Українські Церкви і Президентські вибори: шлюби з любови і за розрахунком (1 част.)
Андрій ЮРАШ, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка
Віддзеркалюючи як загальносвітові електоральні процеси, так й особливості української виборчої ситуації, релігія в цілому та окремі релігійні ідентичності зокрема продовжують бути активно використовуваними (і в рамках природного їх усвідомлення та застосування, і, що є ще більш поширеним, спекулятивного чи маніпулятивного звертання до них) під час розгортання виборчих технологій в Україні. Ця теза може бути підтверджена численними фактами, що ілюструють процес ідеологічно-теоретичного обґрунтування та реалізації електоральних кампаній в Україні протягом останніх п’ятнадцяти років. Досить показовою у цьому контексті виявилася й остання президентська виборча кампанія 2004 року.
Щоправда, у порівнянні з усіма попередніми виборами ця кампанія вирізнялася кількома особливостями, які свідчать не лише про стійке затримання традиційних форм і загальної стилістики апелювання до релігійної проблематики, але й про зародження кількох цілком нових тенденцій та особливостей, яких у таких масштабах та проявах ще не знала новочасна Україна.
Говорячи про нові явища у сфері використання релігійного фактора в електоральних технологіях, найперше слід відзначити започаткування на найвищому електоральному рівні (у рамках змагання кандидатів на президентський пост) нової формально арелігійної, тобто номінально нейтральної до всіх релігійних організацій, у контексті виборів тенденції, яку умовно можна дефініювати як європейско-секуляризаційну і яка полягає у свідомому наголошенні на абсолютній повазі до всіх релігійних організацій та повній чи майже повній нейтральності кандидата щодо релігійних питань без будь-якого наголошення на його особистих пріоритетах.
Запропоноване нами пов’язування цієї тенденції із європейським досвідом умотивоване довершеним і таким що не потребує особливого доведення фактом повного чи майже повного домінування секуляризаційних чи, принаймні, релігійно-плюралістичних впливів у західноєвропейських суспільствах, що передбачає категоричне розмежування релігійної та суспільної ділянок. Найпромовистіше підтвердження означеної тенденції – це категорична незгода більшості європейських урядів зі згадкою будь-якої релігії, Християнства у тому числі, в преамбулі підписаної наприкінці жовтня 2004 року Європейської конституції.
Ця тенденція за своїм змістом є протилежною до іншої, яку умовно можна визначити як американсько-релігійну і що передбачає якщо не особисту ангажованість кандидата у релігійну сферу (співвіднесення себе із певною релігійною організацією як на рівні членства у тій чи іншій структурі, так і в площині стратегічного партнерства – взаємної, часто документально зафіксованої співпраці), то, принаймні, застосування у політичній стратегії та конкретних виступах значного масиву релігійно обумовлених сюжетів та відповідної лексики (наприклад, будь-яке зі своїх офіційних звернень до співвітчизників американські президенти традиційно закінчують фразою “Нехай Бог береже Америку”, чого майже неможливо почути з уст політичних керманичів Старого Світу).
Суперечність і протистояння цих двох тенденцій у практичній площині реалізовуються у той спосіб, що коли релігійність європейських лідерів має формальний характер, вона взагалі не є демонстрованою або локалізується винятково у приватній сфері того чи іншого політичного діяча, то в американській політичній традиції конфесійна приналежність кожного політика є річчю для всіх очевидною (наприклад, у рамках останньої президентської політичної дуелі методиста-республіканця Джорджа Буша і католика-демократа Джиммі Керрі), толерованою суспільством і такою, що обов’язково знаходить свій вияв у політичній риториці із закономірним у таких ситуаціях апелюванням до Бога та релігійних цінностей.
Повертаючись до електоральної ситуації в Україні та її послідовно аналізуючи, можна зробити висновок, що ця сфера протягом останніх півтора десятка років знала виключно приклади другого типу, коли конфесійна орієнтованість кожного з кандидатів у рамках президентських виборчих змагань була чітко та однозначно маркованою.
Під час перших президентських виборів у незалежній Україні 1994 року Леонід Кравчук однозначно асоціювався із підтримкою створеної 1992 року Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП), а Леонід Кучма репрезентував політичну лінію, зорієнтовану на взаємоспівпрацю з Українською Православною Церквою Московського Патріархату (УПЦ МП). Через п’ять років, у контексті наступної президентської кампанії 1999 року, Леонід Кучма виглядав більш поміркованим політиком у релігійній сфері, попри все зберігаючи найвищий рівень співробітництва з УПЦ МП, а його головний опонент, комуніст Петро Симоненко, з формальної точки зору стовідсотковий атеїст, не гребував жодними засобами (письмові вибачення від імені Комуністичної партії з приводу зловживань та насильства стосовно релігії у радянський час, ініціювання звернення до прокурора України щодо начебто незаконності реєстрації УПЦ КП 1992 року тощо), аби довести свою виняткову лояльність до тієї ж УПЦ МП, яка й для нього виглядала більш ніж важливим резервом для перемоги.
Тобто, у часі двох попередніх виборчих кампаній саме так зване “православне питання” було ключовим серед усіх інших у релігійній площині. Закономірно було допустити, що й у рамках планування та здійснення останньої президентської виборчої кампанії 2004 року це ж питання знову мало стати вузловим у виборчих стратегіях основних штабів. Але досить несподівано для багатьох спостерігачів один із двох головних кандидатів на президентську посаду (Віктор Ющенко) майже впродовж усієї своєї кампанії обрав і активно апробовував незвичну до цього часу схему, категорично відмовляючись публічно надавати електоральні чи моральні переваги будь-якій із Церков.
