Кримська митрополія? Вона втонула ...

21 березня 2014, 15:36 | Колонка Катерини Щоткіної | 1 |   | Код для блогу |  | 

Катерина Щоткіна

Катерина ЩоткінаКілька років тому, коли в Москві йшли масові (як для Росії) антиурядові виступи, публіка на Болотній поглядала на патріарха Московського Кирила з боязкою надією. Патріарх мовчав. Це, напевно, була перша в його творчій біографії затяжна пауза. Поки він мовчав, оптимісти вистукували пости в соцмережах і колонки на ліберальних ресурсах про те, чому патріарх може і повинен підтримати протести. Одним з аргументів було те, що нинішня російська влада своїми руками знищує все, що патріарху є по-справжньому дорогим. Що політика Кремля, створює навколо Росії «пояс ненависті», і не залишає місця ні «Русскому миру», ні «східно-християнській цивілізації», ні навіть просто «слов'янській єдності».

Патріарх Кирило тоді довго мовчав. А потім дуже невиразно висловився в тому сенсі, що «давайте жити дружно» .

Хто б міг подумати, що образ патріарха, імпозантного і самовпевненого, зрештою виявиться драматичним? Що пауза стане його звичайним амплуа на тлі істерії навколоцерковних горлодерів? Що патріарх Кирило так відверто здасть позиції, піде в тінь, заб'ється в кут, розгубить красномовство і спаде з лиця? Що він буде надсилати на кремлівські торжества замість себе інших владик?

Що він буде викликати співчуття. Адже це, напевно, нелегко — побачити, як у тебе на очах руйнується те, за що ти віддав величезний шматок власного життя.

Про те, що анексія Криму Росією дорого коштуватиме Російській Православній Церкві України, говорилося ще до інтервенції. Є відомості про те, що патріарх Кирило, чудово це розуміючи, умовляв Путіна утриматися від вторгнення в Україну. Не вмовляв навіть — «благав». Але Путін в черговий раз показав патріарху його місце в кремлівському стійлі — не «співробітника», не «партнера» (які партнери і співробітники у самодержця?), а ідеологічної обслуги. Відразу після вторгнення, нагадаю, з цебром пропагандистських помиїв до слухачів дорвався о. Всеволод Чаплін. Цей виступ не тільки продемонстрував народу «церковний одобрямс», а й ще раз вказав патріарху Кирилу на те, що його власні кадри, ним же виплекані, мають начальників вищих і впливовіших, ніж він сам.

Після цього у бік патріарха можна було вже не дивитися. Хоча б з делікатності — адже зрозуміло, що людина в безглуздому становищі, що він принижений. Але він залишається патріархом. На кого дивитися пастві, як не на нього? Зрештою, навіть принижений своїм імператором, патріарх залишається духовним лідером і може висловити свою думку, може дати орієнтири своєму народу. Тим більше, в ситуації, коли втрачати вже нічого.

На цьому тижні відбулося засідання Священного Синоду РПЦ, на якому, як було відомо, мало стояти «українське питання». Причому питання це набуло особливої гостроти від того, що анексія Криму Росією повинна мати цілком зрозумілі церковні наслідки — треба визначитися з адміністративним статусом Кримської митрополії. Прийняти її в пряме підпорядкування РПЦ? Це скандал. Це остаточно підірве УПЦ. Це не знайде розуміння на узгодженому, нарешті, Всеправославному соборі, наміченому на 2016 р. Якщо патріарх Кирило це зробить — а він це зробить, тому що цього хоче Путін — на Всеправославному соборі він виглядатиме приблизно так само, як представник РФ в Радбезі ООН. А він розраховував прибути туди весь у білому! Він-то буквально днями досяг компромісу з Вселенським патріархом, «дожавши» його, зокрема, з «українського питання».

І тут такий пасаж. До Всеправославного собору, цілком можливо, ніякого «українського питання» вже не буде. Вірніше, воно буде, звичайно, але вже в іншій кишені. І майбутня УПЦ — якщо Бог дасть, і вона з'явитися на світ — навряд чи стане союзником РПЦ найближчі років сто. Крим буде не першою в історії територією, що розсварила дві Церкви на століття і стала причиною церковного розділення.

