Кредит на тисячоліття

22 липня 2013, 13:46 | Колонка Катерини Щоткіної | 20 |   | Код для блогу |  | 

Катерина ЩОТКІНА

Катерина ЩоткінаПереглядаю по ТБ інтерв’ю з владикою і ловлю себе на думці, що співчуваю ведучому – він так напружено підбирає слова, звернені до архиєрея, майже з фізичним зусиллям… Так, наче розмовляє з дитиною. Чи з людиною, що не цілком здорова психічно. Він ніби виправдовується, що змушений задати таке... е-е «непристойне» питання… А ці довгі вступи… Ця картинна серйозність, з якою промовляється така дрібниця, з якої він сам посміявся б у курилці… Чому б не говорити прямо? Нехай різко, але зате коротше і природніше. Чому б, наприклад, не сказати «повія» замість «жінка, що продає своє тіло за гроші» (цілковите стилістичне страхіття)? Хлопче, на що ти витрачаєш дорогоцінний ефірний час? Говори прямо – владика не образиться. Від доросла людина і цілком здоровий психічно. Він знає слово «повія» і ще багато інших таких самих немилозвучних слів. Як говорив отець Браун, «священик знає про гріх дуже багато». Можливо, навіть більше, ніж тележурналіст.

Він, цей ведучий, не одинокий. Скільки колег консультувалися в мене на тему «як до нього звертатися». До «нього» — це до священика, митрополита, єпископа. «Ваше Блаженство!» Що за цирк! Я ж не кажу до генерала «ваша високосте»! То називай на ім’я-по-батькові. Чи на прізвище – «пане ім’ярек». Чи за аналогією з генералом – «пане митрополите». Чи «товаришу митрополите» — знову ж-таки, за аналогією з генералом. І хай би вже тільки це. А «як стати?» «А можна сісти?» «Хустину брати, чи як?» «Тут чоловіки зліва, а жінки справа?» «А на коліна треба ставати?» «А руки, руки куди подіти?» Я знаю, багатьох «досвідчених» вірян це розважає. Або ж – дратує, в залежності від почуття гумору. Що ж, вони покажуть і розкажуть і навіть, поплескавши поблажливо по плечу, скажуть, що це, мовляв, «не головне». Але самі рученьки правильно складуть і на богослужіння в джинсах не притарабаняться – Боже борони! І вам не дадуть. Бач, священик також на роботу їздить на метро, але ж у нього з-під підрясника зелені кеди не визирають…

Це все чимось нагадує комедію-дель-арте. Тільки персонажі не профанні, а навпаки, «священні». Тут керують костюми і декорації, правильне розташування на сцені, чітко вивірені і своєчасні жести. І обов’язково – відповідність ролі, чи, краще сказати, масці. Саме тому церква не може розташовуватися в типовій квартирі типового житлового будинку – це, бачте, не «благоліпно». Саме тому навіть в архітектурі церков так мало власне архітектурного пошуку і новизни – їх так і будують «на образ і подобу» середньовічних будівель. Середньовіччя – в одягах духовенства. Середньовіччя у способах комунікації.

Один архиєрей якось жалівся: як не намагалися налагодити адекватне спілкування між єрархією і мирянами, нічого не вдавалося. Зустрічі на нейтральних територіях, чаювання, круглі столи, неформальна обстановка прогулянок і кафетеріїв – жодного результату. Ні та, ні інша сторона не «розкрилася» — всі приклеєно посміхалися, випромінюючи благопристойність і послух. Ніхто не говорив про те, що дійсно тривожить – всі залишилися такими, якими їх хочуть бачити (на їхню думку) або «як годиться відповідно до сану». Зламати цю «гру за правилами» не вдавалося. На ці зустрічі можна було водити студентів-театралів, щоб продемонструвати на дії систему Станіславського: роль піднімається з глибини душі актора, личина сама налазить на лице. Всім шанувальникам «традиції» надягти маски і радіти!

