Українські Церкви і Президентські вибори: шлюби з любови і за розрахунком (2 част.)

Андрій ЮРАШ, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка

Завершення. Початок тут

Усі перераховані вище ідеологічні релігійні формули, що були продуковані тими особами зі штабу Віктора Януковича, які відповідали за формування міфологем у царині церковних та духовних орієнтацій цього кандидата, а пізніше – ним самим активно артикульовані, знаходили надзвичайно активну медіальну підтримку і навіть додаткове інформаційне забезпечення. Хоч власне церковні медіа й активно долучилися до ідеологічної кампанії провладного кандидата, але через обмеженість своїх накладів та загальну маловпливовість у суспільстві вони не могли стати наріжним каменем у імплементації виборчої стратегії Віктора Януковича (завданням церковних медіа, головним чином, було підтвердити та ствердити вибір вірних конкретної релігійної спільноти на користь цього кандидата). Тому основний наголос був зроблений на поширенні відповідних ідеологічно-електоральних установок (у релігійній сфері так само) через масовіші світські загальнополітичні медіа.

У контексті зреалізування релігійної складової виборчої кампанії Віктора Януковича можна виокремити дві форми медіального засвоєння та репрезентації цієї тематики. За першого підходу, релігійна тематика знаходила свої віддзеркалення лише при комплексному відтворенні електоральної стратегії (тобто, її релігійна складова не перетворювалася на домінуючу) як один із її компонентів (на рівні окремих, як правило, принагідних подієвих повідомлень), що не передбачав застосування екстремальних форм і підходів, тобто без використання тієї лексики й того рівня максималістської аргументації, що, наприклад, нами вже була констатована при показі характеру присутності електоральної тематики на сторінках періодики УПЦ МП. Такої лінії поведінки дотримувалась більшість видань та інших медіальних структур, які підтримували чинного у часі виборів прем’єр-міністра і формували релігійний сегмент його цілісного позитивного іміджу через послідовний виклад фактів, які свідчили б про відповідну, необхідну для цілісної виборчої стратегії ангажованість та забарвленість релігійної позиції Віктора Януковича.

Другий підхід нецерковних медіа до висвітлення релігійної позиції обох кандидатів на президентську посаду полягав, по-перше, у свідомій гіперболізації самої важливості цього аспекту для формування цілісних іміджів і програм цих кандидатів, а по-друге, у так само свідомому перекручуванні чи зміні суті й характеру проголошених базових релігійних установок (вони нами були з’ясовані на самому початку цієї статті) головних кандидатів на президентську посаду. Хоч видань, які під тиском електоральних обставин взорувалися на цей другий підхід, було не надто багато, але зафіксовані приклади через їхню екстремність, тобто більш ніж очевидне демонстрування певної тенденції, заслуговують на спеціальне демонстрування й обговорення.

Типовим прикладом медіальної поведінки цього останнього типу можна вважати електоральну публіцистику на релігійну тематику часопису “2000”. Напередодні виборів це видання релігійним проблемам присвячувало левову частку своїх газетних площ. Типовим і, водночас, показовим є число газети за 22 жовтня 2004 року. У зрозумілому сенсі його можна вважати одним із найпоказовіших і найпереконливіших зібрань усіх головних аргументів, якими послуговувалися ідеологи виборчої кампанії Віктора Януковича щодо репрезентації програми свого патрона та спроб дискредитації програми його головного опонента.

На 6-й сторінці, яка була повністю присвячена релігійній проблематиці, є кілька статей, які однозначно слугують визначеним виборчим цілям і є наслідком відповідних установок штабу Віктора Януковича. “Перемога Віктора Ющенка – поразка православ’я в Україні” – ця назва однієї з статей є одночасно головною із пропагованих тез та тиражованих газетою ідеологем. За своїм змістом і характером пропагованої світоглядної позиції, у реальності – антиреклами Віктора Ющенка, названа стаття цілком тотожна до подібних відвертих агітаційно-пропагандистських матеріалів у виданнях УПЦ МП. У ній є всі елементи, що свідчать про експериментування журналістики агітаційно-пропагандистського типу, яка продовжує функціонувати у рамках пост-радянських методологічних принципів чи то партійної, чи то конфесійної ангажованості й свідомого недотримання вимог журналістського об’єктивізму і безсторонності.

Тобто, аналізована нами стаття побудована за традиційними вимогами ідеологізованого, де-факто тоталітарного журналізму. У ній читачам запропоновано одностильовими штрихами намальований, відповідно до загальної логіки статті, образ “відвертого ворога традиційної духовності української” – Віктора Ющенка. Віднайдено також та виключно у негативних тонах зображено й закордонних начебто проектантів, ідеологів та фінансистів виборчої кампанії опозиційного кандидата – З. Бжезінського та М. Олбрайт. В ідеологічній площині стаття структурована за схемою полюсного протиставлення пропагованих світоглядних позицій: хоч образ та програма Віктора Януковича й не представлені безпосередньо у матеріалі, але об’єктивно саме цей кандидат (до цього підштовхує й зміст усіх інших статей газети) мав би перемогти особу, що пропагує й прагне утвердити в державі принципи “католицько-протестантського Заходу, який не готовий прийняти православну Україну”.

