Статус юридичної особи для Церкви: мрія чи реальність?

Геннадій ДРУЗЕНКО

(Стаття була написана у 2003 році, опублікована в „Юридичному журналі” №10 за 2003 рік. Але, за словами автора, вона не втратила актуальності і на початок 2005 року)

12 травня 2003 року Кабінет Міністрів України вніс до Верховної Ради України проект закону «Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"» – п’яту редакцію того самого законопроекту за останні п’ять років. Вірогідність того, що черговий витвір Держкомрелігій (а саме в надрах цього органу народжувались усі п’ять редакцій згаданого документу) спіткає доля його попередників, є дуже великою. Однією з причин такого песимістичного прогнозу є те, що законопроект не містить задовільного розв’язання проблеми набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи.

Одразу хочу зробити застереження, що на практиці релігійні організації і за чинного Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", який без сумніву програє згаданому вище законопроекту як в деяких принципових положеннях, так і в якості нормотворення, навчились отримувати статус юридичної особи «малою кров’ю». Проте ця «мала кров» нерідко доповнюється чималою залежністю від держави, в яку Церква потрапляє в обмін на «ліберальне тлумачення» та «гуманне застосування» щодо неї чинного законодавства.

Вивчати практику правозастосування в Україні – справа сумна, оскільки часто-густо приходиш до висновку, що чим активніше застосування, тим менше права. А тому я пропоную подивитись на клубок проблем, пов’язаних з набуттям релігійними організаціями статусу юридичної особи як за чинним законодавством, так і за урядовими законопроектами, з точки зору юридичного аналітика, тобто крізь призму законодавчих текстів і в певній філософській перспективі.

1. Про корисність відокремлення Церкви від держави

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі – Закон) був прийнятий Верховною Радою тоді ще УРСР на світанку української незалежності 23 квітня 1991 року. До цього взаємини держави й Церкви регулювались Положенням про релігійні об’єднання в Українській РСР 1976 року з наступними змінами і доповненнями. Одною з принципових відмінностей Закону від Положення, яке дозволяло говорити про усвідомлення законодавцем необхідності змінити антагоністичну парадигму відносин між державою та Церквою, було надання релігійним організаціям статусу юридичної особи.

Саме закріплення в Законі можливості набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи мало – наряду з проголошеною парламентом реституцією колишнього церковного майна – закласти підвалини для емансипації Церкви від щільної державної опіки, яка душила її в радянські часи. «Запрацюй» ці законодавчі норми в повну силу – і сильна, матеріально незалежна Церква, зайнявши належне їй місце в українському соціумі, невдовзі стала б справжнім соціальним партнером держави.

Що я маю на увазі? Насамперед юридичну можливість створення міцного й незалежного від держави економічного фундаменту провадження Церквою своєї соціальної місії. Для того, щоб бути «совістю нації», Церква має позбавитись відчуття короткого державного повідка, стати дійсно незалежною від державного батога і державного пряника. І це стосується не лише почуття внутрішньої свободи, притаманного глибоко віруючим людям. Коли йдеться про місію Церкви «в миру», тобто про соціальне служіння, просвітницьку діяльність, церковну архітектуру та мистецтво, які потребують значних матеріально-фінансових витрат, не менш важливим виявляється питання матеріальної самодостатності Церкви.

Не секрет, що держава завжди схильна вимагати в Церкви індульгенцію за свої гріхи в обмін на певну підтримку – чи то у формі повернення окремих храмів, чи то у формі грошових подачок (саме подачок, а не офір, які мають глибокий релігійний сенс), чи то у формі потурань певним правопорушенням, яких релігійні організації припускаються у своїй господарській діяльності. Однак надаючи таку мовчазну індульгенцію, ігноруючи відверту кривду і беззаконня можновладців, Церква зраджує своїй соціальній місії морально обмежувати владу, викривати і тим самим вдосконалювати її. Тому я глибоко переконаний, що чим сильніший у відносинах Церкви та держави юридичний момент, чим чіткіше визначені права і взаємні зобов’язання сторін у їхніх взаємовідносинах, тим ліпше для Церкви і по великому рахунку для держави.

Щоб відчути себе зовнішньо вільною, Церква має не відчувати скутості у реалізації низки фундаментальних, незалежних від волі законодавця прав, що визначають її зовнішню автономію, «територію свободи», яка є заповідною для держави. Такі фундаментальні права, як правило, фіксуються у відповідних міжнародних актах та текстах національних конституцій. Україна – не виняток. Її «зв’язують» стаття 18 Загальної декларації прав людини, стаття 18 пакту про громадянські та політичні права, стаття 9 [Європейської] Конвенції про захист прав людини та основних свобод, стаття 35 Конституції України. В Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» основним правам віруючих і відповідно релігійних організацій як об’єднань віруючих присвячені статті 3-6, які більш-менш коректно передають зміст згаданих вище міжнародних актів.

Однак норми, які у позитивній формі фіксують основні права людини, через свою універсальність носять доволі загальний характер. Їх застосування на практиці вимагає творчого зусилля, яке полягає у юридично коректному накладанні універсального принципу на конкретну життєву ситуацію. І тут перед нами постає проблема конкретизації права на свободу віросповідання в українському законодавстві.

