Вибір без вибору
Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ
Президентські вибори 2004 року стали переломним етапом в історії української незалежності. Наша держава за останні роки прославилася як країна, де переслідують демократичні свободи, де панує корупція влади, де вбивають неугодних журналістів. Тому цьогорічні вибори є дослівно вибором між демократичним майбутнім і кримінальним минулим (така теза була сформульована на одному з релігійних веб-сайтів). Здавалося, що українці мають зробити важливіший вибір, ніж це вони зробили у 1991 році. Тоді СРСР фактично вже не існував і вибір незалежності, можна так сказати, був єдиним вибором. За нинішніх обставин виникла загроза нового політичного об’єднання під твердою рукою сучасного російського президента.
З приходом до влади в Росії тоталітарного за своєю вдачею полковника ФСБ (спадкоємиці КДБ) Володимира Путіна співдружність незалежних держав почала набирати інших форм, щораз більше нагадувати федеративний союз з центром в Москві. Після кількох скандалів довкола постатті Л. Кучми склалася ситуація, в якій український президент опинився у своєрідній зовнішній ізоляції — єдиним, хто тоді став на його захист був саме В. Путін (чи не тому сьогодні все частіше творців “касетного скандалу” шукають в Москві). Часті зустрічі та консультації з будь-яких питань Леоніда Даниловича з Володимиром Володимировичем вже стали об’єктом насмішок з боку журналістів і свідчили про несамостійність першого. Україна почала втрачати елементи своєї незалежності — пам’ятається випадок, коли на догоду Москві було знято проєвропейського міністра закордонних справ Б. Тарасюка.
Збереження правлячого режиму в Україні для російського політикуму і бізнесу стало запорукою їх економічного і політичного панування в Україні. Звичною річчю стало втручання російських політиків у всілякі внутрішні українські справи. Інцидент з о. Тузла показав, що російська сторона серйозно не сприймає українську незалежність і наші кордони. Російському капіталу належать стратегічні позиції в українському паливно-енергетичному комплексі та медіальному просторі. В Україні не відбувається жодне державне свято без участі представників російської естради.
Ще одним вагомим фактором російської присутності в Україні стала участь російських політтехнологів у всіх українських політичних процесах, зокрема, виборах, починаючи від 1998 року. Саме вони розробляють стратегію і тактику провладних партій, блоків та кандидатів, переважно вдаючись до найбрудніших форм політичної боротьби. З їх подання у 1999 році було роздуто мильну бульбашку про загрозу комуністичного реваншу в Україні, а для західноукраїнського електорату з Л. Кучми на швидку руку “зроблено” нового національного вождя. Цього року, на тлі антизахідних настроїв у частини громадян України внаслідок війн у Сербії та в Іраку, було розіграно карту, яка відверто мала розділити Україну на прозахідну, висуванцем якої є Віктор Ющенко, і проросійську на чолі з Віктором Януковичем. Небачена досі за кількістю група технічних кандидатів, більшість з яких досі мало кому є відомою, отримала доступ до найвпливовіших телеканалів, де вони масовано і примітивно-брехливо обливали брудом В. Ющенка, представляючи його як американського шпигуна чи агресивного русофоба. Частиною цього брудного піару стала церковна карта, про яку й піде далі мова.
Моменти з історії
Участь у виборах релігійні організації брали ще починаючи з 1991 року, коли тоді новостворена Українська Православна Церква в єдності з Московським Патріархатом, очолювана митрополитом Філаретом (Денисенком), підтримала на перших президентських виборах Леоніда Кравчука. За якийсь час він активно посприяв у створенні та розвитку УПЦ Київського Патріархату. На наступних виборах 1994 року УПЦ (МП) відверто підтримала проросійського кандидата Л. Кучму на противагу прихильнику “розкольників” Л. Кравчуку і відразу після виборів відчула користь від такої політичної заангажованості. З того часу, ця Церква фактично незмінно підтримує на виборах провладні сили.
1998 р., на перших парламентських виборах за змішаною системою, релігійний елемент використовувався доволі часто різними політичними силами, але його ефект був неочікувано низьким. Саме тоді в політичному просторі серед відвертих аутсайдерів виборів засвітилася Партія регіонального відродження України — попередник сучасної всемогутньої Партії регіонів. На другому місті у списку цієї партії був намісник Києво-Печерської лаври владика Павел — він тоді заявляв, що отримав “благословення” на участь і перемогу (чи не певна аналогія з психо-техніками “установок” багатьох т.зв. екстрасенсів). Агітаційна продукція цієї партії була витримана у панслов’янсько-православному дусі, але тоді це їй мало допомогло, не дивлячись на “благословення”.
