Актуальні питання розвитку державно-церковних відносин в Україні

30 грудня 2010, 10:57 | Аналітика | 1 |   | Код для блогу |  | 

Юрій РЕШЕТНІКОВ,

к.філос.н., голова Державного комітету України у справах національностей та релігій у 2009-2010 рр.

Юрій РешетніковСтановлення релігійно-церковного комплексу держави, подальша гармонізація та розвиток державно-конфесійних відносин утверджують відновлення духовних цінностей, употужнення потенціалу Церкви в стратегії національного розвитку. Українська держава, послідовно дотримуючись загальновизнаних та зафіксованих вітчизняним законодавством принципів відокремлення церкви від держави та невтручання у внутрішні справи релігійних організацій, всіляко сприяє налагодженню та поглибленню міжконфесійного порозуміння, опрацюванню ефективних механізмів співпраці держави і церкви в гуманітарній сфері. Результатом такого співробітництва стало зміцнення суспільного порозуміння, подолання міжрелігійних протистоянь, забезпечення захисту прав віруючих і релігійних організацій, утвердження толерантності у громадянській свідомості.

Відзначаючи позитивні здобутки у сфері державно-церковних відносин за період незалежності Української держави, водночас важливим є і виокремлення нагальних питань подальшого розвитку вказаного комплексу відносин, розв’язання яких сприятиме як їх подальшій гармонізації та утвердженню співпраці між Державою і Церквою, так і забезпеченню міжконфесійної, а відтак і суспільної, злагоди.

Зважаючи на важливість питання інституційного забезпечення розвитку державно-конфесійних відносин, надзвичайно актуальним постає питання функціонування державного органу України у справах релігій, існування якого передбачено Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Як відомо, Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» № 1085/2010 від 09.12.2010 р. було ліквідовано Державний комітет України у справах національностей та релігій, функції з реалізації державної політики у сфері релігії покладено на Міністерство культури України, а функції у сфері реєстрації релігійних організацій – на Державну реєстраційну службу України.

Водночас при реформуванні механізму інституційного забезпечення подальшого розвитку державно-церковних відносин видається необхідним враховувати, що існування державного органу у справах релігій передбачено Законом України „Про свободу совісті та релігійні організації” (статті 14, 16, 24, 30). Зокрема, відповідно до статті 14 зазначеного Закону, реєстрація статутів (положень) релігійних організацій звершується державним органом у справах релігій, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями та Урядом Республіки Крим. При цьому вирішення питання щодо реєстрації статутів (положень) релігійних організацій досить часто потребує проведення фахової експертизи, враховуючи складну релігійну ситуацію в Україні.

Враховуючи зазначене, передача Державній реєстраційній службі функцій реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, не лише суперечить зазначеному Закону України, але, що не менш важливо, може призвести до суттєвого погіршення релігійної ситуації в Україні у зв’язку з наявною небезпекою того, що новостворена служба реєструватиме релігійні організації без врахування їх особливостей та можливого впливу на суспільство і ситуацію в релігійному середовищі України. Також існує обґрунтоване побоювання щодо можливості реєстрації релігійних спільнот екстремістського напрямку та квазірелігійних бізнес-структур, що матиме серйозні негативні суспільні наслідки.

Водночас у зверненнях Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, до складу якої входить 19 провідних православних, католицьких і протестантських церков, а також іудейське та мусульманські релігійні об’єднання, що представляють 95 відсотків релігійної мережі України, і яка, відповідно, є найбільш презентативним і авторитетним міжцерковним органом, неодноразово наголошувалось на недоцільності на нинішньому етапі внесення змін до чинного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», з огляду на можливість погіршення в результаті таких змін релігійної ситуації в Україні.

З огляду на зазначене, видається недоцільним розпорошення функцій у сфері релігії, зокрема виокремлення функції реєстрації статутів (положень) релігійних організацій від іншого комплексу функцій у відповідній сфері.

