Ми до цього звикли, правда? Звикли починати свій день зі зведень із фронтів невидимої «священної війни». Звикли до вибухів у церквах, страждань коптів, до страт «за богохульство», просто до вбивств без суду і слідства, до погромів звикли, до викрадень християнських дівчат — до всього того, що робить сповідування Христа на чималій частини земної кулі повсякденним подвигом.

Ми до цього звикли, правда? Звикли починати свій день зі зведень із фронтів невидимої «священної війни». Звикли до вибухів у церквах, страждань коптів, до страт «за богохульство», просто до вбивств без суду і слідства, до погромів звикли, до викрадень християнських дівчат — до всього того, що робить сповідування Христа на чималій частини земної кулі повсякденним подвигом. Якщо не звичкою, то чим пояснити те, що всі ці події не отримають чітких оцінок у нібито «християнській» частині світу? І вже, звісно, не спонукає до дії.

Наприклад, американське керівництво, підтримуючи сирійських повстанців, напевно усвідомлює, що ціна повалення режиму Асада, який так їх дратує, — це прихід до влади радикальних ісламістів. Адже не минає й тижня без новини про розорений монастир, осквернену церкву, жертви серед християнського населення або — із свіженького — благословення сунітського муфтія країни на крадіжку майна «невірних». Тим не менше, влада США із завзятістю, гідною кращого застосування, проштовхує на Близькому Сході чергову «диктатуру шаріату». Зрозуміло, що ця диктатура — не мета Держдепу, це всього лиш сумне «побічне явище», яким можна знехтувати з-за океану заради «високої мети». Чому б не знехтувати тим, що особисто тобі нічого не коштує?

Звичайно, Асад не робиться симпатичнішим через те, що він протистоїть радикальному ісламу. Але в цьому випадку мова не про нього. Мова про байдужість американців і їхньої влади до доль одновірців в інших частинах світу. Про те, що політичні та економічні інтереси в тому чи іншому регіоні виявляються настільки важливими, що можна закрити очі на військові злочини і продовжувати морально і матеріально підтримувати тих, хто чинить насильство над християнами.

Але хіба ми не були до цього готові? Скільки десятиліть сильна частина світу впритул не помічає страждань коптів Єгипту в ім'я бодай якогось плохенького миру на березі стратегічного Суецького каналу?

Позиція США — тільки один приклад того, як інтереси і долі одновірців кладуться на жертовник політики. Не менш сумнівно виглядає РПЦ, що стала на захист сирійського диктатора «в інтересах християн країни», але лише тому, що в даному випадку це збігалося з позицією Кремля. Якби долі братів у Христі були основним аргументом, патріарх Кирило, очевидно, використав би свій вплив на партнерів по симфонії, що демонструють сердечний фройндшафт з режимом Північної Кореї, де людину можуть розстріляти тільки за те, що зберігає вдома Біблію.

Коли світові пророкували релігійні війни у 21 столітті, чомусь не врахували того, що вести їх буде нікому. Чи то такі війни зараз? Без лінії фронту — принаймні, видимої. Без самого оголошення війни. Війни-репресії. Війни-погроми. Ті, хто стають об'єктами переслідувань за релігійною ознакою — християни — в ісламських країнах, мусульмани — в буддистських, шиїти — в сунітських, і віце версо, всі скопом — у комуністичних — не мають можливості чинити хоч якийсь відчутний опір. Ті ж війни, про які говорять і пишуть, скільки не намагаються клеїти їм ярлики «джихаду» і «хрестових походів», безперечно демонструють погано прикриті вуха політичних інтересів.

Здавалося б, світ не без добрих людей, у першу чергу, одновірців. Але одновірці із сильних і безпечних країн не поспішають з підтримкою страждаючим співбратам. Бог з нею, з Європою, коли вона така секуляризована і вірує тільки у святу трійцю демократії, лібералізму і соціальних виплат. Але США не назвеш релігійно байдужою країною. Однак жодна громада вірних — ні протестантів, ні католиків — не накинулася з докорами на адресу влади, яка витрачає гроші платників податків на зброю, що вбиває християн у Сирії. Чи вони теж вважають цей collateral damage необхідною платою за «перемогу демократії»?

Цікаво, в чому причина такої глибокої байдужості християн до страждань своїх братів по вірі в інших країнах? Власна слабкість? Байдужість? Відсутність розуміння таких категорій, як Повнота Церкви, Соборність? Чи може, страх? Тобто, окремому пастору влаштувати шоу зі спалюванням Корану — не страшно. А от зробити якийсь спільний втик конгресменові від свого штату — страшно.

Не те щоб не було підстав для страху. Жодна Церква — ні кожна окремо взята протестантська, ні католицька — не зуміє вийти гідно з інформаційної війни, в яку її втягнуть відразу ж, як тільки їй заманеться всунути ніс у Велику Політику. Який-небудь черговий АНБ-перебіжчик зіллє в Мережу таємницю листування і телефонних розмов єпископа Ен-ського з неповнолітнім коханцем, за сумісництвом — наркодилером, а заодно кардинала Ем-ського, що має частку у торгівлі живим товаром, зброєю і ослячою сечею. Будуть кошмарити в міру розбещеності уяви, майстерності та чергової моди на «жашки». У таких війнах Церква постійно і традиційно програє. Не тому, що вона завжди неправа, а тому, що погано озброєна.

