Стежками Софії Київської: рефлексії на послання Глави УГКЦ

24 січня 2019, 13:08 | Колонка о. Андрія Зелінського | view photo | 6 |   | Код для блогу |  | 

о. Андрій Зелінський, ТІ

заступник керівника Департаменту військового капеланства ПК УГКЦ,
радник Глави УГКЦ зі стратегії комунікацій

Століття з дня підписання Акту Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки – чудова нагода, для того щоб вкотре призадуматися над питанням консолідації сучасного українського суспільства. Коли оглядаємось на історичний процес державотворення в Україні, дуже легко помітити просту тенденцію: державність була швидше винятком, її втрата – трагічною закономірністю. Окрім фактору географічного та цивілізаційного розташування українських земель, що доволі часто робило нас заручниками геополітичних інтересів могутніх сусідів, причиною наших поразок ставав також і фактор відсутності порозуміння поміж національними елітами, нездоланні конфлікти інтересів олігархічних кланів із залученням етнічних, соціальних і релігійних чинників. Противники української державності з півночі та півдня, зі сходу та заходу, надто добре розумілися на наших національних слабкостях. Вони не втомлювалися розпалювати внутрішні конфлікти, всіляко перешкоджати об’єднанню українців та формуванню української нації. На жаль, їм це надто легко вдавалося.

о. Андрій Зелінський

Історія української нації, позбавлена тривалих періодів власної державності та завжди обтяжена домінуванням іноземних загарбників, не дозволила нам сформувати в нашому колективному підсвідомому сприятливого ставлення до суспільного інституту влади, а відтак – готовності до ефективної співпраці з інститутом держави: українцям характерно влади боятися, владу ненавидіти, толерувати, але зовсім не властиво владі довіряти. Брак такої довіри негативно впливає на функціонування державних інститутів й досі. Держава для багатьох українців залишається омріяним горизонтом, елементом романтичного національного епосу, абстрактною сутністю без чітких інституційних параметрів. Питання консолідації українського суспільства та легітимації в умах українців інституту держави – один із ключових екзистенційних викликів нашої сучасності. Надто в умовах воєнної агресії з боку Російської Федерації. Від здатності ефективно відповісти на ці два ключові виклики залежить наше майбуття. Більшість громадян сьогоднішньої України народилися в епоху великого перемир’я, що настало на наших землях із завершенням Другої світової війни. Перемир’я – не зовсім мир. Тривалий мир можливий лише за умов задоволення вимог справедливості, дотримання прав людини та норм міжнародного права. Однак ніхто не перешкоджає нам уже сьогодні здобути значну перемогу на внутрішньому фронті, закладаючи міцні ідейні засади єдності та порозуміння в українському суспільстві. Противник добре пам’ятає про наші слабкі місця, на жаль, ми про них все ще надто легко забуваємо.  

Напередодні відзначення століття з часу відновлення соборності українського народу та його державності Глава УГКЦ, Блаженніший Святослав (Шевчук), оприлюднив своє звернення під назвою “Наша свята Софія”. Послання – особливе, про що уважному читачеві стає зрозуміло з перших рядків. Стиль і жанр тексту свідчать про задум автора запропонувати широкій аудиторії деякі фундаментальні речі, до яких згодом можна було б неодноразово звертатися, пропонуючи більш розгорнуту інтерпретацію. Вже у Вступі легко помітити ідейну новизну. Автор не просто констатує пришвидшення глобального процесу соціально-історичних трансформацій, швидких змін та пов’язаної з ними непевності в світі, але й водночас пропонує методологію ефективного реагування на виклики сучасності. Відповіді на численні особисті та національні запитання предстоятель УГКЦ запрошує шукати в “Софії Київській” – Премудрості Божій, що стала основою “софійної цивілізації” наших пращурів.