І хоча у свідомості багатьох українських громадян цей кандидат асоціювався із об’єктивною (свідомою чи під впливом відповідних суспільних обставин) підтримкою києвоцентричного напряму в традиційному Українському Християнстві (саме в добу, коли прем’єр-міністром України був Віктор Ющенко за його організаційного та фінансового сприяння було здійснено візит в Україну Папи Римського Йоана Павла ІІ; він же був єдиним високим українських державним посадовцем, який всупереч позиції більшості української політичної еліти підписав спеціальне звернення від імені уряду України до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням прискорити процес визнання канонічного статусу за автокефальними українськими православними юрисдикціями, чим суттєво сприяв пожвавленню дискусії з цього питання, що була ініційована 1999 року), але всіма своїми останніми діями (точніше, їхньою відсутністю), у рамках електорального процесу зокрема, цей кандидат намагався дистанціюватися від подібної суспільної саморепрезентації з релігійного питання.
Більшій переконливості та послідовному дотриманню такої позиції (штабна команда Віктора Ющенка досить ретельно стежила за тим, аби впродовж останнього року їхній лідер ні разу не дав прямого приводу, щоб асоціювати себе з будь-якою з Церков) сприяв і той факт, що головний опонент Ющенка, Віктор Янукович, обрав традиційну схему електоральної поведінки – із очевидними акцентами на співпраці лише з однією релігійною організацією – УПЦ МП. Виборчий штаб чинного у часі виборчої кампанії прем’єр-міністра і кандидата в Президенти оцінив цю Церкву як найвпливовішу (і в масштабах України загалом, і в регіонах, де зосереджена найбільша кількість прихильників цього кандидата), а тому найперспективнішу у плані потенційного впливу на електорат. До того ж, схему партнерства із місцевою єпархією Московського Патріархату Віктор Янукович відпрацював ще в часі, коли він очолював обласну державну адміністрацію Донецької області.
Фіксуючи привнесення нового підходу до розуміння та публічної артикуляції релігійного компоненту в контексті розгортання виборчої кампанії Віктора Ющенка, слід все ж відзначити, що, незважаючи на культивоване більше року прагнення дотриматись чистоти такого підходу, команда цього кандидата на останньому етапі виборчих змагань, через вісім днів після проведення першого туру виборів, намагаючись активізувати усі можливі електоральні ресурси, певною мірою відступила від цього принципу, організувавши 8 листопада формально нейтральну, але за своєю суттю демонстративно-нейтралізуючу зустріч свого лідера із предстоятелем УПЦ МП (прагнення засвідчити перед усім суспільством, що ставлення найчисельнішої в Україні за кількістю громад Церкви, є там само лояльним і до кандидата від опозиції) митрополитом Володимиром (Сабоданом).
Щоправда, ні в ході розмови з цим церковним лідером, ні після цієї зустрічі штаб Віктора Ющенка жодним чином не натякав на зміну стратегічної спрямованості виборчої кампанії, що своєю метою мала налагодження рівних стосунків із усіма церковними структурами. Єдине, на чому був зроблений акцент в усіх інформаційних повідомленнях за результатами зустрічі з митрополитом Володимиром, – це ствердження конструктивного характеру зустрічі, що відбулася, і отримання під час неї церковного благословення [1]. Але ці доволі нейтральні як за їхнім формальним, так і реальним змістом повідомлення про доволі зрозумілі, логічні і навіть цілком передбачувані передвиборчі кроки у час найбільшого загострення електоральних пристрастей було потрактовані обома головними сторонами, задіяними в передвиборчих змаганнях, надзвичайно упереджено й однобічно: як прагнення ствердити, що Віктор Ющенко дістав однозначне благословення від глави УПЦ МП балотуватися на найвищий державний пост.
Хоч об’єктивно ця зустріч не носила й не могла мати такого змісту та характеру, але подібне трактування було зумовлене причинами двох типів. По-перше, маємо на увазі причини суто політичного характеру: прихильники опозиції воліли бачити у факті зустрічі їхнього лідера із митрополитом Володимиром церковну легітимізацію всього руху, навіть його неформальну підтримку чи, як мінімум, засвідчення багатовекторності позиції найбільшої Православної Церкви, а штаб проурядового кандидата розцінив інформаційну кампанію опонентів щодо поширення інформації про зустріч Віктора Ющенка із главою УПЦ МП як загрозу міфу та реальній ситуації, яка полягала в монопольному використанні т.зв. “православного фактору” та апелюванні до авторитету цієї Церкви. По-друге, очевидним є й звичайне нерозуміння суті та характеру церковного благословення: загальне архіпастирське благословення може отримати у кожного владики, глави церковної спільноти у тому числі, будь-хто, хто засвідчить таке бажання і не має власне церковних перешкод для його отримання. Але таке церковне благословення конкретної людини, політичного лідера у тому числі, зовсім не означає безпосереднього благословення на якусь працю, балотування на президентську посаду наприклад.
Зустріч, що за її реальними параметрами не могла бути чимось більшим, ніж звичайним обміном жестами ввічливості, за умов максимальної політизації суспільства стала фактом однозначно політичним та ідеологічним. Але навіть така непряма електоральна значущість цього факту (зустріч із главою впливової Церкви, співпраця з якою стала наріжним каменем у релігійній електоральній програмі опонента), який за конкретних умов демонстрував частковий відхід від задекларованої штабом Віктора Ющенка лінії електоральної поведінки, що полягала у відмові від декларування будь-яких релігійно-конфесійних пріоритетів, не може в кінцевому підсумку свідчити про однозначне заперечення чи зречення обраної принципової установки на політичний позаконфесіоналізм у рамках президентських виборчих змагань. Отож, виникнення і доволі тривалий розвиток обгрунтованої вище тенденції є доконаним фактом і безсумнівним феноменом українського сьогочасся.