Також слід враховувати, що, відповідно до статті 30 зазначеного Закону України, державний орган України у справах релігій, крім вказаного вище, на прохання релігійних організацій сприяє досягненню домовленості з державними органами та подає необхідну допомогу у питаннях, що потребують вирішення цих органів; сприяє зміцненню взаєморозуміння і терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань; подає консультативну допомогу державним органам у застосуванні законодавства про свободу совісті та релігійні організації; забезпечує релігієзнавчу експертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів. Важливим елементом діяльності вказаного органу є сприяння у вирішенні питань, пов’язаних з поверненням релігійним організаціям культових будівель, споруд та іншого майна. Також, відповідно до чинного законодавства, на державний орган у справах релігій покладено надання погодження при видачі віз священнослужителям-іноземцям, що прибувають до України на запрошення релігійних організацій.

Разом з реалізацією стратегічних завдань забезпечення права громадян на свободу совісті, гармонізації державно-церковних і міжцерковних відносин, державний орган у справах релігій та структурні підрозділи у справах релігій обласних (міських) державних адміністрацій виконують низку важливих функцій: вивчають та аналізують тенденції релігійних процесів, розробляють поточні та довгострокові прогнози із зазначених питань, готують пропозиції щодо формування та реалізації державної політики у відповідних сферах; сприяють діяльності релігійних організацій, вирішенню питань, пов'язаних з передачею у користування та повернення у власність релігійних організацій культового майна; надають відповідну організаційно-методичну та консультаційну допомогу органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування; ведуть облік релігійних організацій.

Послаблення зусиль на кожній з вказаних ділянок негативно позначиться на динаміці реалізації державної політики у сфері державно-церковних відносин та на забезпеченні міжконфесійного порозуміння. Разом з тим можна прогнозувати, що ліквідація державного органу у справах релігій потягне за собою і руйнування системи структурних підрозділів у справах релігій обласних (міських) державних адміністрацій, що (як засвідчує попередня практика) матиме негативний вплив на реалізацію державної політики у сфері державно-церковних і міжцерковних відносин, що, в свою чергу, міститиме загрозу для суспільної стабільності.

При цьому слід враховувати, що на сьогодні в Україні діє понад 35 тис. релігійних організацій 55 конфесій; рівень релігійної активності населення України за багатьма показниками перевищує аналогічні характеристики більшості країн колишнього СРСР та центральноєвропейських держав, релігійний чинник відіграє потужну роль у суспільно-політичному та соціокультурному житті України, справляє помітний вплив на міжнародні відносини; водночас рівень потенційної конфліктності в релігійному середовищі є вищим ніж у суспільстві в цілому, містить у собі реальну загрозу громадському спокоєві й стабільності у державі. Зазначимо, що одними з негативних наслідків попередніх ліквідацій державного органу у справах релігій (у 1995 та 2005 роках) як раз і було суттєве загострення міжконфесійних конфліктів, а також суттєве зниження динаміки розвитку державно-церковних відносин.

Тому на думку експертів та представників релігійної спільноти важливим кроком для подальшого забезпечення розвитку державно-церковних відносин є відновлення функціонування державного органу у справах релігій у формі, наприклад, Державної служби у справах національностей та релігій як центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовувалась і координувалась через Міністра культури України, з покладанням на неї функцій реєстрації статутів (положень) релігійних організацій відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Одним із важливих кроків у напрямку подальшої гармонізації державно-церковних відносин в Україні могла би стати зустріч Президента України з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій.

В минулому зустрічі ВРЦіРО з політичним керівництвом держави були систематичними і сприяли як розв’язанню складних питань державно-конфесійних і міжконфесійних відносин, так і підвищенню авторитету Держави та її керівництва в українському та міжнародному контекстах. Так, впродовж останніх п’яти років зустрічі ВРЦіРО з Президентом України відбувалися у 2005, 2006 та 2009 роках, з Прем’єр-міністром України у 2008 та 2009 роках.

