадщини. І церковна реформа, зокрема, є неодмінною складовою «проекту Україна».

Що відрізняє РПЦ від інших радянських структур (за винятком, частково, КДБ) — те, що тут традиції, кадри і сам «наддержавний зв'язок» не лише збереглися, їх навіть не намагаються приховати. Формально — де-юре — «недержавний» статус Церкви наче позбавляє її необхідності відповідати політичному моментові й державним інтересам. Але у випадку РПЦ маємо справу — де-факто — зі сформованим СРСР державним інститутом, який стоїть на сторожі його політичних інтересів. До сьогоднішнього дня, коли СРСР вже начебто немає на карті світу. Цей розрив — між де-юре і де факто – це ще одна фігура умовчання, яка стає зручним інструментом для маніпуляцій.

Теза про те, що всюди, де є російське православ'я, є і геополітичний вплив Кремля, загальновідома. Але вона теж частково міфологізована, бо механізми здійснення цього впливу до кінця поки що не розкриті. В кожному разі, публічно. А якщо їх розкрити, то виявиться, що частка самого православ'я як віросповідання тут не така вже й велика. Справжній інтерес тих, хто «стоїть за православ'я», не має жодного відношення до інтересів власне православ'я — це інтереси СРСР.

Українське православ'я, відразу обмовлюся, мало чим відрізняється в цьому контексті від російського. В обох випадках релігія виявляється інструментом в руках еліт, які ділять між собою владу і фінансовий пиріг. Не випадково за періодичністю «церковних загострень» можна звіряти календарі виборів — як місцевих, так і загальнонаціональних. І в цьому немає нічого ні страшного, ні поганого — люди є люди, соціальні закони майже такі ж неминучі, як закони природи, але, на щастя, особисті інтереси іноді збігаються з громадськими. А іноді — страшно сказати — навіть з небесними.

З суспільним інтересом у нас все складно — суспільство поки що не навчилося його формулювати (навіть для самого себе), а «виразники народних сподівань», навпаки, навчилися видавати за ці сподівання те, що їм вигідне в даний момент. Але можна припустити, що, сказавши «а», ми виявляємося просто приреченими на «б»: проголосувавши в 1991-му за незалежність, нам не залишається нічого іншого, як виходити з СРСР і надалі, відправляючи в небуття одну за одною його структури (поки вони не відправили в небуття нас самих).

З питанням «як?» можна звертатися до аналогії (яка, повторюся, є дечим більшим, ніж аналогія): якщо РПЦ — це СРСР, то варто вивчити урок здобуття державної незалежності. Тільки, повторюся, без підміни понять і міфів – якими б приємними для нас вони не були. Що відбулося (і що не відбулося) в 1991 році і чому?

Архівне фото з Біловезької зустрічі

Якщо РПЦ — це СРСР, то зараз це СРСР напередодні розвалу. Цікавий епізод — вимушене (буквально крізь зуби) звернення митрополита Онуфрія до «преосвященного з'їзду» про статус автономії для української Церкви. Статус розкритикували — і справедливо, — але не це важливо. Важливо, що такий реверанс у бік «самостійників» виявився необхідним і був прийнятий навіть запеклими противниками всіляких автономій. Пригадайте останні союзні договори і маніпулятивний референдум у березні 1991 року — компартія погоджувалася на це так само крізь зуби. Але проводила — тому що земля тікала з-під ніг, як палуба під час шторму. Те ж саме відбувається зараз в РПЦ і УПЦ МП.

Повторюся — для тих, хто «там не бував» — ситуація в РПЦ схожа на СРСР епохи, приблизно, між пізнім Брежнєвим і раннім Горбачовим. Коли СРСР — востаннє! — всерйоз погрожував світові ядерним апокаліпсисом, коли до потоку 200-х з Афганістану вже частково звикли і навіть майже перестали приховувати, коли на виходах з кінотеатрів ловили «дармоїдів» і «прогульників», коли темрява згущувалася настільки, що навіть останній песиміст не сумнівався, що світанок вже близько.