Заради обґрунтування цієї позиції автор (Андрій Підопригора) чи то свідомо, чи через незнання предмету, але подає неправдиві факти, перекручує їх – ще одна ознака пост-тоталітарної журналістики, яка стала необхідною для досягнення визначених електоральних цілей, пов’язаних із утвердженням агресивних ідеологічних установок та маніпулюванням суспільною свідомістю. Не витримує критики теза автора про те, що “після здобуття незалежності у нашій країні утвердились секти баптистів, євангелістів, свідків Єгови, адвентистів...”: баптистські та євангелистські спільноти в Україні мають більш як півторастолітню історію безперервного існування, адвентистські – столітню, а свідків Єгови – з передвоєнного часу. Голослівним і суто пропагандистським за своїм походженням та змістом є й твердження про те, що альтернативні до УПЦ МП православні юрисдикції – УПЦ КП й УАПЦ – “дістали підтримку США”.

Аргументів та тез подібного штибу в аналізованій доволі короткій статті можна нарахувати більше десятка. Однак за умов плюралістичного суспільства і прагнення до вільного волевиявлення громадян, тобто народження громадянського суспільства, такі де-факто тоталітарні установки не лише не діють, але й часто зумовлюють протилежну суспільну реакцію – відторгнення, заперечення і протидії пропагованим нереалістичним схемам і аргументам.

Симптоматичною за змістом є ще одна стаття з аналізованого числа газети “2000” за 20 жовтня 2004 року – “Християнізація держави чи одержавлення християнства”. Після огляду релігійних поглядів та установок кількох кандидатів на президентську посаду (Леоніда Черновецького, Дмитра Корчинського, Олександра Ржавського, Петра Симоненка та Віктора Ющенка) автор публікації (Юрій Загорій) робить висновок, що лише Віктор Янукович зможе втілити у життя істинно християнські ідеали поєднання державного й релігійного. Для будь-якого ж із аналітиків є зрозумілим та очевидним, що такий підсумок аналітичних розмірковувань жодним чином не відповідає дійсності, оскільки власне останній кандидат на найвищий державний пост запропонував та активно втілював у життя таку політично-церковну концепцію, яка передбачала найбільший ступінь взаємної ангажованості двох сегментів суспільного буття (держави і релігії), започаткування спеціальних стосунків лише з однією з релігійних структур (УПЦ МП) із одночасним автоматичним позбавленням таких же можливостей у сенсі релігійно-політичної взаємодії всіх інших релігійних організацій.

Такі установки проектантів виборчої стратегії Віктора Януковича, що мали в своїй основі не тільки і не стільки релігійний підтекст, як загальні світоглядні, навіть цивілізаційні перспективи, й пояснюють, чому для реалізації універсальної виборчої стратегії, що за великим рахунком зводилися і базувалася на концепції зіткнення двох ідентичностей (української та опозиційної до неї – якщо не відверто російської, то, принаймні, як варіативно проросійської із обов’язковим утвердженням російськомовності і в законодавчій площині – на конституційному рівні, і на рівні свідомості як природного та необхідного елементу загальноукраїнського культурного поля), настільки потрібним виявилося звертання до релігійного чинника.

Звісно, ставлячи наріжним каменем виборчої стратегії демонстрацію потенціалу та реальних впливів проросійської ідентичності в Україні (для багатьох цей реальний вибір між двома ідентичностями був неусвідомленим і навіть невідчутним, оскільки він супроводжувався і часто був замаскований за акцентами політичними, соціальними чи ще якимись іншими), автори такого підходу розраховували на те, що свідомих та стихійних сповідувачів цієї ідеології виявиться значно більше, ніж це показали як перший, так і другий тури президентських виборів.

Отож, не маючи можливостей для зміни загальної стратегії електоральної поведінки та й не бажаючи її міняти в принципі (обрання Віктора Януковича під відверто проросійськими та російськими лозунгами, після чого йому, як майбутньому Президентові, не залишиться іншого виходу, як і в майбутньому опиратися на російськомовні регіони та російськомовну чи навіть власне російську політичну еліту – колишніх ідеологів та політтехнологів його штабу, що прибули з Росії допомагати кандидатові у часі виборів і які, закономірно, мають намір претендувати на спеціальну нішу в українському політикумі й після виборів), штаб цього кандидата, усвідомлюючи недостатній рівень загальносуспільного розуміння та підтримки, який би однозначно гарантував обрання конкретного кандидата на президентську посаду, доклав максимальних зусиль, аби активізувати будь-які фактори, що могли б спрацювати на успіх стратегії – мобілізації та активізації кожного елементу, що вкладається у рамки проросійської ідентифікаційної моделі.

Природно, що звернення до організаційного та культурного потенціалу Московського Патріархату в Україні мало виявилося одним із найбільш продуктивних у цьому контексті. Тим більше, що цей компонент електоральної стратегії, на відміну від більшості інших пропагованих антиопозиційних аргументів (пов’язування головних опонентів у виборчій кампанії із фашистською символікою та ідеологією; пропагування ідеї, що прихід до влади опозиційних сил спричинить масові заворушення і навіть громадянську війну, утвердить панування американсько-заокеанських господарів, піднесе ворожу до істинного слов’янсько-православного менталітету протестантську та католицьку духовність, в рамках якої отримання автокефалії для Українського Православ’я є лише півкроком до повного відриву України від Росії тощо), виглядав досить натуральним і дієвим завдяки реальній впливовості і загальній чисельності громад і вірних цієї Церкви в Україні.