Видається важливим зберегти динаміку таких зустрічей, так само як і традиційну у минулому практику проведення урочистих державних заходів за участю вищого політичного керівництва країни та керівників церков і релігійних організацій, що входять до складу ВРЦіРО, що є важливим для подальшої гармонізації як державно-конфесійних, так і міжконфесійних відносин. У своїх зверненнях до Президента України ВРЦіРО неодноразово пропонувала проведення такої зустрічі. Її доцільність підтримується і членами Громадської гуманітарної ради при Президенті України.

Зустріч Президента України з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій сприяла б як подальшому зростанню його авторитета в релігійному середовищі України, так і покращенню міжнародного іміджу держави. Під час такої зустрічі Президентом України могла би бути оприлюднена його програма у сфері удосконалення державно-церковних відносин, що, зокрема, могло би включати подання ним до Верховної Ради України проекту Концепції державно-конфесійних відносин в Україні, або його затвердження указом Президента України, подальший розвиток співпраці Держави і Церкви в гуманітарній сфері, завершення процесу повернення Церкві колишніх культових споруд. 

Так само важливою видається і активізація діяльності Комісії з питань забезпечення реалізації прав релігійних організацій при Кабінеті Міністрів України. Зауважимо, що 2010 року Комісією не проведено жодного засідання, при тому, що, за Положенням про Комісію, її засідання мають відбуватися не рідше ніж один раз на квартал. Безумовно, що така ситуація в певній мірі викликана нинішньою відсутністю у складі Уряду віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань та значним навантаженням в інших сферах на наявних віце-прем’єр-міністрів.

До повноважень Комісії, відповідно до Положення про неї, віднесено розгляд питань, що стосуються забезпечення реалізації прав релігійних організацій; підготовку пропозицій щодо відновлення прав релігійних організацій, порушених внаслідок проведення тоталітарної політики колишнім СРСР, та розроблення механізму подолання негативних наслідків такої політики; підготовку рекомендацій щодо удосконалення механізму повернення релігійним організаціям культових будівель та іншого майна, що їм належало; аналіз пропозицій органів виконавчої влади стосовно вивільнення будівель, що підлягають поверненню релігійним організаціям, і переміщення установ і організацій з таких будівель.

Разом з тим, попри те, що і названого достатньо для розуміння масштабності завдань, що покладаються на Комісію, робота Комісії не зводиться лише до питань повернення колишньої церковної власності, але вона мислилась як майданчик для спільного пошуку представниками державних і релігійних інституцій механізму подальшого розвитку співпраці між державою і церквою в різних сферах, а її досить високий статус мав сприяти ефективному просуванню в цьому напрямку.

Зазначимо, що зміни до Положення про Комісію, внесені Постановою Кабінету Міністрів України від 2 вересня 2010 року, значно розширили можливості Держкомнацрелігій щодо активізації її діяльності, проте ліквідація зазначеного органу вочевидь негативно впливатиме і на перспективи подальшої діяльності вказаної Комісії.

Одним з пріоритетів державної політики щодо релігії і церкви у найближчій перспективі вочевидь має залишатися питання повернення релігійним організаціям реквізованого в минулому церковного майна. Інтенсивний ріст кількості церковних інституцій значно випереджає можливості їхнього матеріального та майнового забезпечення. Це породжує напругу в релігійному середовищі, майнові суперечки в деяких населених пунктах, на жаль, призводять до гострого протистояння між релігійними громадами, порушення громадського правопорядку. В цій ситуації держава впродовж усіх останніх двадцяти років докладає значних зусиль щодо повернення церкві колишніх культових споруд і майна. Процес реституції церковної власності має і надалі бути об’єктом державної уваги і контролю.

Разом з тим, видається важливим дати обґрунтований висновок, що має бути повернуто Церкві негайно, що слід повернути в найближчій і більш віддаленій перспективі, а що передати взагалі не видається можливим, склавши і затвердивши відповідні реєстри. Водночас видається необхідним і визначити режим спільного використання колишнього культового майна, що є неможливим повернути церковній спільноті, як відповідними державними інституціями (музеями, заповідниками тощо), так і релігійними організаціями.