На жаль, проблема суддівської правотворчості (а саме вона в європейських державах як правило відіграє роль містка, що пов’язує декларування поваги до прав людини із їх реальним наповненням і забезпеченням) досі викликає в Україні бурхливі наукові дискусії, а судді усвідомлюють себе не так тими, хто відкриває право, як тими, хто застосовує закон. В цих умовах особлива відповідальність за забезпечення дотримання прав людини лягає на законодавця. Він має максимально чітко виписати в законі механізм реалізації того або того конституційного права, виходячи з того, що така реалізація може бути обмежена лише у випадку крайньої суспільної потреби і лише настільки, наскільки того вимагає така потреба. Потрібно пам’ятати, що будь-яка нечіткість або двозначність в законодавстві пострадянських країн, що успадкували розвинутий і непідконтрольний громадянському суспільству бюрократичний апарат, тлумачиться майже виключно на користь держави в особі конкретного чиновника.

А зараз повернемося до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» 1991 року, в приказці до якого (розділ І, статті 1-6) так багато й добре говориться про свободу совісті і права релігійних організацій, що українські чиновники від релігії проголосили його найдемократичнішим у Європі. Проаналізуємо цей закон з точки зору простоти, відкритості, логічності та відповідності задекларованим цілям норм, які містяться у розділі ІІ і регулюють питання, пов’язані з набуттям релігійними організаціями статусу юридичної особи. Тим більш, що це питання бентежить не лише нас – в квітні минулого року Парламентська Асамблея Ради Європи закликала постсоціалістичні держави «гарантувати усім церквам, релігійним асоціаціям, центрам і організаціям статус юридичної особи» (Рекомендація ПАРЕ від 24.04.2002 № 1556 (2002)).

2. Про «виняткове становище» релігійних організацій

Перше, що впадає в очі кожному, хто відкриває розділ ІІ Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» – це вичерпний перелік форм, в яких законодавець дозволив утворювати релігійні організації (стаття 7). Показово, що Закон аж ніяк не аргументує такий обмежувальний підхід. Вирішив законодавець, що братство, місія, монастир – це релігійні організації, а от скит, чернечий орден чи конгрегація – не релігійні, і крапка. Причому в самому переліку форм релігійних організацій, який наведено у Законі, при уважному прочитанні легко помітити логічну некоректність. По-перше, перелік форм подається як перелік власне релігійних організацій («Релігійними організаціями в Україні є…» замість «релігійні організації в Україні можуть утворюватись у формі…»), оскільки релігійна громада, братство, монастир, місія тощо – це, з юридичної точки зору, не що інше як організаційно-правова форма, в якій утворюється конкретна релігійна організація, а не сама ця організація. По-друге, релігійні центри та управління, а також духовні навчальні заклади – поняття родові (духовний навчальний заклад, приміром, може утворюватись і в формі духовного училища, і в формі семінарії, і в формі академії, і в формі богословського інституту тощо), а от релігійні громади, релігійні братства, місіонерські товариства і монастирі – поняття видові.

Таким самим не чим не виправданим, як і обмежувальний підхід до форм релігійних організацій, є заборона, чи точніше – відсутність у Законі дозволу (що в наших реаліях рівноцінно забороні) релігійним організаціям утворювати власні територіально відокремлені підрозділи без статусу юридичної особи, тобто філії та представництва. Так, наприклад, з юридичної точки зору, скит – це класичний приклад монастирської філії. Цікаво, якщо скит – не релігійна організація, і не філія (представництво) релігійної організації, то як його класифікувати з точки зору українського законодавства? Хотів би я почути відповідь на це питання, але, здається, мені воно має риторичний характер. Тому лише нагадаю, що законодавство України позитивно закріплює право створення відокремлених структурних підрозділів без статусу юридичної особи за всіма (окрім релігійних організацій) юридичними особами приватного права: господарськими товариствами, політичними партіями, громадськими та благодійними організаціями. Чому релігійні організації опинились у такому «винятковому» становищі, Закон сором’язливо умовчує.

Але й без філій і представництв, у чітко визначених Законом формах отримати статус юридичної особи, який по суті є одною з форм реалізації конституційного права «колективно відправляти релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність», для релігійної організації не так просто. Щодо релігійних громад алгоритм реєстрації статутів ще більш-менш зрозумілий: зібрав не менш ніж десяток повнолітніх громадян, затвердив на загальних зборах цих самих громадян статут парафії – і подавай його на реєстрацію в обласну (для Києва та Севастополя – міську) державну адміністрацію. Після цього місяць чекай – якщо чиновникам від релігії статут сподобається (буду, на їх думку, відповідати вимогам Закону), вони його зареєструють. Хоча можуть й потягнути з реєстрацією: Законом передбачений подовжений, трьохмісячний строк розгляду документів – це якщо реєструю чому органу потрібний буде висновок муніципальних органів або експертів. Яких и щодо чого – Закон знову ж таки умовчує.

До речі, чому для реєстрації статуту релігійної громади потрібно саме 10 (і в жодному разі не менше) і саме громадян (і в жодному разі не апатридів) Закон також мовчить. А цікаво все-таки дізнатися, чому господарське товариство можуть створити дві особи (і не обов’язково громадяни), громадську або благодійну організацію – три, а релігійну – мінімум десять? Ніколи не чув не лише задовільної, але взагалі будь-якої зрозумілої відповіді на це питання...

3. Куди ж нести статут?

Але це ще квіточки. Бо ж для інших видів релігійних організацій (які не є релігійними громадами) алгоритм отримання статусу юридичної особи в Законі взагалі не виписаний. Не вірите? Цитую: «Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій» – от і все, що сказано у частині 2 статті 14 Закону , яка визначає порядок реєстрації статутів релігійних організацій, а отже й порядок отримання ними статусу юридичної особи.

