Останнім часом Патріарх Кирил дивує публіку. Саме дивує, а не епатує чи обурює. Якийсь час він дивував своїм мовчанням. Або невиразними промовами, нехарактерними для цього помітного оратора. Змазаними візитами і замалим не скромністю у спілкуванні зі ЗМІ. Здавалося б, публічну сферу він повністю передав до рук своїх наближених, тим самим доручивши їм і власну репутацію. А через деякий час раптом вибухає одразу двома поспіль справжнісінькими воланнями відчаю: закликом до священнослужителів поменше патякати в ефірах і розігрувати «клоунів» і листом до глав світових Церков з проханням про підтримку РПЦ. З того послання можна було зробити висновок, що ця Церква переживає в даний час мало не гоніння.

І це після блискучої вікторії над трьома дівицями, які, замість того, щоб прясти під вікном, як було приписано класиком, влаштували «шабаш» у найголовнішому храмі країни? І це людина, яка зазвичай мислить щонайменше цивілізаційними проектами, закликає своїх колег відвернутися від публічної сфери і зайнятися «важливими справами» на кшталт проблем сім'ї та шлюбу?

Щось відбувається — однозначно. Але що саме? Заявлений у листі «наступ на РПЦ» виглядає дивно і двояко. З одного боку — а що, властиво, відбувається? Реституція проводиться, проект «храмізації столиці» нехай не темпами перших п'ятирічок, але все-таки реалізується, з «конкурентами» на зразок РПАЦ і всяких там сектантів держава бореться, суди поблажливі до батюшок і непримиренні стосовно різного роду «безбожників», закон про захист почуттів віруючих прийнятий — і це далеко не повний список послуг, які влада всіх рівнів надає РПЦ як в цілому, так і на місцях.

Чому ж раптом глава цієї успішної організації, отой «ефективний менеджер» — справді, як бачите, ефективний — останнім часом демонструє ознаки невдоволення, а то й просто паніки?

Цю роздвоєну ситуацію можна пояснити досить просто — якщо в Росії й існує якийсь систематичний «наїзд» «на Церкву», то його мета — не РПЦ як така, а її керівництво або, ще точніше, особисто її голова. Можливо, критику та інформаційні атаки на адресу себе, коханого, Патріарх сприймає — або хоча б намагається видати — за атаки на Церкву в цілому. Але симфонія, яку врешті спостерігаємо, й ознаки якої описані вище, не дозволяють глядачеві погодитися з таким ототожненням.

Що ж, перемога над Пуссі Райот виявилася для Патріарха пірровою — ще кілька таких перемог, і від публічного авторитету священноначалія РПЦ не залишиться й каменя на камені. І ніхто не спише ні очка на те, що в цій історії положення Патріарха було абсолютно безвихідним. Чого ви від нього очікували? Що він у сам розпал «мочилова» виступить з проханням про помилування? Що він душевно попросить своїх ображених  аж до безсоння вірних чад негайно відкликати позови і пробачити, як і годиться доброму християнинові? Ну не міг він цього зробити. Не міг! Ну нехай би дівчата в балаклавах задали Патріарху нетактовне запитання «котра година?» Хай би нетактовно попросили батюшку підкинути до Тріумфальної з вітерцем. Ні, сподобило їх «пом'янути намарно» кандидата в президенти. Якби Патріарх їх простив і закликав за своїм зразком пробачити й позивачів, — що б він сказав тому єдиному, який на виборах таки переміг? І що б той йому відповів? Як наслідок, певно, любителі конспірологічних теорій недарма схильні вбачати за панк-молебнем не стільки «гроші держдепу», скільки суто «внутрішній» похід, «такі да», особисто проти Патріарха.

Перемогу над «блюзнірницями» Патріарх видихатиме ще довго. Але що цікаво — ця дихальна гімнастика відбувається в непростих умовах, бо кисню стає все менше. То вирине якась нехороша квартира, то якась сумнівна «сестричка», а коли більше нічого не виринає — пригадують старе, от і рясніє Рунет — той, що для домогосподарок — заголовками про «перший патріарший мільйон», про банк «Пересвет», про тютюново-алкогольний бізнес — словом, бодай би їм всім «око геть».

Здавалося б, кому треба дискредитувати Патріарха? Адже він робить все як треба. Говорить те, що від нього хочуть почути. Він — проповідник і втілювач в життя тої самої імперської ідеї, про яку люблять розмірковувати в провладних колах Росії. Більше того, саме він — її символ. Чого ж іще вимагати від людини?