У 1999 р. для УПЦ (МП) ситуація дещо ускладнилася — Л. Кучма представляв себе як прихильник підконтрольної державі релігійної свободи, натомість “штатний опозиціонер” Петро Симоненко, лідер комуністів, клявся в любові до канонічного православ’я. Стати на підтримку останнього для керівництва УПЦ (МП) було завідома помилкою, оскільки чудово було зрозуміло, що шансів перемогти у П. Симоненка немає ніяких. Тому ця Церква показово зберігала нейтралітет, а на місцях в єпархіях існували різні уподобання. У Львові, наприклад, владика Августин (Маркевич) симпатизував лідеру соціалістів Олександру Морозу, в інших регіонах були підтримані інші кандидати, насамперед, згаданий перший комуніст. Проте, варто зауважити, тоді УПЦ (МП) не виступила проти Л. Кучми та слухняно брала участь в усіх проведених під його егідою міжцерковних акціях, так нею нелюбимих.
Не можна сказати, що саме стало причиною похолодання відносин між президентом і проводом УПЦ (МП) після виборів 1999 р. На початку 2000 р. Л. Кучма на святкуваннях 2000-ліття від Різдва Христового проголосив необхідність створення в Україні єдиної помісної Православної Церкви, що викликало неприховану радість у Предстоятеля УПЦ КП Патріарха Філарета і не дуже вміло приховане роздратування митрополита Володимира (Сабодана), Предстоятеля УПЦ (МП). Наступна загроза для цієї Церкви виникла, коли після смерті Патріарха Димитрія (Яреми) УАПЦ почала вдале зближення з українськими православними в діаспорі, які належать до Константинопольського Патріархату. Тоді на урядовому рівні відбулися зустрічі зі Вселенським Патріархом Варфоломеєм І з питання надання Українській Православній Церкві канонічної автокефалії історичною Церквою-Матір’ю , якою є Константинополь. 2000 рік став, на думку деяких українських православних діячів, роком втрачених надій. Коли на початку було значне зацікавлення вищого державного керівництва канонічним вирішенням проблеми розколу українського православ’я, так в другій половині року державні чинники цю спробу швидко похоронили. Помісний Собор УАПЦ у вересні 2000 року засвідчив, що влада не збирається відпускати на повну свободу релігійне життя в Україні, зокрема, православні конфесії. Вибраний на Предстоятеля УАПЦ при активному втручанні держави відверто вірнопідданий владі митрополит Мефодій (Кудряков) був куди вигідніший, ніж громадянин США митрополит Константин (Баган), якого заповідав визнавати Предстоятелем покійний Патріарх Димитрій. Влада вже мала досвід незалежності католицьких конфесій, на чолі яких стояли особи, виховані не совєтською системою. Тому вона намагалася застерегтися від зростання кількості непідконтрольних конфесій. Ще один фактор, на який варто звернути увагу — в той час, коли офіційний Київ робив кроки до зближення зі Вселенським Патріархатом, на чолі уряду стояв Віктор Ющенко, який, правда, особисто не виявляв надмірного інтересу цією тематикою, займаючись більше справами соціально-економічними.
Наступний крок влади, який був ще більше неприємний керівництву УПЦ (МП) і її заполітизованим мирянським організаціям, як Союз православних громадян і Союз православних братств, — запрошення в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ. І хоча ще й перед тим офіційний Київ не раз запрошував Святішого Отця в Україну, тепер він на цьому особливо настоював — у вересні 2000 р. за загадкових обставин був вбитий відомий незалежний журналіст Георгій Гонгадзе, а незабаром вибухнув т.зв. “касетний скандал” із звинуваченням у причетності до вбивства особисто Президента України та його оточення. Візит Папи був дуже потрібним Л. Кучмі, який фактично став ізгоєм у світовій політиці. Провід УПЦ (МП) це чудово розумів, але він не міг відреагувати мовчанкою як знаком згоди, тим більше, що вважав це для себе відвертою образою, що президент пішов на цей крок, знаючи про їх спротив. Можна лише здогадуватися, на які пожертви змушений був піти Л. Кучма, щоби задобрити “канонічно-православних”, щоби вони не зірвали цей візит. Отже, Святіший Отець прибув в Україну, всупереч показовим виступам протесту деяких єрархів та організацій УПЦ (МП), а Л. Кучма зрозумів, що навіть цим візитом він не здобув симпатії католицької, в абсолютній більшості, опозиційної йому спільноти в Україні — варто лише згадати, що його поява на іподромі у Львові півторамільйонною громадою віруючих була зустрінута кличем “Україна любить Папу!”.
