Колонка Катерини Щоткіної

Війна слів

04.11.2014, 09:12
Війна слів - фото 1
Власне, нічого дивного, війна — час брехні. Сподіваюся, те, що у нас саме війна, а не «АТО» — всі вже усвідомили і продовжують суперечити цьому тільки заради остаточного лінгвістичного принципу. І на жаль, немає нічого дивного в тому, що підміну понять «за законами воєнного часу» вітають і практикують навіть цілком адекватні «професіонали слова».

 

Катерина ЩоткінаПро підміну понять як рушійну силу нинішньої кризи написано достатньо. Про ту підміну, що існувала всі двадцять три роки української незалежності писали всі двадцять три роки української незалежності. Про те подвоєння реальності, що керувало мізками населення неосяжних територій, існують цілі наукові праці. Написані в цілому кілометри й кілометри текстів про те, яка недобра й навіть небезпечна ця «гра в слова». Але спіраль вербального насильства — насильства словом і насильства над словом — продовжує розкручуватися.

Власне, нічого дивного, війна — час брехні. Сподіваюся, те, що у нас саме війна, а не «АТО» — всі вже усвідомили і продовжують суперечити цьому тільки заради остаточного лінгвістичного принципу. І на жаль, немає нічого дивного в тому, що підміну понять «за законами воєнного часу» вітають і практикують навіть цілком адекватні «професіонали слова». Що вже говорити про професійних пропагандистів, для яких подібна підміна — вона ж брехня — хліб насущний?

Наша журналістика, що за двадцять років так і не вбилася у колодочки, демонструє цілковиту розгубленість. Одні «не розхитують човен», інші — абсолютно щиро «включають пропагандиста», треті роблять вигляд, що нічого не сталося і продовжують чесно відпрацьовувати зарплату, отримуючи її з дуже-дуже нечесних рук. До честі колег можу сказати, що більшість із них щиро хотіли б працювати на інтереси країни — от тільки більшість з цієї більшості вельми неясно уявляє собі, в чому ці інтереси полягають. Реальність, зіткана з «підмінених понять», плутана і брехлива — в ній нема на що опертися. Але тим легше з нею працювати пропагандисту. Адже його завдання — грамотно розставити акценти і викликати сильні емоції, а зовсім не дати хоч трохи правдиву інформацію. Тому мова пропаганди — це, головним чином, мова ненависті. Цей лінгвістичний прийом дуже до речі на війні, яка вимагає чіткого відділення «своїх» від «чужих» і не передбачає жодної можливості компромісу. Війна — це завжди ненависть. І завжди — брехня.

Тому з пропагандою все зрозуміло, і що з неї візьмеш. І що візьмеш з будь-кого з нас, хто практикує у своїй повсякденній мові «нам не шкода», «не-забудемо-не-пробачимо», «так-їм-і-треба» та ін. Це звичайний і неминучий атрибут війни.

Але цікаво те, що «мову ненависті» практикують аж ніяк не самі пропагандисти і не тільки "кухонні коментатори», які охоче підхоплюють пропагандистські кліше. Цікавіше те, що спіраль «лінгвістичної нетерпимості» розкручується на рівні сакральної мови.

Це, звісно, не новина. Звороти на кшталт «батюшка благословив підлогу помити» чи «свічки, куплені поза межами нашого храму, благодаті не мають» вже досить «оброблені» на предмет профанізації сакральної мови. Але перетворення сакральної мови на мову насильства — це щось, що виходить за рамки жонглювання «благословеннями», «послухом» і «благодатями».

Утім, ні. Це також не новинка. Після «священних воєн», кривавих походів «в ім'я Христове», аутодафе — хіба нас можна чимось здивувати? Хіба що тим, що демони повертаються. Адже ми якось звикли вважати, що все це «середньовічне мракобісся» закінчилося враз із самим середньовіччям, що було це чимось на зразок «хвороби росту» в історії християнства. Та дзуськи...

Так, звичайно, «Русскій мір» досить-таки середньовічний. І нема в цьому нічого дивного — в нашій Церкві донині існує цікавий міф про середньовіччя як «золоту добу» Церкви. Проект своєрідної «Священної Російської імперії», яка мала б утворитися на місці розваленого СРСР, скопійований зі Священної Римської імперії, яка утворилася на території розваленого Pax Romana. Але про кривобокість аналогій і про те, що історія, якщо й повторюється, то тільки у вигляді фарсу, чули навіть ті, хто «університетів не закінчував». І Священна Римська імперія не була надто успішним проектом — території охоплювала лише частково і з Римом посварилась досить швидко. Що вже говорити про пострадянський «аналог».

Інша справа, що «Русскій мір» ніколи і не передбачалося втілювати «in re». «Русскій мір» чудово почувався в віртуальній, медійній реальності — і в цій ролі «культурно-духовної єдності» він міг дійсно існувати ще дуже довго і вельми продуктивно. Але земні владики обмежені своїми земними мірилами — вони вирішили конвертувати чисто духовний проект в матеріальну територію. І втратили все.

