Потребуєте захисту «релігійних почуттів»? Звертайтеся в Русcмір

20 січня 2015, 13:51 | Колонка Катерини Щоткіної | 8 |   | Код для блогу |  | 

Катерина Щоткіна

Паризька трагедія несподівано голосно відгукнулася в моєму рідному медіапросторі. Несподівано — бо ми в полоні власної трагедії, бо поріг чутливості підвищений, бо Париж далеко, бо Парижеві на нас досі було начхати, тож нам на нього — і поготів. Власне, в нашій реакції на розстріл Шарлі переважно це і проглядалося — глуха, травматична мстивість. Мовляв, думали, що у вас нічого не може трапитися, у вашому благополучному домі? Тож отримуйте, побудьте в нашій шкірі! Не заради образи і звісно, не задля обвинувачення тих, хто захопився «мірянням трагедіями». Це просто травма. Наша травма. Добре, що ми тепер про неї знаємо.

Інше насторожило мене в нашій вітчизняній реакції на паризький розстріл: як швидко, майже без паузи, ми перейшли від засудження вбивства до засудження жертв. І це зробили не пустопорожні фейсбучні базіки (і вони, звичайно, теж) — це зробили мої колеги по журналістському цеху. Виявивши нудотну близькість до російських колег — які зайнялися тим самим так само швидко, — і нудотно нікчемну солідарність зі своїми колегами європейськими. На диво багато моїх колег виявилися на боці вічно скривджених «релігійних почуттів», а не на боці свободи слова, завели про «блюзнірство», а не про загублені життя. Продемонстрували готовність до перекручування і підміни понять (а якби таку карикатуру намалювали на вашу матір?) Продемонстрували елементарне професійне боягузтво («не треба гратися з вогнем!») Продемонстрували чванливу провінційність (Європа така аморальна — але нічого, от ми принесемо їй своє «світло зі Сходу» і відродимо її духовність).

Ну гаразд, треба ж нам чимось себе тішити — так чом би не міфами про нашу незвичайну духовність? Набагато гірший міф про «ображені почуття», якими можна виправдати насильство. Набагато гірші балачки про те, що «свобода слова не для того, щоб...» Я дивуюся своїм українським колегам, які готові підтримати обмеження свободи слова заради захисту чогось ефемерного і, можливо, зовсім неіснуючого. Здавалося б, на близьких кривавих прикладах ми могли переконатися в тому, що «релігійні почуття» — політична спекуляція, що їх «образи» завжди мають політичне підґрунтя, що їх «захист» — привід для цілковито політичних безчинств. Невже після «захисту істинного Православ'я» на Донбасі це ще комусь потрібно пояснювати?

Те ж саме з паризьким терактом — який так самісінько був політичною, а не релігійною акцією: стверджувати, що мотивом терористів була помста за «ображені релігійні почуття», а тим більше закликати обмежити свободу (жертви) заради захисту почуттів (вбивць) — означає підтримувати терор. Не релігії, не релігійні почуття, а чиясь жадібність, владолюбство та інші суто людські пороки, чийсь відчай — ось причини насильства і страждань. Ось справжнє обличчя «релігійних воєн», що стоїть за вигуками про порятунок «канонічного Православ'я» або «Аллах акбар».

Те обличчя, яке, до речі, у багатьох своїх карикатурах витягали на білий світ художники Шарлі. «Релігійними почуттями» маніпулювати легше, ніж будь-якими іншими — тому що ці «почуття» надумані. Немає «релігійних почуттів». Є віра. Чи немає віри. Якщо віра є — ніякі «блюзнірства» її НЕ похитнуть. А якщо її немає ... О, тоді в гру вступають «релігійні почуття», підтримані вогникамим автоматів, «градів» та всіх інших видів стрілецької зброї. І якщо якісь «релігійні почуття» можуть виявитися приводом для вбивства/війни — такі «релігійні почуття» повинні бути добряче висміяні, ображені під зав’язку. Сатира — це, звичайно, шокова терапія, але іноді вона йде на користь пацієнту. «Релігійні почуття» можуть вийти з цього випробування очищеними від політичної скверни. І вбивці втратять можливість використовувати їх у своїх брудних іграх. Це стосується не тільки і не стільки Шарлі й Аль-Каїди. Для мене, наприклад, це стосується насамперед «русского міра» і війни на Донбасі.