З приходом до влади уряду В. Януковича переорієнтація зовнішньої політики України на Росію в дусі вірнопідданості стає більше ніж очевидною. Саме це сприяло поверненню УПЦ (МП) знову ж таки панівної позиції в державі. В багатьох регіонах вона і до того визначала релігійну політику місцевих представництв Державного комітету справах релігій, наприклад, кому надавати ділянки під будівництво молитовних споруд, а кому ні (як це було в Харкові з єдиною в місті громадою УГКЦ).
У східному регіоні інтереси Церкви тісно переплелися з інтересами бізнес-структур, які також пов’язані, як і УПЦ (МП), з Росією. На цю тему в пресі, як українській, так і російській час від часу з’являються статті, в яких висвітлюється бізнесову сторону Київської митрополії УПЦ, наприклад, в тому ж таки Донбасі. Нещодавно інтернет-видання “Обком” опублікувало статтю з російського сайту “Газета.ру”, присвячену церковно-бізнесовим стосункам на Донбасі і їх пов’язаності з Москвою (О донецком “православии”, православном дончанине Нусенкисе и их вкладе в возрождение дьявольской империи — www.obkom.net.ua, 18.11.04). В ній, зокрема, йдеться про спільний медіальний проект УПЦ (МП) і деяких представників донецького бізнесу — телекомпанію “Київська Русь Телебачення”. До цієї компанії також причетний “донецький” вже тепер екс-генпрокурор Г. Васильєв, який, використовуючи своє службове положення, особисто добився включення КРТ до соціального пакету телеканалів, які ретранслює найбільший у столиці оператор кабельного телебачення ЗАТ “Воля-Кабель”. Задля цього було використано також податковий тиск на “Волю-Кабель”, “організовано” справу з ніби-то поширенням порнографії та усунуто керівництво підприємства. Зацікавлення цим медіа-проектом виявилося і в російських колах. КРТ, які й деякі інші медіа-проекти в Україні та Росії, є частиною діяльності громадського об’єднання “Держава”, зареєстрованого у 2002 р. Ця організація заявила також про тісну співпрацю з УПЦ (МП), благословення на діяльність якій надав сам митрополит Володимир (Сабодан). Про це об’єднання мова ще буде далі. Єдине варто зауважити, що зовні ця організація, на відміну від різних Союзів братств і громадян, є показово-мирною, але й більш широкомасштабною і цілеспрямованою.
В останні два роки в Україні спостерігається копіювання російської форми церковно-державних відносин. Л. Кучма під час візитів в регіони почав зустрічатися з місцевими єрархами УПЦ (МП), митрополит Володимир в присутності вищого державного керівництва освячує парафіяльні храми в місцях, пов’язаних з життям високих посадовців. Предстоятель УПЦ (МП), про здоров’я якого вже ходили тривожні слухи, раптом особисто дає шлюб вже також екс-голові Адміністрації Президента В. Медведчуку (це його, до речі, третє одруження). Про митрополита Володимира починають говорити в пресі як про “придворного архиєрея” правлячого режиму. На такому тлі в Україні під покровом єрархії УПЦ (МП) та прихильності регіональних властей набирають обертів різноманітні мирянські організації і союзи, які насамперед займаються суспільно-політичними питаннями, як, наприклад, організація антинатівських хресних ходів чи виступами проти ідентифікаційних кодів. Державні органи влади, зокрема обласні відділи у справах релігій та національностей закривають очі на їх відверті антиукраїнські виступи чи нагнітання міжконфесійної ворожнечі (досить згадати недавній візит в Одеську область Предстоятеля УПЦ КП і войовничий виступ проти нього “православних громадян” і членів організації “Єдіноє Отєчєство” на чолі з митрополитом Одеським УПЦ (МП) Агафангелом). Таким чином, ці організації та архиєреї відчули, що все це їм зійде безкарно.