Ікона Софії, Премудрості Божої (Київська)

У своєму посланні Блаженніший Святослав розкриває дещо нову концепцію цивілізаційного розвитку нашого народу та генези української нації. “Софія Київська” — “Премудрість Божа, що прийшла на київські пагорби з Володимировим хрещенням і лягла в основу всієї київської цивілізації. Ідеться про євангельські цінності та моральні принципи, що осяяли культуру наших предків і стали міцними підвалинами для об’єднання українського народу та розвитку нашої державності” (2). Отож, як бачимо, у центрі уваги не конкретна історична модель суспільних відносин і державних інститутів, а система цінностей, сукупність певних світоглядних, етичних і моральних принципів, які в лоні Київської держави формують основи самобутньої культури, унікальний спосіб світосприйняття та налагодження зв’язку з дійсністю, певна ментальна матриця. Саме вона стала запорукою здатності українців зберегти та розвивати власну ідентичність усупереч історичним викликам, адаптовуватися до нових соціально-політичних парадигм, сформувати засади національного буття та залишатися вірними ідеї оформлення власної державності. Екзистенційна мудрість народу стала механізмом його онтологічної спроможності.

Божа Премудрість – один із основних богословських концептів юдео-християнської традиції. У Старому Завіті поняттю мудрості присвячено немало уваги. Тут йдеться про певний трансцендентний обрій людського життя у світі, про надприродний горизонт у міжособистісних і родинних стосунках, у господарській діяльності, про ціннісні орієнтири впорядкування особистості та людського суспільства. У Новому Завіті Премудрість Божа ідентифікується з втіленим Словом Божим, другою Особою Пресвятої Трійці. Саме Ісус із Назарету своєю постаттю, власним життям і навчанням, відкупительною смертю на хресті та воскресінням із мертвих являє світові повноту Божої Премудрості. Втілення – більше, аніж правда нашої віри, воно ще й таїнство, методологія нашого спасіння. У ньому, як і у кожному іншому таїнстві Церкви, знаходимо алгоритм для особистого й суспільного зцілення та розвитку. “Софія Київська” – це, власне, результат втілення Божої Премудрості в древню культуру наших пращурів. Як наслідок тривалого процесу їхньої взаємодії та перетворення базової культурної парадигми формується система цінностей, що стає визначальною для нашого майбуття та дозволяє нам упродовж віків зберегти власну національну ідентичність, перебуваючи на межі цивілізаційного зламу та під впливом потужних культурних традицій наших сусідів: У хрещальних водах Володимирової купелі Премудрість Божа воплотилася в тіло нашого національного буття – стала кров’ю і плоттю історії українського народу” (5). Відтак Блаженніший Святослав говорить про “Софію Київську” як про християнський фундамент українського народного буття.

Народна самобутність – поняття не абстрактне. Цінності, артикульовані основними суспільними інститутами, стають визначальними механізмами організації суспільних відносин. Київська Церква стала серцем київської цивілізації, поширюючи на навколишні території, заселені слов’янськими племенами, консолідуючу культуру, творячи спільний семантичний та символічний простір, формуючи спільний дискурс, закладаючи засади інституційної організації народу. Таким чином “Софія Київська” проникає в усі виміри особистого та суспільного життя наших пращурів, визначаючи шлях їхнього розвитку. Релігійне та політичне життя, принципи організації родини та господарської діяльності, наука та освіта, поняття суспільної справедливості та етика влади, військове лідерство та розуміння естетики стали тими середовищами, в яких втілена в людську дійсність Божа Мудрість функціонує як закваска національного буття. Сліди “Софії Київської” легко відшукати у нашому фольклорі, в літературі, у філософській та богословській традиції. За словами Блаженнішого Святослава, “Софія Київська” стає ціннісною парадигмою побудови державності та суспільних інститутів українського народу.   

