Рік 2015: криза авторитету і підпорядкування релігії зовнішнім інтересам

18 січня 2016, 14:51 | Колонка Катерини Щоткіної | 0 |   | Код для блогу |  | 

Катерина ЩОТКІНА

Катерина ЩОТКІНАУ релігійному житті цілого світу 2015 рік оголив кризу авторитету і одночасно процес підпорядкування релігійних чинників «зовнішнім» — політичним, державно-бюрократичним і просто ідеологічним. З одного боку, нас так часто попереджали про те, що ХХІ століття стане століттям релігійних воєн, що ми повірили і тепер легко погоджуємося на це. Нас не попередили лишень, що релігійними ці конфлікти будуть за формою, але не за суттю. Суть же релігійного життя помирає у нас на очах.

Першу позицію у квазірелігійних конфліктах року займає, звісно ж, ІДІЛ. Лідерство йому дається легко — кілька відрізаних голів, кілька сюжетів про вбивства християнських немовлят, через які холоне кров і вуаля. All publicity is good publicity. Це працює і тоді, коли хочеш дорожче продати, і тоді, коли бажаєш сильніше налякати, адже і те, й інше означає – запанувати в головах. ІДІЛ — безумовний лідер року не лише за кількістю жертв, географічним охопленням, але й за ефективністю піару. Тобто, за градусом жаху. Мабуть, паризький теракт був найсильнішим потрясінням для світу після трагедії 9/11. Причому, на відміну від 9/11, паризькі теракти — в тому числі напад на редакцію Шарлі Ебдо — мали цілковито піарну мету.

Утім, весь цей піар виявився досить ефективним антипіаром для релігії ісламу. Ні, справа зовсім не в тому, що про іслам знову заговорили як про «загрозу для світу» (це теж піар). А в тому, що ці сплески радикалізму виявили в ісламі зяючий провал авторитету. Релігія, яка вимушена доводити свою «впливовість» відліком неповнолітніх небіжчиків чи кадрами знущань над жінками, не варта ламаного гроша як релігія. І в усьому ісламському світі не знайшлося ні когось одного, ні групи духовних лідерів, які б оголосили ісламському світу цю просту істину, або, в кращих християнських традиціях, оголосили б про відлучення кожного, хто приєднується до ІДІЛ.

Таких оголошень немає не тому, що ніхто в ісламському світі так не думає, не тому, що там «всі такі» (хоча саме така думка переважає) — а тому що духовні лідери чудово розуміють, що їхні слова пропадуть намарно. Тому що реальним авторитетом в усьому ісламському світі (ну, гаразд, бодай у «сунітському світі») не користується ніхто. А там, де немає реального духовного авторитету, наперед обов'язково вилазять маніпулятори. Причин у такого духовного падіння в мусульманстві більше, ніж одна, багато з них мають чіткі паралелі в сучасному християнстві — зараз мова не про те. Важливо те, що радикальний іслам зразка ІДІЛ — насправді в корені не є релігією. І вже тому духовні лідери тут майже безсилі. ІДІЛ зробила з ісламом те ж, що РПЦ з православ'ям за останніх кілька років: звела релігію до рівня риторики і повністю підпорядкувала її політичним та ідеологічним цілям. Заради справедливості: ІДІЛ тільки довершила те, що раніше почали ісламські націоналісти (з якими вона тепер люто ворогує), які свого часу об'єднали гасла ісламу з гаслами національної боротьби. Те, що ІДІЛ зараз виглядає ефективніше, ніж ХАМАС, Хізболла чи Талібан, говорить тільки про те, що універсалістські ідеї «Небесного Халіфату» більш співзвучні з сучасним глобальним світосприйняттям, ніж націоналістичні ідеології ХІХ-ХХ століть.

Таким чином ІДІЛ стала в цьому році лідером у номінації «секуляризація релігії». Обійшовши на півкорпуса РПЦ, яка претендувала на ті ж самі лаври, але дала слабину в тому ж, що ісламські колеги — «Русскій мір», «Святая Русь» та інші підміни християнства російським національним міфом занадто прив'язані до певної території і певної титульної нації. Їм не вистачає універсалізму. Це, до речі, гостро відчував претендент на першість у номінації «звільнення року» протоієрей Всеволод Чаплін — але в рамках пануючої ідеології не міг знайти гідної риторичної фігури. Хоч і шукав — «православний халіфат» є цьому підтвердженням.