Очевидно, що в силу багатьох причин на сьогодні є такі культові пам’ятки історії та архітектури, які мають загальноукраїнське значення і не можуть бути передані у користування тій чи іншій релігійній спільності. Наприклад, Софія Київська. Але разом з тим, слід усвідомлювати, що сакральна пам’ятка має нести і духовне навантаження, бо вона не створювалась як лише музейний експонат. Храм, в якому хоча б раз на рік не звершується літургія, в певному сенсі втрачає своє сакральне значення. А відтак є необхідним спільний пошук представниками держави і релігійної спільноти такого механізму і режиму використання сакральних пам’яток історії та архітектури, який одночасно забезпечував їх зберігання, але разом з тим і сприяв їх збереженню саме як сакральних пам’яток.

На сьогодні у світі вже накопичений багатий досвід успішного поєднання збереження сакральних пам’яток історії і культури і їх використання саме як культових об’єктів. Важливим є ознайомлення із зазначеним досвідом. В цьому контексті варто відзначити проведення впродовж листопада 2010 року міжнародного семінару «Роль релігійних громад в управлінні об’єктами всесвітньої спадщини», що відбувся у Києво-Печерській Лаврі під егідою ЮНЕСКО та патронатом Президента України, та українсько-французького музейного семінару «Сакральні пам’ятки чи культурна спадщина?», що відбувся в Софії Київській.

Видається доцільним опрацювати питання використання компенсаторних механізмів. Йдеться про певну компенсацію з боку держави тим релігійним організаціям, які обґрунтовано претендують на ті чи інші пам’ятки, що не можуть бути в силу різних причин їм повернуті. У таких випадках компенсацією могло би служити виділення відповідним релігійним організаціям земельних ділянок чи фінансова допомога з боку держави для будівництва ними нових культових чи інших споруд. Зазначимо, що і в рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи Україні від 24 квітня 2002 р. № 1556 (2002) йдеться про необхідність гарантувати релігійним інституціям справедливу компенсацію у випадках, коли повернення їм власності, націоналізованої в минулому, є неможливим.

Очевидно, що питання повернення колишньої церковної власності  додатково ускладнюється ще і проблемою визначення релігійної спільноти, якій має бути передана та чи інша сакральна пам’ятка, враховуючи як розділеність Православ’я в Україні, так і складну історію міжконфесійних відносин, що стосується не лише території Західної України. Йдеться про те, що на практиці на одну і ту ж саму пам’ятку претендують представники кількох релігійних спільнот, маючи на це певні історичні підстави. І будь-які невиважені кроки з боку державних органів можуть вподальшому призвести до виникнення або посилення міжконфесійної напруги.

Проблемою залишається і питання повернення релігійним організаціям колишньої церковної власності, що нині перебуває не у державній, а комунальній власності, оскільки в даному випадку чинне законодавство практично ставить вирішення цього питання у залежність від доброї волі представників органів місцевого самоврядування і усвідомлення ними того, що те, що належало церкві, має бути церкві і повернуто. На жаль, таку добру волю і таке усвідомлення спостерігаємо не завжди. В цьому контексті важливим постає ухвалення Верховною Радою України проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України (щодо мораторію на приватизацію майна культового призначення)» (реєстр. № 3347 від 10.11.2008 р.) з метою збереження того, що має бути повернуто Церкві, з огляду на наявні випадки відчуження третіми особами такого майна.

Зазначені питання активізують потребу у вдосконаленні правового механізму повернення (передачі) релігійним організаціям культових споруд. Так, забезпеченню цього важливого процесу повинен сприяти проект Закону України «Про повернення релігійним організаціям колишніх культових споруд», розроблений Держкомнацрелігій ще 2009 року. 