Природне запитання: а хто має право створити релігійний центр, управління, монастир, релігійне братство, місію чи духовний навчальний заклад? Щодо духовних навчальних закладів та місій (місіонерських товариств) зрозуміло – їх мають право утворювати релігійні управління та центри, статутами яких передбачено таке право. Щодо релігійних братств та монастирів вже складніше – їх мають право створювати релігійні управління та центри, але водночас вони також «можуть бути утворені також у порядку, передбаченому цим Законом для утворення релігійних громад, з реєстрацією їх статутів (положень)» (ч. 2 ст. 10 Закону).

Порядок утворення та набуття статусу юридичної особи через процедуру державної реєстрації статуту для релігійних громад описаний вище. Він передбачає, зокрема, подання статуту на реєстрацію до обласної (для Києва та Севастополя – міської) державної адміністрації (ч.1 ст. 14 Закону). Водночас частина 2 тієї самої 14-ої статті говорить, що «монастирі, релігійні братства […] подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій», тобто до Державного комітету України у справах релігій, який має статус центрального органу виконавчої влади.

Куди віруючим нести на реєстрацію статут новоутвореного релігійного братства – питання, на яке Закон не дає чіткої відповіді, а радше дає одразу дві – взаємовиключні. От чиновнику від релігії простір для «тлумачення» законодавства: принесли віруючі статут на реєстрацію до Держкомрелігій, а їм там: «Шановні панове, читайте уважно Закон: статути релігійних братств, які утворені безпосередньо віруючими громадянами, реєструються в порядку, передбаченому для релігійних громад, тобто рішенням обласної (міської) державної адміністрації». Віруючі – до облдержадміністрації, а там вже інший чиновник від релігії лукаво так дивиться їм в очі і з удаваним співчуттям: «Любі мої, це хто ж вас сюди направив? В Законі чорним по білому написано: релігійні братства [...] подають статут на реєстрацію до державного органу у справах релігій. І радий би вам допомогти, але ніяк не можу – не маю права».

Ну а далі як у казці про білого бичка. Не вірите? Маю в особистому архіві річне листування з Держкомрелігій та Київською облдержадміністрацією з приводу того, до компетенції якого органу усе-таки належить реєстрація статутів релігійних братств, утворених безпосередньо віруючими громадянами в порядку, передбаченому частиною 2 статті 10 Закону. Безрезультатне, на жаль, листування: майже рік чиновники переводили стрілки один на одного, аж поки суперечку не було передано на розгляд Верховного Суду України і той не зобов’язав «державний орган у справах релігій» розглянути заяву віруючих про реєстрацію статуту релігійного братства по суті. Прикро, що судовий прецедент в Україні досі не визнається джерелом права, тому згадане щойно рішення вищого судового органу України не розв’язало правової колізії, що закріплена досі чинним Законом.

4. Таємничі засновники релігійних центрів і управлінь

Однак і це все дрібниці порівняно з відсутністю у Законі взагалі будь-якого алгоритму реєстрації релігійних об’єднань і центрів. До речі, як юриста, тобто до певної міри буквоїда, мені вже давно кортить дізнатися, чим релігійне управління відрізняється від релігійного центру? Прочитайте Закон від корки до корки, з першої сторінки до останньої і навпаки – не знайдете відповіді. А якщо ці інституції нічим не відрізняються, навіщо тоді було вводити до тексту законодавчого акту два поняття з абсолютно тотожнім змістом? Мовчить Закон...

Але це так, принагідно вирвалося. Повертаємось до основного питання: хто відповідно до чинного законодавства України має право утворити релігійне об’єднання / центр? А ніхто не має такого права. Зараз я Вам це доведу. Цитую статтю 9 Закону, що так і називається «Релігійні управління та центри»:

Релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Релігійні організації, керівні центри яких знаходяться за межами України, можуть керуватись у своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується законодавство України.

Не регламентовані законом відносини держави з релігійними управліннями і центрами, в тому числі й тими, що знаходяться за межами України, регулюються відповідно до домовленостей між ними і державними органами.

А в статті 14 Закону, як ми вже знаємо, сказано лише про те, куди, тобто в який орган державної влади, нести на реєстрацію статут тієї або тієї релігійної організації, а також про строки розгляду заяв про реєстрацію статутів. Ще раз уважно читаємо Закон: не віриться, що в ньому залишається неврегульованим таке принципове питання як порядок утворення релігійних управлінь / центрів, які, нагадаю, окрім іншого, уповноважені Законом утворювати монастирі братства, місії та духовні навчальні заклади.

І от знаходимо хоч якусь зачіпку в частині 2 статті 8 Закону: «Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями)». І хоча прямої відповіді на поставлене запитання у процитованому положенні не міститься, трохи пометикувавши, можна зробити висновок, що релігійні центри / управління утворюються релігійними об’єднаннями. Начебто логічно. От тільки одразу постає наступне питання: а чим, з юридичної точки зору, є ці самі «релігійні об’єднання»? І на це питання начебто знаходимо відповідь: «релігійні об’єднання складаються з релігійних організацій», тобто з релігійних громад, релігійних управлінь і центрів, релігійних братств, місій, монастирів та духовних навчальних закладів (ч.2 ст.7 Закону). Це означає, що з формально-юридичної точки зору релігійні об’єднання, про які йдеться у Законі, є об’єднаннями юридичних осіб.

А далі постає питання, що має існувати раніше: об’єднання релігійних організацій чи релігійні організації? Логіка підказує, що первинними мають бути релігійні організації, бо хто ж у противному разі створюватиме релігійні об’єднання? Але водночас не можна забувати, що згідно з положеннями Закону як мінімум половину з цих релігійних організацій мають право утворювати лише релігійні центри / управління, які в свою чергу утворюються (як ми підозрюємо) саме релігійними об’єднаннями. Здоровий глузд підказує, що існує лише одна задовільна відповідь на поставлене вище питання: релігійні об’єднання створюються релігійними організаціями, які утворюються безпосередньо віруючими: релігійними громадами, братствами, монастирями.