Поруч із виникненням нової тенденції в електоральному полі новочасної України, яка пов’язана із започаткуванням незвичної лінії поведінки кандидатів на найвищу державну посаду з релігійного питання, президентська кампанія 2004 року виявила свою оригінальність іще в одному сенсі. Жодні інші з попередніх не лише виборів глави держави, але будь-яких інших виборів не демонстрували з такою очевидністю та відвертістю ті ідеологічні та загальноцивілізаціні відмінності, які існують у середовищі та у стосунках між традиційними українськими Церквами і які, власне, є передумовою та причиною українського конфесійного плюралізму.
Різноманітні практичні та теоретичні спроби використати релігійних фактор із відвертим чи прихованим фаворитизуванням лише одній із Церков і одночасним свідомим опонуванням іншим чи іншій релігійній спільноті (тобто розгортанням конфліктних сценаріїв та поглибленням існуючих розбіжностей) задля досягнення конкретних електоральних цілей були зафіксовані у рамках кожної з кампаній. Але 2004 року ці спроби з подачі одного з впливових учасників кампанії стали настільки очевидними, що вони перенесли суперечності між українськими православними юрисдикціями з одного боку та розбіжності між більш широкими таборами києвоцентристів (УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, Українська Лютеранська Церква, окремі з відгалужень та ідеологічних спрямувань у середовищі протестантських Церков, зокрема центральний провід Церкви Християн Віри Євангельської – ХВЄ та Євангельських Християн Баптистів – ЄХБ) та москвоцентристів (УПЦ МП, кілька т.зв. малих православних юрисдикцій) з іншого боку на такий рівень, що фактично було зведено нанівець більш ніж десятирічні зусилля щодо залагодження конфліктності між основними угрупуваннями та таборами у середовищі традиційного українського Християнства та вироблення не односторонньої, а консенсусної концепції зближення головних Церков.
Констатована нами однобічність та свідоме прагнення однієї з сторін опертися лише на одну із впливових конфесійних ідентичностей пов’язані з реалізацією виборчої стратегії штабу Віктора Януковича, що була побудована на максимальному використанні та мобілізації, умовно кажучи, “російського фактору”. У церковній площині цей фактор міг бути реалізованим лише з використанням організаційного, ідеологічного та духовного потенціалу Української Православної Церкви Московського Патріархату, до чого, власне, й вдалися політтехнологи передвиборчої кампанії діючого на час виборів прем’єр-міністра України.
Одним із найбільш дієвих організаційних ресурсів у релігійному середовищі, на який розраховував провладний кандидат, стали церковні медіа, через які було плановано здійснити серйозну інвазію в сферу ментально-ідеологічних пріоритетів віруючих. Маючи добре розбудовану структуру практично у всіх регіонах України, УПЦ МП, закономірно, спромоглася досягти значних успіхів і щодо розвитку її медіальних структур.
У першу чергу, очевидно, мова йде про пресові органи, які, будучи базовими та найбільш традиційними для кожної церковної структури як за їх формою, так і за змістом, через об’єктивну державну вимогу стосовно реєстрації друкованих видань дуже легко надаються, з одного боку, облікові, а з іншого боку – різного роду впливам. Згідно з даними офіційної статистики Державного комітету у справах релігій, майже кожне третє із офіційно зареєстрованих в Україні церковних друкованих періодичних видань було засноване УПЦ МП: із 323 релігійних газет чи журналів, які на 1-е січня 2004 року були зареєстровані в Україні, 95 належали саме цій Церкві [2]. Жодна інша з Церков чи релігійних організацій, які діють в Україні, навіть не наближається до таких кількісних показників: Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП) та Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) мають по 25 зареєстрованих видань, а всі інші релігійні структури – значно меншу кількість.
Окрім того, що УПЦ МП заснувала майже сотню періодичних друкованих видань, ця Церква є також церковною структурою, яка зуміла налагодити найміцніші зв’язки та встановити досить суттєві впливи на різного роду аудіовізуальні ЗМІ. Теза про послідовність та системність медіальної політики цієї Церкви стосовно телевізійних та радіо мереж може бути підтвердженою на кількох рівнях.
По-перше, мова йде про загальні ідеологічно-конфесійні впливи, які ця Церква справляє на окремі аудіовізуальні канали поширення інформації: цей аспект навіть не варто доводити, відстежуючи ситуацію у регіонах, де УПЦ МП в цілому визначає ситуацію (маємо на увазі локальні, регіональні канали); крім того, він є так само актуальним і в загальнонаціональному масштабі, беручи до уваги рівень залежності редакційної політики деяких центральних каналів (наприклад, каналу УТ-1 чи “Інтеру” у часі виборчих змагань та протягом кількох останніх років) від позиції та пріоритетів цієї Церкви.
По-друге, слід згадати кілька власних (чи заснованих у безпосередній монопольній співпраці лише з УПЦ МП) релігійних програм цієї Церкви, які транслювалися як регіональними, так і центральними каналами (“Православный міръ», “Духовний вісник”) поширення інформації.