Важливо відзначити також, що таке конкретне політично-ідеологічне замовлення знайшло жвавий відгук та підтримку з боку самої УПЦ Московського Патріархату, яка після перемоги кандидата, якого вона підтримувала у рамках президентської кампанії, розраховувала дістати відповідні законодавчі та інші конкретні дивіденди. Кількасотлітня традиція існування Російської Православної Церкви, в Україні від 1686 року також, у політичних рамках будь-яких суспільно-політичних утворень пов’язана із її монопольним впливом та привілейованим становищем у суспільстві. Після переривання цієї традиції у радянський час у зв’язку зі зрозумілою атеїстичною державною політикою Московська Патріархія у середині 1990-х років зуміла де-факто відновити подібний статус у двох пострадянських державах, де вірні цієї Церкви складають переконливу більшість – Росії та Бєларусі.

І лише Україна, в якій ця Церква також має значні позиції та реальні впливи, особливо у східних, південних та деяких інших регіонах (поліконфесійний статус української спільноти в цілому при цьому до уваги не береться ідеологами православно-російської виключності), залишається країною, де привілеї цієї Церкви зокрема та Православ’я в цілому не закріплені законодавчо, без чого не можна говорити про довічні гарантії монопольного становища Московського Патріархату.

Тому передбачувану конкретну пропозицію виборчого штабу Віктора Януковича щодо стратегічної співпраці ця Церква розцінила як унікальну історичну можливість і реальний шанс для зреалізування своїх традиційних монополістських інтенцій і законодавчих пропозицій, які вже кілька років є заблоковані опозиційними силами у парламенті і що зводяться до однозначного намагання отримати привілейований статус і одноосібно користати з державного патронування. Запал, з яким УПЦ МП не просто виконувала певні ідеологічні функції у рамках електорального процесу, але й погодилася де-факто стати безпосереднім учасником цього процесу, виконуючи конкретні завдання та беручи участь у плануванні та здійсненні багатьох агітаційно-пропагандистських заходів, переконують у тому, що, принаймні на рівні проводу цієї Церкви (беззаперечної підтримки з боку, щонайменше, правлячих архієреїв східних українських єпархій та київських керманичів Церкви), пропоновані командою Віктора Януковича ідеологеми (“Перемога Віктора Ющенка – поразка православ’я в Україні” [9], “братерська єдність трьох східнослов’янських народів”, “Янукович – православний президент”, “Ющенко – агент уніатів та протестантів” тощо) знайшли повне визнання і підтримку.

Констатований збіг ідеологічного та конкретно-прагматичного векторів у тактиці та стратегії УПЦ МП призвів до того, що підтримка Віктора Януковича та прагнення бачити його главою Української держави стали наріжним каменем поточної політики цієї Церкви у часі виборів. На основі віднайденого та утвердженого практикою конкордату мала б будуватися й вся подальша стратегія існування та саморепрезентації цієї Церкви в Україні:

— категорична підтримка з боку уряду;

— повернення до такого рівня зв’язків із еклезіальним центром у Москві, які б не перевищували обсягу та типу зв’язків, що існували у радянський час у рамках Українського екзархату РПЦ;

— фактична повна відмова від автокефальних і навіть автономістських інтенцій на всіх рівнях;

— однозначно пресинговий сценарій із застосуванням усіх можливих, у т.ч. й силових заходів стосовно альтернативних православних юрисдикцій (як це нещодавно відбулося в Болгарії, де внаслідок прийняття нового закону діяльність альтернативної православної юрисдикції була визнана нелегітимною, а храми після застосування силових підрозділів були передані єдиновизнаному в державі Синодові офіційної, підтримуваної та визнаної державою Болгарської Православної Церкви), що мали б на меті якщо не повну їхню дискредитацію та заборону як у юридичній площині, так і на рівні держполітики, то, принаймні, безумовну маргіналізацію.

Звісно, що далеко не всі факти, які демонструють рівень підтримки з боку УПЦ МП офіційного кандидата від влади, стали надбанням громадськості, але навіть й ті з них, що були оприлюднені, можуть свідчити про ступінь та характер ангажованості Московського Патріархату в Україні в електоральний процес. Звернемося лише до кількох найхарактерінших прикладів. Така підтримка була продемонстрована на всіх рівнях: і на пропагандистсько-загальноцерковному, і на конкретно-організаційному. Нами вже була згадана реакція глави УПЦ МП, митрополита Володимира Сабодана, на нейтрально-офіційне повідомлення прес-служби штабу Віктора Ющенка стосовно зустрічі цього кандидата із ним та отримання загального церковного благословення. На другий день після цього повідомлення на всіх загальноукраїнських каналах була трансльована заява Митрополита Володимира, в якій він категорично відмежовувався від будь-яких стосунків із лідером опозиції і однозначно стверджував, що єдиним підтримуваним його Церквою кандидатом є Віктор Янукович. Опозиційна преса цей факт пояснювала не лише відомою прихильністю УПЦ МП лише до одного кандидата, але й тиском на главу Церкви з боку правлячого архієрея Донецької єпархії митрополита Іларіона, який не лише вимагав однозначного відречення предстоятеля Церкви від будь-яких контактів із Віктором Ющенком, але й погрожував змістити главу УПЦ МП у випадку, якщо «він не дотримуватиметься правильної лінії» [10].