Теоретично можна змоделювати наступну ситуацію: з’являються в Україні віруючі-буддисти, вони утворюють релігійну громаду буддистів, потім іншу, третю, монастир, потім утворені релігійні організації збирають з’їзд, на якому вирішують: на часі створювати релігійне об’єднання. Створюють і ... І все, оскільки українське законодавство не передбачає можливості набуття релігійними об’єднаннями статусу юридичної особи чи навіть легалізації, яка прописана для громадських організацій в Законі України «Про об’єднання громадян». Отже, рішення релігійних організацій про утворення релігійного об’єднання не має жодної юридичної сили.

5. Terra incognita або про особливості українського правозастосування

Іншими словами, держава не може знати, існує з юридичної точки зору релігійне об’єднання чи ні, бо в неї (держави) відсутні формально-юридичні критерії визначення релігійного об’єднання. Це означає, що держава не спроможна дати задовільну відповідь принаймні на наступні питання. По-перше, скільки релігійних організацій можуть утворити релігійне об’єднання: дві, три, десять, сто? По-друге, чи можуть бути засновниками або співзасновниками релігійного об’єднання релігійні організації, що не мають статусу юридичної особи (для релігійних громад можливість діяти без державної реєстрації статутів і навіть без будь-якого повідомлення держорганів про їх утворення прямо передбачена частиною 3 статті 8 Закону)? По-третє, що вважати моментом утворення релігійного об’єднання?

Таким чином, можемо зробити певні висновки. Перше. Створення в Україні релігійного об’єднання не є юридичним фактом, оскільки воно не породжує будь-яких юридичних наслідків. Друге. Релігійні об’єднання в Україні не є суб’єктами права через невизначеність в чинному законодавстві їх юридичного статусу (сукупності прав та обов’язків).

Оскільки юридичні особи приватного права відповідно до українського законодавства можуть бути засновані фізичними та / або юридичними особами, правовим нонсенсом є утворення юридичних осіб (релігійних управлінь і центрів) релігійними об’єднаннями, юридичний статус яких невизначений, внаслідок чого в них геть відсутні які-будь юридичні права, зокрема право на заснування релігійних організацій.

Практика діяльності в Україні Ради (з 1995 року – Державного комітету) у справах релігій лише підтверджує зроблені нами висновки. Показовим у цьому контексті є історія з реєстрацією у 1992 році релігійного об’єднання «Українська Православна Церква – Київський Патріархат», що набула свого часу великого розголосу. Нагадаю її юридичну канву.

Другого жовтня 1990 року Рада у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР зареєструвала документ під назвою «Статут про управління Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ)». На той час Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» ще не був прийнятий, а порядок реєстрації релігійних організацій регулювався Положенням про релігійні об’єднання в Українській РСР 1976 року, яке не передбачало можливості набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи.

23 квітня 1991 року Верховна Рада Української РСР прийняла Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», який передбачав можливість набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи, визначав порядок реєстрації їх статутів, а також повноваження державного органу у справах релігій.

20 липня 1992 року та сама Рада у справах релігій, але вже при Кабінеті Міністрів України прийняла постанову про реєстрацію змін і доповнень до Статуту про управління Української Автокефальної Православної Церкви, чим фактично легалізувала релігійне об’єднання «Українська Православна Церква – Київський Патріархат» (УПЦ-КП). Цю постанову Рада прийняла так, начебто і не помітила, що більш ніж рік до цього, з прийняттям Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», радикально змінились правила гри у державно-церковних відносинах. Бо правила гри змінились, а державний орган у справах релігій знай реєструє «статути про управління» релігійних об’єднань. На якій підставі? А без жодних підстав – просто тому, що так робили раніше, і не знали як в інший спосіб можна легалізувати новоутворене релігійне об’єднання. А ще тому, що «зверху» була чітка вказівка: УПЦ-КП має бути легалізований – настільки чітка, що навіть Голову Ради у справах релігій, який не квапився її виконувати, в екстреному порядку змінили.

Отож, треба так треба – взяли чиновники від релігії і зареєстрували зміни і доповнень до Статуту про управління УАПЦ. І не комплексували особливо з того приводу, що ані стаття 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», яка визначає статус державного органу у справах релігій, ані Положення про Раду у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, затверджене урядовою постановою від 02.03.1992 за № 107, не наділяли Раду правом реєструвати «статути про управління» релігійних об’єднань. А частина 2 статті 122 чинної на той час Конституції УРСР 1978 року однозначно зобов’язувала міністерства та інші органи виконавчої влади видавати акти виключно в межах власної компетенції.

Помилка? Недбалість? Недогляд? Аж ніяк ні – просто чиновники від релігії підсвідомо розуміли: не зареєструй вони яким-будь (бодай навіть не передбаченим Законом способом) новостворене релігійне об’єднання – не буде жодних підстав для реєстрації релігійних центрів / управлінь, що представлятимуть це саме релігійне об’єднання. Бо не можна представляти перед державою (та й іншими суб’єктами права) щось, що для держави з юридичної точки зору не існує.

От і мали чиновники від релігії, явно перевищуючи власні повноваження, йти на пряме порушення закону – вигадувати новий вид реєстрації без реєстрації, оскільки стаття 13 Закону однозначно ставить знак рівності між реєстрацією статуту релігійної організації та набуттям нею статусу юридичної особи.