Можливо, він просто перегнув палку. У всьому. І у впливі РПЦ на ЗМІ, і, відповідно, на колективний розум. І у своїй зовнішньополітичній діяльності. І навіть в ідеї «Руського міра». Його підлеглі виявилися не менш талановитими спікерами і шоуменами, ніж він свого часу. ЗМІ з величезним задоволенням запрошують їх на свої ефіри і на шпальти — вони знають, що це приверне увагу глядача/слухача/читача, викличе резонанс, підніме рейтинг і т. д. Не варто їм дорікати — вони борються за хліб насущний як можуть. Я й сама не без гріха — навіть не знаю, що б робила без Патріарха Кирила як ньюсмейкера і просто джерела натхнення. Саме час гонорарами ділитися — але ж соромно пропонувати копійки. А протоієрей Всеволод Чаплін! А ігумен Сергій Рибко! А отець Дмитрій Смирнов! Ну і протодиякон Андрій Кураєв деколи підкидає кілька соковитих словечок. Доводиться просто стримувати себе: адже хочеться розібрати і відкоментувати по самісіньке «не хочу» кожен їх виступ. Справжні учні медіа-патріарха, правдиві «пташенята гнізда».

І раптом — «клоуни»? Ті, що  домагаються особистої популярності, а святе діло дискредитують? 

А може, це просто ревнощі? Ну не може ж Патріарх при всіх своїх регаліях і положенні вийти на люди і рубонути з плеча. А ці от «клоуни» можуть — і набирають бали у телеглядачів, вигодуваних телевізійною попсою. Ну достоту як якийсь Кіркоров, Господи прости.

Ревнощі — це було би просто і зрозуміло. Зрештою, навіть Патріарх — всього-на-всього людина, всього лишень керівник, якого час від часу допікають до живого завзяті співробітники-кар’єристи.  Але маю острах, що все не пояснюється таким простим чином. Скоріш за все, у Патріарха є привід для справжнього занепокоєння, а не лише для начальницького роздратування. Може, він сам починає викликати роздратування у начальства. Не в того, Найголовнішого, а в того, значно ближчого, на перший погляд.

Зрештою, Патріарх Кирил стає об’єктом критики не лише «ззовні», — причому це вже не просто купка недобитих лібералів-«грантоїдів» і «агентів держдепу», — а й цілком сервільних світських ЗМІ, не кажучи вже про широку світову громадськість, яка прийняла долю «скажених пусь» близько до серця. Критика просочується також і з надр самої РПЦ. Священнослужителі різних рівнів починають робити перші відносно голосні критичні заяви з часу єпископа Діомида, успішно «закатаного» поза штат і в мовчанку. Ця критика стосується різних справ — починаючи від адміністративної реформи РПЦ і до занадто розкішного способу життя представників священноначалія і особисто Патріарха. Слід взяти до уваги, що в деяких організаціях критикувати начальство випадає тільки у двох випадках — або вже зовсім несила терпіти і нічого втрачати, крім подарованого мерседеса, або ж є підозра (що межує з упевненістю), що в цій критиці зацікавлене вище начальство.  До слова, мова знову ж таки йде про начальство, а не про Начальство. 

Що ж, реформи завжди викликають чиєсь невдоволення. Зазвичай незадоволені тихенько собі бунтують і зрештою якимось чином розсмоктуються. Коли Патріарх починав свою адмінреформу, він був упевнений не лише в тому, що його підлеглі не зможуть серйозно опиратися, але й головним чином у тому, що він заручився підтримкою світської адміністрації — як центральної, так і місцевих. І в нього був привід надіятися на них, адже він дійсно багато робив для цієї влади. І слід зауважити, досить успішно. Чого вартує бодай проект «Руського міра» та й інші перемоги Патріарха на зовнішньополітичному напрямку.

Зрештою, саме цей напрямок діяльності Патріарха якраз може провокувати роздратування світської влади в країні. Причому мова йтиме не так про невдачі — на кшталт «дрейфування» України — як, зовсім навпаки, про успіхи. Корінь проблеми — в самому формулюванні зовнішньої політики РПЦ, яка перестала співпадати з політикою керівництва РФ. Останнім часом Росія демонструє чітку тенденцію до самоізоляції. Це в той час, як Патріарх Кирил, який довгі роки очолював дипломатичне відомство РПЦ, як і раніше, прагне до збереження наддержавної структури РПЦ і зміцнення її авторитету на міжнародній арені. Він примусив замовкнути тих, хто протестував проти «єресі екуменізму» всередині РПЦ. Він створює немало шуму довкола підготовки до Всеправославного собору, який, врешті, або закріпить гегемонію РПЦ у світовому православ’ї, або просто не відбудеться. Він веде активний діалог з Ватиканом — свій особистий, паралельний до того, який провадить Вселенський Патріарх від імені світового православ’я. Він промацує можливість вести діалог з мусульманським світом. І це не говорячи вже про проект великого і могутнього союзу народів Святої Русі, на противагу «найбільшій геополітичній катастрофі ХХ століття».

За все це його треба цінувати — скажете ви. Носити на руках, навіть не виймаючи з «кадилака»! А не вести проти нього незрозумілі інформаційні війни.