По-третє, не можна не відзначити медіальну активність УПЦ МП і найвищого організаційного рівня, пов’язаного із заснуванням та провадженням власних телевізійних каналів. Мова йде про функціонування каналу “КРТ”, який можуть бачити більшість глядачів, що користуються кабельними телевізійними мережами. Щодня кілька годин свого мовлення цей канал надає для трансляції духовних бесід, молитов, документальних фільмів тощо, які готуються за прямої участі духівництва УПЦ МП. В Україні інших подібних прецедентів, пов’язаних із системним і настільки потужним ангажуванням якої-небудь іншої релігійної структури до діяльності медіальних мереж в сфері аудіовізуальних ЗМІ на рівні заснування власних каналів, поки що немає. Транслювання ж кабельними мережами каналів, наприклад CNL, присвячених протестантському, у першу чергу – харизматичному церковному служінню, в цьому сенсі не можна навіть порівнювати, оскільки вони за своїм змістом є повністю імпортованим телевізійний продуктом, який через це має лише опосередковане відношення до української медіальної сфери.
Вагомими є й досягнення УПЦ МП щодо розвитку новітніх електронних ЗМІ. На сьогодні майже всі єпархії цієї Церкви (всього таких єпархіальних структур нараховується 36), багато монастирів, навчальних закладів, мирянських структур (братств) і навіть окремих парафій мають власті Інтернет-ресурси, які не лише репрезентують для користувачів цього новітнього засобу масового інформування хроніку церковного життя, але й прямо та опосередковано формують світоглядні орієнтири спільноти вірних та демонструють для ширшої аудиторії загальні ідентифікаційні пріоритети Церкви.
Вище продемонстровані приклади із журналістської практики, а також численні теоретичні напрацювання у відповідній ділянці (на рівні проведення спеціальних конференцій, практичних семінарів та переконливо демонстрованої уваги до тієї проблеми з боку церковної еліти) з усією очевидністю переконують у тому, що УПЦ МП має досить розвинену та переконливу позицію і програму (відповідно – й солідні напрацювання) у медіальній ділянці. Цілком закономірно, що розрахунок на використання такого вже існуючого потенціалу не міг не бути одним із об’єктивних мотиваційних чинників політтехнологів штабу Віктора Януковича, які ним обґрунтовували теоретично та реалізовували на практиці стратегію взаємного зближення.
Можливості та ступінь ангажування окремих періодичних видань УПЦ МП в ідеологічні дискусії та сам перебіг виборчих процесів був продемонстрований та відпрацьований в своїх екстремальних формах ще під парламентської виборчої кампанії 2002 року. У той час не було жодної газети чи журналу цієї Церкви, які б значну частину своїх площ не присвячували захистові та вмотивуванню відповідної церковної позиції, спрямованої на підтримку лише однієї частики українського політичного спектру – передвиборчого об’єднання “За Єдину Україну”. Прикладом доведення цього ідеологічного та світоглядного спрямування до максимально гіпертрофованих форм можна вважати позицію та зміст часопису “SOS” – “громадсько-політичної газети для православних”, засновників якої є “Православний інформаційно-аналітичний центр”. Ступінь відвертості та пропагандистської прямолінійності, з якою це видання підтримувало та у духовно-церковній площині обґрунтовувало позицію провладного політичного блоку, тоді просто вразив не лише громадськість, але й багатьох аналітиків.
Протягом кількох місяців ведення передвиборчої кампанії усі випуски газети виходили під гаслом “За православну єдину Україну”, а абсолютна більшість газетної площі була віддана для пропагандистсько-агітаційних матеріалів політичного спрямування. Про зміст цих публікацій та характер поєднання у них політичної проблематики із загальноцерковною стратегію та ціннісними орієнтаціями УПЦ МП може свідчити навіть механічний перелік назв матеріалів, вміщених у двох березневих числах (№ 5 і 6) газети за 2002 рік (кожна з таких публікацій займає по одній газетній сторінки чи навіть більше): “Совместимы ли святость и политика?», «Мужество быть собой, или Три грани свободы Владимира Литвина», «Время возвращать долги» (агітаційна стаття за одного з кандидатів у народні депутати), «О «вывихах» в отечественной этнополитике», «Православие – это сердце мира» (інтерв’ю щодо політичної ситуації у державі із головним редактором видання Сергієм Циганковим), «Угодна ли Богу предвыборная лепта г–на Спиженко» (антиреклама одному з кандидатів у народні депутати), “Во время съёмок мы чувствовали анафему» (критична оцінка фільму Юрія Іллєнка “Мазепа”), «Оборотень» (максимально критична оцінка політичної позиції лідера УХДП Віталія Журавського) – усі ці матеріали із 5-го числа часопису; «Церковь и политика», «… И Бог помогает им» (апологетична розповідь про Володимира Литвина), «Наследный герой. Унаследует ли кандиат в депутаты Вячеслав Миськов куколь лжептриарха Филарета?», «Помощь людям – его призвание» (рекламна стаття про кандидата в народні депутати Валентина Савицького) і «Сын лейтенанта Шмидта» (антиреклама головному опонентові щойно згаданого політика, представникові блоку “Наша Україна” Юрію Спіженкові), «За возрождение какой «духовности» ратует «Блок Юлии Тимошенко»?», «Выбор за вами» (так само однозначне протиставлення двох кандидатів у народні депутати в одному з мажоритарних округів із відвертими закликами підтримати того із них, хто співпрацює із Московським Патріархатом), «Надо ли «разрушать до основания»? К вопросу о воцерковлении украинского языка» – а це матеріали із 6-го числа газети “SOS”.
