Протестантизм в Україні 2014 року. Події, тенденції, виклики, перспективи

6 січня 2015, 14:44 | Аналітика | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Віктор МАНЖУЛ

Вступ

Підбиваючи підсумки 2014 року в царині життя і діяльності протестантських союзів, об'єднань та великих церков України, важко знайти значущі, але чисто внутрішні події на зразок злиття братств, кардинальної зміни керівництва (яка вела б за собою зміну парадигми) або доктринальних змін. Всі значущі події і зміни у протестантизмі безпосередньо пов'язані з подіями та змінами всього українського суспільства. Більшість окремо взятих звичайних християн, служителів, пасторів, єпископів, як і в цілому церков і союзів, були втягнені в політичні та соціальні процеси, що заполонили Україну. Ті зміни свідомості, крізь які проходило багато українців, починаючи з «революції гідності», потім втрати Криму, війни на сході і багато чого іншого — так само проходили і баптисти, і п'ятидесятники, і адвентисти та інші, що належать до протестантської гілки християнства. Переосмисленню й переоцінці були піддані не лише поняття, що потребували цього й раніше, наприклад «аполітичність» і «космополітизм», а й таке досі непохитне й однозначно трактоване в пострадянському протестантському середовищі поняття як «пацифізм».

Новий час приніс нові теми для дискусій, проповідей, семінарів, конференцій, книг, статей і молитов (те, про що моляться, є показником того, чим живуть: на сайті баптистів головна молитовна лінія на початок грудня виглядала так: про підготовку до зими в пунктах розміщення тимчасових переселенців, про служіння церкви на окупованих територіях, про відновлення життєдіяльності на територіях конфлікту, про закінчення бойових дій у зоні конфлікту тощо).

Запаморочливий стрибок у розвитку України як незалежної країни, і народження в ній громадянського суспільства застали деяких протестантів зненацька (який це відсоток від загального складу — важко сказати). Але час і місце вкотре вплинули на українські протестантські Церкви, коректуючи, якими їм бути, щоб відповідати цьому часові й цьому місцю, званого Україною, щоб не бути в ар'єргарді суспільства, а навпаки, відповідати на його запити. Цей процес почався вкінці 2013 року, тривав весь 2014-й і, безсумнівно, триватиме в наступному році.

МАЙДАН (протестанти і політика)

Але все починалося з «Євромайдану», який переріс просто в «Майдан», в революцію гідності. Події, що почалися в Києві, а пізніше перекинулись на всі області України, поставили перед протестантами питання взаємин християнства, політики і влади. Це питання виникало і обговорювалося й раніше, але не так гостро. Міркування на цю тему вже не носили абстрактний характер, а стосувалися самого життя. Життя не в СРСР, а в Україні. Потрібно було щось робити — це розуміли всі — але що саме робити і як далеко можна заходити в цій діяльності — питання залишалося відкритим. Традиційна відповідь «молитимуся» вже не задовольняла, тобто «тільки молитися» не задовольняла. Раніше політика зводилася до виборів депутатів, мерів і президентів, і була приватною справою кожного християнина, але Майдан примусив долучитися до боротьби цілі спілки та об'єднання протестантських церков. Виступи та молитви на недільних «Вічах» лідерів (включаючи перших осіб) найбільших протестантських об'єднань показали, що серед них немає випадкових людей. Майдан послужив серйозною перевіркою духовного стану, лідерських і просто людських якостей керівників об'єднань. Кожен проходив свій шлях, у кожного був свій час переосмислення того, що відбувається. Більшість християн перебували десь у стані двох молодих людей, які прийшли наприкінці грудня 2013 року на прямий ефір «Громадського телебачення». Вони прийшли просто з Майдану, на якому були учасниками, але на жодне питання ведучого Данила Яневського так і не змогли відповісти чітко. Інтуїтивно вони розуміли, що участь в опорі має бути активною, але вагалися, як обґрунтувати це з біблійної точки зору. Більшість відповідей зводилося до того, що нам потрібно молитися, молитися і ще раз молитися. Відповіді начебто правильні, християнські, але з’являлося чітке розуміння, що в поточних обставинах ця відповідь неповна (до речі, для багатьох християн «буду молитися» — як колись для євреїв «корван», — дозволяє нічого не робити і при цьому виглядати духовним християнином). Дієва любов завжди стереотипно уявлялася у вигляді добрих справ і асоціювалася з матір'ю Терезою Калькутською, а любов з дерев'яним щитом і палицею в руках вибивалася за рамки стереотипів, відсилала до часів хрестоносців, таких люблених Гілбертом Честертоном, але дуже осуджуваних сучасними протестантами. Осуджуваних з огляду на віддаленість інших часів і звичаїв (хоч невеличкий поворот історії, наприклад, такий, як війна, змушує людей проявляти ті ж самі звичаї). Ще зовсім недавно в бесіді з американськими братами наші християни ставили їм цілком «правильне» запитання: «як це ваш президент, який називає себе християнином, міг віддавати наказ починати війну (в Афганістані, Іраку, Югославії...)? Схоже, його християнство носить номінальний характер». Сьогодні більшість християн в Україні так само «номінально» віруючі...