Клерикально-політичний союз
Коли розпочиналася ця виборча кампанія, здавалося, що релігійні організації будуть втручатися у заборонену їм законодавством політичну агітацію не надто більше як завжди. Але незабаром стало зрозуміло, що цього року церковний чинник стане дуже важливим елементом виборчих політтехнологій. З різних регіонів України почала надходити інформація про втягнення духовних осіб в політичні перегони на боці урядового кандидата. І саме тут знову з’явилася на горизонті організація “Держава”, яка створювала кандидату-прем’єру образ “православного правителя”. На початку навчального року від імені цієї організації дітям в школах роздавали чудо-щоденники з прем’єр-міністром і митрополитом Сабоданом на одній із перших сторінок. І хоча деякі штаби провладного кандидата відхрещувалися від такого незаконного агітаційного трюку (політична агітація серед неповнолітніх), але назагал він саме і був сприйнятий як передвиборча агітація.
Пізніше стало відомо, що організація “Держава” займається не лише позитивним піаром кандидата від влади, але й чорним піаром проти його головного конкурента. Представники цього об’єднання з благословення деяких єрархів, наприклад, митрополита Донецького Іларіона, поширювали в східних єпархіях серед клиру брудні агітаційні листівки проти Ющенка разом з листівками за “боголюбивого” кандидата з кримінальним минулим. В кількох єпархіях в кафедральних храмах були створені склади таких агітматеріалів без вихідних даних, що є грубим порушенням виборчого законодавства. Коли представники зі штабів опозиційних кандидатів викривали таку антизаконну діяльність людей в рясах, представники штабів провладного кандидата і їх медіа використовували це в своїх інтересах, подаючи це як нападки ющенківців на храми УПЦ (МП). Ось, мовляв, дивіться, як поводяться “розкольники-нашисти”, далі захоплюють “канонічно-православні” храми, а що буде коли їх кандидат переможе? Це було підступно використано саме для доведення тверджень, вигаданих проти В. Ющенка, що прийшовши до влади він почне забирати храми в УПЦ (МП) і передавати їх УПЦ КП або “уніатам”. Коли перед “другим-другим” туром мали місце звичні поодинокі розбірки на рівні парафій між громадами УПЦ КП і УПЦ (МП), в православних медіа вони були подані як помста “нашистів”, як перші їх кроки при владі.
Також чорним піаром активно і, на відміну від “Держави”, неприховано займався Союз православних громадян, від імені якого в храмах поширювалася агітація за Януковича та проти Ющенка, у т.ч. й ті, які роздавали члени “Держави”. Особливо цей Союз та Союз православних братств активізувалися перед другом туром виборів, коли ними було розгорнута агітація на грані істерії про “загрозу для православної цивілізації”. У веб-просторі нагнітанням ситуації та брудним піаром переважно займалася організація “Єдіноє Отєчєство” з центром в Одесі. Сайт цієї організації, всупереч всіляким державним і Божим законам, обливав брудом опозиційного кандидата, поширював про нього завідома брехливу інформацію, тобто повторював звинувачення проти нього і його родини, які вже були спростовані у судовому порядку.
Гаряче “православними громадянами” була схвалена, антиконституційна по своїй суті, заява-обіцянка В. Януковича про надання російській мові статусу офіційної. У своїх зверненнях вони не раз наголошували, що завдяки підтримці російської мови, російсько-української дружби і канонічного православ’я Янукович переможе. Складалося враження, що саме відстоювання цих позицій і є головним завданням Православної Церкви Московського Патріархату в Україні і саме такі вимоги вона ставила і перед своїм кандидатом.
Така палка церковна агітація мала свої наслідки, але їх не можна облічити лише тими голосами (православний аналітик Юрій Чорноморець наводить цифру близько мільйона голосів), які вона здобула. Був набагато важливіший наслідок — думка суспільства загалом про участь Церкви у “брудній” політиці. І УПЦ (МП) “вдалося” суттєво погіршити такою своєю діяльністю свій імідж у суспільстві. Звичайно, що багато віруючих не зрозуміли, що їх Церква вдалася до злочинних дій, за які вона мала би у правовій державі нести дуже сувору відповідальність. Напевно цього не розуміли і деякі владики та священики, які займалися агітацію прямо під час Богослужінь.
Натомість деякі розуміли, що вони порушують українське чинне законодавство, але заявляли, що це необхідне порушення, щоб не переміг ворожий кандидат. Часом вони це називали “єзуїтським методом”, але, як на мене, сьогодні такий афоризм став давно не актуальним і його можна, на жаль, з великим успіхом замінити терміном “по-канонічноправославному”. Власне так діяв донецький владика Іларіон — “по-канонічноправославному” свідомо йшов проти церковних та державних законів заради своєї мети. До речі, він став прямим запереченням ідеї, яка була розкручена російськими політтехнологами зі штабу Януковича про поділ України на кілька зон і протистояння між ними, у т.ч. на конфесійному ґрунті. Саме владика Іларіон, уродженець Львова, де він прожив значну частину свого життя, став чи не найпалкішим серед всіх церковників пропагандистом східняка Януковича. Саме він, як це стало відомо зі слів очевидців, заявив про готовність повести людей на барикади, якщо переможе конкурент.