Але ситуація в УПЦ МП (УРСР) під тиском останніх подій (танки вже не на вулицях далекого Вільнюса, а на сусідньому подвір’ї) просунулася трохи далі — щось між пізнім Горбачовим і Біловезькою пущею. Про перегляд «союзного договору» подейкують не тільки в Києві, а й у Москві. І навіть дивна дефіляда в Москві владик КП з «листом Філарета» органічно вписується в загальну картину «кризи СРСР».

Так само, як при розпаді СРСР, все можуть — і, ймовірно, повинні — вирішити еліти. Світські і церковні. У своїх (зрозуміло) інтересах, які бодай частково, бодай в остаточному підсумку співпадуть з громадськими. Що їм потрібно, щоб прийняти це рішення? Політична воля і гарантії для більшої частини церковних еліт, що вони нічого (добре, майже нічого) не втратять. Фактичні гарантії. Тверді. І дати їх повинен не патріарх (нинішній або потенційний), а влада, яка приймає на себе роль третейського судді у випадках конфлікту ділових інтересів між князями Церкви. Ця ж «сторона» може гарантувати і проблеми — у випадку, якщо владики почнуть впиратися. Проблеми, звісно ж, конвенціональні, — виявлення фінансових махінацій, «зливання аморалки», корупційна діяльність і т.п., — те, що можна без закидів совісті пред'явити громадськості на випадок, якби вона зацікавилася, чи часом не за віру утискають єпископа в демократичній країні.

Змова еліт, піар чи стратегія?

Що відрізняє — і суттєво — ситуацію в пізній УРСР від нинішньої церковної ситуації — це наявність паралельних структур. Коли регіональні еліти союзних республік вирішили поділити все, що наявне, між собою і розпоряджатися цим без втручання Центру (з яким ще й ділитися доводилося), вони конкурували тільки між собою і між собою домовлялися про правила і кордони. У нашому церковному випадку ситуація дещо інша — в перспективі для частини церковних еліт маячить націоналізація і перерозподіл. Саме ця перспектива зупиняє багатьох — можливо, занадто багатьох — від співпраці за проектом Єдиної помісної Церкви. Занадто чітко і голосно дали і дають зрозуміти «князям» УПЦ МП, що їм в новому церковному проекті світять не найзавидніші ролі. Чимось іншим важко пояснити їх вперте небажання розлучатися з Москвою — навіть під таким колосальним тиском громадської думки і (епізодично) влади. Розлучитися з Москвою для них означає втратити занадто багато — всі пропозиції, які їм побічно роблять — це пропозиції про беззастережну капітуляцію з істотним обмеженням у правах.

Кремлівський

Можна було б сподіватися на те, що під покровом пропагандистського гамору в ЗМІ і соцмережах, в тиші кабінетів і келій, під килимами і за трапезами триває напружена робота зовсім інших слів. Що ділові партнери ведуть переговори про те, хто, що, коли і що за це. Загалом, що хтось в цей момент купує відносно мирне вирішення проблеми, від якої нам все одно ніде сховатися, що до розвалу РПЦ застосовуються ті методи, які свого часу спрацювали при розвалі СРСР.

Якщо це відбувається, я готова негайно поставити на ЄППЦ все, що у мене є. Але, боюся, все зовсім не так. Наші політичні еліти страждають на брак волі. Тоді, коли воля вкрай потрібна, щоб провести «церковну інтригу». Світські еліти не бачать нічого по-справжньому вартого для себе в рішенні церковного питання, а тому їм немає сенсу напружено (і затратно) працювати над його рішенням. Коли в МП обурюються, що «долю Церкви вирішують атеїсти», в цьому є частка істини. Але тільки частка, тому що владні атеїсти (будь-якого віросповідання) насправді жодних доль не вирішують — вони імітують екстаз. Для того, щоб «вирішувати долі», в еліти повинні бути вагомі ділові інтереси, які змусять їх інвестувати в проект ЄППЦ (якщо еліта — бізнесмени-олігархи). Або ж це повинна бути еліта дещо іншого типу — захоплена національною ідеєю чи ідеєю тотального контролю, або просто обтяжена загостреним відчуттям справедливості і бажанням зробити все так, як має бути (те, як все має бути, вона вирішує, звісно ж, сама — на те вона й еліта).