Правильні відповіді допомогло виробити і сформулювати розуміння того, що відбувається не боротьба між політичними угрупуваннями за сьогочасні інтереси, а боротьба між совковою, безбожною, по суті, ментальністю, що зі всіх сил тримається за життя, і новою... Що це, зрештою, боротьба між злом і добром. Персоніфікованим злом тут спершу виступав Віктор Янукович, а згодом естафету перейняв президент Росії Путін. При такому розкладі аполітичність для декого вже ставала гріхом. Згадалися основи, згадалося, з чого, власне, починався «протестантизм». З протесту. Боротьби. У тому числі політичної (між Ватиканом та німецькими князями), якої неможливо було уникнути в силу зрощеності релігійного і політичного, спаяності в суспільстві загалом і в індивідуумі зокрема. Ця спаяність виявилася реалією не тільки для середніх віків. Духовна війна пітьми і світла завжди проектується на всі сфери життя людини, і часом вона досягає загострення саме в політичній сфері. Як тоді, так і тепер засобом виступає і молитва, і перо, і меч (для кожної сфери — своя зброя). Згадався великий протестант Ульріх Цвінглі, який помер не в ліжку, а в битві при Каппель, де він був капеланом у війську свого кантону.

Коли переміг Майдан, і з країни втекли Янукович і його соратники, саме протестант Олександр Турчинов, затверджений головою Верховної Ради, став в.о. президента України. В інший час це було б почесно і славно, але саме в той момент безвладдя всередині країни та її безпорадності перед зовнішнім ворогом Турчинов і вся нова команда при кермі зуміли — при всій неоднозначності оцінок їх зусиль — вивести країну з політичного колапсу з найменшими втратами...

КРИМ (протестанти і патріотизм)

Якщо Майдан, хоч і почався з вини зовнішніх стосовно України факторів (тиск Москви з метою відмови від євроінтеграції) але був внутрішньою справою і стосувався внутрішніх проблем: соціальних стандартів, справедливих судів, корупції, реформ, перезавантаження влади та іншого, то анексія Криму була за своєю природою чимось іншим. Тут уже перевірявся, прокидався або взагалі народжувався патріотизм.

До протестантів України належать здебільшого віруючі, народжені в СРСР (ті, що не виїхали в 90-х за океан, оскільки «патріотизм» не був для них просто словом), частково — народжені там же, вони прийшли до церкви на початку 90-х (вони з розвалом «могутнього і великого» залишилися без Батьківщини, і не для всіх з них Україна стала Нею), частково — народжені в незалежній Україні. Якщо для останніх патріотизм наче природний, то для тих, хто ностальгував за чимось радянським, відчути себе українцем було складно. І саме «кримнаш» виявився силою, що породила масовий патріотизм в Україні. І тим сильніше відчувся ляпас, якого дав «брат» і гарант непорушності кордонів України. Звідси випливали змішані почуття обурення, болю і образи — спершу. І бажання дати відсіч — згодом.

