Може навіть здатися, що зараз УПЦ (МП) «розгрібає» ту «багатовекторність», яку так старанно зберігав її минулий предстоятель.

Пропозиція написати парафраз на ювілейну статтю про Блаженнішого Митрополита Володимира Сабодана виявилася неабияким викликом. З того часу минуло п’ять років, за які відбулося стільки всього, скільки не відбувалося за попередні десять. Змінилися не лише оцінки – змінилася й висота тону, яким їх висловлюють. Час «зрад» і «перемог» по-своєму дуже простий, він не спонукає до роздумів, зваженості кроків і правильності слів на терезах аналітики. Сьогоднішній стан УПЦ (МП) — це «зрада» чи «перемога»? звичайно ж, зрада – адже УПЦ виявилася такою МП… Але ж і перемога – бо кожну відбиту в «московських попів» парафію можна записувати у рубрику «вікторія».

У цілому, цей пасаж виявляє стан того, що відбувається в наших головах, які стали театром військових дій. Оскільки військові дії не ведуться на фронті, ми успішно компенсуємо це війною в наших головах і в тилу. Війною, у якій Церкви – майже всі – беруть участь із захопленням, вартим зовсім іншого застосування.

Час сам розставляє акценти – і часом вони нас дивують. Наприклад, коли я писала про те, що ми виявимося готовими стати на захист свого вибору, право бути собою, то не могла й подумати, що це проявиться так буквально. І сама ця «готовність» здавалася швидше побажанням, ніж фактом.

Тому що можна було припустити, що за наступного керівника УПЦ (МП) маятник хитнеться. Навіть не тому, що вибирати, по суті, нема з кого, а тому, що час титанів, які самотужки підтримують небо, закінчився. Політика, баланс інтересів, «розклади» і розстановки тепер перетягують на себе все більше головних ролей в історії, залишаючи особистостям ролі другорядні. Саме тому набагато важливіше не те, що предстоятелем УПЦ (МП) став єпископ Х, а не єпископ Y. Важливо, що Церква залишилась політизованою. Зсередини і ззовні. Не самі лиш уряди вважають, що Церква – це їхня фігура на дошці. Самі віряни зовсім не переймаються тим, що їм слід гуртуватися за принципом сповідування Христа, а не за принципом віри в російську чи українську ідеї і не за принципом діленням на «борщагівських» і «шулявських». Ідеалу, який свого часу просував Митрополит Володимир, — про «різних і рівних, єдиних у Христі» — не лише не досягли, він не був навіть належним чином сформульований. А тому навколоцерковна риторика, звичка розкидатися «розкольниками», «уніатами» і «московськими попами» — відверто наша, непоборна і обов’язково комусь потрібна.

Балансування ідеологічних і політичних векторів – як вторинних ознак для Церкви – заради священної єдності Церкви видавалося дещо утопічним і в часи Митрополита Володимира. Можна було здалеку припустити, що ця тендітна конструкція не витримає навіть легенького поштовху, не кажучи вже про тектонічні зсуви. Але що можна було протиставити?

Вибір був невеликий – таким він і залишився. Причому для УПЦ (МП) зараз це питання є критичним: або вона вийде за межі політичних ігрищ, або в Україні в неї майже не залишається шансів зберегти свою структуру. У всякому разі, в довгостроковій перспективі – навіть якщо врахувати давно усталені зв’язки церковних і світських бізнес-еліт, не варто забувати, що еліти час від часу змінюються.

Митрополитові Володимиру можна закинути те, що він обережно просував і підтримував ідею українського православ'я. Причому, боюся, причина тут була не тільки в тому, що у цієї ідеї було багато противників всередині УПЦ (МП), тим більше — серед московського начальства. Сама собою ідея українського православ'я, помісної української Церкви, найімовірніше, була радше надією, ніж упевненістю. Але ж навіть зараз «українська Церква» — це все ще проект, а не доконаний факт. Як і сама держава Україна, яка бореться за свій проект, але все ще не здобула перемоги. Все, що у нас є в цей момент — шанс. Який ми або використовуємо, або ні.

Але у випадку з Церквою нам слід було б спершу говорити про інше. Про те, що християнство, православ'я, Церква у словосполученні «українська Церква» є первинним, а вказівка ​​на національну приналежність — момент приватний. Важливий для нас — але не визначальний. Інакше нам не оминути тої самої пастки — зробити Церкву заручником політичного проекту. Це ми можемо бачити на прикладі Росії, де «російське православ'я» перетворюється на одну зі складових синкретичної громадянської релігії, що має дуже мало спільного з християнством.

Зосередитися на християнстві, а вже потім віддавати належне супутнім йому політичним проектам — це, можливо, і означає оту «єдність у головному», яку Митрополит Володимир ставив на перше місце.

УПЦ (МП) зразка Митрополита Володимира була цікавим проектом. Вже хоча б тому, що стала спробою ненасильницького становлення Церкви, в якій християнство набуває форм, характерних для місцевої мови та культури, але не нав'язується їм. Митрополит Володимир неодноразово говорив про те, що УПЦ — українська Церква, і її майбутнє пов'язане саме з Україною. Інша справа — чим буде Україна, чим вона стане і чи збережеться в принципі. У тому варіанті майбутнього, в якому Україна відстоює свою державність, УПЦ (МП) неминуче з’єднується з УПЦ КП — але кожна з цих церков повинна була пройти власним шляхом. УПЦ КП — революційним, УПЦ (МП) — шляхом еволюції. Кожна з них на цьому шляху може спіткнутися. Кожна може припуститися фатальної помилки.