6. Говорю статут – розумію положення, говорю положення – розумію статут

А зараз зануримось в іншу цікаву матерію – спробуємо розібратись, які саме вимоги формулює Закон до статутів релігійних організацій. Насамперед Закон, як і у випадку з релігійними управліннями / центрами, намагається нас заплутати, бо в ньому скрізь йдеться про «статут (положення) релігійної організації». Як юрист і просто розсудлива людина хочу знати: чим статут релігійної організації відрізняється від її ж положення, в яких випадках потрібно подавати на реєстрацію статут, а в яких – положення, які види релігійних організацій повинні приймати положення, а які – статут. Мовчить наш найдемократичніший у світі Закон. Нічого не каже. От і залишається припустити, що перед нами один з атавізмів перебудованого плюралізму: подобається слово «статут» – приймай статут, більш до вподоби «положення» – ні в чому собі не відмовляй.

Але це не більше ніж нотатка на берегах Закону. Набагато цікавіше вчитатися в частину 2 статті 12 цього законодавчого акту, що визначає порядок прийняття статутів / положень релігійних організацій: «статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з'їздах, конференціях». Не повертаючись до питання дискримінації осіб без громадянства, нагадаю, що Закон передбачає два шляхи утворення релігійних організацій: безпосередньо віруючими (для релігійних громад, а також частини релігійних братств та монастирів) та релігійними центрами / управліннями (для місій, духовних навчальних закладів та іншої частини братств і монастирів).

Так от, якщо для першого різновиду релігійних організацій прийняття статуту на зборах віруючих, з’їзді або конференції є абсолютно природнім, то уявити собі релігійний з’їзд, конференцію або «збори віруючих громадян» релігійного центру / управління фактично неможливо, оскільки релігійний центр / управління за своєю сутністю є адміністративним органом того або того релігійного об’єднання. Ви можете собі уявити з’їзд єпархіального управління? Я – ні. Збори єпархіального духовенства – так, єпархіальний з’їзд – знову ж таки без проблем. А от конференцію / з’їзд / збори єпархіального управління, в якому, окрім правлячого архієрея та кількох інших осіб духовного сану, працюють, як правило, бухгалтер, секретар, прибиральниця, можливо, нічний сторож тощо – так от, з’їзд єпархіального управління я можу уявити собі хіба що в формі зборів трудового колективу. Але в Законі напевно йдеться не про затвердження статутів на зібраннях трудових колективів...

Показово все це, бо не випадково. Вірогідно, підсвідомо автор Закону мав на увазі конференцію / з’їзд / збори релігійного об’єднання, коли виписував текст частини 2 статті 12. Якщо моє припущення вірне, все одразу стає на свої місця: зібрався, приміром, Собор (з’їзд) релігійного об’єднання «Українська Православна Церква» і вирішив, що для адміністративного управління Церквою потрібно утворити постійно діючий адміністративно-виконавчий орган – Київську Митрополію зі статусом релігійного центру. Собор затверджує статут Митрополії та подіє його на реєстрацію до державного органу у справах релігій. Просто, зрозуміло, логічно. Але це лише за умови, що релігійні об’єднання мають статус юридичної особи і, відповідно – зареєстрований державою статут, в якому визначена, зокрема, компетенція органів управління релігійного об’єднання. Скажімо, прийняти рішення про утворення всеукраїнського релігійного центру (у нашому прикладі – Київської Митрополії) має право лише Всеукраїнський Собор, а регіонального релігійного управління (наприклад, єпархіального управління) – Священний Синод або Архієрейський Собор.

7. Юридичні підвалини церковної афери

Так ні, така прозорість, логічність та простота не для нас: релігійне об’єднання не являється в Україні юридичною особою, в Україні відсутній орган державної влади, уповноважений реєструвати статути релігійних об’єднань – відповідно держава не має правових інструментів для визначення легітимності рішень релігійних об’єднань, зокрема рішень про утворення релігійних центрів / управлінь та рішень про затвердження їхніх статутів / положень. З юридичної точки зору, саме завдяки цьому ґанджу законодавства стала можливою найбільша в пострадянській церковній історії афера, коли держава влітку 1992 року визнала що два релігійних об’єднання: Українська Православна Церква та Українська Автокефальна Православна Церква – об’єднались в одне – Українську Православну Церкву – Київський Патріархат і водночас не об’єдналися, оскільки й після «об’єднання» продовжували (й досі продовжують) існувати як самостійні церковні структури.

Не маючи правових інструментів для визначення легітимності рішень релігійних об’єднань, Україна 1992 року прийняла політичне рішення: під тиском різних політичних сил держава de facto визнала легітимним і Київський «Всеукраїнський Православний Собор», який прийняв рішення «об’єднати Українську Православну Церкву та Українську Автокефальну Православну Церкву в єдину Українську Православну Церкву – Київський Патріархат», і Харківський Собор Української Православної Церкви, який обрав нового предстоятеля УПЦ і констатував неможливість об’єднання канонічної УПЦ з неканонічною УАПЦ, а згодом – і соборів УАПЦ, яка також не визнала «об’єднання» 1992 року.

Нічого страшного, заперечить мій опонент: розкол у двох релігійних об’єднаннях та виділення з них третього – нормальний для демократичного суспільства прояв релігійного плюралізму. І навіть згадає рішення Європейського Суду з прав людини, який у рішенні по справі Серіф проти Греції визнав, що «коли релігійна або будь-яка інша спільнота розділяється, може виникнути напружена ситуація, котра, однак, є невідворотнім наслідком плюралізму. Роль уряду в такій ситуації полягає не в усуненні причини напруженості через ліквідацію плюралізму, а у забезпеченні толерантності груп, що сперечаються».