До речі, роль щойно згаданого митрополита Іларіона (він репрезентує регіон, де Віктор Янукович має безальтернативну електоральну підтримку, а особисті близькі стосунки цього кандидата в Президенти України із місцевим ієрархом ні в кого не викликають сумнівів) в максимальній активізації та безпрецедентній ангажованості УПЦ МП в електоральний процес є першорядною і не позбавленою особистісного підтексту. Активність митрополита Іларіона щодо підтримки колишнього донецького керівника має в своїй основі не лише бажання віддячити за різнобічну підтримку та щедрі фінансові дотації для Донецької єпархії, що прямо чи опосередковано надходили від Віктора Януковича чи його сателітів, але й прагматичний розрахунок – ставши президентом, Янукович однозначно лобіюватиме кандидатуру Митрополита Іларіона на найвищий пост в УПЦ МП (тема пошуку особи, яка має замінити чинного главу Церкви, вже давно дебатується у церковному середовищі), аби довести та підтвердити виняткову роль Донбасу в формуванні сучасної української не лише політичної, але й церковної еліти.

Серед публічних демонстративних акцій УПЦ МП на підтримку Віктора Януковича слід найперше згадати проведення кількох хресних ходів із прикінцевими молебнами за обрання “православного президента”. Ще в часі проведення виборчої кампанії за організаційного сприяння місцевих штабів Віктора Януковича силами та з подачі Союзу православних братств України, шовіністичної, відверто проросійської та ультра консервативної організації, яка діє під духовним патронатом УПЦ МП, був проведений у всіх регіонах хресний хід з Феодорівською іконою Божої Матері. Це ж братство організовувало кілька менш голосних акцій у Києві упродовж всієї виборчої кампанії, а головно – у часі здійснення протестних акцій у столиці після другого туру виборів. Щоправда, щоденні хресні ходи на підтримку Віктора Януковича наприкінці листопада 2004 року під хоругвами цього Братства, які збирали по кілька десятків учасників, справляли лише враження екзальтованих акцій відчаю, які не несли нічого іншого, аніж найелементарнішого бажання про себе заявити за умов, коли суспільна думка та позиція переконливої більшості навіть власних вірних не збігається із платформою, задекларованою церковною верхівкою та незначним прошарком радикальних вірних.

Найчисельнішою ж із загальноцерковних акцій, які дістали значний медіальний розголос, став хресний хід, організований 18 листопада, напередодні другого туру виборів. На нього, згідно з медіальними джерелами [11], прибували делеговані учасники від усіх єпархій України, за що єпархіальні архієреї отримували до 15 тис. доларів, а парафіяльне духівництво – по 200 грн. Найбільшою активністю у проведенні цієї акції також відзначилися крайні східні єпархії. Зокрема, Луганська єпархія спецрейсом безкоштовно до Києва відправила 22 вагони з віруючими. Серед лозунгів, які найактивніше пропагувалися серед учасників акції, зокрема вирізнявся такий: “Наші віра й надія не дадуть антихристові Ющенку виграти вибори!”.

У сенсі ангажованості УПЦ МП в електоральний процес показовими є також приклади неофіційної, але відчутної та масової агітаційної роботи на користь одного кандидата. 18 листопада народний депутат України Юрій Кармазін на сесії українського парламенту повідомив, що настоятель храму УПЦ МП в Іванковому, під Києвом, даючи цілувати хрест, вимагав, аби кожний віруючий поклявся голосувати тільки за Віктора Януковича. Всеукраїнського розголосу набув факт масового поширення агітаційної літератури на користь цього ж кандидата священнослужителями Рівненської єпархії УПЦ МП [12]. Під час загальноєпархіального зібрання духівництва у соборі міста Сарни довірена особа Віктора Януковича інструктувала майже 200 представників духівництва, як провадити антиющенківську агітацію. Одночасно було роздано велику кількість агітаційних матеріалів, які, за неочікуваного приходу представників опозиційного кандидата Віктора Ющенка, священики виносили під рясами.

Відверта агітація за кандидата від влади була зафіксована також у кафедральному соборі міста Рівного, де не лише віруючим роздавали листівки, але й розвісили спеціальні відозви, які стверджували про небезпеку для Православної Церкви у разі приходу до влади Віктора Ющенка. Як стверджує преса, рівень засудження тих, хто збирався голосувати за цього кандидата з боку УПЦ МП, межував майже із прямим їх анафематствуванням.

Якщо такого рівня пряма і прихована агітація провадилася в одній із найзахідніших єпархій УПЦ МП, то можна лише уявити, з яким розмахом та відвертістю подібна агітаційна кампанія була розгорнута в східних українських регіонах, де вона діставала підтримку та сприяння з боку місцевої влади, а контроль з боку прихильників блоку “Сила Народу”, що підтримував опозиційного кандидата, був мінімальний.

