Колонка Катерини Щоткіної

Кредит на тисячоліття

22.07.2013, 13:46
Кредит на тисячоліття - фото 1

Настав час перегорнути сторінку, яку відкрив князь Володимир (можливо, він, а може, і хтось інший). Ця частина історії закінчилась. Через тисячу років перед нами знову постає питання, чи вибираємо ми Христа. Особисто ми. Кожен окремо. Без княжого дубця, що заганяв у «київську купіль».

Катерина ЩоткінаПереглядаю по ТБ інтерв’ю з владикою і ловлю себе на думці, що співчуваю ведучому – він так напружено підбирає слова, звернені до архиєрея, майже з фізичним зусиллям… Так, наче розмовляє з дитиною. Чи з людиною, що не цілком здорова психічно. Він ніби виправдовується, що змушений задати таке... е-е «непристойне» питання… А ці довгі вступи… Ця картинна серйозність, з якою промовляється така дрібниця, з якої він сам посміявся б у курилці… Чому б не говорити прямо? Нехай різко, але зате коротше і природніше. Чому б, наприклад, не сказати «повія» замість «жінка, що продає своє тіло за гроші» (цілковите стилістичне страхіття)? Хлопче, на що ти витрачаєш дорогоцінний ефірний час? Говори прямо – владика не образиться. Від доросла людина і цілком здоровий психічно. Він знає слово «повія» і ще багато інших таких самих немилозвучних слів. Як говорив отець Браун, «священик знає про гріх дуже багато». Можливо, навіть більше, ніж тележурналіст.

Він, цей ведучий, не одинокий. Скільки колег консультувалися в мене на тему «як до нього звертатися». До «нього» — це до священика, митрополита, єпископа. «Ваше Блаженство!» Що за цирк! Я ж не кажу до генерала «ваша високосте»! То називай на ім’я-по-батькові. Чи на прізвище – «пане ім’ярек». Чи за аналогією з генералом – «пане митрополите». Чи «товаришу митрополите» — знову ж-таки, за аналогією з генералом. І хай би вже тільки це. А «як стати?» «А можна сісти?» «Хустину брати, чи як?» «Тут чоловіки зліва, а жінки справа?» «А на коліна треба ставати?» «А руки, руки куди подіти?» Я знаю, багатьох «досвідчених» вірян це розважає. Або ж – дратує, в залежності від почуття гумору. Що ж, вони покажуть і розкажуть і навіть, поплескавши поблажливо по плечу, скажуть, що це, мовляв, «не головне». Але самі рученьки правильно складуть і на богослужіння в джинсах не притарабаняться – Боже борони! І вам не дадуть. Бач, священик також на роботу їздить на метро, але ж у нього з-під підрясника зелені кеди не визирають…

Це все чимось нагадує комедію-дель-арте. Тільки персонажі не профанні, а навпаки, «священні». Тут керують костюми і декорації, правильне розташування на сцені, чітко вивірені і своєчасні жести. І обов’язково – відповідність ролі, чи, краще сказати, масці. Саме тому церква не може розташовуватися в типовій квартирі типового житлового будинку – це, бачте, не «благоліпно». Саме тому навіть в архітектурі церков так мало власне архітектурного пошуку і новизни – їх так і будують «на образ і подобу» середньовічних будівель. Середньовіччя – в одягах духовенства. Середньовіччя у способах комунікації.

Один архиєрей якось жалівся: як не намагалися налагодити адекватне спілкування між єрархією і мирянами, нічого не вдавалося. Зустрічі на нейтральних територіях, чаювання, круглі столи, неформальна обстановка прогулянок і кафетеріїв – жодного результату. Ні та, ні інша сторона не «розкрилася» — всі приклеєно посміхалися, випромінюючи благопристойність і послух. Ніхто не говорив про те, що дійсно тривожить – всі залишилися такими, якими їх хочуть бачити (на їхню думку) або «як годиться відповідно до сану». Зламати цю «гру за правилами» не вдавалося. На ці зустрічі можна було водити студентів-театралів, щоб продемонструвати на дії систему Станіславського: роль піднімається з глибини душі актора, личина сама налазить на лице. Всім шанувальникам «традиції» надягти маски і радіти!