Не всі владики були настільки відвертими. Єпископ Чернігівський Амвросій, наприклад, переконував вірних, що необхідно зберегти існуючий мир і лад в Україні, за якими стоять Л. Кучма і В. Янукович. А Кіровоградський архиєрей лякав своїх вірних, що з приходом до влади контр-кандидата розпочнуться масові репресії проти УПЦ (МП), оскільки В. Ющенко “прихований уніат”, а його сім’я протестанти. Звичайно, що в таки випадках чітко аргументувати свої твердження владикам здається просто непристойним.
Події після другого туру виборів дали зрозуміти, що частина УПЦ (МП) є також оплотом і натхненником сепаратизму. Саме з цих кіл звучали заклики відділити південно-східну частину України і приєднатися до Росії, де така ідея в подібних шовіністичних церковних колах була сприйнята дуже схвально. В той час, коли на Майдані у Києві та в інших містах України священнослужителі інших конфесій закликали людей до молитви за мир і спокій, у т.ч. і Предстоятель УПЦ (МП) митрополит Володимир, в Одесі, Донецьку чи Луганську з вуст священнослужителів звучали слова ненависті до опонентів. В Чернігові священику із 16-літнім стажем душпастирської праці було заборонено священнодіяти лише за те, що він дозволив собі привселюдно заявити про участь його єпископа та інших священиків єпархії у виборчій агітації за провладного кандидата та підкуп їх штабом цього кандидата. Цікаво, чи хоч один священик, я вже не говорю про владик, буде покараним за “злісне” порушення Основ соціальної концепції Російської Православної Церкви, до якої належить і УПЦ (МП), через участь у передвиборчій кампанії?
Саме постать цього священика з Чернігова — о. Сергія Іваненка — є одним з численних доказів, що середовище УПЦ (МП) є далеко не однорідним. Як і перед першим і другим турами, так і після них, під час Помаранчевої революції, надходила інформація про спротив частини вищого і нижчого клиру цієї Церкви спробам нав’язати їм єпископатом чи окремими мирянськими організаціями підтримку В. Януковича: це і листи священиків Донбасу, і звернення молодих активістів до Предстоятеля УПЦ (МП), й інші заяви, листи тощо. В наметовому містечку на Майдані було поставлено намет, де здійснювали молитви представники УПЦ (МП), і серед лідерів революції можна було побачити Андрія Деркача, відомого мецената цієї Церкви. А серед 12-ти представників різних релігійних конфесій, які виступили на Майдані 5 грудня, був і священик УПЦ (МП) зі с. Хоружівка, рідного села В. Ющенка, де він свого часу побудував православний храм для односельчан.
Поява опозиційних поглядів говорить про певний розкол в середовищі УПЦ (МП). Також можна стверджувати, що цей розкол поглядів завжди існував, бо неможливо чекати політичної одностайності серед клиру і вірних. Але тепер настав момент, коли завжди політично пасивна частина Церкви заявила про свою незгоду з позицією таких організацій, як Союзи православних братств і громадян, “Єдіноє Отєчєство” чи, навіть, з поглядами деяких владик. Саме останні організації та духовні особи донедавна монопольно творили політичне обличчя УПЦ (МП), тому складалася думка про проросійську політичну орієнтацію цієї Церкви загалом, що не є правдою. Інша характерна риса, що ця відмінність позицій стосується також інших справ Церкви, зокрема пріоритетів у діяльності. Як приклад, коли заполітизовані одеські та донбаські отці на мітингах після другого туру кричали про загрозу для “православної цивілізації”, в Києві молоді священики та миряни проводили конференцію, присвячену проблемам боротьби зі СНІДом.
За свідченням внутрішньоцерковних джерел, в УПЦ (МП) є владики, які забороняли вести політичну агітацію в храмах своєї єпархії. Отже, були якісь причини, які спонукали цих “непокірних” священнослужителів протиставитися позиції прихильників провладного кандидата.