У процесі вони втратили те головне, що становило тонку матерію «Русского міра» — вишукану гру в підміну понять. У ній сакральне і політичне зливалося в екстазі, легко й невимушено підміняло одне одного. Де Сергій Радонезький в два кліка мишкою виявлявся наріжним каменем держави Російської, Пречиста Богородиця — гарантом територіальної цілісності (шкода, що під Будапештським меморандумом не стоїть її підпис), іконічний Георгій Побідоносець нанизував — як шашлик на шампур — німців на спис, а президент Росії слугував ознакою того, що Росія обрана Богом.

Ця словесна гра стала очевидною брехнею, коли почалася війна. Пам'ятаєте, як довго мовчав тоді патріарх РПЦ? Причина зрозуміла — він був у великій лінгвістичній скруті. Всі ті поняття, які він так довго практикував у якості руссміровскіх мантр, були у нього експропрійовані, секуляризовані й кинуті на військові потреби. Тому його мова на якийсь час стала невиразною, з неї пропала маса звичних зворотів, навіть ті самі «русскій мір» і «київська купіль» були замінені на якусь секулярну «Історичну Русь».

Але довкола знайшлося достатньо досвідчених товаришів, які запропонували пропагандистській машині весь арсенал сакральної лексики. «Священна війна», «Каїнів гріх» і Божі благословення «витязям Святої Русі» — це тільки те, що сіялося жменями. Любителі жанру описували кари Божі, які неодмінно (з Небесної Канцелярії телефонували?) спіткають Україну найближчим часом. Зрештою, прозвучало те, що не могло не прозвучати: «російський» і «православний» стали синонімами, а українська війна була оголошена релігійною, «священною», в повному розумінні слова «війною за Православ'я».

Важко сказати, хто постраждав більше у всій цій лінгвістичній «свистоплясці». Але мені все ж здається, що Православ'я понесло неймовірні втрати. Не стільки навіть в людях — тут, як при вибуху атомної бомби, справжні втрати можна буде підрахувати тільки років через сорок — скільки поки що в сенсах. Або, краще сказати, в Слові.

РПЦ (тут ударною хвилею накриває і її українську «дочку» УПЦ), будучи структурою єрархічною, ризикує навіть більше, ніж протестанти. Хоча у протестантів все набагато крутіше, ніж навіть у РПЦ.

Тим, у кого голова обертом і волосся стає дибки від публікацій православних батюшок і владик на якійсь «Русскій весні», варто хоч іноді — для придушення тремору душевного — побувати на форумах і стрічках соцмереж, де сходяться у герці протестанти. Тут ведуться справжні бої. Найчастіше, без правил. На відміну від православних, які обмежуються кількома десятками загальних слів на зразок «послуху», «благословення» і парочкою кострубатих цитат з ухилом на церковнослов'янщину, більшість протестантів тримають Святе Письмо в зубах. З кожного приводу вони можуть висипати на голову опонента цілий оберемок священних цитат, прибити противника Словом Животворящим у синодальному перекладі, як муху газетою. А якщо й опонент виявиться з «братів у Христі» — тоді тримайся, через два-три пости прямо з монітора пір'я посиплеться. Причому жоден зі сперечальників не відхилиться від тексту Писання.

Протестанти — люди конкретні. Вони чітко знають, що Святе Письмо розуміється буквально — тому навіть не сподівайтеся збити їх, як якихось католиків з православними, на поля святоотцівської традиції або обговорення даного-конкретного епізоду з точки зору російського символізму. Тут вражають насмерть — безпосередньо Словом Божим. Причому сперечальники завжди чітко знають, яка політична сила розуміється під філістимлянами, хто з діючих політиків — Ісус Навин, яка фраза «з Саваофа» сказана про вас особисто, а яке благословення — зовсім навіть не про вас. Я так думаю, вони і Страшний Суд могли б організувати прямо тут, на стрічці ФБ, не обтяжуючи Небесну Канцелярію.

Читаючи такі полеміки, починаєш розуміти, чому якісь кальвіністи успішно конкурували з іспанською інквізицією в плані перемелювання людського матеріалу. І хотілося б написати, що це було давно. Що ми виросли, засвоїли уроки і більше не скотимося до «священних війн». Але нинішня гібридна війна, яка успішно включила в себе релігійні пристрасті, переконує в зворотному. Чи то ми так і не виросли. Чи то впали в дитинство. Чи то так і не стали християнами — адже кому ще й розуміти силу Слова, і зберігати його, і боятися його потуги? Але все навпаки — ми не просто профануємо Слово повсякденним вживанням, ми перекладаємо його на мову ненависті. Той, хто перетворює слово в зброю — розпалює війну в умах. А як назвати того, хто перетворює на зброю Слово і повертає цю зброю проти ближнього свого?

Слово, покликане на військову службу, неминуче стає брехнею.

Останні колонки

Останні новини

Вчора