Разом з тим, слід зазначити, що у вказаному законопроекті йдеться лише про повернення колишніх культових будівель, в той час як і релігійна спільнота, так і міжнародні зобов’язання України говорять про реституцію усього колишнього церковного майна, а на практиці вже постає питання щодо повернення релігійним організаціям не лише культових, але і інших споруд, що належали Церкві. Тому, на наше переконання, необхідна розробка відповідної комплексної державної програми, а ухвалення вказаного Закону і завершення процесу повернення колишніх культових будівель має стати першим етапом реалізації такої програми. Безумовно, що її реалізація потребує і належного державного фінансування. Зазначимо, що Україна не є в цьому унікальною, адже з країн колишнього СРСР Литва і Грузія вже практично справились з цим завданням. Унікальність України може полягати лише в обсягах того, що має бути повернуто, та в поліконфесійному розмаїтті нашого суспільства.

На практиці процес повернення релігійним організаціям сакральних пам’яток вимагає включення в нього і узгодженості дій різних державних органів. Безумовно, що саме державний орган у справах релігій міг би бути в певному сенсі посередником між відповідними державними і релігійними інституціями, створювати майданчик для діалогу між їх представниками для пошуку взаємоприйнятних рішень, що в черговий раз засвідчує необхідність його функціонування на нинішньому етапі.

Досягнення головної мети державної політики в галузі свободи совісті передбачає утвердження засад міжконфесійного порозуміння та національної єдності задля розбудови демократичної, правової, конкурентоспроможної держави. Сучасна стратегія співробітництва держави і церкви, як цілеспрямований і системний процес, має утверджувати духовну культуру, формувати поле толерантності та взаємоповаги, бути спрямованою на пошук взаємоприйнятних форм і методів розв’язання соціальних і релігійних проблем. Досягнення цієї мети можливе лише за умови міжконфесійного порозуміння і злагоди.

Позитивна динаміка розвитку міжконфесійних відносин в Україні в значній мірі залежить від діяльності міжконфесійних органів всеукраїнського та місцевого рівнів, співпраці церков і релігійних організацій у форматі громадських рад при центральних органах виконавчої влади.

Як вже було зазначено вище, провідне місце у площині формування міжконфесійного діалогу та системи державно-церковних відносин в країні посідає Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій. ВРЦіРО активно сприяє пошуку міжконфесійного порозуміння, у діалозі з органами державної влади розглядає питання щодо вдосконалення чинного законодавства у галузі свободи совісті та діяльності релігійних організацій, заходи стосовно захисту та утвердження моральності у суспільстві тощо.

Окрім Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій на національному рівні функціонують і інші міжцерковні органи, які сприяють міжконфесійному діалогу. Серед них слід назвати Нараду представників християнських Церков України, Раду Євангельських Протестантських Церков України та Раду представників духовних управлінь і центрів мусульман України.

Разом із загальноукраїнськими міжконфесійними органами, важливу роль для розвитку державно-конфесійних і міжконфесійних відносин грають міжцерковні ради при обласних державних адміністраціях. На виконання доручення Президента України такі ради було створено у 2005 р. в більшості областей України. Разом з тим, переважна більшість з них нині потребує активізації своєї діяльності.

Для поглиблення як державно-конфесійного, так і міжконфесійного діалогу, опрацювання конкретних механізмів співпраці між Державою і Церквою в різних сферах важливою є діяльність державно-церковних консультативно-дорадчих органів при міністерствах та відомствах у форматі громадських рад.

Так, свою роботу активно продовжує Громадська рада з питань співпраці з церквами та релігійними організаціями при Міністерстві освіти і науки України, до складу якої окрім фахівців Міносвіти входять представники різних конфесій, делеговані зацікавленими членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. В центрі уваги Громадської ради - питання сприяння запровадженню викладання предметів духовно-морального спрямування у загальноосвітніх навчальних закладах різного рівня, опрацювання державного стандарту з богослов’я, урівнення в правах студентів і викладачів духовних навчальних закладів із студентами та викладачами державних і приватних навчальних закладів тощо.

