Святкування дня Хрещення Київської Русі: нові реалії – нова традиція

10 вересня 2013, 14:39 | Аналітика | 1 |   | Код для блогу |  | 

Андрій ЮРАШ

Щорічне відзначення чергової річниці Хрещення Київської Русі, формально прив’язане до дня пам’яті хрестителя давньоруської держави – рівноапостольного князя Володимира Великого, себто до 28-го липня, впродовж останніх десяти-п’ятнадцяти років стало одним з обов’язкових атрибутів і символів сучасної духовно-релігійної ситуації та обставин, які як прямо, так і опосередковано впливають на розвиток міжконфесійних відносин у незалежній Україні.

Констатуючи таку гіпертрофовану суспільну увагу до цього елементу новітньої духовної традиції українців, на наш погляд, слід чітко усвідомлювати одну важливу обставину: у відзначенні щорічних днів Хрещення Київської Русі і в організації особливих урочистостей з нагоди всіх «напівкруглих» (1025-ї річниці цьогоріч) чи з «далеким натяком на округлість» (як до прикладу, 1010-річчя 1998-го року чи 1020-річчя у 2008-му році) дат особливу зацікавленість завжди проявляла держава, яка де-факто була головним не просто організатором, але й часто – ініціатором згаданих вище комплексних святкувань. З цього приводу варто згадати хоча б те, яку роль зіграв Секретаріат Президента Віктора Ющенка у святкуваннях 2008-го року, чи ангажованість держави на всіх рівнях (президентському – у першу чергу) до цьогорічних відзначень.

Фактично виглядає, що, ініціюючи загальнонаціональний рівень святкувань та різнобічно їм сприяючи, держава у кожному випадку переслідувала свої власні утилітарні речі. Наприклад, для Віктора Ющенка проведені у липні 2008 року святкування, в рамках яких мала начебто бути реалізованою ідея визнання канонічного статусу незалежного українського Православ’я з боку Вселенського (Константинопольського) патріархату, мали стати «рятівним колом» напередодні січневих президентських виборів 2010 року.

Так само і цьогоріч президентська команда Віктора Януковича шукала вагомі аргументи для власної легітимізації (у духовно-релігійній площині зокрема), беручи надактивну участь в організації урочистостей. Будь-які з таких аргументів не можуть бути зайвими для сьогочасної владної еліти, яка прагне мобілізовувати існуючу та паралельно розширювати суспільну базу власної підтримки, що так потрібна Президенту та цілій виконавчій владі як у контексті її євроінтеграційних планів, так і в сенсі підготовки наступної президентської кампанії, що реально вже перетнула стартову лінію. Саме цими мотивами, а також об’єктивним і вже два роки беззаперечно простежуваним на всіх рівнях прагненням відшукувати більш адекватні та мобілізуючі для всіх прошарків українського суспільства концепти і моделі державної політики можна пояснити принципово нові підходи Української держави до вибудовування своїх стосунків із релігійними організаціями, які були продемонстровані у рамках минулих святкувань зокрема.

Маємо на увазі кілька промовистих фактів, які чомусь залишилися непоміченими більшістю аналітиків, що осмислювали результати липнево-серпневих урочистостей з нагоди 1025-річчя Хрещення Київської Русі: якщо раніше в рамках будь-яких державних акцій, що мали свою дотичність до церковно-релігійної сфери, урядовці і сам Віктор Янукович однозначно були зорієнтовані на співпрацю лише з однією церковною структурою (Українською Православною Церквою Московського Патріархату), то тепер держава засвідчила своє прагнення відійти від колишньої традиції «одновекторності».

З цього приводу варто лише згадати, скільки зусиль державні чиновники, які відповідають за релігійне питання, витратили для того, аби не просто мінімізувати, але й цілком гармонізувати з українськими реаліями ту схему проведення урочистостей, яку пропагував і прагнув зреалізувати в якості безальтернативних глава Російської Православної Церкви Патріарх Кирил. Він за кілька місяців до планованих у Києві святкувань безапеляційно заявив, що не візьме участь у жодній акції, до якої буде залучено главу УПЦ Київського Патріархату Патріарха Філарета.