Однак політична воля нашого президента — і його готовність інвестувати в проект ЄППЦ — обмежується, швидше за все, найближчими виборами. Він, я вірю, був би радий, якби автокефалія взяла і вдалася сама собою, якби Синод Константинопольської Церкви взяв і прийняв для нас Томос про автокефалію. Він навіть, можливо, купив би нам це — якби це продавалося за розумну ціну.

Але дозвіл на церковні колізії так легко не купиш. У голосі президента-бізнесмена не чутно тієї ділової нотки, яка обіцяє успішну операцію. Він декларує, а не проводить ділові наради про те, коли, в що і скільки вкладати. Президент на засіданні РНБО вчергове розповідає, що «нам всі винні», замість того, щоб заслуховувати звіти про те, яку роботу і з яким результатом проводять його емісари в регіонах. Скільки «незгодних» владик «оброблено»? Скільки тих, котрі «вагаються», вже «наші»? Скільки виявлено «гарячих голів», які «стоятимуть на смерть», і як їх планують нейтралізувати? Підписи «згодних» — це прекрасно. Але у нас, як відомо, «згодні» далеко не всі. Що робитимемо з ними? Проігноруємо? Але їх досить багато, і серед них є досить небезпечні. Будемо сподіватися, що «самі прийдуть»? Але вони не прийдуть, якщо їх не запросити і не пообіцяти їм щось конкретне — як у випадку згоди, так і в разі незгоди.

Симптоматично, що спікери УПЦ МП попереджають помісних співбратів, що до них незабаром почнуть приїжджати переговорники від Фанара, але не попереджають своїх власних владик, що до них ось-ось зачастять переговорники з Банкової зі своїми пропозиціями, від яких неможливо відмовитися. Такі впевнені «в своїх», чи твердо знають, що ніяких «переговорників» не буде?

Так, звісно, президент «не хоче відкривати всі карти», а про багато що вголос говорити не заведено. У нас не заведено говорити вголос багато про що, коли мова заходить про Церкву, — як я й попереджала. Але в певний час настає момент, коли потрібна ясність. І якщо цей момент не настав – ніхто не поспішає нічого роз’яснювати — значить, вирішення проблеми нам поки що не бачити.

Що ж до небажання президента «розкривати всі карти» — створюється враження, що розкривати особливо нічого. Про те, що «Константинополь може» і що «нам сі належит», ми і без нього знаємо. Але він не говорить — навіть натяками — про головне: що влада безпосередньо робить для того, щоб домогтися результату — домогтися швидко і, бажано, без великих громадянських потрясінь? Не потрібно розкривати подробиці переговорів з патріархом Варфоломієм. Але якою є стратегія на той випадок, якщо «митниця дасть добро»? Чи є взагалі хоч щось у рукаві коштовного піджака, крім «даєш помісну Церкву?»

Цього не знаємо не тільки ми. Судячи з різнобою в промовах причетних владик, вони теж тільки здогадуються (або отримали суперечливі обіцянки). Патріарх Філарет впевнений, що автокефалію дадуть УПЦ КП і УАПЦ «одну на двох», і він стане патріархом об'єднаної Церкви. УПЦ МП захоче — приєднається, а не захоче — втратить статус української Церкви і стане називатися «РПЦ в Україні». Загалом, «війна за бренд» ще не завершена, але повний розгром конкурентам вже пообіцяли. У свою чергу владики УАПЦ думають, що це буде якась принципово нова структура, яку «розіграють на трьох». Питання про особу предстоятеля поки не піднімається, але можна припустити, що кандидатура чинного патріарха Київського знову виявиться місцем пристрасті, причому для УАПЦ не в меншій мірі, ніж для УПЦ МП.

Ця плутанина у свідченнях «причетних» нас не насторожує. Нас більше турбує питання про те, «як це сприймуть у Москві» і «чи стане сміливості Вселенському патріархові», і чи буде розкол у світовому православ'ї, чи не буде, і хто блефує — Москва, Фанар чи Банкова. Це простіше і цікавіше, ніж проводити внутрішню ревізію — на що готові ми самі? До яких труднощів і конфліктів? До яких компромісів? До яких, страшно вимовити, жертв? І буде ще один розкол в Україні чи не буде? І кому й на що стане сміливості? Українська помісна Церква — це, в першу чергу, наша внутрішня проблема і внутрішній виклик. Чого ми від неї чекаємо? Якою ми її бачимо? Як будемо будувати? Тільки без грому перемоги — про те, що «у нас вже є така Церква» (неважливо, маєте на увазі УПЦ КП чи УПЦ МП — жодна з них не є «єдиною помісною»). Автокефалія, яку нам, будемо сподіватися, дадуть, — це ж не лауреатський диплом, який можна буде просто повісити на стіні Адміністрації президента. Це якісь зобов'язання і якась програма дій.