А хіба самі священнослужителі не педалюють того, що «православ’я» чи навіть ширше — «Церква» — це і є «наша традиція»? Церква і стоїть на сторожі всього «традиційного» — починаючи з сексуальної орієнтації і до звичаю прикрашати ікони рушниками. «Симфонія», відповідно до якої Церква прислуговує світській владі – це також «наша традиція», з посиланням на першоджерело нашого християнства – князя Володимира. Прийняти християнство, зробити його державним проектом – це була його ідея. Перед «ясним сонечком» Хрестителем тьмяніють не лише безрідні Антоній і Теодосій Печерські, легендарний (чи, все ж таки, міфічний?) Аскольд/Оскольд, християни, яких було вже багатенько на Русі до того часу, і які були переслідуваними за віру, не лише княгиня Ольга («хрестителька» — це якось несерйозно, жінка повинна знати своє місце), але й сам Андрій Первозванний. Високе суспільне становище Церкви – наша традиція. Уявлення про владик як «князів Церкви» — «князів» у найбільш середньовічному значенні цього слова – також наша традиція. Так само, як послух пастви, що зводиться до мовчазної покірності.

То чого ж ви хочете?

Тільки от між «бабусиною скринею», забитою по вінця традицією, і сучасним життям часом пролягає прірва. І тоді уповати на традицію і виправдовуватися нею – це симптом незнання, невміння (чи просто небажання) мати справу з викликами сьогодення.

Зрештою, як писав поет, «для чого нам століття двадцяте, коли є вже дев’ятнадцяте століття?» Використовуючи ресурс церковної традиції, її авторитет, що склався роками, можна ще якийсь час протриматися, ігноруючи всілякі виклики. Все, що треба – відтворювати ті традиційні форми, на яких тримається цей авторитет.

Але проблеми чатують відразу за рампою засвоєної і чудово налагодженої сцени. Сучасний театр зробив поняття «лаштунків» досить умовним. У суто шекспірівському дусі спектакль уже давно вийшов за межі сцени. Уперте небажання зважати на це призводить до того, що багато учасників дійства просто губляться, коли світло прожектора вихоплює їх у найбільш несприятливий момент. І їх вистачає тільки на те, щоб пробурмотіти щось про «ворожу руку», яка тим прожектором керує. Вони ніяк не можуть звикнути до того, що лаштунки і декорації уже ніяк не приховують їхнього приватного життя, їх бізнес, їхню політичну діяльність. На «благоліпну» картинку, вкарбовану в наші голови традицією, цілком невраховано накладаються фотографії мертвих свиней із несанкціонованого скотомогильника, плутані рядки новин про монахинь, які було пропали і знайшлися, зловтішні коменти «ідеологічних опонентів», гомосексуальні скандали, на тлі яких співмешканки єрархів і прижиті з ними діти виглядають уже майже привабливо, «дешеві лексуси», які, за всієї своєї дешевизни, все одно дорожчі за «дорогі брегети». Божевільний колаж, який поступово витравлює з розуму обивателя те викохане традицією уявлення про «Церкву», на якому ще досі тримається довіра до неї.

Довіра. Хто придумав це правильне слово? Не віра – довіра, ось що ми відчуваємо стосовно Церкви. Безпредметна – тому що ніхто так і не завдав собі труду з’ясувати, в чому саме чи що ми довіряємо їй, і що ми розуміємо в ту мить під «Церквою». Але ж «довіра», яку багато хто з церковників уявляє собі як щось само собою зрозуміле, іманентно властиве Церкві, голова якої – Сам Ісус Христос, — у нашому випадку – всього лишень кредит. У даний час Церква живе за кредитом, який ми видали їй самі, прийнявши рішення довіряти їй. Церква страждала, її гнобили, оббріхували, місцями фізично винищили, частково перетворили на сексота. В цілому, вона повторювала долю суспільства, тому їй, як плоті від плоті, лиш, в ідеалі, духовно більш сильній, бо ж живиться від чистих джерел самої Істини, ми видали цей кредит. Гарантії ж ми черпали з «традиції» — з тих «правил гри», які й відтворюємо досі, незважаючи ні на що.