Основним інститутом артикуляції в народному та державному дискурсі “софійних” цінностей стає Київська Церква. Прийнявши християнську віру від Константинопольської матері-Церкви, наші пращури не розривали зв’язків із стародавньою Церквою Риму. Служіння вселенській єдності християнських Церков відповідає універсальності, вселенськості місії софійної Церкви, софійній логіці. Київська Церква, відтак, за словами Глави УГКЦ, покликана не лише бути простором об’єднання українських Церков, а й служити місії об’єднання цілої Церкви Христової. Ця місія в особливо точний спосіб виражає одну з суттєвих рис нашої ідентичності: “Софійна Церква – свята земля примирення та порозуміння, завжди відкрита до вселенської єдності розпорошених по світу дітей Божих” (10).

Київська Церква стала серцем київської цивілізації. Важливого значення в Посланні надається собору Святої Софії Київської, Премудрості Божої, як символу тієї первинної повноти та цілісності неподіленої Київської Церкви. Відтак, собор Святої Софії – символ того, чого прагнемо та до чого прямуємо, тому сьогодні не може належати жодній окремій конфесії. Блаженніший Святослав чітко формулює позицію УГКЦ у цьому питанні: “Доки цієї єдності ще немає, жодна із Церков-спадкоємниць цієї Церкви не може одноосібно посідати стародавній собор Премудрості Божої, Софії Київської. Він має радше бути місцем зустрічі всіх нащадків софійної Київської Церкви, бути нагадуванням, закликом, будителем і надією на наше поєднання в Христі” (12).

Послання предстоятеля УГКЦ, Блаженнішого Святослава (Шевчука), “Наша Свята Софія” є своєчасною і дуже актуальною для українського сьогодення пропозицією перечитати нашу національну історію крізь призму ціннісної матриці, сформованої на зорі нашої державності у хрещальній купелі святого Володимира. У ньому розкриваються ті механізми, які можуть стати визначальними для утвердження нашої національної та державної самобутності в умовах екзистенційних загроз. Питання консолідації українського суспільства та легітимації інституту держави залишаються вирішальними для нашого майбуття. “Софія Київська” – мудрість українського народу, що заклала ціннісний фундамент формування нашої національної ідентичності та створила умови для розвитку української держави. Наше завдання сьогодні – на основі ціннісних засад софійної логіки київської цивілізації сформувати ефективну стратегію розвитку незалежної соборної України. Адже “Софія Київська” – шлях, який пройшов крізь віки і тепер може впевнено довести нас до нашого спільного майбуття.

Система Orphus
Рейтинг
0
1
6коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • bopa | 25 січня 2019, 15:40
    Коментувати коментар

    Цікавий допис, який викликає багато думок-пропозицій. Зокрема, у ньому варто було б згадати про Кирила та Методія, їхню місію і роль, визнану християнським світом. До змісту фрази "жодна із Церков-спадкоємниць цієї Церкви не може одноосібно посідати стародавній собор Премудрості Божої, Софії Київської" влада вже передбачила, статусом Собору, як Національної духовної цінності світового значення, затвердженого ООН. Тому сенс висловленого опередження необгрунтований. Твердження "українцям характерно влади боятися, владу ненавидіти, толерувати, але зовсім не властиво владі довіряти." хибне, що підтверджується діями спільноти України під час майданів. І це може підтвердити кожний громадянин України! Щодо бачення автора: "Держава ... абстрактною сутністю без чітких інституційних параметрів", то особисті проблеми не варто поширювати на "багатьох українців". І такі думки-пропозиції можна продовжувати. Але те, що відбуваються якісь зміни у баченні і усвідомленні реалій, вселяє надію на активні дії, спрямовані на духовну єдність. Бо по богонатхненних діла судять!

