Релігійна свобода vs. право належати до релігійної більшості

Ad fontes

Парадокс

За іронією долі, четвертий український президент, якого важко назвати симпатиком чи послідовником свого попередника, хронологічно та фактично багато в чому повторює кроки Віктора Ющенка щодо реформування національного законодавства про свободу совісті[1]. Не менш символічно, що, як і п’ять років тому, президентська ініціатива ухвалити нову редакцію Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» консолідувала провідників основних українських церков у несприйнятті та неприйнятті самої ідеї внесення будь-яких суттєвих змін до чинного законодавства, що регулює взаємини держави та релігійних спільнот.

Чи вдасться президентові-автократу просунутися в реформуванні законодавства про свободу віросповідання далі за своїх політичних опонентів – «демократів», які за п’ять років перебування у владі так і не спромоглися на більше, ніж затвердження планів, надання доручень та декларування намірів «розробити та ухвалити нову редакцію Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”» в угодах та проектах угод про створення коаліцій демократичних сил, покаже час. Для нас цікаво спробувати відповісти на інше, на перший погляд парадоксальне питання: чи можна (і чи варто) впроваджувати у національне законодавство європейські стандарти релігійної свободи всупереч волі релігійної спільноти чи точніше – всупереч бажанню релігійних чільників, що репрезентують абсолютну більшість релігійних організацій країни?

Історія питання

Чинний на сьогодні Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації»[2] був прийнятий ще Верховною Радою УРСР 23 квітня 1991 року. Відтоді до його тексту дев’ять разів вносились точкові зміни, що залишили незмінною структуру та філософію закону, причому після 1996 року[3] Закон змінювався лише двічі. Загальну оцінку цьому законодавчому акту в 2005 році дали співдоповідачки моніторингового Комітету ПАРЄ у своєму Пояснювальному меморандумі до Резолюції Ради Європи № 1466 (2005): «доволі прогресивний на час прийняття, наразі Закон [«Про свободу совісті…»] потребує суттєвого перегляду»[4].

Головними недоліками Закону, на думку п. Ренате Вольвенд та Ганне Северинсен, з погляду європейських стандартів є:

1) обмеженість форм, в яких Закон дозволяє створювати релігійні організації;

2) вимога мати щонайменше 10 засновників для державної реєстрації релігійної організації, що є конечною для отримання статусу юридичної особи, у той час як для реєстрації громадських об’єднань достатньо трьох;

3) Закон не передбачає можливості утворення відокремлених структурних підрозділів (філій та представництв) релігійних організацій;

4) Закон не передбачає можливості одержати статус юридичної особи для релігійних об’єднань (якими, приміром, є УПЦ, УГКЦ, Українська Лютеранська Церква, Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн баптистів, Товариство свідомості Кришни тощо);

5) Закон дискримінує іноземців та осіб без громадянства;

6) Законові бракує однозначності щодо того, які типи релігійних організації належить реєструвати Державному органові у справах релігій, а які – місцевим державним адміністраціям;

7) Закон містить низку інших двозначних положень, що залишають надто велику дискрецію виконавчим органам.[5]

П’ятого жовтня 2005 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила Резолюцію № 1466 (2005) «Про виконання Україною обов’язків та зобов’язань». Вже за кілька місяців, 20 січня 2006 року, Президент Выктор Ющенко затверджує своїм указом[6] План заходів з виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, один з підпунктів якого зобов’язував Мінюст до 01.09.2006 «подати в установленому порядку Кабінету Міністрів України для наступного внесення на розгляд Верховної Ради України нову редакцію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»[7].

Мінюст, який тоді очолював Сергій Головатий, утворив спеціальну робочу групу з підготовки законопроекту, до складу якої увійшли представники провідних церков, академічної спільноти та незалежні експерти[8]. Влітку 2006 року законопроект, який підготували фахівці (зауважу, що Мінюст тоді обмежився організаційною функцією, не нав’язуючи членам робочої групи свою позицію, а навпаки – лише сприяючи досягненню компромісу) був надісланий для оцінки Венеціанській Комісії. Остання у співпраці з Бюро демократичних інституцій та прав людини ОБСЄ підготувала спільний висновок щодо законопроекту[9]. В цілому провідні конституціоналісти Європи погодились, що «проект закону можна розглядати як ліберальні та сприятливі [законодавчі] рамки для реалізації релігійної свободи»[10]. Воднораз висновок містив чимало конкретних зауваг та рекомендацій, покликаних покращити якість законопроекту.

Робоча група, що збиралась кілька разів восени 2006 року, врахувала більшість побажань Венеціанської Комісії, після чого документ був винесений на громадське обговорення. Саме тоді, наприкінці 2006 року, з ініціативи УПЦ-КП[11] Всеукраїнська Рада церков та релігійних організацій (ВРЦіРО) вперше сформулювала свою позицію щодо законопроекту. Ця позиція, по суті, зводилась до двох пунктів: 1) до того, як приймати нову редакцію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ВРЦіРО закликала політичний провід держави схвалити Концепцію державно-конфесійних відносин, проект якої був напрацьований 2003 року за участі Центру Разумкова[12]; 2) слід утриматися від поспішного внесення змін до базового закону в сфері релігійної свободи, а натомість «продовжити консультації щодо доопрацювання» законопроекту[13].

Оскільки Президент Ющенко та його секретаріат були вельми чутливими до побажань релігійних чільників, відтоді справу реформування законодавства про свободу віросповідання відклали на безрік. Тобто відповідний пункт Плану дій, затвердженого президентським Указом № 39/2006, ніхто не скасовував і формального обов’язку виконувати доручення глави держави ніхто не відміняв, але (як це часто траплялося у часи Ющенкового правління) виконувати указ також ніхто нікого не силував.

Щоправда у 2009 та 2010 роках Держкомнацрелігій, вірогідно на виконання національних програм з підготовки України до членства в НАТО[14], неодноразово повертався до «тюнінгу» законопроекту 2006 року, але спромігся офіційно внести цей документ на розгляд Кабміну лише після зміни політичного проводу країни, а саме 24 листопада 2010 року. Тим часом Європейський суд з прав людини в липні 2007 року ухвалив рішення у справі Свято-Михайлівська парафія проти України[15], в якому не лише цитував опінію співдоповідачок Моніторингового комітету ПАРЄ про вади українського законодавства у сфері свободи віросповідання[16], а й самостійно дійшов висновку, що «брак гарантій проти свавільних рішень органів реєстрації не був виправлений національними судами, оскільки відсутність узгодженості та передбачуваності законодавства не дозволяла їм дійти інших висновків у справі»[17].