Так само, як ми розглядаємо використання конфесійно-церковного чинника у ширших рамках цілісної ідеологічно-світоглядної платформи всієї передвиборчої кампанії конкретного кандидата у президенти, на такому ж широкому тлі слід говорити й про наслідки звертання до релігійного компонента цілісної електоральної стратегії у контексті доведення до логічного кінця цього процесу. Констатуючи неуспіх, принаймні відсутність запланованої штабом Віктора Януковича блискавичної та переконливої перемоги, цілком доречно на цей факт поглянути і в контексті релігійної політики штабів, точніше демонстративної індиферентності з цього питання штабу Віктора Ющенка та максимальної, але однобічної активності штабу Віктора Януковича, яка не лише надихнула прихильників власного кандидата, але й ще помітніше змобілізувала прихильників опозиційного кандидата.

Аналізуючи електоральну карту України після президентських виборів 2004 року, не тяжко помітити, що з тих 17-ти українських регіонів, в яких переміг Віктор Ющенко, УПЦ МП статистично (за кількістю релігійних організацій) домінує у 14-ти (лише в 3-х галицьких областях ця Церква втратила провідні позиції). Отже, очікуваного та передбачуваного електорального ефекту від інтенсивного звертання до церковного чинника, на який розраховували ідеологи виборчої кампанії Віктора Януковича, не сталося. Але цю ситуацію треба пояснювати не малоефективністю чи недієвістю релігійного фактора як такого, але хибністю початкової, вихідної установки у цій сфері, яка не врахувала реального розташування конфесійних орієнтацій та пріоритетів.

Власне, електорально-конфесійна ситуація 2004 року ще раз підтвердила той висновок, який нами був зроблений ще чотири роки тому, але який через його формальну невідповідність до офіційних статистичних індикаторів релігійної ситуації у державі ще не знайшов повного і загального визнання. Отож, суть і зміст конфесійної ситуації в Україні полягає у тому, що, попри збереження УПЦ МП найвагоміших позицій у статистичному вимірі (маємо на увазі чисельність громад, монастирів, духівництва тощо), переважна частина потенційних та практикуючих православних віруючих у державі, а вони в цілому становлять домінуючу більшість, незважаючи на свою реальну, часто формальну належність до громад московської юрисдикції, ідентифікують себе з православною церковною ідентичністю і відповідною самосвідомістю, яка зорієнтована на свідоме визнання і співвіднесення себе із церковною юрисдикцією, що за свій центр визнає виключно Київ і змагає чи вже де-факто дістала самостійний, тобто автокефальний статус.

І власне незнання чи ігнорування такого становища з боку головних проектантів виборчої кампанії Віктора Януковича та їхнє намагання використати елекційний період задля зміцнення проросійського сегменту української релігійної сфери й спричинило спершу переоцінку ролі, значення та можливостей впливу УПЦ МП на хід виборчого процесу, а згодом – надуживання звертанням до авторитету та послуг цієї Церкви у площині реалізації електоральної стратегії, що не лише не принесло бажаного результату, але й викликало почуття опору та згуртувало всі інші релігійні структури опозиціонувати не лише такому ідеологічному спрямуванню, але й кандидату, що подібну візію репрезентував.

Отож, щойно констатований факт сутнісної невідповідності статистики, яка віддзеркалює релігійну ситуацію в Україні, та реальних конфесійно-юрисдикційних преференцій українського населення нами вперше був відзначений у листопаді 2000 року під час обговорення у приміщенні Інституту соціології НАН України результатів соціологічного опитування “Релігійний вибір населення України”, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи”: “Констатоване симптоматичне явище у релігійному середовищі можна однозначно визначити як невідповідність об’єктивних громадських очікувань (сподівань, передбачень) та реального стану справ у конкретній суспільній ділянці – співвідношення між основними православними юрисдикціями, що на сьогодні існують в Україні” [13]. Факт, який кілька років тому був засвідчений у рамках суто наукових соціологічних досліджень, знайшов повне підтвердження під час виборчої кампанії (де-факто наймасовішого прямого чи опосередкованого, у залежності від предмету опитування), яка практично показала реальні впливи Церкви, опертя на яку була поставлене наріжним каменем виборчої кампанії.

“Проблема загального декларування українськими громадянами своєї об’єктивної україноцентричної релігійної орієнтованості у рамках традиційної православної ідентичності на порядок денний все впевненіше висуває питання про цивілізаційні корені сучасної різновекторності (а отже, це має пряме відношення і до розмови про диспропорції між реальним співвідношенням основних православних юрисдикцій та декларативною індивідуальною ідентичністю) у релігійному середовищі України” [14].

Простеживши передумови та мотивацію надмірного залучення УПЦ МП до електорального процесу на боці лише одного кандидата, можна зі значною долею упевненості говорити про наслідки такої ситуації як для самої Церкви, так і для релігійної ситуації в Україні в цілому.