Так, насамперед ти — християнин. А потім ти чоловік, чийсь товариш, батько, громадянин. Але від того, який ти християнин, залежатиме також те, яким ти будеш з усього перерахованого, у тому числі — громадянином. Не випадково ти народився в цей час на цій землі й відчуваєш свою причетність до людства в цілому і до цього народу зокрема. Апостол Павло здійснив три місіонерські подорожі Римською імперією, щоб привести до Христа якомога більше людей різних національностей, але тільки про своїх побратимів євреїв він сказав, що готовий заради них бути відкинутим від Христа. Неможливо полюбити світ не полюбивши свій народ, неможливо полюбити все людство не полюбивши окремо взятої людини. Приблизно такі й подібні до них думки дозволили сформувати і сформулювати ідею патріотизму, яка не суперечить букві й духові Біблії. Тим більше в обставинах, коли твоя країна не нападає, а обороняється, коли не твоя країна загарбує шматок чужої території, а у неї відбирають, користуючись лихоліттям, смутою і «пораненням».

АТО (протестанти і пацифізм)

Якщо Крим втратили дослівно без крові, то подальші події в двох східних областях України спричинили тисячі вбитих з усіх боків. У тому числі християн, у тому числі протестантів, включаючи служителів. Наприклад, 14 червня в Маріуполі від потрапляння в автомобіль снаряда сепаратистів загинув пастор церкви «Оновлення» Сергій Скоробогач, якого я знав особисто (він був також головою Ради Церков міста Маріуполя). Це була вже війна. І війна підняла ряд інших серйозних питань, зведених до одного: ставлення до зброї (з усім, що з того випливає). Перед тим, відкинувши аполітичність, перейшовши в табір патріотів і отримавши бонус у вигляді оборонної, справедливої війни, було цілком логічним прийти до думки про активну участь у захисті країни. Тепер для екіпірування були потрібні не дерев'яний щит і палиця, а бронежилет і автомат. Ось так плавно і безболісно одне перейшло в інше...

Рішення як чинити християнину стосовно зброї надавалося самому християнину. Його совість, його рішення, його відповідальність. Таке рішення було винесене всіма протестантськими братствами України. У баптистів цю думку озвучив і обґрунтував Сергій Санніков на конференції «Церква в умовах війни», що відбулася 20-21 листопада в Києві. Ставлення саме до зброї. Натискати на гачок чи ні? Але копаючи окопи, будуючи бліндажі, постачаючи армію продуктами та одягом і навіть просто перевівши 5 гривень з телефону ти робиш «все для фронту, все для перемоги». Сам не натискаєш на гачок, але схвалюєш дії того, хто робить це (хто робить замість тебе). Бореться за тебе і твою сім'ю. Сам не стріляєш, але всіляко допомагаєш і молишся за тих, хто робить це. Таким чином, цілком логічно назвати пацифізмом не просто відмову від застосування зброї, а й повну відмову й відсторонення від життя країни, коли ця країна перебуває у стані війни. Виявляється, пацифізм і соціальна активність — це поняття несумісні. Пацифізм у чистому вигляді більш відповідає толстовству і буддизму, ніж християнству, яке передбачає активну дію у всіх сферах життя суспільства з позиції світла і солі, що чинять позитивний вплив на людей. До речі, під час Великої вітчизняної війни протестанти Радянського Союзу, зокрема баптисти, брали активну участь у тій війні. Після перемоги керівництво баптистського Союзу на сторінках своєї періодики привітало братів і сестер з перемогою. У цьому привітанні є такі рядки: «На самому початку цієї жахливої війни ми звернулися до вас із нашим першим посланням, в якому закликали всіх вас до найсумліннішого виконання свого громадянського обов'язку як у лавах армії, на фронтах і полях битв, так і в тилу, на місцях своєї роботи. Тепер ми можемо сказати: Слава ГОСПОДУ! Наші брати і сестри виконали свій обов'язок так, як личить його виконувати християнам. Наші брати і сестри вклали чималий внесок у славну справу перемоги нашої Батьківщини. Багато з наших братів не повернуться у свої родини: вони віддали своє життя за добро і щастя рідної землі». («Братський вісник» №2, 1945)

На превеликий жаль (бідна наша мова) в Україні триває війна, і вона поставила християн у певні рамки. Ти або стаєш у ці рамки, або робиш вигляд, що нічого не відбувається. Вибір не великий. Але у всьому цьому важливий один нюанс. Все це має сенс і виправдання, коли твоя країна не агресор і окупант, а обороняється від агресора і окупанта. Церква в умовах якої війни? Оборонної чи загарбницької? І тут ми підходимо до найбільш болючого питання.