Активно провадить свою роботу Громадська рада при Міністерстві охорони здоров'я України з питань співпраці з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій. На своїх робочих засіданнях представники конфесій та медичної спільноти розглядають питання пропаганди здорового способу життя, профілактики поширення інфекції ВІЛ/СНІДу, звуження практики абортів, шляхи вдосконалення процесу вакцинації в Україні, обговорили проект «Етичного кодексу лікаря» тощо. 

У 2009 році з метою налагодження тісної співпраці Міністерства оборони з церквами і релігійними організаціями для задоволення релігійних потреб військовослужбовців та духовного, морально-етичного, військово-патріотичного виховання особового складу Збройних Сил України утворено Раду у справах душпастирської опіки при вказаному міністерстві. Результатом її роботи стало розроблення Концепції душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України. 

Національною експертною комісією України з питань захисту суспільної моралі було підписано Меморандум про співробітництво з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, в рамках реалізації якого утворено спільну Науково-консультативну раду з питань релігії та національностей задля опрацювання проблемних питань, пов’язаних з необхідністю аналізу публікацій та інших матеріалів на предмет розпалювання релігійної чи національної ворожнечі, образи релігійних почуттів віруючих тощо. 

Важливо, що діяльність зазначених громадських рад призводить до цілком конкретних управлінських рішень у сфері компетенції відповідних міністерств і відомств.

Видається важливим і доцільним створення такої ради при  Держкомтелерадіо. Крім того, на науково-практичній конференції, присвяченій питанням співпраці органів внутрішніх справ та релігійних організацій, що у квітні 2010 року пройшла в Донецькому інституті внутрішніх справ, порушувалось і питання про доцільність створення аналогічної ради при Міністерстві внутрішніх справ України. Разом з тим, в контексті останніх урядових рішень щодо участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики, видається безумовно необхідним зберегти вже діючі громадські ради з питань співпраці з церквами і релігійними організаціями при тих міністерствах і відомствах, де вони довели ефективність своєї роботи.

Доцільним є і перенесення цього позитивного досвіду на місцевий рівень. Насамперед йдеться про проведення тематичних засідань міжцерковних рад при облдержадміністраціях за участю представників відповідних органів державної влади. Як приклад, можемо навести проведення в низці областей у 2010 році засідань таких рад за участю фахівців обласних управлінь науки і освіти, присвячених питанням подальшого впровадження викладання у загальноосвітніх навчальних закладах предметів духовно-морального спрямування. Очевидно, що проведення таких засідань сприятиме як налагодженню співпраці між державними органами та релігійною спільнотою на місцях, так і наповнюватиме міжконфесійний діалог реальним змістом, а відтак сприятиме міжконфесійному порозумінню.

Безумовно, що поступ Української держави, її подальший розвиток як європейської демократичної держави в значній мірі залежить і від подальшої розбудови партнерської моделі державно-церковних відносин, і від забезпечення міжцерковної злагоди. Розв’язання цих масштабних завдань потребує спільних зусиль державних інституцій різного рівня, представників релігійної спільноти, науковців, громадськості. А насамперед потребує переконаності у важливості цієї поставленої мети і реальних зусиль щодо її досягнення.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • dutchak1 | 17 січня 2011, 12:26
    Коментувати коментар