До практики та пропагандистських тенденцій, започаткованих двома роками раніше, УПЦ МП звернулася й у рамках президентської кампанії 2004 року. Головними характеристиками електорально-медіальної поведінки УПЦ МП у цей період в ідеологічній площині були такі особливості:
- свідома відмова від загальноцерковної установки, закріпленої як у традиційній церковній свідомості, так і в нещодавно прийнятій “Соціальній доктрині Російської Православної Церкви”, на розмежування церковної та політичної сфер та їхнє взаємне невтручання у проблемне поле один одного. Цей аспект знаходив свій вияв у максимальній політизації усіх сторін церковного життя у конкретний період, що віддзеркалювалося у домінуванні відповідної тематики у змістові та фактологічному й ідеологічному наповненні видань;
- однозначна та безапеляційна підтримка лише одного сегменту (спрямування) сьогочасного українського політикуму – кандидата, який репрезентував тогочасну політичну владу в цілому та її орієнтованість на проросійські ідентифікаційні концепції зокрема. При цьому преса УПЦ МП настирливо, часто негнучко і примітивно працювала над створенням максимально ідеалізованого образу Віктора Януковича. Натомість представник опозиційних сил у всіх публікаціях УПЦ виступав як збірний образ ворога та уособлення зла;
- намагання максимально тісно пов’язати майбутній церковний розвиток та зміцнення власних позицій на всіх рівнях (у законодавчо-юридичній, практично- політичній та організаційних площинах) із приходом до влади підтримуваного кандидата. Така установка зумовлювала й свідоме прагнення гіперболізувати всі сценарії можливого розвитку політично-релігійної ситуації в Україні після виборів – окреслення у виключно позитивних категоріях майбуття, пов’язаного із обранням президентом України кандидата від влади, і попередження про будь-які можливі лиха та суспільні й духовні катаклізми у випадку приходу до влади чільника опозиції.
Констатуючи очевидний тиск чи навіть диктат ідеологічних факторів при формуванні і провадженні медіальної поведінки конкретної Церкви за останніх електоральних обставин в Україні, не можна не відзначити, що паралельно з надмірною увагою до світоглядних чинників суто фахові проблеми церковного журналізму з боку УПЦ МП здебільшого були залишені без належної уваги. Як з суто технічних міркувань (оперативність подачі інформації, дотримання стилю, дизайн видань, а часто – навіть їхня загальна грамотність тощо), так і через недосконалість з методологічно-методичного боку (нерозуміння або навмисна відмова від принципу об’єктивізму, свідоме небажання дотримуватись елементарних вимог журналістської етики) журналістську традицію, практиковану періодичними виданнями УПЦ МП, особливо в часі проведення виборів, тобто за максимальної політизації суспільства, не можна вважати адекватною до політично-суспільних реалій та якісною за журналістською формою та змістом.
В кінцевому підсумку це спричиняє ситуацію, коли якість подачі та інтерпретації фактів свідомо відсувається на другий план, стаючи не сенсом і самоціллю журналістської діяльності, а лише знаряддям для досягнення конкретних, часто дуже прагматичних церковно-юрисдикційних завдань, які вирішуються у рамках реалізації ширших політико-ідеологічних цілей.
У контексті тільки що зробленого висновку в журналістській практиці сучасної УПЦ МП можна виокремити два підходи стосовно засвоєння та відтворення політично-виборчої проблематики у рамках власних періодичних видань. З одного боку, можна констатувати тенденцію до переважно інформаційного, зовнішньо ненав’язливого та формально незаангажованого представлення відповідного кандидата та його політичної платформи. У цьому випадку про підтримувану Церквою особу мова йде головним чином у численних інформаційних повідомленнях. У такий спосіб офіційна церковна позиція стає демонстрованою через підбірку фактів, а не через однозначні, часто суто дидактичні та агресивні до опонентів пропагандистські матеріали. Натомість, цей останній спосіб відтворення політичної інформації, за якого видання навіть не змагає до об’єктивності чи збалансованості через адекватне інформування читачів, а лише проводить безапеляційну ідеологічну кампанію, можна вважати головною ознакою другого підходу до втілення та подачі політичної проблематики.
Прикладом практичної імплементації першої тенденції є спосіб втілення електоральних преференцій УПЦ МП на сторінках офіційного центрального церковного органу – “Православної газети”. У цьому часописі немає відверто агітаційних пропагандистських матеріалів про Віктора Януковича. Але Церква намагається переконати вірних у правильності пропонованого нею вибору через постійну присутність чинного восени 2004 року прем’єр-міністра на сторінках газети у рубриці “Хроніка церковних подій”. Наприклад, у 9-му вересневому числі газети можна знайти п’ять фотографій Віктора Януковича у супроводі вищих церковних ієрархів, глави УПЦ МП, митрополита Володимира (Сабодана) у т.ч. Ще більше фотографій Віктора Януковича можна знайти у 12-му жовтневому числі газети. Тут також є скромна, але промовиста подяка главі уряду за сприяння у відродженні Святогірського монастиря у рамках надрукованої доповіді з цього питання Митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона.
Але якщо офіційний церковний орган намагається репрезентувати конкретну політичну орієнтацію, не виходячи за рамки етичних журналістських норм, то можна згадати немало видань, які займають категоричну ідеологічну позицію і практикують войовничу пропагандистську журналістику, яка цілком вкладається у рамки щойно окресленого другого підходу (той же стиль, що нами вже був репрезентований на прикладі газети “SOS”). Надзвичайно показовим у цьому сенсі є 12-е число газети “Начало”, яка друкується у Дніпропетровську за благословення Митрополита Дніпропетровського і Павлоградського Іринея. Відповідно до обраної позиції газета кілька своїх сторінок присвячує не стільки відвертій агітації за підтримуваного УПЦ МП кандидата – Віктора Януковича, як створенню негативного іміджу його головного опонента – Віктора Ющенка. Про рівень та відвертість позиції видання та ступінь його свідомого ангажування в електоральний процес свідчать хоча б назви кількох статей лише з одного числа (№ 12, 2004 рік): “Не поеду на майдан», «Почему Украинская Православная Церковь поддержала Януковича?», «Почему протестанты поддерживают Ющенко?», «Свежо предание… да верится с трудом» (перерахування фактів, які начебто свідчать про агресивність прихильників опозиції стосовно Московського Патріархату).