  • Agiopolis | 24 січня 2019, 19:59
    Коментувати коментар

    На словах "Премудрість Божа", а в житті реальному - сатанинська влада - навіть на рівні лісного захолустя... https://www.facebook.com/photo.php?fbid=10156802468680586&set=p.10156802468680586&type=3&fref=mentions

  • velovs@ukr.net | 24 січня 2019, 17:13
    Коментувати коментар

    "Століття з дня підписання Акту Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки – чудова нагода, для того щоб вкотре призадуматися над питанням консолідації сучасного українського суспільства. Коли оглядаємось на історичний процес державотворення в Україні, дуже легко помітити просту тенденцію: державність була швидше винятком, її втрата – трагічною закономірністю. Окрім фактору географічного та цивілізаційного розташування українських земель, що доволі часто робило нас заручниками геополітичних інтересів могутніх сусідів, причиною наших поразок ставав також і фактор відсутності порозуміння поміж національними елітами, нездоланні конфлікти інтересів олігархічних кланів із залученням етнічних, соціальних і релігійних чинників. Противники української державності з півночі та півдня, зі сходу та заходу, надто добре розумілися на наших національних слабкостях. Вони не втомлювалися розпалювати внутрішні конфлікти, всіляко перешкоджати об’єднанню українців та формуванню української нації. На жаль, їм це надто легко вдавалося." -------------------- Тобто, іншими словами, тим і досить потужним ВНУТРІШНІМ фактором, який часто-густо і ставав причиною багатьох - тяжких і прикрих українських ПОРАЗОК, була дія заздрісно-братовбивчого "духу Каїна". Того сатанинського "князя" (демона), що вже впродовж багатьох століть витає і панує над українськими теренами. ----- Себто запекло-злостиво діє в серцях і головах (розумі) доволі великої кількості наших земляків і співвітчизників. Ставши не інакше, як важливою частиною (а точніше - своєрідним ПРОКЛЯТТЯМ) української ментальності... ----- Або як про ПОДІБНЕ каже і наголошує Господь у Своєму пророчому Слові Божому, "І Я вилив на них гнів Мій за ту [невинну] кров, яку вони [рясно й нещадно] проливали на цій землі, і за те, що вони осквернювали її ідолами своїми" (Єз.36:18). ------------------- І поки-що, на превеликий жаль, не дуже схоже, щоби ми якось кардинально і назавжди позбавилися деструктивно-руйнівної дії цього "духу Каїна"...

    • bopa | 25 січня 2019, 15:50
      Коментувати коментар

      Глибоко помиляєтеся! Варто познайомитися з творами Франка, Міхновського, Тарасівцями, які заклалитеоретичний фундамент державності Україна. Те, що поширилися соціалістичні ідеї серед еліти, цьому сприяв колоніальний статус Малоросії. Нехтування духовністю населення України імперіями, які її розшматували, насаджуючи своє.

  • lerer10225@com.ua | 24 січня 2019, 14:43
    Коментувати коментар

    На рівні, так би мовити, простих християн єдність у вірі в Ісуса Христа, як Бога, і сприйманні Його Євангелія у всі часи завжди була і зараз є. А роз'єднання, навіть ворожнеча, що приводила і приводить до братовбивства, завжди йшло і зараз іде від церковних ієрархів, від їх далеких до вчення Христа амбіцій, прагнення до утвердження себе, як єдино правильних тлумачів Євангелія. І в цих тлумаченнях вишукується і використовується саме те в тексті Євангелія, що підтверджує їхнє бачення себе, як вищих над простими вірянами, аби спонукати їх до пошанування себе і, на жаль, в абсолютній більшості для створення собі комфортних умов життя з усіма благами за ширмою для простих вірян і перетворення себе серед них в окремий вид панів та царів-правителів, в таких собі церковних феодалів. Саме це ставало і стає в теперішній час причиною розколів і руйнує церкву з середини, та більше, руйнує віру людей у Христа, спричинює відхід їх від церкви, породжує зневагу до неї, як інституту, що з християнським вченням має спільну тільки зовнішню машкару, благолепіє, а в середині гнила... Так і настане час диявола на престолі церковному...

    • bopa | 25 січня 2019, 15:56
      Коментувати коментар

      При підготовці вірних України до отримання призначеного Томосу екзархами було звернено увагу на описані Вами реалії. Запропоновано екзархами, вихідцями з України, позбутися імперської форми Церкви. В самому документі на це звернено увагу.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти