Дорогами розбитих ілюзій

16.08.2005, 14:22
Дмитро ШАПОВАЛОВ

Дмитро ШАПОВАЛОВ

Цьогорічне літо засвідчує давно очевидний для посвячених у тонкощі церковної політики людей факт – крах релігійного об’єднання на чолі з митрополитом Мефодієм (Кудряковим), яке після 2000 року поступово перебрало на себе назву «Української Автокефальної Православної Церкви». І справа не лише у відсутності омріяного деким помісного собору цієї юрисдикції, який начебто мав відбутися 2005 року. І, може, навіть не в дедалі більш заохочуваних теперішньою адміністрацією ініціативах швидкого об’єднання цієї релігійної організації з УПЦ-КП. Усі ці дріб’язкові за своєю суттю епізоди, зливаючись з минулими скандалами в посольстві США чи захопленням приміщень Патріархії, витворюють яскраву картину вже не кризи, подолавши яку ще можна відновити колишнє здоров’я, а справжньої передсмертної агонії.

У цій ситуації абсолютно не має значення те, скільки ще часу існуватиме нинішня «УАПЦ», і коли саме вона юридично припинить своє існування. Зрештою, це зовсім не та автокефальна Церква, про яку мріяли патріархи Мстислав і Димитрій, а напіввіртуальна спільнота, симпатиками якої є лише 0,7 % населення України. [1] Такий стан є насамперед наслідком несповнення тих мрій та сподівань, які на початку 90-х років минулого століття пов’язувалися з УАПЦ, теперішнім релігійним об’єднанням, статут якого був зареєстрований Держкомрелігій 2003 року на противагу колишній Церкві під такою ж назвою. Адже ті творчі чинники, з якими можна пов’язати найсвітліші моменти новітної історії автокефальної Церкви, дедалі частіше прагнуть відсторонитися від чужої та незрозумілої для них нової організації, здатної лише руйнувати наслідки їх багаторічної самовідданої праці.

Ця «УАПЦ» не зуміла подолати суто регіональний характер розвитку та стати загальнонаціональною силою: поза межами трьох галицьких областей кількість її парафій вимірюється в кращому разі десятком-другим на регіон, при чому існує чимало областей, де їх немає зовсім. Ця спільнота не набула репутації справді патріотичної сили, адже поряд із гучними патріотичними заявами постійно практикується більш чи менш відверта підтримка провладних політиків – чи то СДПУ(о) на парламентських, чи то Віктора Януковича на президентських виборах. Замість відновлювати та зміцнювати зв’язки з українською православною діаспорою, завдяки якій зберіглася УАПЦ у вільному світі, ця церковна громада дедалі відвертіше схиляється до співпраці з колишньою комуністичною номенклатурою.

Не можна сказати, що нинішня автокефальна Церква витримала й іспит на духовну та моральну зрілість свого клиру – відсутність монаших покликань свідчить передовсім про те, що її пастирі не зуміли допомогти полум’ю жертовної Христової любові та самопосвяти запалати в серцях молодих християн. Натомість траплялося чути, що такі горе-пастирі дозволяють собі прилюдно лаятися, влаштовувати п’яні бійки ба й навіть стрілянину з вогнепальної зброї. Після смерті патріарха Димитрія імідж УАПЦ стрімко почав погіршуватися ще й через різні фінансові махінації, сумнівні свячення, загальну дезорганізацію та занепад канонічної дисципліни. Цього року стало очевидним: те, що було колись автокефальною Церквою, остаточно перетворилося на духовно нездорову силу, а так звана «чиста хоругва УАПЦ» продовжує існувати лише у світлих мріях кількох невиправних романтиків. «Найбільшою небезпекою для віри українців є їхня Церква», - прокоментував один знайомий священик ситуацію в українському православ’ї. Резюме, що руйнує всі ілюзії понад 15-річної історії відродження УАПЦ в Україні…

А цих ілюзій насправді було чимало. Адже відродження УАПЦ було пов’язане з ідеями «розмосковлення» українського церковного життя, повернення його до джерел автентичної київської традиції, соборноправного внутрішнього устрою, візантійсько-українського обряду. Тобто до досвіду української Церкви Х-ХVІІ ст., вільне й повнокровне життя котрої було перерване 1686 року через приєднання до Московського Патріархату. Ця традиція за умов відсутності живого розвитку вітчизняного православ’я частково збереглася у формах народної релігійності, подекуди вироджуючись у забобони, а також завдяки існуванню поєднаної з Римом частини київської Церкви, названої пізніше греко-католицькою.