На що ж пішов цей кредит? Хто і як його використовує? Як погашає? Коли князь Володимир хрестив Русь, він видавав кредит духовенству, і в свою чергу очікував, що в населення виховуватимуться правильні настрої, вигідні княжій владі. Теперішній кредит видала не влада – його видало суспільство, його видали ми, а влада лишень «підтягнулася», коли зрозуміла, які вигоди вона може отримати для себе. Ми видали цей кредит не «громаді вірних» і вже, звісно, не Христові – ми видали його Церкві, яка втілена у своєму земному представництві, в «офіційних особах», що говорять від її імені. Тому негарно прикриватися Іменем Христовим, коли у духовенства цікавляться «звідкіль дровенята», тобто, «брегети». Коли духовенство освоює кошти, повертаючи у свою власність будівлі і землі, коли відкриває рахунки в банках, комерційні підприємства, коли виступає гарантом оборудок і посередником у фінансових суперечках і т.п., йому слід пам’ятати, завдяки чому вони можуть це все робити – завдяки нашій довірі.

У багатьох випадках сліпій. Що особливо повинно б насторожувати тих, хто використовує його абияк. Тому що в даному випадку довіра – не раціональний вибір. І її обман викликає не просто роздратування, а справжню ворожість. Коли говориться, що проти Церкви ведеться «інформаційна війна» — це чиста правда. Але хто її веде? Хто належить до «ворожого табору»? «Войовничі атеїсти?» «Навіжені ліберасти?» Масони? Криптокатолики? Марсіани? Ні, це було б занадто просто. Здебільшого цю війну ведуть «ошукані вкладники». Як вони далися ошукати – це окреме питання. Але це ж саме слід запитати і в тих, хто прийняв ці вклади. Так, багато хто чекав і вимагав від Церкви зовсім не того, що вона могла і повинна була б їм дати. Але що зробило духовенство, щоб пояснити людям цю помилку?

«Довіряючи Церкві», видаючи їй кредит довіри, ми сподівалися знайти в ній опору, коли нас збиватиме з ніг хвиля всебічного нігілізму. Ми сподівалися побачити в ній приклад. Провідну зірку. Тобто, часто не здаючи собі справи, люди сподівалися з її допомогою побачити Світло Істини, зустрітися з Христом. Ця «довіра» була першим маленьким кроком до віднайдення віри для тих, хто до віри ще просто не визрів. Цілком природно, що ми видавали цей кредит саме Церкві. І так само природно поцікавитися, на що вона його витрачає.

Тому що настав час перегорнути сторінку, яку відкрив князь Володимир (можливо, він, а може, і хтось інший). Ця частина історії закінчилась. Через тисячу років перед нами знову постає питання, чи вибираємо ми Христа. Особисто ми. Кожен окремо. Без княжого дубця, що заганяв у «київську купіль». І нам, як і раніше, потрібен провідник на цій дорозі. Хто стане ним, коли ми перестанемо довіряти єпископам-олігархам, митрополитам-політикам, дияконам-блогерам? Парафіяльні священики-ентузіасти? Інтернет-проповідники? Мандрівні монахи? Самодіяльні тлумачі Святого Письма? Протестантські літератори? Апостоли в порваних джинсах, нафаршировані електронікою, як різдвяний гусак – яблуками? Може, все потрохи?

А може, це буде навіть цікаво?

Система Orphus
Рейтинг
0
0
20коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • wari2011 | 2 липня 2020, 22:42
    Коментувати коментар

    Кредит справа делікатна, тому треба обережно з його оформленням. Можу порадити блог, де багато корисної інформації про кредитування https://miloan.ua/ru/blog/vidalenna-z-bazi-mfo-novij-vid-sahrajstva-abo-realna-posluga Тут я знайшов замітку про видалення себе з бази МФО, виявилось повчально.

  • В. Ясеневий | 1 серпня 2018, 07:28
    Коментувати коментар

    От якби шановна п.Катерина вписала б в тему ще й протестантів з їхніми відношеннями до викладених в статті питань-проблем. Було б дуже цікаво...