Стосовно першої частини проблеми, то можна цілком погодитися із думкою відомого російського політолога Андрія Окари, який ще за десять днів до першого туру президентських виборів попереджував, що однобічність та упередженість позиції УПЦ МП в кінцевому випадку дуже негативно обернеться супроти самої цієї Церкви: “мені гірко бачити, що публічна позиція деяких ієрархів РПЦ і УПЦ (МП), спрямована на підтримку Януковича, за будь-якого результату виборів стане ударом по канонічному православ’ю в Україні. Проблема полягає в тому, що найчастіше ієрархи, священики й деякі політично активні миряни позиціонують УПЦ (МП) як Церкву для етнічних великоросів, російськомовних і москвоцентрично орієнтованих парафіян. Відтак люди з україноцентричною геокультурною ідентичністю себе в ній не знаходять. А це послаблює православний світ і розходиться з концепцією Святої Русі… Підтримка конкретного кандидата на президентських виборах підсилює позиції тих, хто в канонічному православ’ї схильний вбачати “руку Москви”, “антиукраїнську змову” тощо” [15].

Другий же аспект проблематики, що стосується можливих наслідків для релігійної ситуації в Україні в цілому надто глибокого ангажування УПЦ МП у виборчі процеси і що об’єктивно випливає із реального співвідношення конфесійних ідентичностей усередині українського суспільства, нами також вже був означений у попередньо цитованій публікації чотирирічної давності: “... така ситуація дає підстави прогнозувати швидкі та вагомі юрисдикційні зрушення у майбутньому: превалююче суспільне усвідомлення (інтуїтивне чи раціональне відчуття) задіюватиме об’єктивні механізми розвитку та вдосконалення релігійної системи з метою приведення у відповідність конфесійно-ідентифікаційної структури українського соціуму та реального стану речей у релігійній площині” [16].

Тобто, цілком реальним сценарієм стане можливість швидкої зміни статистичних співвідношень між двома головними юрисдикційно-ідентифікаційними таборами усередині української православної спільноти. Ця зміна буде зумовлена як зовнішніми причинами (реальним сприянням з боку президента та уряду вирішенню юрисдикційних проблем – невизнання канонічного статусу за автокефальними українськими юрисдикціями, чого неможливо було досягти без реального втручання у ситуацію офіційних репрезентантів держави), так і внутрішніми (тиском переважної частини українського соціуму – вірних УПЦ МП також, який фактично себе асоціює із православним автокефальним рухом і відповідним статусом).

Наслідки однобічної та заангажованої позиції УПЦ МП стали відчутними як для самої Церкви, так і для всього суспільства практично відразу після усвідомлення суспільством реальних наслідків виборчого процесу.

По-перше, УПЦ МП і після другого туру виборів продовжувала дистанціюватися від будь-яких спільних акцій із іншими релігійними організаціями. Виступи ж окремих представників цієї Церкви, наприклад о. Геннадія, настоятеля храму УПЦ МП у родинному селі Віктора Ющенка у селі Хоружівка на Сумщині, на акції підтримки опозиційних сил за участю глав та представників основних українських релігійних організацій увечері 5-го грудня, не можна вважати типовими чи показовими, оскільки вони не відображають реальної позиції керівництва Церквою.

Навпаки, керівники східних українських єпархій УПЦ МП й надалі висловлювали свою солідарність та однозначне визнання Віктора Януковича президентом України. Митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел виступив із різким засудженням опозиції на мітингу підтримки офіційного кандидата від влади на Куликовому полі в Одесі через кілька днів після проведення другого туру виборів [17]. Не менш однозначною у засудженні дій опозиції був і Митрополит Донецький та Маріупольський Іларіон, який спершу виступив на сесії Донецької облради, а згодом – на мітингу у центрі Донецька. А Митрополит Луганський та Старобільський Іоаникій фактично благословив відоме перше зібрання представників політичних еліт східних українських регіонів у Сєвєродонецьку, на якому за присутності мера Москви Юрія Лужкова та глав кількох обласних державних адміністрацій було оголошено про намір зробити конкретні кроки, що мали б на меті якщо не повне відокремлення цього регіону від України, то, принаймні, утворення автономної Південно-Східної республіки у випадку проголошення Віктора Ющенка президентом України.

Фактичним прикриттям і навіть ідеологічним обґрунтуванням такої позиції, яка не була підкорегована навіть після усвідомлення реальних наслідків другого туру виборів, стали кілька послань глави УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана), що з’явилися 26 і 30 листопада. Хоч головний зміст цих послань зводився до абстрактних закликів до взаємної любові, а також пропагувалася теза, що “Політика не має сіяти зерен ненависті і злоби в наших серцях” [18], але за реальних обставин електоральної України кінця 2004 року така позиція де-факто є підтвердженням вичікувально-виправдовувальної позиції, а також – свідомого небажання зрікатися обраної лінії поведінки чи її гармонізувати із характером поточних процесів.

В кінцевому підсумку таке однозначне небажання УПЦ МП визнавати існуючі політичні та ідентифікаційні реалії українського соціуму лише сприяє консолідації всіх інших ідеологічних орієнтацій та ідентифікаційних спрямувань, яким Московська Патріархія в Україні не залишає іншого виходу, як наближатися до вектора, що за своїм змістом і суттю є протилежним до того, який репрезентує сама УПЦ МП, претендуючи на самодостатність та безумовну винятковість.