Все це патріарх Кирило прекрасно розуміє. І йому дуже, дуже не хочеться мати справу з Кримською митрополією. Але що робити, раз така воля кесаря?

Журнал засідань Священного Синоду РПЦ щедро пересипаний абсурдом — як і весь російський медіапростір останніх місяців. Під яким кайфом знаходилися люди, які тягнули «стару пісню про головне» — про «братерство народів», «спільне минуле і спільне майбутнє», «не зважаючи на всі мінливі обставини». Якими «обставинами», треба думати, була російська інтервенція в Україну. Під яким пресом або ейфорією від «великих перемог» вони перебували, коли писали про те, що РПЦ «охоплює Росію і Україну», начебто вже немає на світі ніякої УПЦ, ще вчора сущої, рівноправної і автономної? Але як інакше підвести базу під «канонічну анексію» частини чужої території?

Насправді те, що УПЦ не згадується в зв'язку з кримською проблемою — навіть добре. Це означає, що в Московській патріархії не знають, що з нею тепер робити. Адже досі УПЦ була поступкою, цяцькою для України, якій заманулося «пограти в незалежну державу». Мало хто в Росії, і, звісно, в РПЦ, думав, що «проект Україна» коли-небудь стане реальністю. Тому, тільки-но цей проект проявив перші ознаки життєздатності, трапилась така дика, така варварська реакція. У тому числі з боку представників РПЦ, які, як і їх світське начальство, до самого кінця були впевнені, що ніякої України насправді немає, а значить і українська церква виявиться нікому не потрібна, як тільки «хохли» зі своєю «незалежністю» перебісяться.

Тепер в Московській патріархії не знають до ладу, що з нами робити — з УПЦ загалом, і з Кримською митрополією зокрема. Патріарх Кирило проігнорував урочистий прийом з нагоди прийняття Криму до складу РФ — і це можна було розцінювати як мовчазну акцію протесту проти анексії. А місцеблюститель Київської кафедри митрополит Онуфрій проігнорував засідання Священного Синоду РПЦ. І це теж можна розцінити як мовчазну акцію протесту.

Все, зауважте, мовчки. Схоже, патріарх Кирило увійде в історію як церковний лідер, який ввів моду на мовчання.

Втім, у митрополита Онуфрія достатньо проблем і в Києві. Київська митрополія стоїть перед непростим вибором. Церковний народ сильно охолов до Московського патріархату. Священики один за іншим перестають поминати під час служби патріарха Кирила. Але саботаж саботажем, а має бути і якась чітка офіційна позиція. Патріарх Кирило мовчить з приводу агресії і кровопролиття — це його вибір. Але ніхто не затикає роти українському єпископату. Однак він теж не поспішає з оцінками. Ніби не розуміє, наскільки багато може коштувати це мовчання цілої Церкви. Чому ті, хто покликаний говорити про добро і зло, дозволяють собі робити вигляд, що нічого не відбувається? І чи потрібна людям церква, чужа їх стражданням?

Та й чим ризикує зараз УПЦ? Від її розриву з РПЦ постраждає в першу чергу РПЦ, чиє коріння і легітимність закопані на Київських пагорбах. Без Києва РПЦ перестає бути наймасовішою Православною Церквою. Але без Києва вона ще й втрачає величезний шматок свого буття, свій безпосередній зв'язок з традицією, загальною церковною історією, відкидається далеко на Схід — в орду і у випари клязьменских боліт. І ніяких надій на «слов'янську цивілізацію», цю основу російського месіанізму. РПЦ зараз піде на що завгодно, тільки щоб цей розрив, навіть якщо до нього дійде, не виявився скандальним і нездоланним.

Але може, Київська митрополія все ще розраховує «купити» за своє мовчання Крим? Політика, знаєте, — справа тонка. Диявольськи тонка.