  • deserving | 29 липня 2013, 00:18
    Коментувати коментар

    Стаття частково констатує факти, але не містить реальних пропозицій по їх усуненню. Філософствування заради самого процесу, який не здатен нічого породити, хіба, що як апатію і зневіру. Наразі церква і суспільство потребує нової євангелізації і нового Володимира, який би розпеченихм залізом поусував новітніх поганинів у рясах, для яких служіння стало банальним бізнесом. Найхарактернішою рисою сибаритства зберігається за православ"ям, особливо у його московській версії. УПЦ МП - це симбіоз московської агресивної імперської шовіністичної меншости, та національних кастратів, що насправді вірують та національних кастратів, котрі думають, що вони ніби вірують. УПЦ КП зовнішньо українська церква з міцними московськими витоками, що не позбавлена вад симонії і сибаритства на московський штиб. Про УАПЦ можна сказати, що це перехідна фракція. яка природньо має розчинитись у більш сильних конфесіях. УГКЦ, яка має великий потенціял, проте зав"язала у дрібних внутрішніх справах, що не дає їй поки можливости вийти за межі храму та здійнювати свою місію та призначення. УГКЦ поки по справжньому не неважилась вийти за межі галицької резервації. Нерозуміння того факту, що австрійська спадщина назви греко-католик на асимільований і люмпенізований центр і схід України діє лише, як подразник, що здатен викликати більше ворожість, ніж щире зацікавлення. Проте найголовнішою вадою, що не дає розкрити весь потеціял цієї церкви, так і інших традиційних церков - це здатність і сміливість вийти на вулицю подібно протестантам і діяти в міру обставин несучи світло Христової істини. Якщо не зробити відповідних коректив, то нове покоління новопосвячених священослужителів поволі почне, якщо вже не почало витрачати свою енергію у накопичення земних благ. І наостанок хочу висловити свій жаль, що всі церкви не виявили належної послідовности, щоб унеможливити дію закону про біометричні пасорта. Наразі, залишається вірити в Пресвяту Трійцю та сподіватись на неї і пам"ятати, що нашу церкву нездолають навіть ворота пекла. Амінь.

  • Nicolaus | 28 липня 2013, 14:12
    Коментувати коментар

    До alex boryslavsky. Пані Катерина написала все правильно. Як Ісус Христос є Боголюдиною, так Його творіння - Церква - має дві природи: Божественну та людську, є Тілом Христовим та громадською органіацією. Перша стоїть на вірі. Вона живить та живеться вірою. Друга тримається на довірі. Комусь через довіру дано прийти до віри в Церкві. Хтось, хто має віру, з-за відсутності в церкві довіри мучається, уподоблюється страусові, може, й заломати свою віру.

  • alex boryslavsky | 26 липня 2013, 11:48
    Коментувати коментар

    Читаю дальше... неужели только меня обескураживает безумие слов??? "В данное время Церковь живет в кредит, который выдали мы сами, решив ей доверять... На что он пошел, этот кредит? Кем и как используется? Как погашается? Когда князь Владимир крестил Русь, он выдавал кредит духовенству, ожидая взамен воспитания населения в правильных, княжеской власти выгодных настроениях. Сегодняшний кредит выдала не власть – его выдало общество, его выдали мы, а власть только «подтянулась», когда поняла, какие выгоды это ей сулит. Мы выдали этот кредит не «общине верных» и уж, конечно, не Христу – мы выдали его Церкви, которая воплощена в земном своем представительстве, в «официальных лицах», которые говорят от ее имени." Господи, человек даже не понимает, какое безумие он говорит... лучше бы она никогда не приходила в Церковь и ничего не делала для нее, чем такие угли собирать себе на голову. Если она говорит, что "пришла в Церковь" потому, что доверяет не Богу а людям, то ей нужно не в Церковь, а в партию с христианским оттенком. Ежели она говорит о деньгах и выгодах, о которых далее упоминает как о праве получить отчет, то безумие ее еще больше... человек наглухо перепутал Церковь Божию, которая говорит устами Христа "царство мое не от мира сего" с мусульманской мечетью, которая пытается обустроить все аспекты жизни человека на земле. "Войну против Церкви... ведут обманутые вкладчики" - вот именно!!!!!!!!!! вкладчики!!!! люди настолько обезумели, что не чувствуют себя христианами, прихожанами и т.д. - для них Церковь - это просто капиталовложение, чтобы чувствовать себя спокойней. Я дал 100 рублей Церкви, значит я хороший, но я ведь дал не просто так, а чтобы она их использовала хорошо, так что пусть отчитается передо мной - я ведь вкладчик!!! Какое безумие, какая духовная пустота - мне ее искренне жаль... "рече безумец в сердце своем: нет Бога" - так и она - приходит безумец в Церковь и не видит Бога - видит институт вложения денег для душевного успокоения. "И нам по-прежнему нужен проводник на этом пути. Кто им станет, когда мы перестанем доверять епископам-олигархам, мирополитам-политикам, диаконам-блоггерам? Приходские священники-энтузиасты?" - а разве не приходской священник называется ПОП`ом (пастырь овец православных) - разве не он всегда и являлся проводником каждого отдельного человека приходящего в храм ко Христу? Разве не обычные священники являются "духовниками" человека? Воистину никогда епископ не был духовником всей своей паствы и никогда не подразумевался в такой роли. Ведь само слово "епископ" означает "смотритель" - он смотрит за чистотой веры, а духовниками и пастырями всегда и были простые приходские священники. Воистину какая-то баба с кашей в голове и большими претензиями, совсем попутавшая все в жизни