Наслідки дії цієї тенденції у практичній площині переконливо можна було спостерігати під час кількатижневих масових акцій протесту наприкінці листопада – на початку грудня. Окрім вже згаданих двох спільних документів, підписаних спершу п’ятьма, а в другому випадку – шістьма церковними лідерами, чільними репрезентами своїх спільнот, можна згадати багато інших прикладів, які підтверджують справедливість висновку про те, що монополізація з боку УПЦ МП т.зв. проросійського ідентифікаційного спрямування та прагнення його максимально широко імплементувати через однолінійне і механістичне пов’язування із виборчою кампанією лише одного кандидата у президенти фактично підштовхує інші релігійні спільноти до наближення та акцептування більшою чи меншою мірою києвоцентричних ідентичностей, що, в кінцевому підсумку, спричинює результат, протилежний до того, якого прагне УПЦ МП.

По-перше, з’явилися інші спільні документи – міжрелігійні ініціативи, які свідчать про поширення руху та приєднання до нього нових членів. Наприклад, “Заклик представників православного, католицького, протестантського, юдейського та мусульманського віросповідань України до молитви” [19] підписали вже чільні представники одинадцяти релігійних спільнот України. По-друге, безпрецедентними як за характером учасників, так і за тривалістю самої акції можна вважати щоденні екуменічні молитовні акції на трибуні Майдану Незалежності, які відбувалися щоранку у часі здійснення протестних акцій і які об’єднували представників трьох головних течій у Християнстві. Цей феномен сам по собі заслуговує на прискіпливішу увагу, але у контексті української ситуації подібний досвід взагалі є унікальним.

Апогеєм чи найбільшим досягненням цієї тенденції, без сумніву, слід вважати вже згадане нами зібрання головних українських релігійних лідерів на Майдані Незалежності, що репрезентували як усі течії Християнства, так і Мусульманство, а також два відгалуження Іудаїзму, увечері 5 грудня. Усі ці релігійні керманичі перед виступом лідера опозиційного руху Віктора Ющенка звернулися з коротким словом і молитвою, закликаючи мир і спокій на Україну та досить однозначно й свідомо легітимізуючи з релігійної точки зору як увесь рух спротиву, так і президентські інтенції Віктора Ющенка. Безумовним свідченням домінування, щонайменше за конкретних обставин, києвоцентричних чи проукраїнських ідентифікаційних чинників у рамках цієї акції (до речі, чинників, які працюватимуть і пізніше, зміцнюючи відповідний ідентифікаційний вектор) може бути як той факт, що тема України як найбільшої духовної цінності для вірних усіх конфесій була визначальною у всіх виступах, так і свідоме прагнення кожного виступаючого неформально підкреслити свій “києвоцентризм” не лише на рівні змістово-ідеологічному, але й лінгвістичному – через демонстрування здатності говорити та молитися українською мовою, що особливо показово було у випадку із зачитуванням українського тексту головним муфтієм Духовного управління мусульман Криму.

Підсумовуючи наші міркування про специфіку та характер використання релігійного чинника у рамках останньої української електоральної кампанії, не можна не помітити, що цей компонент загальної виборчої стратегії слід розглядати та оцінювати лише через призму та у контексті загальних ідеологічних установок, на яких базувалися стратегії головних штабів. Звернення до релігійного чинника через використання усіх ресурсів найчисельнішої в організаційному вимірі української релігійної спільноти (УПЦ МП) на боці лише одного кандидата стало один із визначальних факторів, які свідчили про намір планувальників штабу Віктора Януковича перетворити виборчий процес у боротьбу ідеологій, ідентичностей, світоглядно-цивілізаційних орієнтацій, маючи намір отримати на цій основі закономірну, як на це сподівалися, перемогу. І хоч концепцією розгортання електоральної кампанії іншою стороною такого ж звертання до релігійної складової не передбачалося (принаймні, у сфері публічних, демонстративних акцій та технологій), але у зв’язку із об’єктивними обставинами та позицією суперників штаб Віктора Ющенка на останнього етапі виборчих змагань також інтенсифікував свою активність у релігійній площині (як на рівні неформальних переговорів і домовленостей, так і на рівні конкретних акцій).

Сторона, яка прагнула досягнути бажаного результату через свідому поляризацію і навіть зіштовхування ідентичностей (не лише релігійних, але й національних та загальнополітичних – у цьому контексті слід згадати хоча б нав’язуваний Ющенкові образ агента Америки, якому протистояв впевнений у своїх силах та у підтримці східноукраїнських регіонів Янукович, що постійно репрезентував себе як охоронця традиційної і довічної нерозривної духовної, економічної і навіть політичної єдності з Росією), незважаючи також на залучення та використання численних маніпулятивних технологій і прямого фальсифікування виборів, у своїх розрахунках та початкових гіпотезах відштовхувалася від схем, які не відповідають дійсності або які намагалися утвердити спекулятивно, напівнасильно (маємо на увазі маніпулювання волевиявленням громадян і масові фальсифікації), у відповідності до геополітичних інтересів і розрахунків російських політтехнологів, які визначали, принаймні до другого туру виборів, ситуацію у штабі Віктора Януковича.

Однак етнічна українська самосвідомість, в наявності та впливовості якої багато хто сумнівався, а тому не брав до уваги як чинник, що може спрацьовувати у масштабах всього етносу, а не лише регіонально (наприклад, лише у Західній Україні), у цьому конкретному випадку виявила себе як фактор, що діє з такою ж універсальною загальнонаціональною і навіть загальносуспільною (маємо на увазі її вплив на суспільство в цілому, а не лише на етнічних українців) силою та імперативною переконливістю, як і в інших національно-політичних спільнотах, що мають довшу та переконливішу історію державного буття.