Стверджувати, що почуття людини — будь-які, «релігійні» зокрема — «абсолютно беззахисні» перед «журналюгами, що геть розперезалися» — омана, в яку журналіст не має права вводити свого реципієнта. Є не один законний спосіб довести газету до колапсу, а журналіста — до кольок у печінках. І в Європі таких можливостей більше, ніж у нас. Якщо Шарлі «розпалював ненависть» — це привід для судового розгляду. Як і радикальні проповіді в паризьких мечетях. Але справа в тому, що у Франції свобода слова однакова і для карикатуриста, що малює Пророка, і для імама, що проклинає гяурів, які утримують його коштом своїх податків. Репутація Шарлі добре відома реципієнтам, як і репертуар проповідей в паризьких мечетях — кожен може вибрати собі своє. Ніхто нічого не приховує і не забороняє — доки справа не доходить до рукоприкладства. Така суть суспільного договору, що дотримується прав і свобод особистості більше за ідеї.

Порівняння карикатур Шарлі з «непристойними зображеннями дітей, матері і т.п.» — ще одна маніпуляція моїх колег, що не витримує критики. Якщо якийсь західний карикатурист або автор таким чином зобразить реальну людину, тим більше дитину... Втім, ні, цього ніхто не опублікує — якщо тільки мова не йде про політиків та інших публічних людей, які самі вибрали для себе таку долю. Але вони в таких випадках найчастіше або подають до судів (які часто виграють), або втішають себе думкою про те, що «олл паблісіті із гуд паблісіті».

Стосовно ж вашої конкретної доньки чи вашої конкретної мами така ситуація неможлива. Тому що це образа особистості. Те «святе», яке чомусь випадає з поля зору і, гірше того, підміняється в суто «руссміровському» дусі нашими критиками Шарлі. За образу особистості в західній традиції переслідують жорстко — тамтешні медійники добре це знають і вельми зважають на це. Так, образа святині зачіпає віруючу людину. Вона її засмутить. Вона може викликати в ній тривогу, навіть побоювання за свою безпеку. Але образа будь-якої святині не є безпосередньою образою особисто ім'ярека — навіть якщо він ревний віруючий. Релігія — не особистість. Особистість — Бог, але Його образити людям не під силу. Той, хто робить такі спроби — безумець, і його можна хіба що пожаліти. Релігія — це система світогляду. Її образити не можна. З ідеями можна не погоджуватися, не розділяти, з ними можна сперечатися, з ними можна боротися конвенціональними — тобто ненасильницькими — методами.

Що й робив атеїстичний лівий журнал Шарлі. Адже те, що ми з вами називаємо «проповіддю» і «місіонерською діяльністю Церкви», для атеїстів — «релігійна пропаганда». І вони абсолютно впевнені у своєму праві на релігійну пропаганду відповідати своєю — атеїстичною, антирелігійною. І вони дійсно мають це право. Якщо ми не визнаємо права атеїстів на їх власну «проповідь», хто поручиться за те, що в недалекому майбутньому не спіткає та ж доля наше право на християнську проповідь? «Свобода совісті» — це не захист віруючих від атеїстів (як вважаємо ми, травмовані «совком»). Атеїсти користуються нею так само, як і ми. Не можна захищати віруючих від атеїстів на законодавчому рівні, збільшуючи свободи одних за рахунок інших, як не можна захищати такими методами послідовників однієї релігії від послідовників іншої. Протекціонізм щодо якихось конкретних ідей і світоглядів — палиця з двома кінцями.

Тому треба вчитися боротьби за душі в умовах чесної конкуренції у правовому полі, а не волати за кожної нагоди про «блюзнірство» з вимогами негайно покарати за «ображені почуття». У вас проблеми з підвищеною чутливістю в області релігійних переживань? Пийте бром і зміцнюйтеся у вірі.