Але з Кримом питання, на жаль, можна вважати вирішеним. Патріарх Кирил не зможе довго чинити опір натиску свого улюбленого фюрера. Та й у Кримській митрополії цьому будуть частково навіть раді. На російських багнетах можна буде в'їхати в розорені греко-католицькі парафії — як компенсацію, хай й і мізерну, за Галичину. Та й УПЦ КП вже натякнули, що їх храми цілком згодяться для нових господарів. Прибуток наявний.

Тому не варто патріарху ламатися, як красній дівиці. Треба брати. Шматок — то ласий. Не стільки за кількістю вірних, скільки за символічним навантаженням — а це для Росії взагалі і РПЦ зокрема навіть важливіше, ніж матеріальний прибуток. Крим — давня християнська земля, місце хрещення князя Володимира. В крайньому випадку, якщо/коли Київ буде остаточно втрачено, «хрещальну купель» і «колиску російського православ'я» можна буде перенести туди.

А як же Русь? — запитаєте ви. А Русь, як це зазвичай відбувається після навали орди, віддрейфує до Литві та Польщі. Чи ви не пам'ятаєте історію?

Система Orphus
Рейтинг
0
1
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • taran | 24 березня 2014, 07:25
    Коментувати коментар

    Церква ніколи не була світлиною для людських душ. Присвоївши собі повчальне право на істини, насправді, вистраждані досвідом звичайного людського життя задовго до появи Біблії, християнська релігійна доктрина утримує людську свідомість в провині відвічної гріховності, нікчемності і провини, що є привитим комплексом неповноцінності, задля подолання якого, звичайно ж, необхідно бути в лоні жертовного церковного життя. В проявах до особистого і суспільного буття церква є віками відпрацьованою моделлю корисливого управління людьми. Пора вже зрозуміти це і не дивуватись, яка з церковних конфесій в найбільшій мірі глумиться над життям від імені штучно створеного образу Біблійного Бога.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 15 жовтня 2019, 16:37 | Колонка Тетяни Деркач | 

    Визнання ПЦУ Елладською Церквою: чим може відповісти Москва

    12 жовтня 2019 року увійде в історію українського православ’я як переломний рубіж: Елладська Церква першою серед помісних Церков офіційно долучилась до визнання ПЦУ. У Московському патріархаті не змогли приховати розчарування та шок.

  • 13 вересня 2019, 11:33 | Колонка Михайла Черенкова | 

    Після Томосу вчімося жити разом

    Після Томосу Україна вчиться жити в нових умовах — коли проблему канонічності начебто усунуто, але суспільство і церква не стали менш розділеними. І виникає питання: як жити в умовах непереборного поділу, в умовах складного різноманіття?

Останні коментарі

  • velovs@ukr.net | 18 жовтня 2019, 17:09

    ""Русская кровь", пролитая за чужую свободу, вынимается из патриаршего кармана и тыкается в нос собеседнику при каждом удобном поводе." ---------- И в этой "русской

  • velovs@ukr.net | 18 жовтня 2019, 10:08

    Р. S. Й, між іншим, в незалежній Україні цей (де-факто) людиноненависницький - заздрісно-братовбивчий і самогубний "дух Каїна" (він же - дітовбивчий "дух Тараса Бульби"), в т. ч.

  • velovs@ukr.net | 18 жовтня 2019, 08:57

    Оккупанты уже давно отказались от "марксистско-ленинской идеологии", на смену которой пришла мифология т. наз. "русского мира". -------- Что же касается "губителей душ

  • Стефан | 17 жовтня 2019, 21:11

    Охотное впрягание называющих себя христианами в гнилую партийно-политическую повозку марксистско-ленинской идеологии оккупантов, диверсантов и сепаратистов, действующих против верующего украинского

  • Стефан | 17 жовтня 2019, 20:42

    Признать очевидное, самостоятельность Православной Церкви Украины (ПЦУ), это не доблесть, а честный, благородный поступок, но отрицать, противодействовать верным служителям Господа Бога Иисуса

Популярні статті місяця