По-перше, і найважливіше, вони старалися дотримуватися норм соціальної концепції РПЦ, яка забороняє політичну активність Церкву, зокрема, активну підтримку якоїсь зі сторін на виборах, благословення кандидатів на перемогу тощо. По-друге, вони розуміли, що діяльність В. Януковича надто далека від православ’я, тому в разі перемоги він лише дискредитує тих, хто його підтримав, насамперед, УПЦ. Можна також наводити як причину, розбіжності в самому середовищі церковної єрархії чи шукати інших причин. Але можна сказати просто, що вони не обов’язково симпатизували В. Ющенку, вони просто не мали за що підтримувати В. Януковича.
З іншого боку, існує доволі багато причин, які спонукали так багато духовних отців різного рангу вдатися до політичної агітації. Звичайно, що 200 грн., які роздавали представники Януковича священикам, за словами о. Сергія, є немалої сумою для отця, особливо, якщо він з незаможної Сіверщини. Тим більше, що їх до агітації змушував й владика. Але для багатьох це був свідомий вибір, підкріплений певним світоглядом та близькістю до позицій В. Януковича.
Дуже важливим чинником є те, що багато з цих духовних отців були виховані, як і їх кандидат, у радянський тоталітарний час, і, що дуже важливо, залишаються й надалі радянськими людьми з відповідним антидемократичним, неправовим світоглядом і не бажають його змінювати. Порушення церковних чи державних законів вони просто можуть не вважати злочином, а пояснювати необхідністю, якоюсь вищою метою. В радянські часи сама державна система вчила порушувати закон (згадаймо “славетну” народну мудрість того часу — наприклад, не вкрадеш, не проживеш). Неповага до закону залишилася у багатьох з нас у підсвідомості. Натомість, формуються співчуття чи навіть симпатії до людей, які стали проти закону, за що відбули певний час за гратами. Яскравим прикладом цього є доволі велика популярність кримінальної музики, яку чомусь у нас називають шансоном, як і вже майже звичність до нецензурної лексики (ще один момент, який “поріднив” В. Януковича з його прихильниками, наприклад, деякими сарненськими священиками).
Те, що для цілого світу здається абсурдом — кандидат у президенти країни з двома кримінальними судимостями — для когось в Україні є дрібними помилками молодості. Дехто з кліриків висловив думку, що це є наслідки сирітського дитинства. Але чи кримінальне нутро залишилося в минулому? Чи ті масові акти насильства на Закарпатті, Донбасі чи в інших регіонах з боку прихильників В. Януковича не творять обличчя кандидата і його команди?
Ще більш вагомим, якщо не основним чинником, є спільність на рівні геополітичних орієнтирів, наприклад, владик Іларіона, Агафангела, Тульчинського Іполита чи інших з їх кандидатом. Вони не приховують свого негативного ставлення до незалежності України, до спроб мислити і діяти, не так, як кажуть з Москви, як і своєї політичної орієнтації на відродження т.зв. православно-панслов’янської Російської імперії під твердою рукою царя (тим більше, що є “вдала” кандидатура). Для них стало звичним звертання до російського президента з проханням стати на захист росіян і російської Церкви в Україні. У відповідь нещодавно В. Путін запевнив, що не забуде так вірних йому православних в Україні і “пожалував” поважну суму на розбудову храмів УПЦ (МП).
Підпорядкованість єрархів РПЦ російському президенту яскраво виявилася під час Архиєрейського Соборі цієї Церкви у Москві на початку жовтня ц.р. На завершення Собору владики “звітувалися” перед В. Путіним про виконану роботу, а владики з України жалілися на своє життя в Україні, де їх “ображають” “розкольники та уніати”. Кумедним виявився звіт митрополита Володимира — коли він встав за столу, щоб його зачитати, Володимир Володимирович так щиро, по-дружньому, як шеф до підвладного, запропонував йому сидячи розповідати про стан справ в Україні (сам президент Росії в цей час сидів на чолі столу). До речі, В. Путін саме митрополита Сабодана попросив прозвітуватися першим. І знову президентом Російської Федерації були висловлені запевнення, що він вже обумов і з Президентом України, і з прем’єр-міністром, якого він підтримує на виборах, шляхи допомоги УПЦ (МП).
Згаданий Юрій Чорноморець у своїй поважній аналітичній статті “Судьба УПЦ в начале ХХІ века” вказує на передвиборчий тиск з боку керівництва Московської Патріархії, мається на увазі митрополита Кирила Гундяєва, на провід УПЦ (МП). Він також припускає, що цей тиск міг здійснюватися також з боку секретних урядових служб Росії, які могли шантажувати священнослужителів УПЦ (МП) наявними на них справами про співпрацю з спецорганами. В Москві, за поданими Ю. Чорноморцем даними, й розроблявся широкомасштабний план участі клиру у виборах, у т.ч. й організація показових захоплень храмів УПЦ (МП) переодягнутими під “оранжевих” бандами.