Але може виявитися, що Фанар і навіть Москва виявляться швидше готовими до прийняття української автокефалії, ніж ми самі.

Чи зможуть представники радянської церковної номенклатури домовитися про десовєтизацію Церкви?

Незалежно від рішення Константинопольського Синоду і кремлівської пропаганди, нам потрібен внутрішній компроміс стосовно автокефалії і, можливо, навіть об'єднання в ЄПЦ. Це не утопічний заклик «всім сісти за стіл переговорів і не вставати, поки не домовляться» — я занадто давно спостерігаю за церковними маневрами, щоби повірити в це. І тому я апелюю не до доброї волі представників Церкви — одні просто не уповноважені приймати такі рішення, а інші занадто багато поставили на перемогу (і вже відчувають її запах), щоб погоджуватися на компроміси. Я апелюю до політичної волі світських еліт, які могли б схилити одних і стримати інших.

Де табличка "вихід з імперії"?

Це цілком міг би бути «сценарій-91»: якщо еліти — світські та церковні — прийдуть до спільного знаменника і приймуть спільне вольове рішення, народ підтягнеться. Так само, як він робив на грудневому референдумі — вже після того, як еліти проголосили незалежність. Не варто недооцінювати можливість вийняти дулю з кишені і зігнати з лиця фальшиву усмішку. Світ влаштований дивно, але розумно — ми захоплюємося героями і революціонерами, але розраховувати доводиться на конформістів. Тільки завдяки їм світ досі живий і відносно цілий. Більшості з них не так уже й важливо, якого патріарха поминати — це така ж формальність, як червоний прапор у вестибюлі. Основна заповідь — аби не заважали. Не заважали лікувати, навчати, винаходити, будувати, народжувати, відспівувати, рятувати — здійснювати своє щоденне життя. Такі люди будуть мовчки дивитися в підлогу на зборах і обмінюватися розуміючими усмішками в курилках. Вони навіть цілою парохією можуть написати листа до Вселенського патріарха — вони знають, що ці листи на Фанарі читати не будуть. Що не дійдуть ці листи до Фанара — вони дійдуть акурат до єпархіального управління, де будуть ретельно підраховані, а потім владика викличе на килим і покарає всіх підряд. Хто жив в СРСР — зрозуміє. І впізнає своїх.

Саме завдяки конформістам наша країна, яка вже двадцять п'ять років сидить на релігійному конфлікті, як на міні вповільненої дії, досі не просунулася в цьому питанні далі за хейтспічі. І тому я маю надію на те, що коли людям покажуть, де вихід, вони до нього потягнуться. Так як потяглися в грудні 91-го.

Не варто, втім, переоцінювати цей досвід і застосовувати його до нашої церковної ситуації як кальку — бодай тому, що в СРСР не було паралельних структур, а в українській Церкві є. Масовий перехід — і «єдина Церква» — зовсім не стане природним наслідком Томосу про автокефалію і/або набуття УПЦ КП очікуваного канонічного статусу — на зразок того, як масове отримання українських паспортів стало прямим наслідком проголошення Декларації про незалежність. У громадян не було вибору. У віруючих він є.

Для того, щоб зрушити їх з місця — на якому їх, загалом, багато що влаштовує, а зміни лякають — потрібні чіткі пропозиції і гарантії. Гарантії того, що «нова мітла» вимете з їх церковного життя те, що їм заважає (поминання патріарха Московського, клеймо «московських попів», «п'ятої колони» і «агентів Кремля»), але збереже те, що їм дороге. Що не буде повної перебудови духовного життя — з заміною кадрів, сум, мови богослужіння, полюванням на «щупальця русского мира» в особі (пардон, лику) Сергія Радонезького і в працях Ігнатія Брянчанінова.