Ні, я зовсім не вважаю, що українські журналісти повинні були дружно схвалити карикатури Шарлі. Ні за змістом, ні з естетичних міркувань. Я впевнена, що і у Франції є чимало людей, яких ці карикатури короблять. Чимало редакторів, які не пустили б їх на свої шпальти. Чимало читачів, які ні за що не куплять навіть для того, щоб розпалити камін. Що мене неприємно вразило в колегах — те, що вони не зупинилися на несхваленні картинок. Вони йдуть далі — міркуваннями про «межі свободи слова» і про те, що «свобода слова не для того існує».

Тобто, на мою скромну думку, зраджують професії. Тому що журналіст знає, що свобода слова або існує — і тоді вона існує для всіх і вся, а з тим, що виходить за рамки закону, має справу поліція і суд, — або її зовсім немає. І журналіст перший, хто кровно не зацікавлений в будь-якому обмеженні своєї творчої свободи. Тому що журналіст знає, що будь-яке обмеження свободи — особливо слова — веде прямо до маніпуляцій інформацією, зловживань і вибіркового правосуддя. Адже зловживання — результат не необмеженої, а якраз обмеженої свободи.

І врешті, журналістові зовсім негоже плутати себе і читача міркуваннями про те, що, мовляв, не було б карикатур — не було б розстрілу. Був би. І мої дорогі колеги прекрасно це розуміють. Тому що розстріл був не релігійною, а політичною акцією, спрямованою на політичні наслідки — а значить, карикатури були тільки приводом, а «релігійні почуття» — тільки прикриттям. Не було б їх, знайшлося б щось інше.

І тут — як і зі свободою совісті, — ми опиняємося в радянській пастці. Кожен, хто вважає, що «свобода слова існує для того, а не для цього» — аналогічний до тих, хто вважає, що свобода совісті існує для віруючих і не стосується атеїстів. Тобто, в однієї категорії громадян виявляється трохи більше прав, ніж в іншої. Або — у разі зі свободою слова — у тих, хто використовує свободу слова «правильно» більше прав на свободу, ніж у тих, хто її використовує «неправильно». Що ж, буває й таке. Наприклад, у Кисельова більше свободи слова, ніж, скажімо, у Шендеровича, у Першого каналу більше свободи вести мовлення, ніж у Граней.ру. А у Кирила Фролова з Ентео більше прав на свободу віросповідання, ніж у Пуссі Райт і учасників виставки «Обережно, релігія».

На жаль, так, ми погоджуємося: або Шарлі, або Перший канал. І будь-які міркування на теми «прикручування» або «правильного розподілу» свобод відводять нас все далі від Європи, все глибше в Руссмір. Треба вибирати. Можливо, вибирати буде легше, якщо ми згадаємо, що медіаринок Європи — це далеко не тільки Шарлі (це ототожнення, до речі, з успіхом протиснули в уми читачів російські ЗМІ та заразили цим український медіапростір). Європа — Шарлі тільки зараз, коли вона відчула небезпеку для однієї зі своїх основоположних свобод і зробила розстріляний журнал своїм символом. А взагалі вона вкрай різноманітна. Сподіваюся, немає потреби комусь нагадувати про пряму залежність різноманіття і ступеня свободи? Якщо треба — ще раз погляньте на російські медіа.

І останній аргумент — для тих, кого не переконали наведені вище. Після нічного побиття студентів Україна масово висипала на Майдан. Зникли останні вагання, скепсис, пропали сумніви, пішли в небуття аналогії й апатія. Тому що факт побиття студентів був кричущим. Це було насильство в чистому вигляді, застосоване до людей, які вийшли на мирний протест. Це був злочин проти особи і проти громадянина, — ми вийшли захистити їх права, і тому назвали свій Майдан «революцією гідності» і Євромайданом. Нікому з нас в той момент не прийшло до голови, що у «беркута» «був привід», що студенти «самівинні», що «їх просили не розпалювати, а вони...», що «вони викрикували образи на адресу міліції». Ні, ми люто затикали роти тим, хто так вважав — пам'ятаєте? І ми були праві. Тому що звинувачувати жертву — зло. Тому що відповідати жорстоким насильством на безособові образи — неприпустимо. Тому що право на мирний протест (проти чого і кого завгодно) — невід'ємне право громадянина. Тому що побити, вбити — злочин проти людини, який не можна зрозуміти, не можна нічим виправдати, а шукати виправдання — означає заохочувати злочин.