Це було б правильно — і так воно й було — поки доріжки не розбіглися в різні боки. Справа в тому, що неспівпадання офіційної політики РФ і концепції «Русского мира» вже стало відчутним. І у взаєминах з дальшими — у багатьох сенсах — країнами відбувається щось схоже: поки Патріарх Кирил схиляє на свій бік європейські релігійні уми, тою ж Європою бродить привид «списку Магнітського», представники російської влади стають «нерукоподатними», а то й зовсім «нев'їзними». На тлі загального невдоволення російськими чиновниками з боку європейських демократій Патріарх виглядав надто вже чистенькою і біленькою вороною. Історія з «пусями» дещо згладила цей контраст. А викиди подробиць його фінансового стану та особистого життя в інформаційний простір показав поважній громаді, що Патріарх нічим не відрізняється від усіх інших російських чиновників: «він такий самий, як ми, тільки в куколі».

Але чого ж тоді Патріарх накинувся на медіа-клоунів? Невже тільки тому, що вони надають все нові й нові приводи для дорікань і «шпильок» на адресу самого Патріарха? Тому, що створюють у суспільстві дещо перекручене уявлення про політику РПЦ, про її цілі, і викликають у притомної частини населення внутрішній опір до будь-якої церковної ініціативи?

Відповіді на все — «так». Та окрім всього згаданого, ці сумнівні «спікери» вписуються у систему, що склалася в Росії значно краще, природніше, ніж сам Патріарх. Вони відповідають кон’юнктурі, якій Патріарх поволі відповідати перестав. Його зовнішньополітичні успіхи стали місцями сумнівними, а місцями просто незапотребованими — ні народом, ні його керівництвом. І це в той час, як успіхи його підлеглих-«клоунів» у внутрішньому медіапросторі Росії виявились набагато більше відчутними, своєчасними, потрібними. На зовнішніх напрямках піднесені символи сьогоднішньої російської влади ні до чого — у них є такі нагайки, як «Газпром» і «Роснєфть». Зараз символи конче потрібні на ринку внутрішньому. Причому чим гірше соціальне і економічне становище середньостатистичного громадянина, тим більше потрібні символи, тим доступнішими, дієвішими, об’ємнішими — одним словом, простішими вони повинні бути. Тому правильно вилучили Вигилянського з його підозрілою інтелігентністю, чистоплюйством, з його звичкою ретельно добирати слова, з його оманливою сором’язливістю, що примушувала прибирати ганьбу бодай у фотошопі, коли вже ніяк не вдавалося дати раду в реальному житті. Та де там Вигилянський — ось уже й колишня медіазірка першої величини Кураєв став хіба що «одним із...» Навіть душка-Охлобистін кілька разів «випав з обойми» — надто вже він естет. На зміну їм прийшли набагато доступніші «творителі символів», які ще кілька років тому могли претендувати на звання «юродивих патріарха ради» — такі, як той же о. Всеволод Чаплін. Зрештою, Чаплін — це ще нічого, адже навіть Кирила Фролова цитують тепер з розумним виглядом.

Слухайте, але ж якщо телезірки «зажигають» — значить, це комусь потрібно! І саме Патріарх був тою людиною, що стояв із ґнотом в руках при витоках традиції. Чому ж тепер він фактично закликає нас не сприймати їх всерйоз — всіх отих «клоунів», що «говорять не подумавши» (а потім і повторюють, не думаючи, як і перед тим, одне і те ж саме по десять разів на біс для різних ЗМІ)? Тому що зброя, яку Патріарх застосовував всередині країни для помноження впливу на колективний розум, тепер міняє диспозицію, і її починають використовувати проти нього? Тому що їх «потік символів» стає неконтрольованим? Тому що всі ці слова і символи, у свою чергу, викликають такі ж неконтрольовані процеси в суспільстві? Тому що хулігани з арматурою, які ще недавно влаштовували побоїще на Красній площі, тепер вербуються в «православні дружини»? Як ілюстрація до висловлювань Чапліна про те, що скінхеди, в принципі, непогані хлопці, їм би лишень «подати ідею». От тільки Патріарх Кирил, на відміну від своїх штатних «клоунів», немолодий тертий калач, здогадується, що не так уже й важко «погнати хвилю», але далеко не завжди вдається її осідлати, і не кожен зуміє втриматися на гребені.    

То може, це чергова відчайдушна спроба Патріарха укласти перемир’я з «партнером по симфонії»? Він зрозумів правила гри і подає сигнал, що він згоджується з ними. Його лист — це демонстрація солідарності з Кремлем. Мовляв, дивіться — ми також оточені ворогами — і зовнішніми, і внутрішніми. Нас тут також іззовні пощипують всілякі борці за чужий спосіб життя, і власні ліберали наступають на мозолі! Ми з вами в вашій гордій самотності і в вашій, мовляв, боротьбі. І заклик до «клоунів», в загальному, вписується: керівництво РПЦ згоджується з тим місцем, яке для нього визначене «зверху» (не в значенні «з небес», а саме «зверху») — проповідувати сімейні цінності замість того, щоб лізти на екрани, в політику і всякі інші суспільні процеси.

А може, просто, приїхавши якось зі швейцарського курорту, де Патріарх загартовував своє тіло і вправлявся духом, поглянув на тих своїх штатних «спікерів», послухав їх промови, і стало йому сумно. Так по-людськи сумно. Адже як випливає з публікацій про його, Патріархів, спосіб життя, ніщо людське йому не чуже.

Катерина ЩОТКІНА