  • alex boryslavsky | 26 липня 2013, 11:48
    Коментувати коментар

    дочитал до половины, мне кажется опасной для Церкви эта женщина: критика устоев, указание на некий разрыв между высшей иерархией и простым народом, как бы подчеркивание, что народ живет одной жизнью, а Церковь - другой, а потом фразы типа "Церковь и стоит на страже всего «традиционного» — от сексуальной ориентации до обычая украшать рушниками иконы" мне кажутся хорошо продуманным, но подлым подлогом - ведь ориентация сексуальная, в отличие от рушников - это не традиция - это Богом заложенный закон бытия. А в свете современной ситуации по этому вопросу в мире такие ее слова выглядят просто как подлая попытка, пользуясь разрывом высшей иерархии с народом, протащить мысль, что сексуальная ориентация - это всего лишь устаревшая традиция, которую мы вправе менять как и многое другое, что она тут же не пременула привести в пример - отношения Церкви и государства, отношение к архиереям и т.д.

    • Nicolaus | 26 липня 2013, 16:47
      Коментувати коментар

      Будьте послідовні. В одному абзаці: "указание на некий разрыв между высшей иерархией и простым народом" - і тут же:"пользуясь разрывом высшей иерархии с народом". Так "некий разрыв" чи справжній. Не культивуйте двоїстість хоч сам зі собою

  • viavakum | 25 липня 2013, 20:44
    Коментувати коментар

    Был у нас такой владыка Леонтий (Гудимов) Крымский и Симферопольский, управляющий Днепропетровской епархией в советский период. Так ему, после всего облачения, после очков, выносили также на подносе большую расческу архиерейскую размером под стать ему. А на голове у него было, ну, сущие тебе три волосины. Он их бережно этой же самой большой архиерейской расческой-гребнем возьмет несколько раз по лысине, там, ветер погоняет, ну и расческу назад положит. Иподиакон, Николай, бывший у владыки Леонтия некоторое время в услужении рассказывает: Очередное было праздничное многолюдное богослужение. Торжественность. Вот выносят на подносе одежду-облачения. Под высокоторжественное пение хора при помощи иподиаконов одели. Я, накрытый полотенцем; и хоть такого не заведено, поднося воду в умывальнике я сказал: «Умый свои руце высоко преосвященнейший владыко». Леонтий высокоторжественно умыл руки и удовлетворенно утер их полотенцем через плечо. Затем вынесли очки, то я думаю, что это владыка будет, молча очки одевать, как то не торжественно. Дай думаю я добавлю «урочистостіукр.» или торжественности, как по русски, архиерейскому чину, и провозглашаю: «Надень очки высокопреосвященнейший владыко!» Он, смотрю, как то странно глянул на меня, хмурясь, с недовольным видом надел, но ничего не сказал. Аж, тут подоспел и поднос с почти полметровой архиерейской расческой. Я, думаю, приговорю и к расческе слово, и так себе торжественно вполголоса, но так что бы слышала добрая половина церкви, провозглашаю: «Расчешись высокопреосвященнейший владыко!!!» Тут терпение у Леонтия лопнуло. Он как ухватит эту расческу, совсем не по архиерейски как крикнет: «Болван!!» и бум меня этим полуметровым гребнем по кумполу. У меня аж искры-огоньки в голове засветились. Ну, думаю, теперь буду молчать, хоть что и положено по чину будет говорить… Эти анекдотичные случаи с расческой и очками приписывали и другим владыкам.