Православ'я зразка РПЦ цьогоріч остаточно утвердилося в якості державної релігії. Звичайно, це не перший випадок в історії і, можливо, не останній. Але характерною рисою саме цього випадку стає дуже швидка, буквально блискавична втрата християнського змісту офіційної церковної риторики. РПЦ стрімко «ламає себе» — але не «під віру», як чомусь говорять деякі архиєреї — а під суто безбожницькі цикли і риси державного життя з його специфічною «місією», з його календарем свят, з його щоденними пропагандистськими потребами. І це, звісно, теж не новина. Але від того стає ще сумніше.

Авторитет РПЦ в російському суспільстві та окремих його стратах — головним чином, у владі — коливається біля нуля і готовий котитися у напрямку від’ємних чисел. Причому на даному етапі важко сказати, що є причиною, а що наслідком – чи це одержавлення Церкви стало спробою «присмоктатися» до авторитету влади, чи асоціація влади і Церкви, яка склалася раніше, тягне тепер авторитет Церкви на дно слідом за авторитетом влади. Ідучи на цей сумнівний симбіоз, керівництво Моспатріархії опинилося в полоні невірно тлумаченого російського міфу. Чомусь багато хто впевнений у тому, що «росіяни люблять владу». Це, звичайно, правда — але тільки певною мірою. Росіяни не люблять «владу загалом». Гідна любові лише влада, втілена у конкретній людині. І тут вже росіяни — непохитні однолюби. А «бояри» — як світські, так і церковні — завжди погані. Ось що вартує пам'ятати кожному, хто мітить «у бояри», тобто вирішив стати частиною державної бюрократії.

Утім, і тут лідерство в РПЦ перехопили. У частині бюрократичних конфліктів у цьому році на першому місці — Ватикан. За останній час назбиралося чимало милих рис, що натякають на складнощі у відносинах між Папою Франциском і Римською Курією — від передачі банку Ватикану в зовнішнє управління до спрощення бюрократичних «процедур покаяння», висміяних ще в «Тілі Уленшпігелі». Але особливо відверто роздратування Курії вихлюпнулося на Єпископській конференції з питань сім'ї. Тут прихильники традиційної католицької бюрократії вирішили дати бій занадто «екзотичному» Папі з його реформаторським запалом.

Можна по-різному ставитися до ініціатив папи Франциска, зараховуючи себе до «консерваторів» чи «лібералів». Але і ті, й інші повинні розуміти: в даному випадку мова не про конкретну людину — папу Берґольйо, а про межі авторитету наступника Петра в принципі. Догма про непогрішність папи в питаннях віровчення — серйозна проблема для Курії. І випад проти папських реформ повинен був стати уроком не тільки і не стільки для Франциска, як для будь-кого з його наступників: не заїдайся з Системою, навіть коли ти намісник Бога на землі.

Не знаю, наскільки автори цього демаршу розуміли, що, завдаючи удару авторитетові папи римського, вони завдають удару авторитету як такому — не лише конкретного папи, не тільки Святого Престолу, не лише Церкви взагалі, але авторитетові як соціальному явищу. Чи для когось ще залишається секретом, що «авторитет» — насамперед авторитет конкретної людини — у наш час виглядає анахронізмом? І це, можливо, зовсім не погано — для секулярного демократичного суспільства, що, як чуми, боїться усілякого авторитаризму, і тому про всяк випадок оберігає себе від авторитету. Але чи в нетрях Римської Курії вже підготували програму виживання Церкви в умовах відсутності особистого авторитету — хоч папи, хоч єпископа, хоч сільського кюре? Якщо у римської курії немає такої стратегії, то удар по авторитету папи Франциска — лідер у номінації «Фальстарт».

Зрештою, виграшем курії доведеться поділитися з Фанаром. Оскільки, судячи з усього, саме на цю сумнівну нагороду претендує ідея проведення Вселенського собору в 2016 році. «Собор не потрібен» та / або «неможливий» — це рефрен останніх двох-трьох місяців минулого року. Все склалося одне до одного: розрив відносин Єрусалимської та Антіохійської Церков через Катар, криза (фактично, «канонічний розкол») в Церкві Чеської і Словацької земель, конфліктна ситуація навколо списку питань, які повинні бути винесені на собор, і погано приховане за цим «питання диптиха», себто розміщення кожного конкретного місця в просторі залу засідань, нарешті, дипломатичний і без п'яти хвилин військовий конфлікт між Росією і Туреччиною. Церковна інтрига між Моспатріархією і Фанаром — яка ніколи не була суто церковною — отримала черговий транш політичних протиріч. Чи варто дивуватися, що під кінець року «слоники забігали» з подвоєною енергією? Греки влаштували демарш Вселенському патріархові на засіданні комісії з підготовки до Собору, Константинополь, своєю чергою став у позу з приводу Чехословацької Церкви, антіохійці НЕ служать з єрусалимцями.