    Дутчак Анатолій Васильович, м.Калуш. Сучасний стан відносин держави і Церкви. На початку зауважимо, що все ж таки важко зрозуміти, як автор матеріалу «Податковий кодекс України; на що очікувати віруючим?» розміщеному на сайті ІРС зробив висновок про зміни в оподаткуванні релігійних організацій і як цей висновок знайшов відображення в матеріалах Наради представників християнських Церков України. Не треба бути великим спеціалістом в податковому праві, щоб звернути увагу на те, що ст.157 «Оподаткування неприбуткових установ та організацій» Податкового кодексу майже повністю переписана з ст.7.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Зокрема ст..157.11. ПК повністю копіює зміст ст.7.11.9 Закону. Цією статтею задається швидкість витрачання коштів неприбутковою організацією і в першій редакції Закону ця стаття відносилась до всіх неприбуткових організацій, в тому числі і до релігійних. В 2002 році, виходячи з явної безглуздості положень цієї статті, Законом № 349-1V від 24.12.02р. були внесені зміни і хоча текст вийшов досить корявий, ця стаття стала відноситись тільки до неприбуткових організацій зазначених в абзаці «г» підпункту 7.11.1. Аналогічно в ПК це теж неприбуткові абзац «г» - спілки, асоціації та інші об’єднання юридичних осіб, створених для представлення інтересів засновників. Переходячи до існуючого стану законодавства у відносинах Церкви і держави, і особливо податкових органів, його можна охарактеризувати як суміш правового нігілізму, наївного богохульства з іноді відверто анекдотичними місцями і така ситуація, що існує протягом довгого часу, поступово деформує правову свідомість все нових поколінь юристів і простих віруючих, зменшуючи з кожним роком шанси на можливість якихось змін. Такий стан речей є своєрідним фіналом процесу відносин держави і організацій, при якому держава, прикриваючись гучними і пустими гаслами про побудову громадянського суспільства, при повній байдужості реальних чи муляжних членів громадського сектору, здійснювала складне, багатоходове, на законодавчому рівні втручання в діяльність як релігійних громад, так і других громадських об’єднань. Причому треба розуміти, що процес цей вівся не по злому усвідомленому умислу а склався саме як результат, своєрідний підсумок задекларованих намірів і бездіяльності громадських утворень. Першою подією в цьому процесі було прийняття 22 травня 1997 року Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”. Цими змінами до закону була привита стаття 7.11 «Оподаткування неприбуткових установ і організацій», яка зобов’язувала всі релігійні громади показувати податківцям всі свої доходи і розходи. Щоб зрозуміти сутність цієї події, необхідно звернутись до іншого податкового закону, розуміння якого нам дається важко, а податківці давно і повністю його ігнорують. Цим законом є прийнятий в 1991 р. Закон України “Про систему оподаткування”, який рахується базовим, оскільки “визначає побудови системи оподаткування в Україні, податки і збори (обов’язкові платежі) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також права, обов’язки і відповідальність платників.” Так от, одним з базових принципів побудови системи оподаткування є те, що податкове законодавство поширюється не на всі юридичні особи, а тільки на юридичних осіб – платників податків. Податкова служба реєструє, приймає звіти, перевіряє, застосовує санкції не до всіх юридичних осіб, а тільки до платників податків. В статті 4 базового закону записано - “платниками податків і зборів (обов’язкових платежів) є юридичні і фізичні особи, на яких згідно Законами України покладено обов’язок сплачувати податки і збори (обов’язкові платежі).” Тобто текст базового закону, визначаючи платника податку, відсилає до визначень спеціальних законів. В нашому випадку було таке визначення і в Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств.” Згідно ст. 2: “2.1. Платниками податку є: 2.1.1. З числа резидентів - суб’єкти господарської діяльності, бюджетні, громадські та організації, які здійснюють діяльність спрямовану на отримання прибутку, як на території України, так і за її межами.” Зрозуміло, що це визначення до релігійних громад не відноситься. Проте це не заважало податківцям такою своєрідною прививкою до закону “Про оподаткування прибутку підприємств” отримати відносно релігійних громад такі ж права як і відносно підприємств. Знову ж таки, не будучи фахівцем у податковому праві, задамося дитячим питанням – після того як для релігійних громад ліквідована швидкість витрачання коштів з послідуючим оподаткуванням залишку коштів