Без страху й докору

25 січня 2011, 12:08 | Колонка Катерини Щоткіної | view photo | 2 |   | Код для блогу |  | 

Катерина ЩОТКІНА

Ми не вибираємо час, у який нам випадає жити. Все, що ми можемо, – постаратися якомога краще його використовувати.

(Дж. Р. Р. Толкін)

Якщо я доживу до нудної старості, в якій мені спаде на думку писати мемуари, в них обов'язково буде описаний такий епізод. Ми сидимо поруч – я і Євген Сверстюк (це обов'язково для мемуарів – я і хто-небудь незвичайний, чи не так?). Напівпошепки обмінюємося думками про поточний політичний момент. «Мабуть, так погано, як тепер, у нас ще не було», – каже він мені. «Даруйте, та вам говорити таке?» – дивуюся я. «Так, звичайно. Але ви розумієте, що я маю на увазі, – то було зовсім інший час». Оскільки я щиро сподіваюся, що ніколи – НІКОЛИ – не буду писати мемуари, я наводжу цей коротенький діалог тут. По-перше, тому що він міг би стати епіграфом, якби епіграф вже не був вибраний і поставлений на своє місце. А по-друге, тому, що ми перешіптувалися, сидячи поряд із Верховним Архиєпископом УГКЦ Патріархом Любомиром Гузаром – перед самим початком презентації його аудіодиска «Дорога до Бога».

Блаженніший Любомир і Євген Сверстюк

Погодьтеся, 10 років патріаршого служіння – привід подумати про час. Не стільки про той, який «випав», скільки про те, як він використаний. Патріарх Любомир прийняв керівництво Церквою (фактично, не 10, а 15 років тому, ставши єпископом-помічником тоді вже ослабленого хворобою кардинала Мирослава Івана Любачівського) в її переломний час. Можливо, тоді воно не виглядало таким вже переломним. Відродження УГКЦ до цього часу ні в кого вже не викликало сумнівів. Обурення Московського Патріархату з приводу «розгромлених галицьких єпархій» перейшло в хронічну стадію. Влада «раннього Кучми» не була відзначена глибокої розважливістю у церковних питаннях, але в своєму регіоні УГКЦ мала достатню вагу, щоб не дуже про це турбуватися. А вже у 2001-му, коли Патріарх Любомир був обраний і затверджений Римським Понтифіком у ролі Верховного Архиєпископа УГКЦ, вже й центральна влада не дозволяла собі різких рухів у церковній політиці.

Диски Блаженнішого ЛюбомираЗдавалося, епоха бурхливих змін закінчилася – можна жити-поживати та добра наживати. Коли кардинал Любомир брав керівництво Церквою, у неї було два можливих шляхи: залишитися «вдома», регіональною Церквою на своїх «історичних землях», або спробувати знайти в собі можливість для виходу з цього гетто. Насправді, напевно, вибору не було. Адже і тепер зрозуміло, що заклики з Москви («найліберальніші», я маю на увазі) залишити УГКЦ в «регіональному» статусі й не випускати за межі Галичини – це шлях в нікуди. Що він обіцяє? У духовній перспективі – замикання на собі, яке рано чи пізно призводить до відторгнення всього «чужого» як «несправедливого», і самовдоволене загнивання. У суспільно-політичному контексті це ще різкіше проведе надуману й поки досить ефемерну межу між Галичиною та іншою Україною.

Тому вибору, фактично, не було. І керівництво УГКЦ перенаправило енергію, яка повернула Церкві місце під сонцем. Через десять років патріаршества Любомира Гузара УГКЦ – це, безсумнівно, всеукраїнська Церква зі своєю чітко сформульованою соціальною та церковною місією. УГКЦ зробила сміливий крок через Дніпро, який стверджує цю Церкву як «всеукраїнську», що претендує на честь успадкування Володимирового хрещення. Заявила про свою готовність брати участь у діалозі про примирення і возз'єднання з українськими православними Церквами. Тоді це прозвучало фантастично – щоб не сказати гумористично: тут православні між собою домовитися не можуть, і ось у цей котел підкинути ще й увесь набір суперечностей між католицизмом і православ'ям!