На відміну від позиції Моніторингового комітету ПАРЄ, зафіксованої в Пояснювальному меморандумі Ганне Северинсен та Ренате Вольвенд 2005 року, рішення Страсбурзької Феміди (у світлі Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини») є обов’язковими до виконання на території України. Ба більше, згідно зі ст. 13-15 названого Закону, програвши справу Свято-Михайлівській парафії, український уряд мав би щонайменше розробити та подати на розгляд парламентові законопроект, спрямований на виправлення недоліків чинного Закону «Про свободу совісті…», які зазнали критики з боку ЄСПЛ та, на думку страсбурзьких суддів, безпосередньо спричинили порушення Конвенції.

Повторюся, немає нічого дивного в тому, що від часу видання президентського Указу № 39/2006 і до завершення каденції третього українського президента, нова редакція Закону «Про свободу совісті…» не лише не була ухвалена чи бодай просто внесена на розгляд парламенту – її навіть жодного разу не обговорював Кабінет Міністрів, оскільки законопроектові впродовж чотирьох років так і не судилося бути формально внесеним на урядовий розгляд. Що вдієш, якщо весь цей час українська влада нагадувала дивний мікс євангельського розслабленого та одержимого водночас…

За іронією долі, справа зрушила з мертвого місця вже після приходу до влади Януковича. Як було зазначено вище, 24 листопада 2010 року Держкомнацрелігій офіційно вніс на розгляд Кабінету Міністрів законопроект «Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”»[18]. Попри низку модифікацій, цей документ зберігає структуру та майже всі принципові підходи законопроекту 2006 року. Щодо рекомендацій Венеціанської Комісії, то частина з них була врахована під час доопрацювання редакції 2006 року[19], воднораз окремі новели 2010 року майже напевно б викликали додаткову критику європейських експертів[20].

Позиція ВРЦіРО виявилась цілком передбачуваною: ще на початку листопада 2010 року Рада у зверненні до політичного проводу держави наполягала на тому, що «таке важливе питання, як оновлення законодавства про свободу совісті, не повинно розглядатись поспіхом та в наявних умовах трансформації політичного устрою» і закликала Президента «зняти з контролю виконання того пункту доручення Президента України, яким до 1 грудня 2010 року від Уряду вимагається розробити та внести на розгляд Парламенту нової редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”»[21]. Також церковні лідери прогнозовано закликали главу держави у ближчій перспективі зосередитись на ухваленні Концепції державно-конфесійних відносин.

Наприкінці 2010 року глава держави не дослухався релігійних провідників. Дванадцятого січня 2011 року побачив світ президентський Указ № 24/2011, що затверджував План дій з виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи. Переважно це План з реалізації невиконаних заходів аналогічного Ющенкового документа початку 2006 року. Природно, що до Плану–2011 перекочував і пункт про розробку нової редакції Закону «Про свободу совісті…»[22]. Щоправда термін подачі законопроекту до Кабміну – 1 лютого 2011 року – одразу виглядав малореалістичним.

Рішучі дії Президента змусили релігійних лідерів активізувати свої зусилля. Вісім українських церков звернулися до Мінкультури, до якого в результаті адмінреформи перейшли повноваження з «формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері релігії»[23], із вимогою провести громадські слухання законопроекту[24]. В результаті відповідальні за підготовку законопроекту представники влади зустрілися з членами ВРЦіРО та пообіцяли створити спеціальну робочу групу з підготовки законопроекту[25], перше засідання якої відбулося 16 березня 2011[26].

Навесні цього року глава держави зробив перший крок назустріч побажанням релігійних лідерів. Так, у цьогорічному посланні до Верховної Ради України Президент врахував бажання ВРЦіРО схвалити насамперед Концепцію державно-конфесійних відносин, і вже із врахуванням її положень доопрацювати нову редакцію Закону «Про свободу совісті…»[27]. Втім, компромісом назвати це важко, оскільки засадничий конфлікт між наміром влади реформувати національне законодавство про свободу віросповідання відповідно до порад ПАРЄ та відвертою нехіттю релігійних лідерів до скільки-будь суттєвої зміни законодавчого status quo наразі не усунуто. Попри неодноразові заклики ВРЦіРО зняти з порядку денного питання підготовки та прийняття нової редакції базового закону в сфері свободи віросповідання[28], глава держави ані в щорічному посланні до парламенту, ані під час зустрічі з ВРЦіРО 21 квітня 2011 року не відмовився від ідеї суттєво оновити чинну редакцію Закону «Про свободу совісті…»[29].

Чи вдасться четвертому українському президентові досягти більшого, ніж його попередникові, у справі приведення національного законодавства про свободу релігії у відповідність до стандартів Ради Європи, покаже час. А ми, коротко розповівши історію питання, повернемось до проблеми, сформульованої на початку цієї статті: чи не є нав’язування релігійній спільноті України (що начебто за означенням є найбільш зацікавленим суб’єктом релігійної свободи) європейських стандартів свободи віросповідання сontradictio in adjecto? Можливо, Рада Європи, яка в особі Європейського суду з прав людини нещодавно мусила публічно визнати, що погарячкувала, спробувавши заборонити розміщення розп’ять у публічних школах Італії[30], має також переглянути свою позицію щодо законодавчих рамок реалізації релігійної свободи в Україні?

Церква і права людини

Аби відповісти на порушені питання, потрібно згадати історію розвитку та філософію прав людини загалом і права на свободу совісті зокрема. Насамперед маємо пам’ятати, що у підвалинах філософії прав людини лежить право бути інакшим, а отже насамперед право тих, хто належить до меншості, а не до більшості. Можна стверджувати, що засаднича ідея прав людини – гарантувати захист представників меншості від диктату чи свавілля панівної більшості.

На жаль, історично небагато церков можуть похвалитися причетністю до становлення та розвитку філософії, що сповідувала наявність у кожного людського індивіда невідчужуваних, належних йому/їй від народження прав[31]. Цю філософію сформулювали та розвинули гуманісти і просвітники, частина з яких, як-от приміром Руссо, були налаштовані щодо офіційної церкви доволі скептично.