Ах, звісно, нічого нового під небом, але мучить одне питання: чому всі ці люди не дозволяють нам колупатися в носі? Яке вони мають моральне право (так-так, це знову про "кризу авторитету») так через губку говорити про «розкол в Україні», якщо самі, фактично, знаходяться у стані розколу світового православ'я і щосили його підтримують?

Загалом, погана новина для патріарха Філарета: у номінації «розкол року» його кандидатура навіть не розглядалася.

 УПЦ КП розділила цього року лідерство з УАПЦ в номінації «провал року». Не те щоб це стало цілковитою несподіванкою — жодна зі сторін потенційного об'єднання не давала приводу думати, що вони чимсь комусь поступляться або забудуть про якусь деталь бодай на хвилину. Але тут зіграла роль наше екстремальне залучення в медіареальність. До речі, тривожний симптом — ми поступово оскаржуємо у наших супротивників росіян пальму першості у сфері втечі від реальності в її медійний ерзац. У якому — і тільки в ньому — існувала, наприклад, можливість об'єднання УПЦ КП і УАПЦ. Коли про щось довго говорять, пишуть пости-декларації та пости-маніфести на ФБ, публікують фотозвіти, влаштовують численні витоки і поширюють плітки, в цьому непроглядному медіашумі публіка може повірити будь-якому слову, яке вимовлене чітко.

Власне, тому й «провал» — занадто багато очікувань, хай нічим не підкріплених, нагромадилось довкола «об'єднавчого собору». У той час, як у нас, українцях, і наших українських Церквах насправді немає нічого оригінального — «розкольницька криза», що вразила світове православ'я, цілком і повністю притаманна нам. Кожна Церква хоче залишатися у своїй ніші, за можливості без конкуренції, і залучає для досягнення цієї мети будь-які політичні засоби. УПЦ КП просто виграла в УАПЦ інформаційну кампанію, зробивши саме її винною в «провалі об'єднання». Чисто інформаційна перемога в чисто інформаційному середовищі — представники УПЦ КП вибили «конкурентів» за межі поля і міцно і, тепер уже одноосібно, зайняли нішу «національної Церкви», опинившись на вершині політичної кон'юнктури.

І цілком природно — як на гойдалці — аутсайдером року стала УПЦ (МП). І тут вже просто губишся, з чого почати — з «зіцкріга» священноначалія у ВР, швидкості втечі парафій, сенсаційних одкровень митрополита Онуфрія чи з чуток, що глухо пробиваються з-за стін Київської митрополії і подейкують про ймовірний «бунт на кораблі». По суті, це все окремі шматочки пазла, який складається в одну кризову картину — картину Церкви, яка не знаходить собі місця. Ні локально — на рівні однієї парафії, ні на рівні цілої країни (в існування цієї країни в цій Церкві, виявляється, не всі вірять), ні глобально — на рівні світового християнського співтовариства, причому не зрозумієш, чого у цьому небажанні виходити з гетто більше — інфантилізму чи справжньої дорослої агорафобії.

Утім, що б не думали і не говорили про нас, українців, в різномовних ефірах, не сумніваюся, багато хто погодиться з тим, що нас людьми нудними не назвеш. Лідерство з інтригуючих вчинків у минулому році — наше. І здобув перемогу нашої збірної архиєпископ Ігор Ісіченко, який, не знайшовши спільної мови зі своїми колегами по УАПЦ, вирішив шукати вирішення своїх канонічних проблем в єдності з Українською Греко-Католицькою Церквою. Цей крок викликав підозріло перебільшену реакцію з боку української православної громадськості незалежно від «канонічності». Настільки перебільшену, що є всі підстави вбачати у в цій реакції щось більше, ніж просто здивування нестандартним вчинком. Владику Ігоря з усіх боків звинуватили ледь не в зраді автокефального руху. А з протилежного канонічного табору його ім'ям тепер лякають дітей: ось, мовляв, що буває з тими, хто чинить розкол. Навіть коли він був просто «розкольником», йому не доводилося вислуховувати більше гнівних філіппік на свою адресу. Тобто «Бути розкольником» — це в наших умовах щось майже мейнстрімне. Але повернення в канонічний статус через єдність з Католицькою Церквою — це вже занадто! Бо якщо й може бути щось страшніше, ніж зв'язатися з католиками — це зв'язатися з греко-католиками. І тут, врешті, «канонічні» з «неканонічними» зливаються в унісон.