Таким чином, наслідуючи схеми та прецеденти, добре відпрацьовані у рамках попередніх виборчих кампаній (наприклад, під час вже згаданих останніх парламентських виборів, коли вся агітаційно-пропагандистська машина УПЦ МП працювала на користь лише виборчого блоку “За Єдину Україну”), вище церковне керівництво Московського Патріархату в Україні погодилося в черговий раз як формально, так і неформально підтримати конкретну політичну силу та конкретного претендента, розгорнувши у власних та ідеологічно близьких до проголошеної церковної позиції медіа безпрецедентну агітаційно-пропагандистську кампанію.
Щоправда, констатуючи максимальне, як об’єктивно зумовлене, так й штучно змодельоване та каталізоване електоральними обставинами стратегічне партнерство між кандидатом від влади на найвищу в Україні посаду та УПЦ МП, слід відзначити, що це взаємопартнерство має відносно довгу передісторію і в своїх найзагальніших рисах є перенесенням на загальноукраїнський грунт того стилю зв’язків між регіональним керівником та місцевою церковною елітою, який був започаткований Віктором Януковичем ще в часі його очолення Донецької обласної державної адміністрації.
Суть моделі, до деталей розробленої та відпрацьованої на Донеччині, полягала у тому, що місцева влада свідомо та однозначно опиралася на традиційну для регіону церковну структуру (зі свого боку гарантуючи для цієї структури особливий статус та сприяючи фінансово й організаційно з усіх питань), що має тут беззаперечні пріоритети – УПЦ МП (незважаючи на дуже відчутний і помітний тиск нових релігійних організацій та протестантських Церков, УПЦ МП на Донеччині зберігає безальтернативну першість серед українських традиційних Церков, об’єднуючи 469 релігійних організацій всіх рівнів та типів (знову звертаємося до офіційної статистики Держкомрелігій, що ілюструє ситуацію в Україні на 1 січня 2004 року), тобто 36% від загального числа громад в області та 81% від загального числа релігійних організацій традиційних Церков візантійського обряду, до яких слід віднести також інші православні юрисдикції, а також УГКЦ).
Але перенесення моделі, яка виглядала досить переконливою та продуктивною за конкретних регіональних обставин, і застосування її в масштабах всієї держави, де позиції тієї ж Церкви, що стала наріжним каменем архітектоніки відповідної регіональної моделі, не є тотожними до становища у відповідному регіоні (нагадаємо: якщо на Донеччині УПЦ МП об’єднує 81% від загальної кількості релігійних організацій т. зв. традиційних Церков, то в масштабах держави в цілому [3] цей відсоток становить 53% – 10628 організацій із 199948), стало фактором, що каталізував багато конфліктних сценаріїв та сприяв посиленню відцентрових тенденцій в середовищі традиційних українських церков.
Конфліктний підтекст такого свідомого наголошення на пріоритетах лише однієї з релігійних організацій при звертанні до її ідеологічних та політичних послуг у рамках виборчої кампанії можна простежити у кількох площинах. Але, головним чином, йдеться про те, що за умов реального поліконфесіоналізму фактичне визнання пріоритету лише однієї церковної структури на рівні найвищої державної влади не може не викликати прямого чи опосередкованого спротиву всіх інших Церков, що також об’єктивно, зважаючи на історичні та сучасні суспільно-конфесійні реалії, можуть претендувати на подібний статус чи, принамні, рівне становище (УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, РКЦ, а також окремі із Протестантських Церков, що мають більш як столітню історію безперервного існування в Україні – Церква Євангельських Християн Баптистів, Церква Християн Віри Євангельської, Церква Адвентистів Сьомого Дня).
У цьому контексті не інакше, як відвертим, хоч і непрямим запереченням такого підходу до влаштування державно-церковних взаємин можна вважати спільну позицію (у ширшому контексті – спільну політику) лідерів кількох українських Церков, яка в основних своїх рисах викристалізувалася напередодні другого туру президентських виборів, а остаточного завершення дістала у рамках масової кампанії опору та заперечення результатів виборів, проголошених 24 листопада ЦВК України, коли фактична моральна й організаційна солідарність з опозиційним рухом з боку кількох українських Церков стала не лише формою підтримки вірних, абсолютна більшість яких приєдналися до акцій протесту, але й однією з відповідей на модель поєднання політичного та церковного векторів, яка була активно пропагована штабом Віктора Януковича у рамках виборчої кампанії і яка була запланована як обов’язкова і домінанта для післявиборчої України у разі перемоги кандидата, що пропагував відповідну модель.
Першою демонстрацією такої позиції стала поява “Звернення керівників християнських церков України до співгромадян напередодні другого туру виборів президента України”, підписаного за тиждень до 21 листопада лідерами п’ятьох українських Церков із закликом не фальшувати вибори [4]. Формально нейтральний та об’єктивний заклик за конкретних політично-електоральних обставин ставав декларацією та актом відвертого опозиціонування. Підписанти “Звернення” та церковні структури, які вони репрезентують, власне, й уособлюють той табір, що ідеологічно протиставив себе пропагованій політиці однозначних церковних орієнтацій. Не дивно, що перелік підписантів очолив глава УПЦ КП патріарх Філарет, який, найімовірніше, з подачі своїх численних прихильників із близького оточення лідера опозиції Віктора Ющенка став ініціатором акції. Зрозумілим і обґрунтованим є також приєднання до акції обох гілок Католицької Церкви в особі кардинала Любомира Гузара, глави УГКЦ, і єпископа Маркіяна Трофим’яка, заступника Голови Конференції Римо-Католицьких єпископів України. У переліку церковних провідників, які підтримали “Звернення”, є також два протестантські лідери – Михайло Паночко, єпископ Церкви Християн Віри Євангельської України, і Леонід Падун, старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви.