Міждержавні відносини (протестанти і протестанти)

Як би церковні функціонери не намагалися претендувати на якусь захмарність і духовність самої церкви як структури, церква (маю на увазі саме структуру, інститут, а не містичне тіло Христа) завжди була невід'ємною частиною суспільства, і вплив завжди був взаємним. За часів «холодної війни» церкви заходу і Радянського Союзу відрізнялися один від одного так, як відрізнялися один від одного самі політичні системи. Устрій і управління церквами (в цілому, в більшості випадків) як через кальку відповідали устрою та управлінню самих держав. Пастори в СРСР були схожі на диктаторів, а братські ради — на політбюро компартії. Якщо на свідомому рівні не ставити заслону, то вплив світської влади на духовну буде відчутним і видимим, але видимим не всім...

Історія знає багато випадків, коли церква (як структура, організація) виявлялася занадто слабкою, щоб проявляти опір зовнішньому тиску. Слабкими виявлялися люди, які взяли відповідальність за церкву. Легендарний пастор Річард Вурмбранд у книзі «Христос на єврейській вулиці» розповідає, що в ті похмурі часи, коли Румунія опинилася під окупацією Німеччини, Лютеранську церкву країни очолив чоловік, який проголосив, що у людства є три зразки досконалості: Ісус, Бетховен і Гітлер. Замість привітання «Хвала Ісусу» він запровадив у церкві інше вітання: «Хайль Гітлер!» За його ж керівництва у церквах стали зневажати євреїв...

Це було колись, це було з кимось. З нами такого ніколи не трапиться... (тут слід було б поставити знак питання).

Найбільш болючим, болісним і незрозумілим для баптистів і п'ятидесятників України виявилося питання ставлення до подій і ставлення до них самих з боку баптистських і п'ятидесятницьких союзів Росії. Можна було зрозуміти Путіна (наскільки можливо) і російських політиків. Можна було певною мірою зрозуміти людей мистецтва і простих громадян Росії, що повірили пропаганді, а тому підтримали політику свого президента, але як можна зрозуміти російських братів у Христі, які зробили це? І навряд чи справа тут у страху й інстинкті самозбереження, адже можна було відбутися або мовчанням, або загальними фразами про «мир у всьому світі». Так, як у цю гру на початку катаклізмів намагалося грати в баптистському братстві самої України «помірне» крило, на відміну від «яструбів» (д-р Михайло Черенков та ін.), які наполягають на конкретній і чіткій позиції.

Коли читаєш офіційні заяви або прослуховуєш інтерв'ю з керівниками російських братств — приходить думка про дежавю... 5-й номер «Братського вісника» журналу Всесоюзної Ради Євангельських християн-баптистів за 1946 рік починається привітанням Голові Ради Міністрів СРСР Йосипу Сталіну. «Всесоюзна Рада євангельських християн-баптистів щиро вітає Вас, улюбленого Вождя нашої славної соціалістичної Батьківщини, і весь уряд СРСР з 29-ю річницею Великої Жовтневої Революції. Євангельські християни-баптисти гаряче моляться про добробут і процвітання нашої країни і, натхненні любов'ю до Батьківщини, віддають всі свої сили на здійснення грандіозних завдань післявоєнного п'ятирічного плану. Нехай дарує Бог повну перемогу на всіх фронтах нашого мирного будівництва!» Далі стоять підписи голови Жидкова і генерального секретаря Карева.

А тепер уривок зі звернення до президента Російської Федерації делегатів 34 з'їзду РСЕХБ (травень 2014 року): «Висловлюємо Вам особливу подяку за те, що захист і зміцнення духовно-моральних цінностей, до яких належить традиційна сім'я, визначені Вами в одним із пріоритетних завдань» (це до розлученого Володимира Володимировича). «Ми високо цінуємо Ваш внесок у зміцнення громадянського миру і злагоди в російському суспільстві. Молимося про Вас, щоб Господь дав Вам сил і мужності залишатися вірним у боротьбі з проявом ксенофобії та збереженні міжконфесійного миру в Росії».

Коментувати звернення до Сталіна не варто, так писав і вітав кривавого диктатора офіціоз усіх християнських церков, але крім цього офіціозу в Радянському Союзі існувала потужна підпільна гнана, але не зломлена Церква. А сьогодні?