У нелегкій боротьбі за звання найбільш екстравагантної пари року перемогли папа Франциск і США. Так-так, то навіщо він туди їздив? Навіщо змушував конгресменів стискати губи і опускати очі, а потім — як контрастний душ — захоплено аплодувати? Невже справа тільки у долі Куби? Чи й у тому, що католики-латиномериканці поступово завойовують електоральні рубежі «головної демократії світу»?

Зрештою, хоч ватиканська дипломатія й може святкувати чергову «карибську перемогу» — відносини між державами відновлені, ембарго з острова Свободи ось-ось знімуть, папа здійснив візит, відслужив месу, зустрівся з постарілим команданте Фіделем Кастро, і все це, можливо, полегшить життя простих кубинців — залишається дивний присмак у роті. Тому що кубинський марш папи Франциска, фактично, показав світові неефективність економічних санкцій проти диктаторських режимів. Можна, звісно, сказати, що у випадку з Кубою так воно й було — ембарго ніяк не вплинуло на долі дисидентів, але позначилося на рівні життя простих кубинців. Однак зняття цих санкцій — прецедент, на який зможуть посилатися всі опоненти методу економічного тиску. Простіше кажучи, папа Франциск допоміг кубинцям і заодно збагатив аргументами президента Путіна.

Ще одна номінація, в якій папа Франциск і очолювана ним Церква отримує перемогу — безумовну з погляду християнства і вельми неоднозначну з погляду політики — милосердя до мігрантів. Папський заклик зустріти їх як личить християнам, католиками Європи почули, зрозуміли однозначно і прийняли як заклик до дії. До речі, всім, хто розповідає про «порожні Церкви Європи», тамтешню кризу християнства та інші страшні речі — подумайте, яка кількість наших «високодуховних» співвітчизників прислухáються у важких етичних питаннях до свого священноначалія — і, головне, чинить за його словом.

Християнська однозначність папського заклику так само очевидна, як політична неоднозначність. Мігрантська криза розвивається в нас на очах, і будь-яка відповідь, яку можуть дати на це політики і силові відомства європейських країн, не може і не буде мати нічого спільного з християнським милосердям.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    • 4 червня 2019, 16:17 | Інтерв'ю | view photo | 

      Нам бракує спілкування від серця до серця, — митрополит Борис (Ґудзяк)

      Про те, що сьогодні потрібне Церкві і суспільству, які виклики стоять перед УГКЦ у США, - у розмові з митрополитом Філадельфійським Борисом (Ґудзяком)

    • 31 травня 2019, 16:16 | Інтерв'ю | 

      Ora et labora, або 5 рівнів молитви Глави УГКЦ

      Напередодні Національного Дня Молитви, який відзначається 8 червня, у розмові з Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом (Шевчуком) говоримо про особисту відповідальність українців, про те, що нас вилікує, навчить поважати одне одного та бути вдячними.

    Останні коментарі

    • Михаил | 25 червня 2019, 08:05

      Денисенко человек умный и хорошо понимает, что если турецкий патриарх Варфоломей "снял" с него анафему один раз, то новую анафему наложить уже не посмеет. Иначе буде выглядеть глупо и сядет

    • Михаил | 25 червня 2019, 07:34

      Где ваше уважение к герою и духовному лидеру нации? Он не может врать!

    • magdaljuk2000 | 25 червня 2019, 00:36

      Шановний Міхаїл. Не смішіться. За 20000 зелених можна підкупити хіба що парафіяльного священника з глухого села, але не архієрея. Філарет у відчаї меле як з гарячки , бо розуміє що втрачати вже

    • Михаил | 25 червня 2019, 00:15

      Зря Денисенко не приехал на этот "синод". При нем бы они сразу хвост поджали и боялись бы тявкнуть на него.

    • Михаил | 25 червня 2019, 00:13

      Ну-ну, попробуйте что-нибудь отобрать у Денисенко, он быстро всем хвост прищемит!

    Популярні статті місяця