  • Nicolaus | 24 липня 2013, 18:20
    Коментувати коментар

    Найхарактернішою, найфундаментальнішою ознакою радянського способу буття була його двоїстість. Вона охоплювала, пронизувала всі сфери. Не оминула ця біда й церковного життя. Зримим образом її стала подвійна бухгалтерія, інститут «чорної каси». Мало-помалу вона стала істинним «тельцем» життя парафії. Комуністична влада впала, і будь-яке раціональне виправдання існування «чорної каси» відпало. Але «телець» виріс і зміцнів, «його не подолати» – звідси «машинки, хатинки, чернички, брегетики, клубнічки тощо». Тому й не виправдалася надія, що парафія стане школою громадського життя, демократії, громадянського суспільства. До Isydor. Агов! Парафіяни УАПЦ, УГКЦ, УПЦ КП, УПЦ МП відгукніться хоч один і скажіть, що у вашій парафії «чорної каси» немає, що на дверях церкви щомісяця вивішується листок з доходом і видатками парафії, а щотижня – інформація про це на сайті парафії.

    • deserving | 28 липня 2013, 23:12
      Коментувати коментар

      Наприклад у нашій парафії немає сайту, але видатки на неї значно перевищують, ніж наявні пожертвування, про що знає кожен парафіянин. Врешті, ідея ваша красива, але прагматична її реалізація здатна породити такі ж прагматичні взаємостосунки в межах парафій, що є неприйнятно по своїй природі в лоні церкви. Знаєте, настоятеля видно, чим він дихає і на чому їздить і в чім ходить. Якщо в церкві вісить прайс на таїнства чи біля свічок лежать цінники, то я гадаю, що тут і без завих питань все зрозуміло. Знаєте, всіляка фальшивість завжди ховається за нарочитою і показною праведністю....

  • haniak | 24 липня 2013, 15:27
    Коментувати коментар

    Катя верно подметила существующее состояние вещей в сфере религии нашей страны. Но если глубже порыться в истории, то легко заметить, что украинскому народу силой нельзя что-либо навязывать. Украинцы приняли христианство только соединив его с дохристианскими традициями. И в дальнейшем украинское православие имело целый ряд особенностей связанных с участием мирян в жизни церкви (деятельность православных братств, выборность священников), то есть был период, когда Церковь была со своим народом. Но Петр Могила сумел "поставить на место" (цитирую дословно украинского религиоведа Н. Шкрибляка) православные братства, навел порядок в церковной иерархии, облагодетельствовал. Украинский народ еще не раз будет делать попытку создать собственную народную церковь, но каждый раз священники новой церкви заполучив заветную церковную институцию снова начинали думать больше о своих собственных интересах, чем о мирянах, которые доверили им духовную власть. Ни для кого не секрет, что ни в одной из четырех главных украинских церквей принцип соборноправности в данный момент не соблюдается.

  • Татьяна, УПЦ КП | 23 липня 2013, 14:01
    Коментувати коментар

    Абсолютно сгласна с Катей. На 100%. Праздновать с помпой очередную годовщину, проседая все глубже в бездну - это пир во время чумы. Может, нецииепископы и видят мир из окон тонированных "Жигулей" несколько иначе, чем мы. Но, может, наши предки Рим и спасли, а мы годны лишь на жаркое. Общество гниет, но все еще рядится в перья духовных вождей погибающего мира.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • Стефан | 14 липня 2020, 22:39

    Схиигумен Сергий Романов прав, обвиняя лизоблюдов и подхалимов, которым нечего  ему возразить по существу предъявляемых им обвинений в отступлении от Православия, предательстве верующих, когда

  • wari2011 | 2 липня 2020, 22:42

    Кредит справа делікатна, тому треба обережно з його оформленням. Можу порадити блог, де багато корисної інформації про кредитування

  • bopa | 8 червня 2020, 11:43

    То перераховані факти ви називаєте "фантазиями и ночными кошмарами"? Чому викладену інформацію ви "Очередная статья нижайшего интеллектуального уровня"? У вас

  • Slava43 | 4 червня 2020, 13:46

    Це жодна агітація. На Буковині казали :»Мойше герехт, Сури герехт».

  • Slava43 | 4 червня 2020, 13:39

    За часів союза, УПЦ підлягала моіковському патріярхату, примусово. Від незалежності УПЦ старалась отримати незалежність від Москви. Тепер, коли Україна має ТОМОС та незалежність то Лавру потрібно

Популярні статті місяця