Коли люди виходили з СРСР в незалежну Україну, їм (абсолютній більшості) не доводилося надто змінювати свої побутові звички. У випадку з церковним переходом це питання — про ритуальні звички — стає занадто гостро. Тому що все, пов'язане з обрядом, має найбезпосередніший зв'язок з тим, як і в що людина вірить. Можна скільки завгодно знущатися над обрядовірством — але спробуйте змінити обряд. Спробуйте змінити мову богослужіння — не за бажанням пастви конкретної парохії, а «наказом ВЧК». Спробуйте привити пастві думку, що «наше» не так звучить, не так пишеться чи не так носиться. І ви побачите, що справа не в тому, якого генсека поминати і де він сидить — далеко чи близько. А в тому, яких маленьких щоденних подвигів, поневірянь і компромісів це потребуватиме особисто від кожного. І якщо компроміс з приводу генсека / патріарха — звичайна справа, то компроміс з приводу ісповідницької практики для віруючої людини занадто важкий.

Я знаю, що скажуть наші записні борці з Висоцьким — імперія, вата, нехай сидять у своїй маргінальній паралельній структурі, жують свого Крестьянкіна і закусюють Гіркіним. У нас взагалі люблять на складні питання давати прості — бажано односкладові — відповіді. Які, в свою чергу, і з іншого боку викликають однозначну симетричну відповідь.

Саме тому те, що могло б стати виходом — просто порятунком! — ним стати не може. Подвійна юрисдикція, на яку покладають надії і безідейні зачаровані шармом російського православ'я, й ідейні борці з «щупальцями», занадто ідилічна для нашого недосконалого світу: ніхто нічого не ділить, ні з ким не сперечається, ніяких «невідспіваних хлопчиків», все добре і щоб нас при цьому не чіпали. Чистий win-win.

На жаль, політичний момент зовсім не сприяє. Та й сенсу в подвійній юрисдикції немає — вона не визволить нас ні від релігійного протистояння (навпаки, посилить його), ні від загроз, пов'язаних з присутністю московсько-радянських церковних структур на всій території нашої воюючої країни. Для подібного win-win у нас немає ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов.

Але, можливо, це й на краще? Навіщо нам черговий компроміс з імперією? Тут сценарій виходу з СРСР для нас уже не так зразок, як попередження: з СРСР начебто вийшли, а імперію потягли за собою. Безболісний перехід України з одного статусу в інший був забезпечений тим, що «договірняк» еліт ніяк не заторкнув особисте життя переважної більшості громадян. Вони могли радіти перемогам, за які не довелося платити, дивитися «Іронію долі», читати толстоєвського, плакати на концертах Алли Борисівни і вболівати за Філю Кіркорова, від якого вона пішла до молодого-красивого Галкіна. Рахунки почали приходити пізніше. І, до речі, нікого особливо не протверезили — хто їздить в маршрутках, не дасть збрехати.

«Викоренити СРСР» і «викоренити імперію» — не одне й те саме. Імперія — більш складне явище, ніж СРСР, тому не варто зводити одне до іншого — ми просто заплутаємо й одуримо самі себе (вчергове). Любов до Висоцького — це «щупальце» імперії, а не СРСР. А необхідність писати якісь листи від імені всього прогресивного людства — це прояв СРСР, а не імперії. Одне може використовувати інше — російську культуру (імперське явище) використовували для становлення, а потім і збереження СРСР. Те ж саме відбувається з російським православ'ям — цей продукт імперії використовують, щоб зберегти СРСР. Бодай у тому вигляді, в якому воно зберігається в РПЦ.

Чи нам по дорозі з таким

Позбутися СРСР виявилося простіше, ніж імперії — досить було волі регіональних еліт, щоб оголосити незалежність, зібратися з колегами в умовленому місці і поставити підписи під некрологом за колишньою «великою країною». Інша справа імперія. З якою ми маємо справу досі, не в останню чергу через те, що маса людей, які хотіли (і тепер хочуть) позбутися СРСР (РПЦ), зовсім не хотіли (і не хочуть) позбуватися імперії (російського православ'я) — навіть якщо вони самі про це не підозрюють. Для переважної більшості майбутніх громадян незалежної України незалежність була відмовою саме від СРСР — від фальші, несвободи та людоїдської системи — а не від «того доброго», яке було, по суті, імперськими напрацюваннями.