А хіба самі священнослужителі не педалюють того, що «православ’я» чи навіть ширше — «Церква» — це і є «наша традиція»? Церква і стоїть на сторожі всього «традиційного» — починаючи з сексуальної орієнтації і до звичаю прикрашати ікони рушниками. «Симфонія», відповідно до якої Церква прислуговує світській владі – це також «наша традиція», з посиланням на першоджерело нашого християнства – князя Володимира. Прийняти християнство, зробити його державним проектом – це була його ідея. Перед «ясним сонечком» Хрестителем тьмяніють не лише безрідні Антоній і Теодосій Печерські, легендарний (чи, все ж таки, міфічний?) Аскольд/Оскольд, християни, яких було вже багатенько на Русі до того часу, і які були переслідуваними за віру, не лише княгиня Ольга («хрестителька» — це якось несерйозно, жінка повинна знати своє місце), але й сам Андрій Первозванний. Високе суспільне становище Церкви – наша традиція. Уявлення про владик як «князів Церкви» — «князів» у найбільш середньовічному значенні цього слова – також наша традиція. Так само, як послух пастви, що зводиться до мовчазної покірності.

То чого ж ви хочете?

Тільки от між «бабусиною скринею», забитою по вінця традицією, і сучасним життям часом пролягає прірва. І тоді уповати на традицію і виправдовуватися нею – це симптом незнання, невміння (чи просто небажання) мати справу з викликами сьогодення.

Зрештою, як писав поет, «для чого нам століття двадцяте, коли є вже дев’ятнадцяте століття?» Використовуючи ресурс церковної традиції, її авторитет, що склався роками, можна ще якийсь час протриматися, ігноруючи всілякі виклики. Все, що треба – відтворювати ті традиційні форми, на яких тримається цей авторитет.

Але проблеми чатують відразу за рампою засвоєної і чудово налагодженої сцени. Сучасний театр зробив поняття «лаштунків» досить умовним. У суто шекспірівському дусі спектакль уже давно вийшов за межі сцени. Уперте небажання зважати на це призводить до того, що багато учасників дійства просто губляться, коли світло прожектора вихоплює їх у найбільш несприятливий момент. І їх вистачає тільки на те, щоб пробурмотіти щось про «ворожу руку», яка тим прожектором керує. Вони ніяк не можуть звикнути до того, що лаштунки і декорації уже ніяк не приховують їхнього приватного життя, їх бізнес, їхню політичну діяльність. На «благоліпну» картинку, вкарбовану в наші голови традицією, цілком невраховано накладаються фотографії мертвих свиней із несанкціонованого скотомогильника, плутані рядки новин про монахинь, які було пропали і знайшлися, зловтішні коменти «ідеологічних опонентів», гомосексуальні скандали, на тлі яких співмешканки єрархів і прижиті з ними діти виглядають уже майже привабливо, «дешеві лексуси», які, за всієї своєї дешевизни, все одно дорожчі за «дорогі брегети». Божевільний колаж, який поступово витравлює з розуму обивателя те викохане традицією уявлення про «Церкву», на якому ще досі тримається довіра до неї.

Довіра. Хто придумав це правильне слово? Не віра – довіра, ось що ми відчуваємо стосовно Церкви. Безпредметна – тому що ніхто так і не завдав собі труду з’ясувати, в чому саме чи що ми довіряємо їй, і що ми розуміємо в ту мить під «Церквою». Але ж «довіра», яку багато хто з церковників уявляє собі як щось само собою зрозуміле, іманентно властиве Церкві, голова якої – Сам Ісус Христос, — у нашому випадку – всього лишень кредит. У даний час Церква живе за кредитом, який ми видали їй самі, прийнявши рішення довіряти їй. Церква страждала, її гнобили, оббріхували, місцями фізично винищили, частково перетворили на сексота. В цілому, вона повторювала долю суспільства, тому їй, як плоті від плоті, лиш, в ідеалі, духовно більш сильній, бо ж живиться від чистих джерел самої Істини, ми видали цей кредит. Гарантії ж ми черпали з «традиції» — з тих «правил гри», які й відтворюємо досі, незважаючи ні на що.