Розуміючи, що втілення у життя цієї ідеї призведе якщо не до поглиблення існуючої конфліктності, то, як мінімум, до виникнення очевидного напруження у суспільстві, українське керівництво було змушене запропонувати власну схему проведення урочистостей, яка б передбачала участь усіх глав основних релігійних об’єднань України у запропонованих державних акціях (відкриття виставки шедеврів з українських музеїв в «Мистецькому арсеналі» та проведення святкової академії у палаці культури «Україна»). Задля повноцінного здійснення цього задуму згадані вище заходи було проведено за день до приїзду в Україну московського гостя.

Продемонстрований керівництвом України прагматизм і реалізм (одночасно з традиційним виявом поваги до глави Московського Патріархату, вірним якого публічно визнає себе український Президент і абсолютна більшість сучасного українського політичного істеблішменту), засвідчений у рамках святкувань Дня Хрещення Київської Русі, отримали свій розвиток і навіть чергове підтвердження у рамках чергової симптоматично важливої події, що мала відповідний вияв і в релігійній площині: маємо на увазі відзначення 22-ї річниці незалежності України 24 серпня 2013 року. Тоді вперше за період президентства Віктора Януковича для проведення релігійної складової свята за участі чинного президента на святковий молебень на Володимирській гірці було запрошено очільників усіх основних релігійних груп. До того часу церковно-релігійна складова усіх подібних загальнонаціональних урочистостей була обмежена заходами виключно у Києво-Печерській лаврі за участі духівництва лише УПЦ (МП).

Констатована нами показова зміна, принаймні, у зовнішній артикуляції принципів релігійної політики держави відображає складніші, глибші процеси поступової, але неухильної трансформації самих принципів, що стають усе більш відповідними до реалій релігійного життя у країні та потреб консолідації суспільства.

Підготовка та проведення святкувань 1025-річчя Хрещення Київської Русі не лише у цьому сенсі засвідчили симптоматичні тенденції. Несподівано цікавим і з очевидними елементами, які мали б підкреслити самостійність Української Православної Церкви по відношенню до її московських зверхників, виявилася організація святкувань, запропонована керівництвом УПЦ (МП). Реагуючи на започаткування Патріархом Кирилом нової схеми святкувань, відправною точкою яких стали богослужіння у Москві 24 липня, (протягом останніх років була випрацювана традиція, що передбачала локалізацію всіх урочистостей у Києві), Київська митрополія зі свого боку влаштувала паралельні служіння того ж 24-го липня (освячення нижнього Андрієво-Володимирського храму майбутнього кафедрального собору у Києві), підкреслюючи цим паралелізм і самостійність української системи урочистостей, для яких, мовляв, приїзд московського зверхника і чільників інших православних церков є лише однією з ланок загального стрункого ланцюга: власні загальноцерковні акції – участь у державних заходах – служіння у Києві за участю православних першоієрархів – урочистості єпархіального рівня.

Апогеєм же цієї тенденції, що на всіх рівнях мала б підкреслювати самостійність УПЦ (МП) (наприклад, постійне титулування митрополита Володимира на всіх офіційних церковних сайтах як «Предстоятеля» та підкреслення факту співслужіння «двох предстоятелів», себто Патріарха Кирила та Митрополита Володимира) та її здатність вдаватися до незалежних кроків, став, звісно, широко обговорений на всіх рівнях «поцілунок любові» між главами УПЦ (МП) та УПЦ КП. Навряд чи цей крок можна уважати річчю зрежисерованою чи заздалегідь підготовленою. Однак беззаперечно її слід визнати за ситуативне, але глибоке і підсвідоме віддзеркалення того внутрішнього стану і присутнього в українському суспільстві потягу до знаходження порозуміння, чого, беззаперечно, не розуміють і до чого прагнуть не допустити зовнішні зверхники, для яких збереження внутріщньоукраїнських суперечностей є гарантом консервування власних впливів.

Зауваживши присутність оригінальних компонентів у цьогорічних стратегіях влаштування урочистостей з боку Української держави та УПЦ (МП), а також констатуючи стабільність підходів до участі у відзначенні свята Хрещення УПЦ Київського Патріархату (вже багато років тому її урочистості переросли рівень альтернативних і стали де-факто найчисельнішим і неформальним виявом святкових настроїв у Києві, що цьогоріч навіть знайшло відображення у новій лінії репрезентації святкувань на Першому загальнонаціональному каналі, який у прямому ефірі показував Богослужіння з Володимирського собору, а служіння з Києво-Печерської лаври за участю Патріарха Кирила показав у записі і у скороченому варіанті) та УАПЦ (локальні, нечисельні та без будь-якої організаційно-медіальної підтримки урочистості цієї Церкви залишаються практично непомітними у загальноукраїнському масштабі), слід детальніше зупинитися на тій моделі, яка була запропонована Українською Греко-Католицькою Церквою.