Утім, Церква та її інформаційна політика — тема окремої розмови. Досить того, що навіть у своїх затишних куточках політичної карти світу християни не готові, не можуть, не відчувають себе настільки впевненими, щоб солідаризуватися зі своїми братами і сестрами у Христі. Немає ні волі, ні сили, щоб спільно змінити світ.

Зрештою, є ще страх. Християнський світ уже звик регулярно здригатися від новин про черговий вибух, викрадення, взяття заручників, і звик дивуватися, якщо раптом виявляється, що ніяке мусульманське угрупування до цього не причетне. Ісламісти ґрунтовно нас залякали. І переконали в тому, що протиставити їм нічого. Незважаючи на малу чисельність їхніх військ, на те, що у них все ще немає ядерної зброї та інших атрибутів державної могутності, вони змусили боятися себе. І при цьому мовчати про цей страх «у ганчірочку» — адже ми цивілізовані, толерантні люди, ми чудово знаємо, що не буває «небезпечних» релігій! Що ж, може й не буває, правда. Небезпечними бувають тільки люди, з якими неможливо домовитися. Тому найкраще, що можна зробити — заплющити очі і жити так, наче нічого не відбувається. Всіма силами уникати згадки про релігійну складову конфліктів.

А от ісламські лідери не бояться — і помічають, і згадують. І неможливо вмовити їх не робити цього. Не тому, що вони такі незгідливі — зовсім навпаки, є достатня кількість муфтіїв, які за першою ж вимогою відречуться від ваххабітів, від імені своїх вірних засудять теракт або заклик до нього. При них знайдуться богослови, які з Кораном в руках підтвердять, що, по суті, іслам — мирна релігія, що «джихад» — зовсім не те, що ви думаєте, що це категорія внутрішня, духовна і т.д.

Але, на жаль, це мало що змінить у світі. На відміну від католицької і православної Церков, у яких є центри прийняття рішень, іслам — «мережева» релігія. Можна домовитися з одним муфтієм. Але завжди знайдеться який-небудь інший, готовий благословити на черговий джихад загін гарячих голів.

І тут ми, християни і мусульмани, опиняємося на зустрічних смугах. Одним простіше перенести «внутрішній джихад» назовні, ставши «воїном ісламу», тобто зручною маріонеткою, готовою на що завгодно — від наймерзеннішої підлості до остаточної жертви в інтересах (звісно, зовсім не релігійних) якогось князька або простого спритника. Іншим простіше думати про те, що віра — справа особиста, порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих, треба думати про свою душу, а значить, кожен за себе, лиш один Бог за всіх. Зрештою, все сходиться в одну точку: кожен «воїн ісламу» може розраховувати на посмертний рай, кожен християнський мученик теж, можливо, вони там навіть зустрінуться і замешкають поруч, як і годиться вовку і ягняті на небесах обітованих. То ж навіщо щось міняти?

Але ми запитуємо «навіщо» тільки для того, щоб не задати ще складніше і неприємніше питання «як»? Справа не в тому, що в наші часи неможливо організувати хрестовий похід. Можливо. Гарячі голови є не лише серед мусульман. Згадайте скінхедів, що влаштували показовий виступ на Красній площі. Це вам не гламурний Цоріонов зі своїм продакт — плейсментом «Православ'я або смерть». До речі, о. Всеволод Чаплін, що оперативно відгукується на всяку гидоту, безпомилково оцінив потенціал російських скінхедів: дайте, мовляв, цим хлопцям гідну мету — і вони захистять істинні цінності. Це ж вам не хом'ячки якісь мережеві — це добрі, по суті, російські хлопці!

Звичайно, РПЦ нічого, крім одіозних заяв о. Всеволода, цим «добрим хлопцям» не дасть. Не зможе, тому що її вплив — імітація. І не дозволять — тому що влада в країні може бути тільки одна, і поліція, відповідно, теж. Та й не допоможуть ніякі «православні дружини» своїм одновірцям, що потерпають за віру в різних кінцях землі, бо за російською традицією вони будуть бити своїх — лібералів, геїв, художників, дівиць неналежного вигляду і поведінки і т.п. — в надії, що чужі боятимуться. Тобто, знову погром.

І це добре, що не вдасться. Тому що релігійна війна — кепська штука. Навіть на тлі баталій за нафту й інші стратегічні інтереси. Загнавши релігію вглиб душі, зробивши її «особистою справою кожного», тобто, витіснивши повністю з соціального поля, можливо, європейська цивілізація захистила себе від руйнівних братовбивчих конфліктів. Ми перемогли. Папа Римський більше не може благословляти натовпу головорізів — мисливців за Гробом Господнім і заодно за землями, золотом і принадами мавританок. Все, що він може — писати петиції в ООН. Яка, загалом, теж мало що може. «Хрестові походи» тепер оголошують політичні лідери, що тримають палець на кнопці Судного дня. Так, вони можуть влаштувати Армагедон. Можуть зруйнувати світ. Врятувати ж його вони неспроможні. Порятунок — справа, як відомо, глибоко особиста. Ми не ведемо релігійних війн.

А тому, нехай Бог помагає всім тим, хто живе на лінії фронту цієї ніким не оголошеної війни. Більше їм сподіватися нема на кого.

Катерина Щоткіна