Весь цей план, за яким стоїть “експерт” з українських політико-конфесійних справ Кирил Фролов, був побудований на неправильних інформаціях, які сам він в Москву і подавав. Чи не тому здавався занадто штучним запущений московськими політрадниками поділ України на конфесійні зони, який засвідчив, що творці цього поділу просто не знають конфесійної карти України. Що в західній, т.зв. “уніатсько-розкольницькій” його частині, включно з Поділлям, Волинню і Поліссям, перебуває понад дві треті парафій УПЦ (МП), а у “православному” Донбасі вже давно за кількістю громад переважають протестанти. Цю неточність інформації відзначили навіть іноземні журналісти, які перед візитом в Україну були знайомі з політико-конфесійною картою України, спроектованою у Москві. Цікавим був аналіз цієї справи, зроблений англійською службою БіБіСі, яка за результатом другого туру голосування спроектувала конфесійну карту України так, що ті регіони (південно-східні), які переважно проголосували за Януковича, вона позначила як православні, а регіони (всі решта), де переміг Ющенко, як переважно католицькі. Така проекція була побудована на запевненнях московських експертів і мас-медій про підтримку Януковича всіма православними, а Ющенка — католиками.
Ще далі пішов відомий російський богослов-публіцист о.-дияк. Андрєй Кураєв, який на своєму сайті заявив, що Україна взагалі як така не існує, а є шість різних регіонів зі своїми інтересами.
Отже, можна говорити, що політична позиція владик Агафангела, Іларіона та інших не була самостійним актом, а швидше виконанням чергових завдань, покладених на них церковно-політичним центром в Москві.
І був би цей перелік причин однозначно недокінченим, коли б не згадати про спільні бізнесові інтереси частини проводу УПЦ з олігархічними кланами в Україні і пов’язаність цього бізнесу з певними структурами знову ж таки в Росії. Як вже зазначалося, російські підприємці контролюють значну частину української економіки. Нещодавно українська преса писала про бізнес-інтереси членів створеного на підтримку В. Януковича Російського клубу в Києві. Іноземні експерти твердять, що саме російські газові магнати були найбільшими фінансистами виборчої кампанії українського екс-прем’єра. Звичайно, що ніхто не запідозрить їх в якомусь альтруїзмі чи безкорисній підтримці. Отже, тут йшлося про надто важливі речі.
Наприкінці 90-х років в довкола церковній пресі з’явилося кілька статей, присвячених співпраці нафтових трейдерів з Московською Патріархією. Тоді митрополит Сабодан звертався до керівництва РПЦ з проханням посприяти в отриманні з боку російського уряду знижок на продаж нафти певним дружнім компаніям в Україні, які за це мали перерахувати УПЦ (МП) певну суму. Вся ця трансакція називалася матеріальною підтримкою Київської митрополії напередодні святкування 2000-ліття Християнства. Чи не стала, таким чином, РПЦ і частина в Україні, посередником між російськими та українськими бізнесовими колами? Православні аналітики називають також інші підприємницькі починання духовних осіб, зокрема в сфері торгівлі, у т.ч. алкоголем і тютюном.
Отже, можна сказати, гра вартувала свічок — ставка для частини УПЦ на цих виборах є дійсно дуже великою, поразка для них стане надто відчутною, а за багато “недопрацювань” доведеться відповідати вже тут, на землі. Їм є що втрачати.
З іншого боку, ці духовні особи добре розуміють, що в разі перемоги Януковича вони не тільки не будуть відповідати за порушення державного і церковного законодавства (справа ще й в тому, що у Московській Патріархії щойно йде формування основ церковного суду), але й ще отримають поважну винагороду. А в разі перемоги Ющенка репресій щодо них, скоріше всього, також не буде, бо нова влада не захоче давати їм нагоду піднімати на весь світ крик про ніби-то переслідування православних Ющенком. А РПЦ вміє піднімати такий шум на пустому місті, достатньо згадати про вже банальні звинувачення про переслідування православних в Західній Україні, які так часто любить повторювати при кожній нагоді і без неї Патріарх Алексій ІІ, при цьому не наводити конкретних фактів.