Тож чому у нас тепер змістилися акценти?

Система Orphus
Рейтинг
0
0
8коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • anatolius | 20 січня 2015, 23:20
    Коментувати коментар

    Мені здається тут дещо змішано акценти. Критика карикатур була не у контексті вилки "жертва-терористи", а стосувалась акції "я-Шарлі". Так само не можна автоматично зараховувати тих кому не подобаються карикатури у союзників патр. Кирила. Бо так само можна туди ж (у однодумці) зарахувати тих хто є християнином. Бо ж він теж каже, що ним є... Щодо свободи слова, то, я гадаю, що варто також пам'ятати, що ліберальна демократія має дві основи - свободу і рівність. Якщо цей баланс порушується, то виникає те, що називається illiberal liberalism.

  • Yaroslav Mineyev | 20 січня 2015, 19:27
    Коментувати коментар

    "...безмежну свободу (в данному випадку слова), яка обмежуе свободу інших" Чим саме карикатури обмежують чиюсь свободу? Звісно "Моя свобода має закінчуватись там, де починаєтся несвобода сусіда", але до чого тут матюки в ліфті. Якщо цей ліфт є Вашою приватною властністю - будь ласка, маєте право творити там будь що і будь коли. Чим може образити когось чи обмежити чиюсь свободу Ваша діяльність у вашому ж ліфті? Ми теж маємо право жити (й виховувати своїх дітей) в суспільстві, де нема пропаганди релігійного екстремізму та бузувірства, в суспільстві яке толеранто ставиться до представників інших поглядів, але й від них вимагає толерантості.

  • Паломник | 20 січня 2015, 19:27
    Коментувати коментар

    Попри заклики шановної авторки пити бром у цьому грішному світі завжди знайдуться люди, які не будуть сприймати карикатури чи якісь ще такі подібні речі спокійно чи з посмішкою. Думати, що колись цей недосконалий, через первородний гріх, світ досягне абсолютної гармонії, рівності і братерства є утопією. Завжди будуть знаходитися фанатики, які реагуватимуть на на такі речі, якими займається, наприклад, Charlie Hebdo, не словесними репліками чи мирними демонстраціями, а силою зброї. Тому той, хто закликає до абсолютної свободи слова, без внутрішньої самоцензури журналістів, карикатуристів, письменників та інших творців інтелектуальної творчості (цензура зі сторони держави, звичайно, не дасть позитивного результату, як показав досвід тоталітарних держав), той свідомо провокує нові жертви серед, часом може і нівчому невинних, мирних людей. Згадаймо, що буквально на днях в одній африканській державі було розгромлено три християнських храми через французькі, далекі від християнства, карикатури.

    • Yaroslav Mineyev | 20 січня 2015, 19:31
      Коментувати коментар

      Тобто сам факт існування жінок провокує гвалтівників до дії, з чого випливає що жінки винні не менше, а можливо й більше, ніж гвалтівники, у власному ж згвалтуванні? Чи, можливо, релігійні екстремісти мають бути первентивно ув'язнені/знищені, до приведення їхніх намірів у дію?

  • Паломник | 20 січня 2015, 19:26
    Коментувати коментар

    Попри заклики шановної авторки пити бром у цьому грішному світі завжди знайдуться люди, які не будуть сприймати карикатури чи якісь ще такі подібні речі спокійно чи з посмішкою. Думати, що колись цей недосконалий, через первородний гріх, світ досягне абсолютної гармонії, рівності і братерства є утопією. Завжди будуть знаходитися фанатики, які реагуватимуть на на такі речі, якими займається, наприклад, Charlie Hebdo, не словесними репліками чи мирними демонстраціями, а силою зброї. Тому той, хто закликає до абсолютної свободи слова, без внутрішньої самоцензури журналістів, карикатуристів, письменників та інших творців інтелектуальної творчості (цензура зі сторони держави, звичайно, не дасть позитивного результату, як показав досвід тоталітарних держав), той свідомо провокує нові жертви серед, часом може і нівчому невинних, мирних людей. Згадаймо, що буквально на днях в одній африканській державі було розгромлено три християнських храми через французькі, далекі від християнства, карикатури.