Коли ретельно поглянути на українську мапу, що показує дві частини держави у залежності від того, за кого було віддано більшість голосів, то можна побачити, що території та регіони, які підтримали Віктора Ющенка, однозначно збігаються із ареалом поширення українського етносу ще у 17-му столітті, коли цей етнос прикінцево сформувався у межах тодішньої Речі Посполитої, а після 1654 року – й Московської держави. Ті ж території, на яких більшість населення віддала перевагу Вікторові Януковичу, то це регіони, що до часу формування новочасного українського етносу, тобто до 17-го чи 18-го століття, ще не мали виразного українського забарвлення, були колонізовані пізніше, від 18-го століття починаючи (до того ж, у колонізації брали участь не тільки українці, але й росіяни, німці та кілька інших етнічних груп), а також є найбільш урбанізованими і одночасно зденаціоналізованими (це актуально не лише стосовно українців, але й росіян тут також здебільшого втратили однозначну російську ідентичність).

На підтвердження нашої тези про вирішальну роль етнічно-ідентифікаційних моментів, які домінували при прийнятті мешканцями України рішення щодо їхнього голосування, можна навести такий факт: антиющенківська ідеологічна кампанія і одночасний силовий пресинг щодо голосування за кандидата від влади, наприклад, на Сумщині, Чернігівщині, Кіровоградщині, Полтавщині чи Черкащині були не меншими, а в багатьох проявах навіть сильнішими, ніж, скажімо, на Луганщині чи Криму. Тому переважну підтримку опозиційного кандидата у цих регіонах можна однозначно вважати свідомим ідентифікаційним проявом – голосуванням за, умовно кажучи, “свого”, незважаючи на весь “компромат” та рівень дискредитації лідера опозиції у рамках виборчої кампанії.

Прямо та опосередковано такий усвідомлений вибір більшості громадян України є виявом їхньої незгоди із ідеологічно-ідентифікаційною проросійською моделлю, яку репрезентував Віктор Янукович і яку його технологи вважали чи пропонували вважати домінуючою в Україні. Так само, це є своєрідним рейтинговим голосуванням стосовно позиції УПЦ МП, яка однозначно визначилася стосовно підтримки такої моделі, але дістала сигнал, який переконує у необхідності гармоніювати свою позицію із світоглядними орієнтаціями більшості своїх вірних.

І якщо цього не буде зроблено зсередини відповідно до схем та можливостей, які передбачає православна еклезіологічна традиція (отримання якщо не автокефального канонічного статусу, то, принаймні, поновлення вимог щодо надання УПЦ МП автономного статусу; відмова від категоричних вимог та ідеології ексклюзивізму; налагодження діалогу з іншими православними юрисдикціями; розвиток питомих українських духовних вартостей та відмова від плекання особливостей, які зараз значною мірою визначають духовне обличчя Московського Патріархату – крайнього консерватизму на межі з фундаменталізмом, анти екуменізму, радикального містицизму тощо), то це означатиме свідому відмову керівництва УПЦ МП від подальшої інтеграції в українське суспільство, однозначне обслуговування та підтримку російської, проросійської чи російськомовної ідентичності в Україні, а тому зумовить результат, протилежний до того (як це сталося і під час виборчої кампанії 2004 року), на який розраховують прихильники відповідної ідеологічно-світоглядної позиції: подальший відхід від УПЦ МП окремих вірних, парафій і навіть цілих єпархій, які не забажають залишатися на маргінесі суспільних, релігійних та духовних процесів в Україні 21-го сторіччя.

9. Подопригора Андрей. Победа Виктора Ющенко – поражение православия в Украине // 2000. – 2004. – 22 жовт.

10. Хресний хід за Януковича // Поступ. – 2004. – № 264. – 18-24 лист.

11. Там само.

12. Малий Степан. Церкву використовують проти Ющенка // Львівська газета. – 2004. – 18 лист.

13. Юраш Андрій. Питання конфесійно-цивілізаційної орієнтованості українського соціуму у контексті об'єднавчих процесів в українському православ'ї // “Релігійний вибір населення України: за даними опитування громадської думки”: круглий стіл. Інститут соціології НАН України, 6 листопада 2000 р. – С. 11 (далі – Юраш Андрій. Питання конфесійно-цивілізаційної орієнтованості українського соціуму).

14. Там само.

15. Львівська газета. – 2004. – 21 жовт.

16. Юраш Андрій. Питання конфесійно-цивілізаційної орієнтованості українського соціуму. – С. 11.

17. Иерархи Украинской Православной Церкви призывают людей в миру и благоразумию // http://www.mospat.ru/text/news/id/8142.html

18. Блаженнейший митрополит Киевский и всея Украины Владимир и Священный Синод Украинской Православной Церкви обратились к народу // http://www.mospat.ru/text/news/id/8144.html

19. Заклик представників православного, католицького, протестантського, юдейського та мусульманського віросповідань України до молитви // Львівська газета. – 2004. – 6 груд.

Доповідь, виголошена на семінарі журналу "Ї" 17 березня 2005 року