Та наразі немає потреби у переказі тривалої та непростої історії стосунків офіційних церков із «секулярною релігією» прав людини та засадничих свобод. Дозволимо собі хіба що ще раз повторити: притаманна церквам претензія на «володіння» абсолютною істиною апріорі, на рівні ціннісної системи координат, неминуче входить у конфлікт з ліберальним релятивізмом філософії прав людини. Врешті-решт, історично церкви визнали принцип релігійної толерантності та змирилися з поліконфесійністю сучасних суспільств не так через перегляд власного світогляду, як через експериментально (великою кров’ю різноманітних «єретиків» та «схизматиків») доведену неможливість побутувати ідеальну теократію в історичних умовах[32].

Історії складних, часом відверто ворожих стосунків релігійного світосприйняття та ідеології прав людини не можна забувати, оскільки досвід більш як півстолітнього панування на наших теренах агресивного атеїзму підсвідомо провокує нас сприймати сам факт наявності в сучасній Україні десятків конфесій та свободи участі у богослужіннях будь-якої з них як незаперечний факт релігійної свободи. Втім право належати до релігійної (чи нерелігійної) більшості не вичерпує всю глибину права на свободу віросповідання. Релігійна свобода стане доконаним фактом в Україні лише тоді, коли будуть повною мірою захищені права релігійних меншин та спільнот, що перебувають на релігійному маргінесі.

Водночас деякі ознаки того, що «релігійним мажорітаріям», об’єднаним у Всеукраїнську раду церков та релігійних організацій[33], щонайменше байдужі права релігійних мінорітаріїв, лежать на поверхні. Приміром, домінівні конфесії зустріли в багнети рекомендацію Ради Європи зменшити мінімально потрібну кількість засновників релігійних організацій, аби привести її у відповідність до мінімальної кількості засновників нерелігійних об’єднань громадян[34]. Така позиція РЄ ґрунтується на усталеній практиці ЄСПЛ, який розглядає релігійні та нерелігійні НУО як різні форми реалізації того самого права на об’єднання з іншими особами, що його гарантує стаття 10 Європейської Конвенції з прав людини[35]. Тому важко пояснити згуртовану опозицію членів ВРЦіРО до цілком логічної рекомендації Ради Європи чимось іншим, окрім прихованого (а тому ніколи чітко не артикульованого) бажання ускладнити життя представникам «екзотичних» релігій, яким насправді подеколи важко знайти в одній місцевості 10 одновірців для реєстрації релігійної громади.

Не менше питань викликає байдужість українських церков до проблеми осіб, що відмовляються від військової служби з морально-етичних чи світоглядних міркувань, якщо такі міркування не пов’язані з належністю до чітко визначених конфесій. До сьогодні Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» містить лише одну підставу для законної відмови брати в руки зброю: виконання військового обов’язку має суперечити релігійним переконанням «відмовника»[36]. Але оскільки «релігійні переконання» поняття доволі розмите, Закон встановлює, що легітимний «відмовник» повинен належати «до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю»[37]. Аби не виникало сумнів, які релігійні організації допускають користування зброєю, а які ні, український уряд затвердив та час від часу переглядає перелік таких організацій[38]. Наразі цей перелік налічує лише 10 релігійних об’єднань. Спроба узаконити нерелігійний пацифістичний світогляд як підставу для легітимної відмови проходити військову службу зі зброєю в руках, зроблена у законопроекті 2006 року, не знайшла підтримки релігійних лідерів і зникла з редакції 2010 року[39].

Активна (і слід визнати природна) опозиція до розширення прав ЛГБТ-спільноти[40] в Україні, що об’єднала традиційні церкви[41], – ще один яскравий приклад того, що релігійний світогляд та ідеологія прав людини (принаймні як її розуміє Рада Європи) не завжди можуть бодай безконфліктно співіснувати.

Висновок з наведеного вище побіжного аналізу співвідношення світоглядних «систем координат» релігії та ідеології прав людини зробити не важко: релігійна свобода – це не лише те, чого прагнуть чи що влаштовує «релігійних мажоритаріїв», які «репрезентують більш як 90% релігійної мережі України», – це також і, можливо, насамперед права тих 5–10%, хто з тих чи тих причин не належить до релігійного мейнстріму України[42]. Цікаво, що ці теоретичні висновки знаходять своє часткове підтвердження в українській судовій практиці.

Судова практика як аргумент на користь законодавчої реформи

Сподіваюсь, не викличе заперечень твердження, що «якісне» законодавство має залишати щонайменше можливостей для різночитань сторонам, які його застосовують. Чим «прозоріше», однозначніше та послідовніше закон, тим він якісніший, технічно кращий. І навпаки, недостатньо чітко сформульовані чи суперечливі норми законодавства, а також законодавчі прогалини породжують численні різночитання, суперечки і як наслідок – лавину судових справ.

Статистика свідчить, що щороку сотні релігійних організацій є сторонами суперечок, які їм не вдається розв’язати полюбовно і які через це стають предметом судового розгляду. Єдиний державний реєстр судових рішень (ЄДРСР)[43] хоча і не дозволяє відтворити вичерпну картину всіх «релігійних» справ, дає можливість оцінити масштаб участі релігійних організацій у судових процесах. Так, автор нарахував протягом 2007–2010 років щонайменше 560 справ, в яких позивачами чи відповідачами виступали релігійні спільноти і в яких сторони та/чи суд посилалися на норми Закону «Про свободу совісті…».

Незалежна оцінка частки судових рішень, які реально потрапляють до ЄДРСР, свідчить, що у 2009 році така частка не перевищувала однієї п’ятої[44]. Отже, можна приблизно підрахувати, що у 2007-2010 роках українські суди розглянули від 2500 до 3000 справ за участі релігійних спільнот. Якщо пригадаємо, що на сьогодні в Україні зареєстровано близько 34 000 релігійних організацій[45], то виходить, що протягом чотирьох років в середньому майже кожна десята релігійна організація була стороною у судових процесах. Враховуючи, що релігійні спільноти за означенням начебто не повинні бути запеклими сутяжниками, така значна кількість справ бодай частково спричинена вадами законодавства про свободу віросповідання.