Блаженніший Любомир«Ми розуміємо, що цього не буде ні сьогодні, ні завтра, – не раз говорив з різних причин Патріарх Любомир. – Але це не привід нічого не робити. Якщо ми не будемо над цим працювати – цього не станеться ніколи». Можливо, у цій фразі міститься стратегія «особистості в історії» чи, радше, людини, яка намагається якомога краще розпорядитися тим часом, який їй дано. Адже «дане» – не просто термін «від і до», а й уся палітра обставин цього періоду. Чим були ці десять років для України й світу – тим, багато в чому, вони були й для Церкви, і для кожного з нас.

Через десять років свого патріаршества Блаженніший Любомир – людина, до якого прислухаються всі, – і «свої», і «чужі». Років через сто, можливо, скажуть, що зайняти таку позицію в Україні нашого часу було неважко – на тлі міжправославних чвар, заглибленості православних лідерів у політичні й фінансові проекти, незграбного підтикування християнської ковдри під вічнозелені ідеології кожен, хто поставить за орієнтир Істину, а не найближчі вибори, приголомшить публіку й отримає заслужену повагу.

Якщо для багатьох церковних лідерів їх авторитет – це багато в чому авторитет Церкви Христової, зароблений за всі 2000 років християнства, то особистий авторитет Патріарха Любомира багато в чому підтримує авторитет УГКЦ у суспільстві загалом. Це може здатися таємницею для медіа-політиків і взагалі медіа-суспільства, що втратив точки опори в світі, де шкала цінностей підмінена рейтинговою таблицею, де «збори» визначають якість фільму, а «бестселер» – синонім «хорошої книги». У світі симулякрів, модельованих реальностей, видимостей, «політичних доцільностей» по-справжньому приголомшує тільки одне – справжнє. Воно – на перший погляд – дуже просте. Як дитяча казка, в якій добро – це добро, зло – це зло, і вибір героя, якщо тільки він збирається залишатися героєм, а не перероджуватися в негідника, вирішений наперед.

Але до цього вся справа не зводиться. Авторитет Глави УГКЦ пов'язаний насамперед із тим, що він кожним своїм виступом, всією своєю політикою демонструє нам щось інше. Інше – як категорію. Інший стиль мислення. Інший погляд на людину, світ, Церкву, віру. Інші прагнення. Ми раптом виявляємо це «інше» – поруч, у нашому житті, варто тільки трохи змістити кут зору. І лише особливому дару переконання Патріарха ми зобов'язані вірі в те, що саме це «інше» – і є справжнє.

Цілі, про які говорить Патріарх Любомир, вражають своєю нетрадиційною для сучасної України перспективою. Ми так зосереджені на своїх власних «важких часах», що забуваємо про ширину горизонту. Ну хто з українців при слові «розкол» подумає не про УПЦ КП, а про Велику схизму? Ми, самі того не помічаючи, розповзаємося по свох відносно зручних конфесійно-духовних ґетто, вживаючи слова «православ'я» і «католицизм» замість «християнство». Тобто забуваємо про Христа. Тому дійсне завдання того, хто взяв на себе тягар служіння Слову, – повернути суть речей і словам. Просто повернути, нічого не вигадуючи, – повернути Церкві її суть, розмиту звичаями та обрядами, повернути суспільству Церкву. Повернути людині Бога. І Богові – людину.

Напевно, найближчим часом про Патріарха Любомира напишуть, що він хороший політик, який тонко відчуває особливості моменту. Чудовий дипломат, прекрасно балансує між Римом, Львовом і Києвом. «Патріарх-менеджер» (хай вибачать мені ідеологи РПЦ), що зумів створити структуру, в якій співіснують різні вектори та інтереси, яка не піддається деструктивним тенденціям, як би щедро вони не оплачувалися «зацікавленим інвестором». У якій лідер не боїться конкуренції, а тому за останні роки в УГКЦ з'явилося безліч нових яскравих облич, і питання про можливого наступника інтригує наявністю вибору, а не його відсутністю. Про те, що він, залишаючись владикою Церкви, став кимось на кшталт ґуру для світських людей, що стікаються до нього зі своїми «вічними питаннями».