Як краще? Рубати вузол відразу, реформувати колишню радянську структуру — Церкву — змітаючи з неї все «імперське», в тому числі, тих, хто цілковито не уявляє для себе іншої інтерпретації християнства? Чи сподіватися на еволюцію, яку ми могли — і можемо — спостерігати в суспільно-політичному житті? У 1991-му еліти прийняли рішення в своїх інтересах і поставили народ перед фактом. Але вже через 15 років цей народ вийшов на Помаранчевий майдан, тепер із власної ініціативи. У 1992-му році одна людина прийняла рішення про церковну незалежність (у своїх інтересах, звісно ж) і була підтримана світською елітою (яка також діяла в своїх інтересах). Через двадцять п'ять років думка про те, що центром українського православ'я має бути Київ, а не Москва (і навіть не Константинополь) є переконанням трьох четвертин від всіх громадян, незалежно від віросповідання.

Так, я знаю, це пропозиція «знову наступити на імперські граблі», налити старе вино в нові бурдюки і т.д. Але, по-перше, і бурдюки не дуже нові, і вибір у нас невеликий — або ми інтегруємо українське православ'я в усьому його розмаїтті, включаючи «імперські» елементи, або отримаємо гарячий конфлікт і стійку, переконану «п'яту колону» з тих, хто захоче зберегти свою російсько-православну духовну ідентичність. Яку обов'язково підтримають і використають проти нас з Москви. Звісно, років через двадцять п'ять ми, можливо, будемо сперечатися: Булгаков (чи будь-хто з них) — це «щупальце» чи «наша спадщина»? Але якщо ми будемо сперечатися — значить, справи наші непогані. Гірше, коли ніхто нічому не суперечить.

Головне питання нинішньої церковної гонки — яка наша основна мета. Не мета конкретних представників конкретних еліт — церковних і світських — а спільне надзавдання. «Світове визнання»? Гармонізація релігійного конфлікту? Виведення Церкви — кожної і всіх разом узятих — з гібридної війни? Чи просто канонічне визнання КП і подвійна юрисдикція? Від відповіді на це питання залежатиме стратегія.

Слово за елітами. Які, в процесі паювання власних інтересів, повинні сформулювати спільно ту пропозицію, яка виявиться більш-менш прийнятною для всіх учасників. Але серед нашої теперішньої еліти я не бачу сил зробити це. «Геть московського попа»/«не допустимо узаконення розколу» виглядає набагато телегенічнішим і ФБ-генічнішим, ніж щось раціонально-компромісне, на якому ні лайків не заробиш, ні трафіка не піднімеш. Поки при владі популісти, нічого, крім «московських попів», «анафем» і епізодичних передвиборних «проривів» на константинопольському напрямку у нас, боюся, не буде. Ми можемо розраховувати на те, що це питання вирішиться не в Україні (і, можливо, взагалі не на землі) і сподіватися на зміну політичних трендів і еліт.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    Останні коментарі

    • idunavy | 24 травня 2018, 16:22

      А що євреї відзначають щорічно святом Пурим як не масове вбивство 75 000 осіб неєврейського походження в час кривавої єврейської різні, якому посприяла єврейська дружина перського царя, Естер? «І

    • В. Ясеневий | 24 травня 2018, 16:07

      Цікаво,а як всі визначають правильність своїх дій і переживають присутність і одобрення-благословення ХРИСТА? За якими канонами? І чи Христос підлягає цим канонам?...Меншість - більшість. Що це є

    • Halo | 24 травня 2018, 14:33

      Якщо це правда, то подібне вже було - коли меншість, що вчинила розкол, оголосила себе більшістю. На II з`ізді РСДРП...

    • Agiopolis | 24 травня 2018, 11:34

      Народ, расслабьтесь! Самая большая Церковь в Китае (уже сегодня, а завтра будет такая, что в Пекине будут очередные Вселенские соборы)

    • Ігор Зенькович | 24 травня 2018, 11:20

      Тому Варфоломій і згодився на видання томосу для України- щоб позбавити росіян статусу найбільшої церкви.

    Популярні статті місяця