Звичайно, робити висновки на підставі голих статистичних показників, а особливо показників, що ґрунтуються на припущеннях, методологічно некоректно. Ба більше, той факт, що релігійні спільноти з’ясовують свої стосунки в судах, а не на барикадах (як це було на початку та в середині 90-х років минулого століття), є безумовно позитивним явищем. Водночас аналіз змісту судових рішень неспростовно свідчить, що значну частку справ таки генерують колізії та пробіли національного законодавства. А суперечлива практика застосування судами норм Закону «Про свободу совісті…» свідчить не лише про вади національного судочинства, а не меншою мірою – про ґанджі законодавства, що мало б гарантувати кожному якнайширшу свободу віросповідання.

Рамки цієї статті не дозволяють аналізувати практику українських судів у «релігійних справах» докладно. Втім навіть побіжний аналіз дозволяє виокремити головні законодавчі недоліки, які найчастіше приводять релігійні організації до суду:

1. Брак ефективного та чіткого механізму реєстрації релігійних організацій, насамперед тих, що не афілійовані з представленими в Україні релігійними об’єднаннями (церквами). Занадто велика дискреція держави в питаннях реєстрації статутів релігійних громад фактично обмежує право вірян нетрадиційних релігій (чи тих, які нетрадиційно розуміють традиційні релігії) на об’єднання[46].

2. Брак у законодавстві прозорих та ефективних положень, які б максимально чітко регламентували дії держави у разі виникнення в релігійних громадах корпоративних конфліктів і при цьому не порушували релігійної автономії[47].

3. Брак однозначності та ясності щодо порядку реалізації декларованого у ст. 8 Закону «Про свободу совісті…» права вже зареєстрованих релігійних громад вільно змінювати «підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням)». Пекуча проблема для країни, в якій одночасно діє щонайменше три релігійних об’єднання, які у своїх офіційних назвах використовують слова «українська православна церква», що дає релігійним громадам можливість змінювати конфесію, не змінюючи віросповідання. Одні національні суди визнають це право абсолютним, навіть всупереч експліцитним приписам статуту громади[48], в той час як інші вважають, що положення статуту, які передбачають потребу у формальній згоді релігійного лідера на внесення до статуту будь-яких змін, зокрема і щодо зміни «підлеглості у канонічних і організаційних питаннях», мають вищість над декларативною нормою закону[49].

4. Почергове богослужіння в храмах, можливість якого за рішенням органів влади (як за взаємною згодою, так і без згоди релігійних громад) передбачає ч. 3 ст. 17 Закону «Про свободу совісті…»[50]. Будучи вимушеним заходом на початку 90?х, коли стрімке зростання кількості нових релігійних громад входило в явний дисонанс з кількістю вцілілих у радянські часи храмів, наразі ця норма явно застаріла і провокує непотрібні конфлікти між релігійними спільнотами, що мали вдосталь часу, аби побудувати власні церкви[51].

5. Більш ніж «неповні» та неконкретні положення, що регулюють повернення релігійним організаціям націоналізованого в них майна[52]. Настанови щодо того, яке саме майно і яким саме релігійним організаціям належить повертати у власність, особливо якщо на таке майно претендує більш ніж одна релігійна спільнота, занадто розмиті та загальні. Ба більше, вибір між поверненням майна у власність та передачею його у безоплатне користування залишається у повній дискреції відповідних органів влади[53]. В результаті законодавча неврегульованість одного з найбільш актуальних для української церковної спільноти питань, прогнозовано породжує велику кількість судових процесів[54].

6. Закріплене Законом повноваження державного органу у справах релігій «забезпечувати релігієзнавчу експертизу»[55], що – за відсутності будь-якої дефініції релігії в національному законодавстві та остаточного консенсусу щодо такої дефініції у релігієзнавстві – дає державі невиправдану дискрецію відмовляти об’єднанням фізичних осіб у державній реєстрації на підставі того, що вірування та практики, які об’єднують спільноту, є чи не є релігією[56]. Відсутність будь-якого затвердженого (та зареєстрованого в Міністерстві юстиції) порядку проведення релігієзнавчої експертизи та критеріїв, за якими її належить здійснювати, а також геть непрозора структура добирання експертів, що готують релігієзнавчі висновки, суперечать принципам правової визначеності, передбачуваності, об’єктивності та транспарентності дій влади, що лежать у підвалинах демократії[57].

Окреслені вище негативні наслідки, що їх породжують ґанджі національного законодавства, лише погіршує суперечлива судова практика застосування названих законодавчих норм. Наприклад, розглядаючи справу православної Свято-Покровської парафії м. Мостиська Львівської області, різні суди неодноразово приймали суперечливі рішення з того самого питання[58]. Цей разючий приклад свідчить, що навіть Вищий адміністративний та Верховний суди України, суди останньої інстанції, застосувавши те саме законодавство до тих самих фактів (які вони як суди касаційної інстанції не мали права досліджувати) дійшли протилежних висновків, а отже виявилися неспроможними залатати своїми рішеннями законодавчі дірки та поставити крапку у безкінечній судовій тяганині православних громад-клонів.

Чи знають релігійні провідники найбільших релігійних конфесій України (а левову частку судових справ ініціюють православні та греко-католицькі громади) про документально підтверджені сотні, а насправді вірогідно тисячі судових процесів, в яких їхні клірики та вірні змушені марнувати час та гроші, а головне – які розпалюють пристрасті, далекі від християнського ідеалу «Не судіть, щоб і вас не судили»[59]? А якщо знають, то чому так опираються вдосконаленню «правил гри» на релігійному полі? До речі, наведена вище статистика судових справ ущент розбиває тезу про те, що ухвалення нової редакції Закону «Про свободу совісті…» може збурити церковне середовище, яку активно пропагує Київський Патріархат[60]. Конфлікт між конфесіями не загоєно – він постійно жевріє, а подеколи й палає в українських судах.

Висновки

Як бачить читач, теоретичний висновок вже колишніх співдоповідачок ПАРЄ про те, що «доволі прогресивний на час прийняття, наразі Закон [«Про свободу совісті…»] потребує суттєвого перегляду»[61], в цілому підтверджує часто-густо далека від європейських стандартів практика українських судів щодо застосування цього закону.

Слід визнати, що деякі положення національного законодавства, як-от видима дискримінація іноземців та апатридів (що логічно випливає з формулювання статей 3, 4, 5 та 6 чинної редакції Закону «Про свободу совісті…», що вживають вирази «громадяни України» та «громадяни» там, де міжнародні акти з прав людини говорять про «кожного»[62]), ніколи чи майже ніколи не створювали резидентам України якихось суттєвих перешкод в реалізації їхнього права на свободу віросповідання[63]. Інші вади законодавства, як наприклад почергове богослужіння, можна виправити внесенням «точкових» змін до законодавства (у випадку почергового богослужіння – це вилучення з тексту Закону «Про свободу совісті…» ч. 3 ст. 17).