Зараз УПЦ (МП) проходить через період випробувань. У першу чергу — на міцність структури, яка виявилася занадто міцно зав'язаною на ідеології та політичних уподобаннях. Може навіть здатися, що зараз УПЦ (МП) «розгрібає» ту «багатовекторність», яку так старанно зберігав її минулий предстоятель. Адже якби вектор був єдиний, не було б таких болючих розломів: всі адепти російського православ'я виявилися б по один бік барикад, всі полум'яні патріоти — по інший.

Можливо, так було б простіше. Але ця «простота» не мала б нічого спільного з християнством. Якщо для парафіян поминання патріарха Московського під час служби означає більше, ніж Євхаристія, а приналежність священика до МП — більше, ніж його людські та пастирські якості, то це привід задуматися над змістом церковного життя й успішністю місії. Причому не тільки для тих, від кого відходять, а й для тих, до кого приходять.

Чого шукають ці «ідеологічні мігранти» в Церкві? Чи Христа? Він-бо не належав ні до МП, ні до КП. І чи такою важливою є кількість парафій, якщо їхня якість не витримує критики?

Власне християнських церков в Україні, може, й багато — але вони не представлені ні патріархом Філаретом, ані Митрополитом Онуфрієм. Вища церковна ієрархія — політичні лідери, які орієнтуються на політичні методи і цілі, — не надто відрізняються в цьому від світських колег. Християнські ж Церкви представлені окремими парафіяльними священиками, яким вдалося зібрати довкола себе саме християнську громаду. Вони представлені не тільки (часом навіть — не стільки) «традиційними» конфесіями, а й протестантськими спільнотами — тими, які, за всіх своїх політичних симпатій, зуміли відсунути їх на другий план і поширити свою допомогу і молитву на всіх потребуючих.

Митрополит Володимир вважався «слабким» управлінцем. Але тим не менш, будучи не «менеджером», а «молильником», умів співвідноситися з реальністю значно краще, ніж інші «ефективні керівники» і політики. Він умів виходити з того, що має, а не з тих проектів, які вимальовувала уява його або радників. А мав він купу розрізнених єпархій та Митрополичих округів, на кожен з яких впливають і місцеві еліти, і еліти обох столиць. Вища ієрархія являла собою конгломерат ділових інтересів, а абревіатура УПЦ використовувалася, переважно, як бренд франшизи.

І цей конгломерат він умів утримувати разом — ціною неймовірних зусиль і непростимих (на думку стороннього спостерігача) пóступок. З одним рефреном, який звучав (і особливо звучить зараз) заледве не смішно: пам'ятати про те, що нас об'єднує, а не розділяє. Нас дуже багато розділяє. А об'єднує лише одне, але цього одного цілком достатньо, тому що це — Христос.

І тут Митрополит Володимир виходив з реальності, а не політичної доцільності та ідеологічних розрахунків: Україна — країна мультикультурна. А тому й сповідування Христа може і мусить мати різні форми. Головне не підмінити суть, не втратити її, не затерти і не поховати під купою порожніх фраз. Слово може бути сказане будь-якою мовою. Головне — щоб воно не втратило сенсу. Адже саме це – позбавлення значення слів, розмноження порожніх словоформ, підміна понять — основне знаряддя ідеології.

Чи може УПЦ (МП) бути різною — і російсько-православною, і українською — і при цьому єдиною? Це питання, на яке Митрополит Володимир шукав відповідь, і намагався показати, що вона може бути ствердною. Треба тільки мати бажання і бути досить сміливим. Між іншим, сміливість була однією з чудових якостей Митрополита Володимира. Зрештою, в його випадку також ставало абсолютно очевидним, що «бути сміливим» для християнина — зовсім не те саме, що для атеїста, наприклад. «Бути сміливим» — це означає безумовно довіряти Богу.

Чи можна вважати «угодовську» політику Митрополита Володимира причиною того, що в час випробування УПЦ (МП) виявилася більшою МП, ніж УПЦ? Що він тоді «не дотиснув» москвофілів (наче це було можливо), не довів до кінця формалізації автономії? Як наслідок, наступники розпорядилися цією тендітною спадщиною так, як зуміли. Або, швидше, не зуміли.

Якщо це так, то УПЦ (МП) була Церквою одного предстоятеля. А вартувало предстоятелеві змінитися, частина її перетворилася на РПЦвУ, а інша частина дрейфує в напрямку УПЦ КП. До речі, за кожну парохію, яка перейшла, думаю, бенефіціарії в УПЦ КП повинні завдячувати саме Блаженнішому, який дозволив прорости проукраїнському насінню у ввіреній йому Церкві.

УПЦ (МП) після Митрополита Володимира переживає період напіврозпаду. Лінії розлому проходять не стільки по територіях, кордонах єпархій, смугах відчуження, скільки за принципом довіри священноначалію. Якщо керівництву УПЦ (МП) вдасться вийти за межі політики та ідеології не на словах, а на ділі. Протиставити українському «церковному патріотизму" не "російське православ'я», яке що далі то важче відрізнити від обожнювання Кремля і його господаря, не загрози анафеми, не відлученням від «світового православ'я», яке «не визнає і не вѝзнає", не політику і не зв'язки з владою і грошовими мішками, а саме універсальне християнство, в якому є місце і еллінові, і юдеєві. Тоді в УПЦ (МП) майже напевно є майбутнє в Україні — як би складно і драматично не склалася її доля. Митрополит Володимир залишив своїй Церкві зовсім непогану спадщину — цілісну структуру і рецепт «як зберігати єдність». Питання тільки в тому, в які руки потрапить цей спадок. У тому, на що вистачить їх християнської сміливості — тієї, якою БМВ володів повною мірою.