А ось уривок з привітання В.Путіну в день його народження від голови Російського Союзу Євангельських християн-баптистів Олексія Смирнова (7.10.2014): «Сердечно вітаю Вас з днем народження! Молюся, щоб Господь дав Вам мудрості і сил виконувати покладені на Вас обов'язки Президента Російської Федерації — країни, що відіграє одну з ключових ролей на світовій арені. Ви приймаєте найважливіші стратегічні рішення, від яких багато в чому залежить майбутнє всього людства. Євангельські християни-баптисти моляться про Вас невпинно, підносять молитви і прохання за земну Батьківщину, в якій Бог визначив жити, працювати і нести Благу вість». Так і кортить прокоментувати «великоімперську» риторику цього привітання.

Порівняємо цей стиль із написаним в іншу епоху (велику, за визначенням В.В.Путіна). «Голові Ради Народних Комісарів СРСР Йосипу Віссаріоновичу Сталіну. У великий і урочистий день остаточної славної перемоги над фашистською Німеччиною та її поплічниками — 9 травня 1945 року, Всесоюзна Рада євангельських християн і баптистів, що об'єднує мільйони віруючих, які постійно молилися за довгоочікувану перемогу, шле свої щирі і сердечні вітання великому вождю Йосипу Віссаріоновичу Сталіну і всьому нашому радянського Уряду і молить Бога про утвердження та встановленням мирного життя як у нашій любій країні СРСР, так і в усьому світі, і висловлює повну готовність брати найактивнішу участь в заліковуванні важких ран рідного російського народу, заподіяних жахливою війною». Далі — підписи голови Я.Жидкова, товаришів голови М.Голяева і М.Орлова, членів Ради та її секретаря А.Карева («Братський вісник» №2, 1945р.)

Звертатися до президента своєї країни з вітаннями — це нормально, але за умови, що твій президент, скажімо, Нельсон Мандела. Але після Грузії (2008 р.) та України (2014 р.) писати таке?! Радянський Союз був ізольованою від усього світу зоною, зі своєю ідеологією і пропагандою, коли весь світ говорив одне, в СРСР говорили інше. Весь світ говорив: «в Союзі віруючі зазнають утисків». У СРСР відповідали: «нічого подібного». І це ж підтверджував офіціоз церков. Сьогодні весь світ говорить: «Росія агресор», «Крим анексований». Росія відповідає: «нічого подібного, на Україні громадянська війна, а Крим, щоб не стати бандерівським, перейшов до нас сам». І це ж говорить офіціоз християнських церков...

 У тому ж «Братському віснику» за 1945 рік у звіті про подячні збори в Московській громаді на честь тієї самої Великої перемоги брат М. Орлов говорить одну цікаву думку: «Коли ми роздумуємо над тим, хто на нас напав, ми не можемо не здригатися. Якби на нас напали африканські дикуни, люди, які не знають вчення Христа, нам було б у сто крат легше ». Це теж коментувати не потрібно через явну аналогію з подіями між державою Росія і державою Україна.

Крім усього іншого, дивує словниковий запас, який використовують російські брати. Той самий набір з російських ЗМІ: державний переворот, південний схід (оскільки живу в Херсонській області, мені особливо дивно це чути), «кримнаш» та інше. Вся справа в телевізорі? Якщо так, то праві були колись брати, що забороняли дивитися телевізор під страхом відлучення від церкви. До речі про телевізор та інформацію. Сергій Ряховський — голова Російського Союзу християн віри євангельської — в інтерв'ю американському телеканалу «Імпакт ТБ» (травень 2014 року) відповідаючи на запитання ведучого Влада Скоця про те, чи вірить єпископ, що в Україні орудують бандерівці, почав давати занадто розлогу відповідь. Мовляв, російське телебачення дає суб'єктивну картину того, що відбувається, як і українські та європейські та американські ЗМІ, а потім, після повторного питання ведучого дати конкретну відповідь, сказав, що як і Хома, він повинен сам все побачити, а зараз нічого конкретно сказати не може, оскільки давно не був в Україні. Цілком розумні слова, як для інтелігентної, думаючої людини, яка не хоче потрапити в полон державної пропаганди, але не для єпископа. Єпископ, на відміну від інших людей, має один привілей (крім інших) — звернутися до своїх братів і сестер, які живуть в Україні — починаючи від єпископів, номери телефонів яких напевно у нього є — щоб від них дізнатися наближену до об'єктивності картину. Зателефонуй і дізнайся — на те й дане нам братство (крім усього іншого). Якщо довіряєш, принаймні, довіряєш більше, ніж державним ЗМІ. Якщо відчуваєш загальну інтеграцію в Одне Тіло.