Погоджуюсь з наведеними аргументами. Навіть додатково нагадаю, що український Закон в позитивній формі фіксує право кожної релігійної громади на «її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості» (ч.2 ст.8). Але ж ніхто і не заперечує абсолютного права кожного на релігійне самовизначення, зокрема й шляхом утворення нових релігійних об’єднань через виділення їх із вже існуючих – проблема в іншому: яке релігійне об’єднання після такого «плюралістичного роз’єднання-об’єднання», яке мало місце в Україні в 1992 році, представлятимуть вже існуючі на цей час релігійні управління / центри, котрі, на відміну від релігійних об’єднань, є суб’єктами права, в тому числі суб’єктами права власності? Іншими словами, кому після роз’єднання-об’єднання належатимуть активи, якими від імені релігійного об’єднання володів релігійний центр / управління, що представляв це об’єднання?

Саме це питання заганяє в глухий кут і політиків і чиновників від релігії, які у 1992 році приймали «політичне рішення». Тому що праву власності протипоказаний «плюралістичний підхід». Я маю на увазі, звичайно, не плюралізм суб’єктів або форм права власності – я маю на увазі невизначеність механізмів управління власністю та механізмів переходу права власності від одного суб’єкта цього права до іншого. Юриспруденція вимагає чіткої й однозначної відповіді на питання: хто є власником того або того майна, тих або тих нематеріальних активів.

Українську Православну Церкву як релігійне об’єднання, що відповідно до українського законодавства не має статусу юридичної особи, «представляв» у правовідносинах з іншими суб’єктами права релігійний центр УПЦ, що такий статус має. Природно, що цей самий релігійний центр володів від імені УПЦ частиною її майна – іншою частиною володіли єпархіальні управління, громади, монастирі та інші релігійні організації, що входили до складу УПЦ. І от 26 червня 1992 року молода українська держава постала перед юридичною загадкою: від імені якого релігійного об’єднання володіє церковним майном релігійний центр УПЦ: від імені той УПЦ, яка об’єдналась з УАПЦ і утворила тим самим УПЦ-КП, або від імені тієї, яка обрала нового предстоятеля і цього об’єднання не визнала?

Складна загадка, не можна знайти на неї юридично правильну відповідь... Бо немає у держави юридичного інструментарію, щоб визначити, який Собор: «Київський» чи «Харківський» – діяв як вищий орган релігійного об’єднання «Українська Православна Церква», а який був «розбійничий», що не мав права приймати рішень від імені всього об’єднання. І головне, не знає держава, який механізм виборів (а може призначення – ?) на Соборі членів (а може керівництва – ?) релігійного центру (а може управління – ?). А, можливо, й не Собор зовсім формує релігійний центр / управління, а Синод або якийсь інший орган Української Православної Церкви – звідки державі знати, бо ж для неї немає такого суб’єкта права як УПЦ. А що «Статут про управління УПЦ», в якому можна пошукати відповіді на порушені питання, Рада у справах релігій колись зареєструвала – так це незаконно, оскільки з явним перевищенням компетенції, бо ніхто не наділяв її таким правом – з таким самим успіхом Рада у справах релігій могла реєструвати статути банків, благодійних фондів або політичних партій. Мідного шеляга той статут не вартий...

Тут на часі згадати, що описана вище конструкція представлення юридичною особою об’єднання без статусу юридичної особи не є чимось унікальним. Так у публічно-правовій сфері, приміром, стаття 13 Конституції України визначає, що «від імені Українського народу [який, зрозуміло, не має статусу юридичної особи] права власника реалізують органи державної влади та органи місцевого самоврядування [які статус юридичної особи мають]». Аналогічною конструкцією в приватному праві є спільна діяльність ї як її різновид – просте товариство.

Але ось на що конче потрібно звернути увагу: порядок формування та компетенція органів державної влади та місцевого самоврядування чітко визначений Конституцією та законами України, порядок ведення спільних справ учасниками простого товариства та представлення інтересів такого товариства перед третіми особами – Цивільним кодексом та відповідним договором. Порядок створення релігійними об’єднаннями релігійних центрів та управлінь – нічим не регулюється. Хіба що «статутами про управління»... Правда, на жаль, юридична сила таких статутів така сама, як і «статутів про управління родиною»: є бажання – дотримуйся положень статуту, зникло бажання – порушуй, бо жодної юридичної відповідальності за таке порушення не передбачено.

В цій ситуації мене щиро дивує, що низка високопоставлених українських юристів, що ставили під сумнів законність утворення УПЦ-КП – зокрема колишні генпрокурори В. Шишкін та М. Потебенько, а також екс-міністр юстиції С. Головатий – основували свою аргументацію на тому, що «Всеукраїнський Православний Собор», який проголосив об’єднання УПЦ та УАПЦ в єдину УПЦ-КП, був скликаний і проведений з грубим порушенням «статутов про управління» як УПЦ, так і УАПЦ. Кортить їх спитати: панове, а що це за документ такий «статут про управління» і яка його правова сила? В якому законі про нього написано? На якій підставі держава має гарантувати його дотримання? А якщо ніде про такий документ не написано, якщо немає він юридичної сили, тоді абсолютно неважливо, проходив «Київський Собор» 1992 року згідно зі статутом чи з його грубими порушеннями. Принаймні з юридичної точки зору неважливо...