Хоч згаданий документ не можна назвати радикальним чи однобічним, але в його формулюваннях (наприклад, кваліфікування як великого гріха перед Богом, “який не залишиться без належного покарання”, того факту, що деякі політики, наділені владою, використовують своє призначення задля збільшення зла та несправедливості [5]) вже проглядається та чіткість і категоричність, яка властива наступним документам, що були підписані цими ж лідерами. У першу чергу маємо на увазі “Відкритий лист до чинного Президента України пана Леоніда Кучми”, опублікований 1 грудня [6]. В ньому представники української церковної еліти вже не просто наставляють політичних керманичів нації, а й однозначно вимагають від ще чинного президента “правильно відчитати “ознаки часу” й усвідомити, як конкретно має проявитися” його особистий обов’язок перед Богом, пам’ятаючи, що з “Богом не можна жартувати” [7].
Важливо відзначити, що до тих же п’яти підписантів, які зазначені ще на попередньо згаданому “Зверненні”, долучився також Григорій Комендант, голова Всеукраїнського Союзу Об’єднань ЄХБ. Цей крок глави найчисельнішої та найвпливовішої протестантської структури України виглядає досить логічним та обґрунтованим, беручи до уваги традиційну і всім добре відому загальну проукраїнську ідентичність та орієнтованість як самого церковного лідера, так і релігійної структури, яку він репрезентує.
Натомість до неоднозначних думок підштовхує факт відсутності підпису на згаданих документах представника Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), чия солідарність із такою позицією і теоретично, і практично виглядала б річчю закономірною і передбачуваною. Серед можливих пояснень цього факту можна згадати і внутрішній розкол, який паралізує й будь-яку зовнішню саморепрезентацію Церкви, і традиційні особисті непорозуміння між проводом УАПЦ та керманичем УПЦ КП, який був головним промотором написання відповідних документів, і настирливі чутки про те, що якщо не все, то, принаймні, одне крило у керівництві УАПЦ неформально і непублічно було заангажоване у виборчий процес на боці кандидата від влади (наприклад, у формі нейтралізації церковної структури, яка, хоч і має суто регіональні впливи, але передбачувано мала б підтримувати політичну лінію, опозиційну стосовно провладно-проросійської ідентичності), діставши значні фінансові заохочення.
До речі, ці чутки ще раз дали поживу для традиційних розмов про залежність проводу (або частинно, або на рівні окремих персоналій) теперішньої УАПЦ від певних державних структур, які інвестували немалі ресурси у розвій цієї Церкви, розглядаючи її як альтернативну та стримуючу силу стосовно УПЦ КП (тобто, деструктивний чинник у києвоцентричних колах Українського Православ’я), як сили, яка реально опозиціонувала будь-яким прагненням утвердити монополію лише однієї православної юрисдикції в Україні (під егідою Московського Патріархату) відповідно до фактично культивованої та так активно утверджуваної в ході електорального процесу практики побудови державно-церковних взаємин.
У будь-якому випадку на фоні відвертої і однозначної промоційної кампанії УПЦ МП на користь владного кандидата (10 листопада всіма телевізійними каналами, які інформаційно підтримували кампанію Віктора Януковича, був поширений відеосюжет із записом виступу предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира Сабодана, в якому він цілком однозначно стверджував, що офіційне благословення від цієї Церкви дістав лише Віктор Янукович, як кандидат, в якому вірні бачать людину, що здатна найуспішніше керувати державою [8]) така абстрактна стурбованість долею виборів, потенційними можливостями фальсифікації їхніх результатів та наслідками несправедливо підрахованих результатів не може не виглядати як опозиціонування щодо політичної сили, з якою не лише аналітики, але й свідомість пересічного виборця пов’язує можливості застосування адміністративного ресурсу (потенціал для фальсифікацій) і яка в релігійній площині є однозначною щодо своїх пріоритетів – підтримки Православної Церкви московської юрисдикції із одночасним дистанціюванням від усіх інших Церков та релігійних організацій.
Тобто, відверте неприйняття церковними лідерами можливих негативних явищ у політично-електоральній сфері стало одночасно непрямою демонстрацією позиції у сфері релігійних преференцій і опосередкованим запереченням такого типу церковно-державних стосунків, який склався в східних українських регіонах, який є дуже подібним до церковно-державних взаємин, що законодавчо утвердилися в Росії та Білорусії, і який УПЦ МП регулярно ініціює прийняти у масштабах всієї держави.
Оскільки щойно згадані документи були ініційовані і першим підписані главою УПЦ КП, патріархом Філаретом (Денисенком), то не викликає сумнівів, що саме ця особа та церковна інституція, яку він репрезентує, очолює формальну та неформальну опозицію до УПЦ МП – як до інституції, що репрезентує протилежну за своїм змістом стратегічну юрисдикційну спрямованість і пропагує російський тип державно-церковних відносин, що базований на утворенні та практичній імплементації всебічного та найвищого за його рівнем партнерства між державою та лише однією релігійною структурою.