А була ж спроба єпископів і лідерів церков Росії та України зібратися разом, щоб з'ясувати позиції один одного, поговорити особисто, разом помолитися до Отця. Брати зібралися 9-11 квітня на нейтральній території в Єрусалимі, поговорили, і все... Спільна заява так і не з’явилася. Перший єпископ Всеукраїнського Союзу церков християн віри євангельської Михайло Паночко після приїзду зі столиці Ізраїля вельми емоційно відреагував на настрої російських братів словами «братнім духом і не пахне». Йому дуже не сподобалося, що російські брати уникають слів «агресія», «анексія» і подібних. Може, Михайло Степанович і перегнув палицю, може й слід було висловитися дипломатичніше, але його можна цілковито зрозуміти. Жахливо, коли агресію й окупацію здійснює найближчий брат по крові, культурі та всьому іншому, але ще жахливіше, коли брат у Христі виявляється на боці цього «брата». Заради справедливості слід відзначити, що не всі російські протестанти вважають Володимира Володимировича благочинцем для нації, та й серед них небагато таких, що наважуються відкрито давати свою оцінку. Один з таких небагатьох — пастор, екс-голова РСЕХБ Юрій Сипко не один раз висловлювався на підтримку України, використовуючи при цьому не просто загальні фрази, а називаючи речі своїми іменами: «Не дай Бог, щоб мої брати в Росії подумали, що я підтримую захоплення Криму і війну в Україні»; «Антиукраїнська пропаганда, розв'язана російськими ЗМІ, є гріхом проти народу, проти істини, проти Бога» («Библейка.блог», 5 червня 2014 року). Шкода, що такі шановані в Україні пастори в самій Росії стають опозиціонерами не тільки до державної влади, а й церковної. І в опозицію їх приводить політичне питання...

Висновок (протестанти і майбутнє)

Як би комусь цього не хотілося, але процес змін в Україні є незворотнім. Війна крім смертей, руїни, горя і сліз розкрила в людях найкращі якості — героїзм і самовідданість. Війна породила величезний сплеск патріотизму, волонтерський рух, служіння капеланів. Але все це не може служити самоціллю, а лише засобом. Мета — це мир і добробут наш і наших дітей. Всіх українців, росіян, татар, євреїв... Для досягнення цих короткотермінових цілей, цілей, пов'язаних із земним життям, протестанти всієї України єдині. Є віра і не покидає надія, що цей мир незабаром буде досягнутий. Але кожен у міру своїх сил, здібностей і можливостей повинен внести свій внесок у загальну справу. І нехай допоможе в цьому нам усім Господь!

Система Orphus
Рейтинг
0
2
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 17 листопада 2017, 20:00

      Поглянув, але НІЧОГО, на жаль, не побачив...

    • velovs@ukr.net | 17 листопада 2017, 19:27

      Як наголоджується в Слові Божому, диявол - злобний брехун і наклепник та батько всілякої лжі. Так що, як виглядає, всі ці облудно-наклепницькі медіа-чинники УПЦ МП та, загалом, їхні

    • В. Ясеневий | 17 листопада 2017, 19:24

      Вибачте, будь ласка, панове , але поглянте, на постать Владики Юліана ,хіба це не ОБРАЗ мужнього, сильнього , вольового і, заради УКРАЇНИ і бідного - пребідного народу,- мужнього ЗАХИСНИКА

    • velovs@ukr.net | 17 листопада 2017, 19:08

      "Але ви бережіться ЗАКЛЯТОГО, щоб і самим не піддатися ЗАКЛЯТТЮ, якщо візьмете що-небудь із ЗАКЛЯТОГО..." (Нав.6:17). Ось ці горе-"чорні археологи" шукали ЗАКЛЯТІ

    • velovs@ukr.net | 17 листопада 2017, 15:20

      Р. S. До речі, отаке офіційне - ПОДВІЙНЕ відзначення в Україні Різдва Христового, як відчувається, матиме і певний ПРОРОЧИЙ сенс. Свого часу, коли на теренах Русі-України офіційно утвердилася

    Популярні статті місяця