З іншого боку, запровадження правового регулювання, яке б максимально зменшило можливості дискримінації релігійних меншин в процесі їхньої державної реєстрації задля отримання статусу юрособи; відмова від невиправдано обмеженого переліку форм, в яких можуть утворюватися релігійні організації[64]; створення прозорих та несуперечливих законодавчих рамок «корпоративного управління» релігійних спільнот, які б не порушували їхню автономію і воднораз давали чіткі правила розв’язання корпоративних конфліктів[65]; надання статусу юридичних осіб релігійним об’єднанням (церквам); встановлення прозорих та вичерпних правил повернення релігійним організаціям колишнього церковного майна etc. – все це поза усяким сумнівом вимагає засадничої реформи національного законодавства про свободу віросповідання і насамперед суттєвого перегляду чинної редакції Закону «Про свободу совісті…».

Попри такі, здавалось би очевидні, резони піддати чинну редакцію Закону «Про свободу совісті…» ґрунтовному перегляду, абсолютну більшість лідерів «мажоритарних» релігійних об’єднань України об’єднала опозиція до самої ідеї законодавчої реформи в сфері свободи віросповідання. Причини такої опозиції можна умовно розділити на кілька груп. Насамперед, звикнувши діяти, виживати, розвиватися та досягати поставлених цілей у рамках чинного законодавства (а особливо специфічних практик його застосування), релігійні лідери України (більшість з яких є особами поважного віку) eo ipso не в захваті від перспективи будь-яких засадничих реформ.

По-друге, опоненти ухвалення нової редакції Закону «Про свободу совісті…» неодноразово висловлювали побоювання, що навіть ідеальний законопроект, внесений на розгляд українського парламенту, може під час розгляду у Верховній Раді перетворитись на свою протилежність. Ще півтора роки тому такий аргумент звучав переконливо, однак від того часу ситуація в законодавчому органі змінилася радикально. Нині українська легіслатура без жодного опору й у рекордно короткі строки легітимізує будь-які законодавчі ініціативи глави держави, навіть такі значні як судова чи податкова реформа. Президентові достатньо натякнути, що він не бажає, аби парламентарі скільки-будь суттєво «доопрацьовували» конкретний законопроект – і фахівці марно вдень із каганцем шукатимуть розбіжності між законом та його проектом. Чи захоче глава держави посилати такий месидж парламенту у випадку нової редакції Закону «Про свободу совісті…» – інше питання.

Третя вірогідна причина скепсису, який у релігійних лідерів викликає законодавча реформа, полягає в антипатії, що її традиційні українські церкви відчувають до модерних релігійних рухів[66] та побоювання, що оновлене законодавство може спричинити нові розколи у самих традиційних церквах. Хоча чинна редакція Закону «Про свободу совісті…» в принципі дозволяє реєстрацію незалежних релігійних громад, фундатори таких спільнот часто стикаються зі значними перешкодами в реєстрації статутів своїх релігійних організацій[67], оскільки Закон вимагає, аби статут громади містив відомості про «місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання»[68]. Вочевидь, для незалежних релігійних громад чи перших спільнот нових релігійних рухів це практично непосильне завдання. З іншого боку, непрозора та законодавчо неврегульована релігієзнавча експертиза завжди дозволяє державі дійти висновку, що певна спільнота не є релігійною організацією, навіть якщо вона «утворена за релігійною ознакою», а отже на неї не поширюється дія Закону «Про свободу совісті…»[69].

Також слід пам’ятати, що запровадження для релігійних громад порядку реєстрації, тотожного порядку реєстрації нерелігійних об’єднань громадян, яке лобіює в Україні Рада Європи, майже напевно матиме наслідком зростання конкуренції у релігійній царині. Природно, провідники «мажоритарних» церков не в захваті від такої перспективи.

Четверта можлива причина полягає в тому, що практика застосування чинної редакції Закону «Про свободу совісті…» явно знеохочує діяльність релігійних дисидентів. Неможливість отримати статус юрособи для релігійного об’єднання має наслідком дуже туманний юридичний статус церков в цілому. Під юридичним кутом зору, церкви як релігійні об’єднання підміняють їхні керівні органи (релігійні управління та/чи центри). Цей законодавчий паноптикум ставить релігійних дисидентів («розкольників» чи «схизматиків», використовуючи традиційну релігійну лексику) в повну залежність від симпатій-антипатій органів, уповноважених здійснювати державну реєстрацію релігійних організацій. Оскільки традиційні конфесії та їхні лідери зазвичай мають набагато тепліші та ближчі стосунки з політиками та високопосадовцями, то в абсолютній більшості випадків вони успішно запобігають розколам у своїх релігійних об’єднаннях через блокування державної реєстрації «розкольницьких» (з їхньої точки зору) груп[70].

* * *

Наведені вище факти та міркування дають підстави стверджувати, що стикнувшись з викликом суттєвого перегляду чинної на сьогодні редакції Закону «Про свободу совісті…», Україна мимоволі складає іспит на зрілість розуміння свободи віросповідання як такої. Посткомуністичне сприйняття релігійної свободи лише як права вільно відправляти богослужіння, виражати свої релігійні погляди та поширювати їх без перешкоджання з боку держави проходить випробування ширшим, глибшим та, скажімо так, автентичнішим розумінням свободи релігії як свободи релігійних інакодумців та дисидентів від панування релігійної більшості. Якщо говорити образно, то сьогодні в Україні права тих, хто належить до більш як 90% «релігійної мережі», інтереси якої представляє ВРЦіРО, більш-менш захищені – занепокоєння викликає дотримання прав тих 5–10% релігійних спільнот, розпорошених між 25–30 конфесіями, не представлених у ВРЦіРО.