Пошук складної моделі віднови цієї традиції в сучасності виявився нецікавим для зрослої на ідеях появи «советского человека» української більшості. Зручнішим та зрозумілішим для неї був уже існуючий устрій російської Церкви, копіювання якого, разом із визнанням канонічності періоду перебування української Церкви у складі РПЦ, видавалося набагато простішим та перспективнішим. Ця модель 1992 року реалізувалася з появою Української Православної Церкви Київського Патріархату. У цих реаліях уявлялося, що принаймні вже майбутня, об’єднана помісна Церква будуватиметься на засадах віднови київської традиції, а місія УАПЦ полягатиме в тому, щоб переконати всіх у необхідності саме такого шляху розвитку. Тепер доводиться попрощатися і з цією ілюзією, оскільки стає зрозумілим, що майбутнє об’єднання, якщо воно таки відбудеться, навіть здобувши канонічне визнання, не матиме майже нічого спільного з помісною традицією київської Церкви. Оскільки ті принципи, з якими входять у це об’єднання УПЦ-КП та нинішня «УАПЦ», дають надто мало підстав для сподівань на відродження духу автентичного київського православ’я в так званій «помісній Церкві». Імовірніше ідея реконструкції давньої православної традиції виявиться у ній остаточно занедбаною, і нам залишиться лише констатувати виграш моделі побудови національного церковного життя шляхом інкультурації російської православної традиції на українських землях. Тобто, йтиметься про українізовану (за мовою) версію РПЦ, яка отримає назву «помісної Церкви українського народу». А відтак ствердиться ситуація, в якій «шанси православного Києва у його протистоянні православній Москві будуть мізерними доти, доки перший буде інерційно відтворювати природу другої». [2]

Чимало ілюзій має зникнути і щодо самого процесу об’єднання Церков. Розроблена колись в УАПЦ модель поєднання усіх православних спільнот України в єдину помісну Церкву досі не виявилася запитаною. Адже в цій моделі враховані непотрібні організаторам новочасної «єдності» ідеї віднови помісності, богословського діалогу, а також поетапність, чіткі механізми, застосування принципу консенсусу (згоди всіх сторін) задля запобігання диктатові більшості при об’єднавчому процесі. Зрештою, в цьому документі йдеться про поступове вростання в справжню церковну єдність, а не про елементарне злиття структур та миттєвий ефект «здійснення споконвічної мрії народу», з якого можна буде зібрати необхідні напередодні чергових виборів політичні дивіденди. Бо саме це приваблює і владу, що стрімко втрачає здобуту на хвилі революційного піднесення популярність, і «князів Церкви», яким невигідно втрачати своє «князівське» становище. Невигідно – справді ключовий термін. Вигода, комфорт – ці основні культи споживацького суспільства претендують на мотивацію визначення майбутнього розвитку церковно-державних взаємин в Україні. А це – крах ілюзій про духовно здорову та вільну від втручання в політичні ігри українську помісну Церкву.

Врешті-решт, чи варто взагалі в цьому контексті говорити про помісність? Адже це поняття є набагато глибшим за окреслення територіального виміру Церкви. В ньому, радше, розкривається сенс присутності Христової Церкви на певних землях, ступінь закоріненості та спорідненості з єством народу, серед якого Церква покликана здійснювати свою благословенну місію. А це відображається не лише у мові богослужінь, але й у психології, богослов’ї, обряді, традиціях, церковному устрої, способах самоврядування тощо. Якщо Церква не прагне до усвідомлення своєї тотожності, унікальності своєї історичної ролі, вона ніколи не осягне глибинного сенсу місії, покладеної на неї Христом, свого призначення, а отже – не стане поправді помісною. На жаль, це може трапитися, «бо хто має, тому дасться, а хто не має, у того відбереться і те, що він думає мати» (Лк. 8, 18).

На тлі загальноправославної кризи УАПЦ могла реалізувати модель духовно здорової, динамічної та інтелігентної спільноти, здатної розвінчати новочасні міфи ліберальної Європи про відсталість та вузькість релігійної свідомості. Українська Церква могла не лише зродити потужний стимул до оздоровлення внутрішньоправославного клімату, зіпсованого останніми скандалами в Греції, Румунії, Росії та Єрусалимі, але й очолити процес діалогу з цивілізацією, яка зухвало називає себе постхристиянською. Схоже, і цей історичний шанс змарновано. Адже ніхто не схоче розмовляти з тими, в кого немає, що сказати, окрім як повторювати «власною мовою» вже промовлені сусідами слова…

На тлі того, що освічені, порядні, та й просто віруючі люди дедалі частіше прагнуть відмежуватися від «УАПЦ», залишається зовсім небагато ще не знівельованих вповні сподівань. Надія на дивовижну віднову, або бодай просте збереження всього того світлого, що мала раніше автокефальна Церква, якимись відносно невеличкими спільнотами. Надія на те, що українська православна традиція не є остаточно втраченою, і вона ще матиме шанс на свій справжній ренесанс. Надія на те, що суспільству все ж таки потрібна справжня Церква, а не стилізований під неї сурогат, зручний для політичних та господарчих еліт країни. Сподівання віднови правдивої єдності містичного Тіла Христового, а не виконання розроблених чиновниками графіків «об’єднавчих процесів». Мрія про майбутнє, а не спогади про минуле православ’я на цих землях. І як хочеться, щоби це, зрештою, не виявилося черговою ілюзією…

1. Чорноморець Юрій. Церкви України: тенденції розвитку: Аналіз соціологічних досліджень // Патріярхат. – 2005. - № 3. – С. 10.
2. Маринович Мирослав. Українська ідея і християнство, або Коли гарцюють кольорові коні Апокаліпсису. – Київ: Дух і Літера, 2003. – С. 358.