Продемонстрована нами щойно поляризація електоральних пріоритетів у релігійному середовищі в часі проведення президентської виборчої кампанії 2004 року в своїй основі та в якості каталізатора мала свідому й категоричну підтримку такої монополістськи-уніфікаційної концепції розвитку цієї сфери (ідеологічно-світоглядне опертя та обрання в якості єдиного партнера держави – УПЦ МП) з боку одного з двох основних кандидатів. Звісно, мова йде про електоральну установку штабу Віктора Януковича, що була реалізована з подачі російських політтехнологів і підтримана тими керівниками обласних штабів, що репрезентують східноукраїнські регіони, за стандартами та вимогами яких будувалась виборча стратегія у масштабах цілої держави.
Таким чином, можна, без сумніву, стверджувати, що для цього кандидата та його політичних радників досягнення конкретного електорального результату через загострення міжконфесійних стосунків та поляризацію і навіть свідоме зіткнення політично-ідентифікаційних пріоритетів, у релігійній площині зокрема, стало важливішим, ніж прагнення зберегти певний рівень відносної стабільності у релігійно-церковній сфері сучасної України, що напівстихійно-напівсвідомо був встановлений до часу розгортання останньої електоральної кампанії.
Тобто, де-факто вся стратегія і тактика штабу Віктора Януковича у релігійній площині мала на меті максимальну мобілізацію однієї ідентичності (православно-проросійської) і навіть агресивне залучення для неї нових прихильників із одночасним запереченням та поборенням будь-яких інших альтернативних церковних ідентичностей (автокефалістсько-православної, греко-католицької, протестантських тощо). У практичній площині це означало реальне заперечення безконфліктних сценаріїв розвитку релігійної сфери, базованих якщо не на рівному ставленні до всіх релігійних структур, то, принаймні, на уникненні відвертого фаворитизування одній із них.
Усе це свідчить, що цілі і міркування політичного характеру для ідеологів електоральної кампанії Віктора Януковича виявилися більш переконливими і впливовими, ніж аргументи, що мали б на меті утвердження більшої ідентифікаційно-світоглядної гомогенності української спільноти і плекання конфесійного миру та пожвавлення міжденомінаційних ініціатив та екуменічної співпраці. На основі таких міркувань можна зробити висновок, що у рамках останньої президентської кампанії разом із розгортанням електорально-політичної стратегії штабу Віктора Януковича була зроблена свідома спроба (вплив російських менеджерів та ідеологів кампанії у цьому сенсі виглядає безсумнівним: в однозначно проросійській спрямованості усіх запропонованих ними схем та проектів сумніватися не доводиться) не просто зробити спеціальний акцент на важливості та впливовості російської чи проросійської ідентичностей в Україні, але домогтися утвердження та визнання цього типу ідентичності як щонайменше паритетного у статистичних параметрах (наприклад, на кількістю виборців, що підтримали таку політично-ідеологічну візію) стосовно питомо української свідомості, а в політичному та ідеологічному контекстах на загальноукраїнському рівні перетворити проросійську чи квазіукраїнську ідентичність на домінуючу в сенсі її визнання та впливу на політичну еліту.
Запропонований сценарій, базований на зіткненні ідеологічно-ідентифікаційних парадигм, був апробований на практиці завдяки активному використанню медіальних ресурсів. Вище нами вже було продемонстровано рівень та характер залучення у виборчий процес власне церковних медіа: преси УПЦ МП, яка свідомо й однобічно працювала заради загальносуспільної імплементації ідеї щодо потенційної катастрофічності у разі приходу до влади опозиційного кандидата. Але не менша роль у такому ж контексті була відведена й загальнополітичним ЗМІ, що так само мали б сприяти поглибленню суспільної поляризації, мінімізації одного з ідеологічно-ідентифікаційних полюсів і, закономірно, перемозі того світоглядно-цивілізаційного спрямування, яке, відповідно до пропагованої схеми, мало стати гарантом не просто вільного, але й запевненого в законодавчому та будь-якому іншому сенсі існування у післявиборчій Україні єдиної на даний час канонічної православної юрисдикції, тобто Московського Патріархату.
Релігійна чи, правильніше сказати, релігійно зафарбована термінологія й ідеологія стала обов’язковим елементом кожного офіційного виступу кандидата у президенти від урядово-президентської коаліції. Віктор Янукович майже при кожній нагоді згадував про отримане ним благословення афонських старців та молитви разом із предстоятелем УПЦ МП, митрополитом Володимиром Сабоданом перед святинями Афону, про відвідування ним інших храмів, отримання церковного розрішення (прощення) в таїнствах сповіді та причастя, про регулярні настановчі бесіди із духовенством і навіть отримання духовного пророчого видіння, під час якого йому з’явилася Богородиця, вказавши на дві України, які можуть постати у результаті виборів: одна – невимовно трагічна і безперспективна, якщо главою держави стане керманич опозиції, а друга – світла й успішна, якщо до влади прийде людина, що отримала благословення Православної Церкви, що перебуває під духовним проводом Московського Патріархату.
1. Павлишин Андрій. Церковний рубікон // Львівська газета. – 2004. – 9 лист.
2. Звіт про мережу церков та релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2004 року. Форма 1 // Офіційні статистичні дані Державного Комітету України у справах релігій.
3. Там само.
4. Звернення керівників християнських церков України до співгромадян напередодні другого туру виборів президента України // Львівська газета. – 2004. – 15 лист.
5. Там само.
6. Відкритий лист до чинного Президента України пана Леоніда Кучми // Львівська газета. – 2004. – 1 груд.
7. Там само.
8. Лемко Ілько. Святий отче, може ви партійний? // Поступ. – 2004. – 16 лист.