Чи вистачить чинному президентові послідовності та сміливості й надалі лобіювати реформу національного законодавства про свободу віросповідання – навіть всупереч об’єднаній опозиції мажоритарних церков, питання наразі відкрите. Як і те, чи вистачить сучасним можновладцям мудрості збалансувати у майбутньому законі інтереси строкатої релігійної спільноти України, інтереси держави у сфері національної безпеки та стандарти Ради Європи у сфері релігійної свободи. Втім, уже сьогодні зрозуміло, що подальший процес реформування національного законодавства про свободу віросповідання та роль, яку відіграватиме в ньому українська влада в цілому і глава держави зокрема, будуть одним з тих лакмусових папірців, що свідчитимуть наскільки нинішня влада готова імплементувати в Україні європейські стандарти у сфері прав людини. Імплементувати навіть коштом власної популярності в очах головних українських церков – інституцій, яким довіряє переважна більшість українських виборців[71]. Головування України в Комітеті Міністрів Ради Європи в травні–листопаді поточного року – слушний час бодай намагатись дати відповіді на порушені питання.

[1] Майже через рік після своєї інавгурації Президент Віктор Ющенко доручив Мінюсту підготувати нову редакцію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» з метою приведення закону у відповідність до рекомендацій ПАРЄ (див. підпункт 6 пункту 2 Плану заходів з виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затвердженого Указом Президента України від 20 січня 2006 року № 39/2006). Через десять з половиною місяців після інавгурації Віктора Януковича, четвертий Президент України майже в тих самих формулюваннях та з тією самою метою також доручив уряду розробити та внести до парламенту нову редакцію зазначеного закону (див. підпункт 6 пункту 2 Плану заходів з виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затвердженого Указом Президента України від 12 січня 2011 року № 24/2011).

[2] Надалі – Закон «Про свободу совісті…»

[3] Рік ухвалення Конституції України, що заклала принципово нові підвалини національної правової системи.

[4] Explanatory memorandum to the Resolution of the Council of Europe # 1466 (2005) on Honouring of obligations and commitments by Ukraine, § 269.

[5] Ibid.

[6] Указ Президента України від 20 січня 2006 року № 39/2006.

[7] Див. підпункт 6 пункту 2 Плану.

[8] Робочу групу утворено та її склад затверджено наказом Міністра юстиції України від 07.04.2006 за № 328/7.

[9] Opinion no. 391 / 2006 of 18 October 2006 on The Draft Law on the Insertion of Amendments on Freedom of Conscience and Religious Organisations in Ukraine, adopted by the Venice Commission at its 68th Plenary Session (Venice, 13-14 October 2006). Документ доступний он-лайн.

[10] Ibid, § 13.

[11] Cf. рішення Священного Синоду УПЦ-КП від 13 грудня 2006 року.

[12] З текстом Концепції можна ознайомитися на сайті Інституту релігійної свободи.

[13] Див. лист ВРЦіРО до Президента, Прем’єр-міністра та Голови Верховної Ради України від 24 листопада 2006 року.

[14] Див. підпункт 1.1.1.4 Річної національної програми на 2009 рік з підготовки України до набуття членства в Організації Північноатлантичного договору, затвердженої Указом Президента України Указом Президента України від 7 серпня 2009 року № 600/2009, та підпункт 1.1.1.4 Річної національної програми на 2010 рік з підготовки України до набуття членства в Організації Північноатлантичного договору, затвердженої Указом Президента України Указом Президента України від 3 лютого 2010 року № 92/2010.

[15] Рішення від 14 червня 2007 року у справі Svato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine (заява № 77703/01).

[16] Ibid, § 87.

[17] Ibid., § 152.

[18] З текстом документа можна ознайомитися на сайті Інституту релігійної свободи.

[19] Так, приміром, законопроект в редакції 2010 року врахував рекомендації Венеціанської Комісії, сформульовані в пунктах 22, 27, 30, 49 Висновку no. 391 / 2006 (supra note 9).

[20] Див. e.g. ч. 4 ст. 4 законопроекту в редакції від 24.11.2010, яка забороняє проповідь «ворожнечі та ненависті» в той час, як чинна редакція Закону «Про свободу совісті…» та законопроект в редакції 2006 року забороняє релігійним організаціям поширювати «ворожнечу та нетерпимість». Інший приклад погіршення редакції 2010 року проти редакції 2006 в світлі стандартів прав людини – відмова у редакції–2010 від новели редакції–2006, що поширювала право на проходження альтернативної (невійськової) служби на «відмовникив» з світоглядних (нерелігійних) мотивів. В редакції–2010, як і в чинному Законі, держава визнає право на відмову від проходження військової служби зі зброєю в руках лише на підставі релігійних переконань та належності до відповідних віросповідних напрямків (див. ч. 5 ст. 4 законопроекту в редакції 2006 та 2010 років). Докладніше про це нижче.

[21] Див. інформаційне повідомлення на офіційному сайті ВРЦіРО від 04.11.2010

[22] Див. підпункт 6 пункту 2 Плану заходів з виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затвердженого Указом Президента України від 12 січня 2011 року № 24/2011.

[23] Див. п. 1 Указу Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/10 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади».

[24] Див. інформаційне повідомлення на сайті Інституту релігійної свободи.

[25] Див. інформаційне повідомлення на сайті Інституту релігійної свободи.

[26] Див. інформаційне повідомлення на сайті Інституту релігійної свободи.

[27] Модернізація України – наш стратегічний вибір: Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України, ст. 43. Електронна версія послання доступна он-лайн.

[28] Див. e.g. п. 3. розділу ІІ Переліку актуальних державно-конфесійних питань в Україні, що був переданий Президентові України як Додаток № 1 до листа ВРЦіРО від 21.04.2011.

[29] Резюме позиції Президента можна передати його власними словами, що пролунали під час зустрічі з членами ВРЦіРО: «Мені відомі ваші [релігійних лідерів] застереження щодо згаданих законопроектів. Тому я вас запрошую і буду вітати участь в їх розробці всіх без виключення представників усіх конфесій і церковних організацій. Ми ці зміни відпрацюємо, нормативно-правова база буде створена, і після того, як вони будуть узгоджені із загальним консенсусом, я як Президент підпишу цей закон».

[30] Див. рішення другої секції Європейського суду з прав людини у справі Lautsi v. Italy (заява № 30814/06) від 3 грудня 2009 року та остаточне рішення Великої Палати ЄСПЛ у тій самій справі від 18 березня 2011 року.

[31] Див. e.g. короткий, але влучний нарис на цю тему Мирослава Мариновича, Рух за права людини і церкви, – Людина і світ. — 1998. — №11-12. — С. 2—8.