  • firemark | 20 січня 2015, 16:29
    Коментувати коментар

    Пані Катерино! Невже Ви не розумієте, що мова йде не про "релігійні почуття", а про безмежну свободу (в данному випадку слова), яка обмежуе свободу інших. Моя свобода має закінчуватись там, де починаєтся несвобода сусіда. Свобода самовираження, наприклад я самовиражаюсь надписами в ліфті що хтось там "х...", не повинна оброжати когось. Хоча, для практикуючого християнина (не неофіта) ці хамськи карикатури дратують меньш, ніж вперте продавлювання соціалістами в парламенті Франції тогож закона про однополі "шлюби". Дійсно, християни мають право жити (й виховувати своїх дітей) в суспільстві, де нема пропаганди гомосексуалізм etc.

    • Yaroslav Mineyev | 20 січня 2015, 19:31
      Коментувати коментар

      "...безмежну свободу (в данному випадку слова), яка обмежуе свободу інших" Чим саме карикатури обмежують чиюсь свободу? Звісно "Моя свобода має закінчуватись там, де починаєтся несвобода сусіда", але до чого тут матюки в ліфті. Якщо цей ліфт є Вашою приватною властністю - будь ласка, маєте право творити там будь що і будь коли. Чим може образити когось чи обмежити чиюсь свободу Ваша діяльність у вашому ж ліфті? Ми теж маємо право жити (й виховувати своїх дітей) в суспільстві, де нема пропаганди релігійного екстремізму та бузувірства, в суспільстві яке толеранто ставиться до представників інших поглядів, але й від них вимагає толерантості.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 15 жовтня 2019, 16:37 | Колонка Тетяни Деркач | 

    Визнання ПЦУ Елладською Церквою: чим може відповісти Москва

    12 жовтня 2019 року увійде в історію українського православ’я як переломний рубіж: Елладська Церква першою серед помісних Церков офіційно долучилась до визнання ПЦУ. У Московському патріархаті не змогли приховати розчарування та шок.

  • 13 вересня 2019, 11:33 | Колонка Михайла Черенкова | 

    Після Томосу вчімося жити разом

    Після Томосу Україна вчиться жити в нових умовах — коли проблему канонічності начебто усунуто, але суспільство і церква не стали менш розділеними. І виникає питання: як жити в умовах непереборного поділу, в умовах складного різноманіття?

Останні коментарі

  • velovs@ukr.net | 16 жовтня 2019, 20:24

    В цьому інтерв'ю у шановної Вікторії Нестеренко спостерігаються деякі проблеми з елементарною логікою. ---- Так, з одного боку, вона стверджує, що, мовляв, "протягом останніх 1400 років

  • velovs@ukr.net | 16 жовтня 2019, 18:10

    "У нашому [американському] суспільстві не все гаразд. Ми ніколи ще не мали стільки і стільки не споживали, однак як легко ми спускаємося від багатства та привілеїв до ницості та навіть

  • Paraeklezyarh | 16 жовтня 2019, 10:57

    Ймовірніше оберуть п.п. 5-6. РПЦ зараз необхідно зберегти лице перед своїми прихильниками. Та й підготовка до такого реверансу йшла не одне десятиліття. В церковних лавках Московського патріархату

  • bopa | 15 жовтня 2019, 23:00

    Православна церква в Україні переживє тепер ювілейни період відновлення своєї автокефалії. Період повернення Митрополита Мстислава (Скипника) в Україну, його служіння і інтронізацію у Святій Софії на

  • bopa | 15 жовтня 2019, 22:45

    Тим більше, що відновлено стан Православної церкви в Україні, який вона мала у ХУІІ ст. Митрополію з перспективою на патріархію, що дає можливість користати здобуткам, досвідом інших братніх

Популярні статті місяця