Все це буде правда. Але її мало – в усякому разі, для мене. Все це занадто... раціонально, чи що. Всього цього достатньо для справжньої й глибокої поваги. Для пошани. Але все це разом нічого не означає для дитячої радості при зустрічі, готовності дивитися в рот і кивати головою після кожної фрази. Під час Різдвяної просфори, дивлячись на старця, що самотньо стояв у промені світла, – білобородого, важко спертого на палицю, зануреного в себе, – я шукала відповідь, ключ до секрету його впливу й чарівності. Щось, без чого найглибший розум залишається лише розумом, а найблискучіші комунікативні навички – тільки умінням щохвилини здаватися таким, яким тебе хочуть бачити.

Гадаю, я знайшла відповідь. І сподіваюся, читачі пробачать мені цю слабкість – адже для жінки цілком природно відчувати захоплення перед лицарством. З його відвагою робити, що потрібно, і зі смиренням приймати те, що буде. З його гордим прагненням належати тільки собі й Богові. З його готовністю безоглядно служити своїй Дамі – Церкві й своєму єдиному Королеві. У всі часи, які б Він нам на це не виділив.

Світлини Департаменту інформації УГКЦ

Система Orphus
Рейтинг
0
1
2коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • jasvami | 18 лютого 2011, 21:20
    Коментувати коментар

    **Согласитесь, 10 лет патриаршего служения – повод подумать о времени. Не столько о том, которое «выпало», сколько о том, как оно использовано <a href="http://risu.org.ua">Джерело публікації: risu.org.ua</a>** Ох сколько этого времени уже прошло для Церкви, а где те, кто задумался о сути Христа, чтобы отличить его от анти христа,подмявшего под себя всю религию. Поём дифирамбы страдальцам от религи, незная того, что страдали они, служа антиподу Христа, а не Христу истинному.

  • chernomorets | 25 січня 2011, 23:03
    Коментувати коментар

    Дуже добре, особливо про "іншість" як ознаку справжньої релігійності. Якщо релігійний лідер немає такої ознаки, він веде вірних лише "по горизонталі", навіть якщо і розповідає про вертикаль. А коли людина дійсно "інша", вона і може людиною Бога, "Іншого". Все про що пишуть теологи, у випадку особистості патріарха дано само собою і просто. Ось він є. Памятаю тишу в світських шумних конференціях, яка настає - повна тиша - коли говорить Блаженнійший Любомир. Особлива тиша. Сердце - не обманеш. І сердця всіх цих різних людей відчувають цю "іншість". Звідси - авторитет. Вже не по плодах судять. А сам - явище, сам є важливий. Так важливі бувають або мудреці, або святі.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • Halo | 25 травня 2020, 20:41

    Більше схоже на невдалий дизайнерський "хід", ніж на статтю. А може й троллінг від авторки. Навіщо займати більшу частину статті майже беззмістовними та невиразними фото? Підрахунок днів

  • Рокитне | 25 травня 2020, 20:12

    Вірно сказано.

  • Рокитне | 25 травня 2020, 20:05

    Румуни влітку дуже часто служби проводили на вулиці. Це хороше побажання від ПЦУ під час пандемії.

  • Рокитне | 25 травня 2020, 19:56

    Не повинна церква бути ні московською ні київською, ні брюсельською... А тільки Христовою на території України, Росії, Африки і т.д. Дай Боже, щоб ми перестали церкви називати не Христовими. Це гріх.

  • Halo | 25 травня 2020, 19:48

    Все набагато прозаїчніше. Ваші коментарі розміщуються останнім часом майже виключно під новинами про covid, і мають ознаки вкидів, спрямованих на підбурення християн до саботування карантину, до

Популярні статті місяця