[32] Натяк на цей конфлікт між плюралізмом та абсолютисткою ідеологією, що панувала в «християнський» Європі впродовж сторіч, можна знайти у рішенні ЄСПЛ у справі Serif v. Greece (заява 38178/97): «Плюралізм невідокремний від демократичного суспільства, яке [європейці] вибороли впродовж століть великою ціною», § 49.

[33] Згідно з інформацією, оприлюдненою на офіційному сайті Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, «до складу ВРЦіРО входять 19 церков і релігійних організацій, що складає більше ніж 90 (за іншою інформацією, яку також можна знайти на тому самому сайті – 95) відсотків релігійної мережі України». Воднораз згідно з даними Держкомнацрелігій, станом на 1 січня 2010 року в Україні діяло 55 віросповідань.

[34] Cf. § 38 Висновку Венеціанської Комісії. Наразі для державної реєстрації статуту релігійної громади в ній має бути щонайменше 10 повнолітніх засновників-громадян, в той час як для державної реєстрації громадської організації достатньо трьох.

[35] Див. e.g. твердження ЄСПЛ «оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, стаття 9 має тлумачитися в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об'єднання від невиправданого втручання з боку держави», § 72 рішення у справі Church of Scientology Moscow v. Russia (заява № 18147/02), § 58 рішення у справі The Moscow Branch of the Salvation Army v. Russia, (заява № 72881/01), § 99 рішення у справі Jehovah's Witnesses of Moscow and Others v. Russia (заява № 302/02) etc.

[36] Ст. 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу».

[37] Ibid.

[38] Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, затверджений Постановою КМУ від 10 листопада 1999 року № 2066.

[39] В редакції 2006 року ч. 5 ст. 4 законопроекту звучала таким чином: «У разі, коли виконання військового обов’язку суперечить релігійним чи іншим переконанням громадянина, держава гарантує право таких громадян на проходження альтернативної (невійськової) служби в порядку, встановленому законом». В редакції 2010 року слова «чи іншим» були вилучені з тексту статті.

[40] ЛГБТ-спільнота – це гомосексуальні, бісексуальні та трансгендерні люди, які об'єднані потребою спілкування, пошуку партнерів, необхідністю в соціальний підтримці та розумінні.

[41] Див. e.g. Декларацію Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій «Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів (реєстрації одностатевих партнерств)», яку ВРЦіРО схвалила на засіданні 15.05.2007; звернення ВРЦіРО до Президента України, прем’єр-міністра та міністра закордонних справ України від 18 січня 2010 року, в якому ВРЦіРО застерігала українську делегацію в ПАРЄ від підтримки Резолюції 1728 (2010) «Discrimination on the basis of sexual orientation and gender identity».

[42] Під час Міжнародної наукової конференції «Свобода релігії і міжрелігійний діалог: глобальний вимір і локальні виміри» Олександр Саган, Голова Держкомнацрелігій України у 2007-2009 роках, назвав ВРЦіРО «закритим клубом», навівши приклади невдалих спроб «міноритарних церков» (приміром свідків Єгови) стати бодай асоційованими членами ВРЦіРО. Це ще раз підтверджує головну тезу цієї статті – ВРЦіРО репрезентує та лобіює інтереси релігійної більшості, які в жодному разі не можна ототожнювати з відстоюванням релігійної свободи як такої.

[43] Єдиний державний реєстр судових рішень (ЄДРСР) створений на підставі Закону України «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2005 і покликаний забезпечити вільний безкоштовний доступ до всіх судових рішень судів загальної юрисдикції.

[44] Відповідно до дослідження Східного центру громадських ініціатив, яке він провів у травні–серпні 2009 року, «порівняння реальної статистики прийнятих судових рішень за 2006–2009 рр. з кількістю розміщених у Реєстрі засвідчило, що попри вимоги національного законодавства до ЄДРСР потрапляє менше п’ятої частини судових рішень». Див. Барометр доступності судових рішень. – Правовий тиждень № 35(161) від 01.09.2009.

[45] Офіційні статистичні відомості щодо релігійної мережі України доступні на сайті РІСУ

[46] Див. e.g. рішення Київського окружного адміністративного суду від 19.07.2010 у справі № 2а-7985/10/2670 (підставою для відмови у реєстрації статуту релігійної організації-позивача, а отже й унеможливлення набуття нею статусу юрособи, була наявність слова «центр» у назві організації; суд визнав законним рішення органу реєстрації); рішення Київського окружного адміністративного суду від 06.09.2010 у справі № 2а-10279/10/2670, в якому суд визнав законним відмову зареєструвати статут релігійної організації, оскільки фундатори прагнули зареєструвати незалежну християнську громаду, не афілійовану з тими чи тими релігійними центрами; ухвалу Вищого адміністративного суду України від 27.06.2007 у справі К-3177/06, якою ВАСУ підтримав позицію нижчих судів, які визнали законною відмову у реєстрації статуту релігійної організації, що декларувала канонічне підпорядкування православній церкві (релігійному об’єднанню), якій було відмовлено у державній реєстрації; постанову Окружного адміністративного суду АРК від 11.06.10 у справі № 2а-767/10/9/0170, якою суд визнав незаконною відмову у державній реєстрації незалежної мусульманської громади «Салачик» etc.

[47] Див. e.g. результати розгляду справи Свято-Михайлівської парафії у національних судах, наведені в рішенні ЄСПЛ у справі Svato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine (supra note 15); рішення національних судів у низці справ щодо Свято-Воскресенської церкви м. Острога (рішення Рівненського міського суду від 26.10.2006; рішення Острозького районного суду від 22.09.2006; постанову Апеляційного суду Рівненської області від 21.12.2006 у справі № 22-ас-478 та ухвалу Вищого апеляційного суду України від 04.07.2007 у справі К-1737/06) etc.

[48] Див. e.g. рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 07.05.2009 у справі № 2-541/2009, в якому суд дійшов висновку, що положення статуту релігійної громади, що обмежують право останньої на вільну зміну канонічного підпорядкування, є незаконними, а отже незастосовними у справі.

[49] Див. e.g. постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 10.11.2009 у справі № 2а- 4453/09/0870 чи ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23.11.2006 у справі № 4-390/05/06, в якій ВАСУ дійшов висновку, що право на зміну канонічного підпорядкування не є абсолютним і може бути обмежене згідно з положеннями статуту релігійної громади.

[50] Ця законодавча норма звучить на сьогодні таким чином: «Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору».