Але є ще інший фактор, який Московська Патріархія звично забуває — що на це все скажуть прості віруючі? І вже є тривожні повідомлення, що поважні церковні меценати на знак протесту проти такої заполітизованості верхівки УПЦ відмовляються від високих церковних нагород, які їм свого часу вручили за фінансову підтримку Церкви. Результати перших турів виборів також засвідчили, що більшість віруючих цієї Церкви не поділяє поглядів своїх єрархів. Представники УПЦ (МП) не раз використовували цифру про 20-30 млн. їх вірних в Україні. І якщо від приблизно 15 млн. голосів, які стара ЦВК зарахувала В. Януковичу, відняти голоси вірних інших конфесій або взагалі атеїстів чи невіруючих та врахувати, що чи не на чверть ця цифра є сфальсифікована, то вийде, що майже половина вірних УПЦ (МП) не погоджується з геополітичним курсом своїх душпастирів. А це вже серйозний привід застановитися духовним отцям — чи не йдуть вони всупереч волі своєї пастви, чи не є вони віддалені від неї? На цьому також наголошують і православні аналітики, які говорять про існування олігархічних кланів у середині Церкви, які, прикриваючись сутанами, займаються зовсім не духовними справами. Близькість між олігархами світської і духовної влади є також ознакою їх віддаленості від пастви. А в історії Церкви такі випадки закінчувалися тим, що паства поставала проти таких своїх пастирів. Біда в тому, що ці духовні отці вивчали історію, якщо взагалі вивчали, в радянські часи, а тоді вона дуже мало нагадувала правду, отже висновки з минулого вони зробити не можуть.
Тут напрошується запитання з російської класики: що робити? Тут простіше сказати, що не варто було робити, але тепер необхідно застановитися, які саме збитки ці вибори принесли УПЦ (МП) і звідси вже формувати відповіді.
Що робити?
Нерідко УПЦ (МП) заявляла про себе як про Церкву українську, але на цих виборах вона показала себе не лише як російська Церква в Україні, яка стоїть на захист російської мови, політичної орієнтації на Росію, але й виявила не поодинокі відверто антиукраїнські сили серед духовенства різного рангу і мирянських структур. Тому їй необхідно визначитися з національними орієнтирами — чи вона є російською Церквою, чи Церквою українців за національністю і громадянством, тобто єднаючою, понад національною інституцією, яка об’єднує всіх тих в Україні, які сповідують православну віру. Тоді може вийти на інший рівень процес об’єднання українського православ’я. Бо поява УАПЦ чи УПЦ КП не була викликана відходом їх послідовників від православ’я, а саме протестом на російський великодержавний шовінізм в РПЦ.
Наступне, заполітизований провід УПЦ своїми діями привів до фактичного розколу в середині цієї Церкви. Його може подолати категорична відмова від політичної діяльності і максимальне зосередження уваги на духовному житті, зокрема, соціальному служінні, новій євангелізації тощо. Владикам, які “каламутили воду” і себе дискредитували, вартувало би відійти, що є цілком логічним через їх поразку. Без діла вони не залишаться — в Росії, яку вони так ідеалізують, для них праця завжди знайдеться, наприклад, на Кавказі.
Імідж УПЦ може також значно покращитися, якщо вона відмовиться від візантійських методів спілкування з владою і перетвориться на моральний рупор суспільства. Від неї вже давно очікують якщо не привселюдного, як це було в Румунії з боку місцевої Православної Церкви, то хоча би на ділі покаяння за гріх співробітництва з комуністичним тоталітарним режимом.
Зрештою, УПЦ має нарешті зрозуміти, що заявами про те, що вона є Церквою більшості українських громадян, вона такою дійсно не стане. Перехід від політики відцурання чи навіть агресії щодо інших конфесій до тісної співпраці з ними сприятиме консолідації українського суспільства загалом, формуванню громадянського, правового устрою. Це, зрештою, буде на користь і самій Церкві, яка вже не залежатиме від ласки державного чиновника, а буде захищена дієвим законом.
Вибори 2004 року стали справжнім і важким випробуванням для Української Православної Церкви на чолі з Митрополитом Київським і всієї України Володимиром. Склалося так, що цей іспит вона здала двояко, показавши слабкі та сильні свої сторони. Зациклюватися на перших не варто довго — необхідно зробити об’єктивний висновок і якнайшвидше взятися за розвиток сильних сторін.
Відійшов час, коли каміння розкидали — настав час, коли їх необхідно збирати і будувати нову Україну, з Богом для нашого спільного майбутнього.