Але повернемось до нашого головного питання: від імені якого релігійного об’єднання мав продовжувати володіти церковним майном релігійний центр УПЦ після 26 червня 1992 року: від імені УПЦ-КП, що проголосила себе правонаступницею УПЦ, чи від імені УПЦ, яка «об’єднання» не визнала? Немає юридично правильної відповіді на це питання. Німує Закон. Тому й стало можливим у 1992 році політичне розв’язання політичної проблеми – рішення, що ґрунтувалось не на принципі верховенства права, а на принципі юридичної доцільності: «Незалежній державі – незалежну Церкву». Так усі активи УПЦ, які по суті перебували в управлінні її релігійного центру, перейшли у власність Київського Патріархату. Це та ціна, яку УПЦ заплатила за те, що законодавець «забув» наділити релігійні об’єднання статусом юридичної особи...

8. Кілька слів про випадки, у яких демократія неречна

Не менш цікавим у правовій площині виявляється питання прийняття статутів / положень релігійних установ, які утворені в формі іншій, ніж релігійні управління / центри: місій, духовних навчальних закладів, а також частини релігійних братств та монастирів. Ці установи відповідно до частини 2 статті 12 Закону повинні приймати свої статути / положення також «на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з'їздах, конференціях». Тут я маю зробити невеличкий екскурс в теорію права, яка розподіляє юридичні особи приватного права на установи та товариства, що, до речі, прямо закріплено в новому Цивільному кодексі України. Товариства – це організації, які утворені шляхом об’єднання осіб (учасників), в той час як установи – організації без членства, утворені шляхом об’єднання (виділення) майна засновників або засновника для досягнення визначеної ними або ним мети (ст. 83 ЦК).

Відповідно до зазначеної класифікації релігійні громади, а також братства та монастирі, утворені безпосередньо віруючими в порядку, передбаченому частиною 2 статті 10 Закону, – це типові непідприємницькі товариства, а місії, духовні навчальні заклади, а також братства та монастирі, засновані релігійними управліннями / центрами в порядку, визначеному частиною 1 статті 10 Закону, – це релігійні установи.

Частина 1 статті 87 нового Цивільного кодексу України в позитивній формі фіксує аксіоматичне правило: «для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження». З цієї норми прямо випливає, що установчі документи юридичної особи затверджують її засновники. Це, здавалося б, настільки очевидно, настільки само собою зрозуміло, що зайве акцентувати на цьому увагу.

Так ні, варто. Оскільки частина 2 статті 12 Закону безапеляційно стверджує, що «статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з'їздах, конференціях». Щодо релігійних товариств – все зрозуміло й прийнятно: зібрались віруючі, затвердили статут та подають його на реєстрацію. З релігійними управліннями та центрами теж начебто розібрались – їхні статути відповідно до правової логіки та вимог здорового глузду повинні затверджувати з’їзди / конференції / собори релігійних об’єднань (хоча прямо про це в Законі ніде не говориться). А от зі статутами інших релігійних установ, які відповідно до Закону, мають право засновувати релігійні управління / центри, проблема.

Відповідно до Цивільного кодексу та здорового глузду статут / положення установи приймає або затверджує засновник. В нашому випадку це означає, що статут релігійної установи відповідно до Закону має право затвердити лише релігійне управління / центр, який таку установу засновує. Але ж стаття 12 Закону проголошує, що статут усіх без винятку релігійних організацій (зокрема й релігійних установ) приймається виключно «на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з'їздах, конференціях».

Нагадаю, що релігійне управління / центр є адміністративним органом релігійного об’єднання по суті і релігійною установою по формі. Це означає, що в ньому – на відміну від товариства з корпоративним устроєм – немає й не може бути інституту членства. Відповідно «загальні збори віруючих громадян, релігійні з'їзди та конференції», які за визначенням є зібраннями членів тієї чи тієї організації не можуть бути органами управління релігійної установи (зокрема й релігійного управління / центру), які приймають рішення від його імені. В тому числі й рішення про прийняття статутів / положень релігійних установ. Ще абсурднішим здається припущення, що законодавець мав на увазі затвердження статутів / положень релігійних установ «на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з'їздах, конференціях» самих цих установ. Вже хоча б в силу щойно наведених аргументів.

Отже питання про порядок прийняття статутів та положень місій, духовних навчальних закладів, а також заснованих релігійними центрами / управліннями релігійних братств та монастирів, як і сила інших принципових питань, що стосуються отримання релігійними організаціями статусу юридичної особи, залишаються в Україні відкритими для правового врегулювання. Якщо точно дотримуватись букви Закону, то в Україні взагалі не можна зареєструвати статут названих вище релігійних установ. Проте, як ми переконались, український «орган у справах релігій» до виконання законів підходить вельми творчо: коли є бажання – виконує, коли ні – то ні. І в цій ситуації, слава Богу.

9. Пишеш статут – забудь про здоровий глузд

І нарешті, останнє запитання, яке мене муляє при вивченні закріпленого в Законі порядку набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи. Це питання про вимоги, які український законодавець висунув до змісту статутів релігійних організацій. Ці вимоги містяться в частині 3 статті 12 Закону:

Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про:

1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження;
2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання;
3) майновий стан релігійної організації;
4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів;
5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації;
6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.

Три з шести вимог, які викладені в пунктах 1, 5 і 6, як на мене, природні й зрозумілі – решта три, як і багато чого іншого в Законі, загадка. Про яке «місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання» може йти мова, коли держава про цю структуру нічого не знає – принаймні з офіційних джерел, і з юридичної точки зору, вочевидь не бажає знати, оскільки відмовляє релігійним об’єднанням в статусі юридичної особи? Але навіть якщо уявити, що визнала держава за релігійними об’єднаннями такий статус, – якого дідька їй (державі) потрібно знати про «місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання»? Гаразд, бажають віруючі це місце в статуті новостворюваної релігійної організації вказати – нехай вказують, але ж як на практиці таке місце описати? Приміром, місце єпархіального управління – це нижче митрополії, але вище благочиння – невже ж так і писати?