Уникаючи ролі другорядного чи малопомітного учасника святкувань, що вже традиційно відбуваються у Києві 27-28 липня за суперницького лідерства двох чільних православних Церков, УГКЦ свідомо пішла на влаштування урочистостей з нагоди Дня Хрещення, які б були розведені у часі з тими заходами, в яких об’єктивне очолення зберігалося за іншими релігійними організаціями. Це рішення глава УГКЦ аргументував, серед іншого, ще й давньою традицією відзначення пам’ятних подій, пов’язаних із Хрещенням Русі, 14 серпня, у день свята Походження Чесних і Животворчих Древ Господніх та братів Маккавейських. Щоправда, цей первісний задум був також змінений і урочистості було приурочено до свята Преображення Господнього та злучено з довгоочікуваним посвяченням кафедрального храму Воскресіння Христового у Києві.

Але таке поєднання двох важливих і симптоматичних подій призвело до того, що цілком об’єктивно риторика і загальне звучання однієї події зумовили зменшення ваги і резонансу від іншої події: у нашому випадку посвячення новозбудованого головного в Україні храму відсунуло на другий план будь-які смисли, у тому числі й дискурс Хрещення, про який вже згадували як фонову обставину на тлі різнорідних міркувань про винятково важливі і навіть вражаючі досягнення УГКЦ, у тому числі й вихід на фінальну стадію спорудження осідку глави Церкви у столиці держави. Це організаційне досягнення є критично важливим, навіть необхідним на шляху неухильного просування Церкви до здобуття патріаршого ступеня та виходу на загальноукраїнські обрії в організації всіх рівнів служіння.

Таким чином можна констатувати, що цьогорічне відзначення чергової річниці Хрещення Київської Русі поряд зі зрозумілим формалістично-статистичним його змістом (чергова віха у рамках утвердження однієї з новітніх традицій релігійної сфери) продемонструвало українському суспільству ще й нові, очікувані більшістю суспільного загалу меседжі, які дають підстави сподіватися, що у контексті реалістичнішої та зорієнтованої на визнання плюралістичних обставин політики теперішньої влади можна сподіватися, що, по-перше, пропоновані окремими радикальними колами у перші місяці перебування при владі Віктора Януковича плани насильницького переформатування релігійної карти України остаточно залишилися у минулому, а по-друге, ідеї реалізації прав і сприяння  усім конфесійним групам в сенсі вирішення їхніх стратегічних устремлінь (наприклад, канонічного затвердження здобутого УПЦ (МП) рівня самостійності, об’єднання більшості православних віруючих на засадах сутнісної, а не формальної помісності чи сприяння УГКЦ на її шляху до визнання патріархального статусу з боку Апостольської Столиці) можуть знайти підтримку і розуміння з боку чільників держави.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Ігор Мицько | 10 вересня 2013, 16:08
    Коментувати коментар

    Не знаю, як там "рятівне коло" для єдиного Українського Президента, але такий солідний політолог мав би писати замість "Київська Русь"- "Київська держава", "давньоруський" - "давньоукраїнський".

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • Грицько | 15 березня 2017, 10:58

    це на мові військових це називається : збройний конфлікт низької інтенсивності. Війна - це велика Вітчизняна війна, 1-ша світова війна, вітчизняна війна 1812 р. і т.д. война — это крайняя, наиболее

  • Грицько | 15 березня 2017, 10:27

    'Але так уже повелося в православному світі: якщо є національна держава , рано чи пізно з'являється національна незалежна Церква" зараз на всеправославному рывны іде діалог з приводу одержання

  • Стефан | 13 березня 2017, 23:30

    Самостоятельность Украинской Церкви - естественное состояние, свободное от влияния коммунистических кураторов, травящих уже 100 лет православных и одобряющих вооружённое сопротивление сепаратистов,

  • Николай Григорьев | 10 березня 2017, 22:19

    Полный текст комментариев размещен под 16 частью этого Цикла Александра Андрущенко

  • Николай Григорьев | 10 березня 2017, 22:19

    Полный текст комментариев размещен под 16 частью этого Цикла Александра Андрущенко.

Популярні статті місяця