[51] Див. e.g. рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 15.02.2010 у справі № 2-а-9/10; ухвалу Вищого господарського суду України від 15.03.2007 у справі 11/180; ухвалу Господарського суду Івано-Франківської області від 12.08.2008 у справі № 22/15 etc.

[52] На сьогодні це головним чином ч. 2 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті…» та п. 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 23.04.1991 за № 988-XII «Про порядок введення в дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Обидві норми не містять імперативних норм про обов’язкову реституцію колишнього церковного майна. Решта нормативних актів, як-от акти Президента України, на сьогодні не мають жодної юридичної сили, оскільки Конституція України не відносить до повноважень глави держави регулювання відносин власності.

[53] Cf. § 269 Пояснювального меморандуму (supra note 4).

[54] Див. e.g. Ухвалу Господарського суду Івано-Франківської області від 05.02.2009 у справі № 13-15/219-9/19-10/350-14/58-8/100; Постанову Господарського суду м. Києва від 05.02.2008 у справі № 1/148-ПН-05-38/490; Постанову Господарського суду Дніпропетровської області від 27.11.2006 у справі № А7/330-06; Постанову Господарського суду Чернівецької області від 23.06.2006 у справі № 3/11 etc.

[55] Див. абз. 8 ч. 1 ст. 30 Закону «Про свободу совісті…».

[56] Див., приміром, справи щодо відмови у реєстрації громадської організації «Асоціація Фалунь Дафа»: постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.12.2009 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12.10.2010 у справі № 2а-1638/09/2670, а також ухвалу Вищого адміністративного суду України від 01.12.2010 у справі № К-34891/10 (однією з підстав відмови у реєстрації Асоціація Фалунь Дафа як громадської організації був релігієзнавчий висновок Департаменту у справах державно-конфесійних відносин та забезпечення свободи совісті Державного комітету України у справах національностей та релігій про те, що Фалунь Дафа є релігійною течією; адміністративні суди всіх інстанцій визнали таку підставу незаконною). Див. також постанову Окружного адміністративного суду АРК від 03.02.2010 у справі №2а-14331/09/1/0170, якою суд визнав «протиправними дії Республіканського комітету АР Крим у справах релігій в частині складання експертних висновків № 819/01-07/8, № 821/01-07/8, № 820/01-07/8 від 13.10.2009 року стосовно мусульманської автономної релігійної громади «Давет». Cf. постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07.10.2010 за № 2а-6634/10/2670.

[57] Див. inter alia Gunn, T. Jeremy. “The Complexity of Religion and the Definition of ’Religion’ in International Law.” Harvard Human Rights Journal 16 (2003): 189-215.

[58] Див. рішення у справах Свято-Покровської парафії м. Мостиська: 1) постанову Господарського суду Львівської області від 07.11.2007 у справі № 3/186-10/121, 2) ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.09.2008 у справі № 22-а-5097/08, 3) постанову Вищого адміністративного суду України від 10.06.2009 у справах К-20583/08 та К-21717/08, 4) постанову Верховного суду України Decision від 10.09.2009 у справі № 09/221, 5) постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.11.2009 у справі № 19/153, 6) рішення Господарського суду Львівської області від 08.07.2010 у справі № 20/119, 7) Рішення Господарського суду Львівської області від 20.12.2010 у справі № 19/153, 8) постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28.12.2010 у справі № 2а-8423/10/1370 та 9) постанову Львівського апеляційного господарського суду від 15.03.2011 у справі № 19/153.

[59] Мт. 7:1. Cf. Мт. 6:38-41.

[60] Cf. Звернення Архієрейського Собору УПЦ Київського Патріархату до Президента , Прем’єр-міністра та Голови Верховної Ради України від 23.01.2010 чи Відкритий лист Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату Президенту України від 13.12.2010. Обидва документи стверджують, що «внесення до нього [Закону «Про свободу совісті…»] принципових змін може порушити хитке міжконфесійне порозуміння, відновити яке буде дуже складно».

[61] Supra note 4.

[62] Cf. ст. 18 Загальної декларації прав людини чи ст. 9 Конвенції про захист прав людини та засадничих свобод.

[63] Навіть ст. 14 Закону «Про свободу совісті», що вимагає наявності громадянства у засновників релігійної громади, на практиці не генерує судові справи.

[64] Згідно з ч. 2 ст. 7 Закону «Про свободу совісті…» такий перелік є вичерпним і відверто ґрунтується на традиційній для України православній класифікації релігійних спільнот: релігійні громади, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади та релігійні управління (центри), що «представляють» релігійні об’єднання. Можливість набуття статусу юрособи останніми Закон не передбачає.

[65] Чинна редакція ч. 1 ст. 7 Закону «Про свободу совісті…» декларує, що «релігійні організації в Україні […] діють відповідно до своєї єрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями)», у той час як частини 1 та 2 ст. 8 та частина 2 ст. 12 трактують релігійні громади винятково як об’єднання фізичних осіб, що мають право вільно змінювати «підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням)». В єрархічних релігійних об’єднаннях, якими, зокрема, є православні та ще більшою мірою католицькі церкви, ця гарантована законом автономія релігійних громад мимоволі генерує конфлікти між парафіянами та церковним проводом (релігійними управліннями), які нерідко стають предметом розгляду у світських судах. Див. supra note 47.

[66] Див., e.g., інформаційне повідомлення «Глава УГКЦ вважає нагальною потребу захистити українців від впливу сект»

[67] Єдиний державний реєстр судових рішень містить десятки, якщо не сотні справ, які ініціювали засновники релігійних громад, яким місцеві органи влади відмовляли в реєстрації статуту через відсутність в останньому відомостей про «місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання».

[68] Абз. 2 ч. 3 ст. 12 Закону «Про свободу совісті…»

[69] Cf. ч. 3 ст. 7 Закону «Про свободу совісті…»

[70] Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) цілих три роки (1992–1995) не могла домогтися своєї (пере)реєстрації і таким чином діяла напівлегально, оскільки тодішні українські можновладці вважали, що в 1992 року УАПЦ об’єдналась з УПЦ, утворивши в такий спосіб УПЦ-КП.

[71] Протягом 2000–2010 років Церква незмінно посідала першу позицію за рівнем довіри серед усіх суспільних інститутів. Див. «Релігія і влада в Україні: Проблеми взаємовідносин». – Центр Разумкова. – К. 2011, с. 40.