Ще абсурднішою виглядає вимога Закону описати в статуті майновий стан релігійної організації. Невже ж незрозуміло, що немає в неї на момент створення жодного майна – немає хоча б тому, що майнові права (як і зобов’язання) релігійна організація зможе набувати лише після набуття статусу юрособи, тобто з моменту реєстрації її статуту. Гаразд, не чіплятимусь до дрібниць, але мені дійсно незрозуміло, про який майновий стан йдеться в Законі. Якщо законодавець мав на увазі конкретні активи та пасиви релігійної організації, то це величина змінна, котру в жодному статуті не зафіксуєш, а якщо – право релігійних організацій набувати, мати та відчужувати майно та майнові права, так про це в статуті писати немає жодної потреби, оскільки таке право безпосередньо випливає зі статусу юрособи. Позбавте юридичну особу права мати майнові права – і немає юридичної особи, нічого від неї не залишиться.

І нарешті пропоную спробувати відгадати, навіщо фіксувати в статутах / положеннях релігійних організацій право останніх «на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів»? В надії, що якась релігійна організація цих прав в уставі не запише, а коли раптом вирішить заснувати, приміром, газету прийде до чиновників від релігії й прохатиме зареєструвати зміни до статуту? Чому не записати прямо в Законі: релігійні організації мають право засновувати підприємства – і далі по тексту? Не знаю я задовільної відповіді на ці питання і, боюсь, ніхто не знає...

В тій ситуації тішить, правда, що в Україні у найближчу новорічну ніч (із набранням чинності новим ЦК) юридичні особи приватного права, а отже й релігійні організації в тому числі, набудуть універсальної правоздатності (ст. 91 ЦК). Це означає, що їм (юридичним особам в цілому і релігійним організаціям зокрема) можна буде з нового, 2004 року робити все, що прямо не заборонено законом, а отже й засновувати підприємства, засоби масової інформації, навчальні заклади – незалежно від того, записано це в їх статутах чи ні.

І останнє, що мене дивує у статті 12 Закону – це відсутність вимоги визначити у статуті / положенні порядок формування органів управління релігійної організації. Адже порядок формування органів юридичної особи – це, з точки зору цивільно-правових відносин, одне з найважливіших питань, оскільки юридична особа набуває прав та обов’язків та здійснює їх саме через свої органи (ч.1 ст.92 ЦК). І будь-яке рішення юридичної особи, будь-яка дія юридичної особи – це рішення або дія її органу, прийняте в межах компетенції останнього. І от такий принциповий момент як порядок формування органів управління релігійної організації Закон не вимагає розписати в статуті / положенні, вимагаючи водночас розписувати в ньому абсолютно непотрібні, а подеколи й абсурдні речі.

10. Недобра карма Держкомрелігій

Гадаєте, у законопроектах, що пропонують викласти Закон у новій редакції, і які час від часу передаються Урядом на розгляд Верховної Ради, є відповіді бодай на половину з поставлених вище питань? Берусь стверджувати, що чотири урядових і низку депутатських законопроектів, що пропонували по-новому врегулювати правовідносини, які виникають між державою та Церквою в Україні, спіткала сумна доля ненароджених немовлят саме тому, що вони не розв’язували жодної принципової проблеми, про які я писав вище.

Статус юридичної особи для релігійних об’єднань? Немає його в жодному з урядових законопроектів, які не пройшли «випробування парламентом», як немає його в чинному Законі. Вичерпний перелік форм, в яких можуть утворюватись релігійні організації? Успішно перекочував з чинного Закону в усі п’ять урядових законопроектів, включно з тим, що зараз знаходиться на розгляді у Верховній Раді. Можливо, у законопроектах передбачено наділити релігійні організації правом утворювати філії та представництва? Ні, як і в чинному Законі, не передбачено. Можливо, законопроекти позбулися абсурдної норми про затвердження статутів усіх без винятку релігійних організацій «на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з'їздах, конференціях»? Ні, переписали з чинного Закону слово в слово. Проте намагались протягнути крізь парламент норму про збільшення мінімальної кількості засновників релігійної громади, чим перевершили навіть своїх попередників з сумнозвісної радянської Ради у справах РПЦ, якій вистачало 20 «віруючих громадян»...

Я навмисно не торкаюсь у цій статті питань реституції, оскільки сподіваюсь опублікувати на цю не менш болючу тему окрему статтю. Але й без проблем реституції зрозуміло, що певна ділянка національного законодавства, яка має регулювати такі делікатні питання як державно-церковні взаємини, що мають в Україні погану радянську спадковість, цілком занедбана. Наведу останній приклад.

В останньому, п’ятому з розроблених Держкомрелігій і внесених у парламент як урядові, законопроекті (від 12.05.2003 за № 1281 – на заміну раніше поданого), який зараз знаходиться на розгляді у Верховній Раді, розробники стинулися і під тиском релігійних організацій передбачили можливість набуття релігійними об’єднаннями статусу юридичної особи. Але передбачали вочевидь похапцем, не маючи ані часу, ані бажання розважити як слід і виписати прозорий та логічний порядок набуття цього самого статусу. Тому вірогідно й забули автори законопроекту врегулювати питання про мінімальну кількість релігійних організацій, що мають право утворити релігійне об’єднання, а також переписати частину 2 статті 13 таким чином, щоб вона не вимагала від об’єднань релігійних організацій зазначати у статутах їх «місце в організаційній структурі об’єднання релігійних організацій». Не вірите? Абсурдно? Смішно? Читайте законопроект...