На що ж пішов цей кредит? Хто і як його використовує? Як погашає? Коли князь Володимир хрестив Русь, він видавав кредит духовенству, і в свою чергу очікував, що в населення виховуватимуться правильні настрої, вигідні княжій владі. Теперішній кредит видала не влада – його видало суспільство, його видали ми, а влада лишень «підтягнулася», коли зрозуміла, які вигоди вона може отримати для себе. Ми видали цей кредит не «громаді вірних» і вже, звісно, не Христові – ми видали його Церкві, яка втілена у своєму земному представництві, в «офіційних особах», що говорять від її імені. Тому негарно прикриватися Іменем Христовим, коли у духовенства цікавляться «звідкіль дровенята», тобто, «брегети». Коли духовенство освоює кошти, повертаючи у свою власність будівлі і землі, коли відкриває рахунки в банках, комерційні підприємства, коли виступає гарантом оборудок і посередником у фінансових суперечках і т.п., йому слід пам’ятати, завдяки чому вони можуть це все робити – завдяки нашій довірі.

У багатьох випадках сліпій. Що особливо повинно б насторожувати тих, хто використовує його абияк. Тому що в даному випадку довіра – не раціональний вибір. І її обман викликає не просто роздратування, а справжню ворожість. Коли говориться, що проти Церкви ведеться «інформаційна війна» — це чиста правда. Але хто її веде? Хто належить до «ворожого табору»? «Войовничі атеїсти?» «Навіжені ліберасти?» Масони? Криптокатолики? Марсіани? Ні, це було б занадто просто. Здебільшого цю війну ведуть «ошукані вкладники». Як вони далися ошукати – це окреме питання. Але це ж саме слід запитати і в тих, хто прийняв ці вклади. Так, багато хто чекав і вимагав від Церкви зовсім не того, що вона могла і повинна була б їм дати. Але що зробило духовенство, щоб пояснити людям цю помилку?

«Довіряючи Церкві», видаючи їй кредит довіри, ми сподівалися знайти в ній опору, коли нас збиватиме з ніг хвиля всебічного нігілізму. Ми сподівалися побачити в ній приклад. Провідну зірку. Тобто, часто не здаючи собі справи, люди сподівалися з її допомогою побачити Світло Істини, зустрітися з Христом. Ця «довіра» була першим маленьким кроком до віднайдення віри для тих, хто до віри ще просто не визрів. Цілком природно, що ми видавали цей кредит саме Церкві. І так само природно поцікавитися, на що вона його витрачає.

Тому що настав час перегорнути сторінку, яку відкрив князь Володимир (можливо, він, а може, і хтось інший). Ця частина історії закінчилась. Через тисячу років перед нами знову постає питання, чи вибираємо ми Христа. Особисто ми. Кожен окремо. Без княжого дубця, що заганяв у «київську купіль». І нам, як і раніше, потрібен провідник на цій дорозі. Хто стане ним, коли ми перестанемо довіряти єпископам-олігархам, митрополитам-політикам, дияконам-блогерам? Парафіяльні священики-ентузіасти? Інтернет-проповідники? Мандрівні монахи? Самодіяльні тлумачі Святого Письма? Протестантські літератори? Апостоли в порваних джинсах, нафаршировані електронікою, як різдвяний гусак – яблуками? Може, все потрохи?

А може, це буде навіть цікаво?

Катерина ЩОТКІНА

Останні колонки

Останні новини

Вчора