кінці року – яка ціль звітності у податкові органи про надходження і витрати організації? На це питання рядовий обиватель і кожний податківець щиро і простодушно відповість – щоб контролювати чи не займається організація діяльністю, яка не передбачена статутом і чи тратить організація кошти на цілі, які передбачені статутом. А вже досвідчений юрист може зі здивуванням замітити що в функції податкових органів не входить контроль за статутною діяльністю організації. Ну і зовсім продвинутий юрист, який закінчував ще радянські вузи, може замітити що організацію незаконно заставляють доказувати, що вона не порушує законодавство і навіть згадає термін – «презумпція невинності» Звернемо увагу також на перелік доходів які законодавець звільнив від оподаткування у релігійних організацій. Підпунктом 7.11.7 до таких доходів віднесені “будь які інші доходи від надання культових послуг”. Також законодавець порахував на необхідне підпунктом 5.1.14 пункту 5.1 ст.5 Закону України “Про податок на додану вартість” звільнити від оподаткування податком на додану вартість “операції з поставок культових послуг” за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України. Переліком, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №1010 від 12.09.97 р. до таких послуг віднесені: хрещення, укладання церковного шлюбу, похорон, молебен, панахида, освячення, обрізання, перше причастя, бар-міцва (повноліття). Зрозуміло що важко в такій як наша країна вимагати від законодавця правильного розуміння такого суспільного явища як релігія і багато таких, і їм подібних, нормативних актів є тим, що називають “наївним богохульством”. Проте іноді при прийнятті таких норм у учасників законодавчого процесу відчувається просто відсутність почуття гумору. Якщо священик за обряд хрещення не візьме пожертву віруючого то чи зобов’язаний душпастир вказати цю “благодійність” у податковому звіті форми №І ДФ? Чи виникнуть у зв’язку з цим у віруючого податкові зобов’язання? При визначенні ціни цієї послуги крім затратних матеріалів – свічки, вода для купелі та оплати праці учасників обряду - чи буде враховуватись вартість Святих Таїн що приймаються з рук священика при Хрещенні ? У розумінні авторів цих норм Церква – це гігантський побутовий комбінат, який надає різноманітні послуги. Послуги, які згідно п.1.31 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємства” є будь-які операції цивільно-правового характеру з надання результатів робіт (послуг). Послуги, які згідно наказу №459 від 15.11.01р. Держкомстатистики “Про затвердження форм державної статистичної звітності з обліку послуг” ведуть до зміни стану одиниць, які споживають ці послуги. Під зміною, звичайно ж, розуміється певна користь, яка приноситься споживачу-замовнику і відноситься саме до його матеріального життя. І якщо законодавець сьогодні ще не вкладає в поняття релігійних потреб саме духовні потреби, то церковні ієрархи повинні поправити і дати зрозуміти, що церковні норми належать лише до організації духовного спілкування. Культові послуги задовольняють саме внутрішні духовні потреби віруючого члена релігійної громади. Відносини, які виникають при цьому, не є цивільно-правовими, надання цих послуг не є господарська діяльність і згідно церковних норм забороняється вимагати оплату за них. У визначення добровільних пожертвувань Церква вкладає зовсім інший, відмінний від цивільного права зміст. В «Основах социальной концепции Русской православной Церкви» записано: «…жертва является святой, то есть в прямом смысле принадлежащей Господу, жертвователь подает Богу, а не священнику (Лев. 27,30; Ездр. 8, 28). Жертва - это добровольный акт, совершаемый верующими в религиозных целях…Жертва, как посвященная Богу, неприкосновенна, а всякий, похищающий ее, должен возвратить больше, чем похитил (Лев. 5, 14-15). Пожертвование стоит в ряду основных заповедей, данных человеку Богом (Сир. 7, 30-34), Таким образом, пожертвования являются особым случаем экономических и социальных отношений, а потому на них не должны автоматически распространяться законы, регулирующие финансы и экономику государства, в частности, государственное налогообложение». Обкладання податком на прибуток чи податком на додану вартість або пільгування цих пожертв є юридичний нонсенс. У Канонах Східних Церков записано;: “ Кан.716. Із збереженням Кан.1013, настійно рекомендується, щоб єпархіальні Єпископи по змозі, впроваджували практику відповідно до якої приймалися тільки пожертви з нагоди Божественної Літургії, які вірні добровільно офірують, але кожен священик повинен охоче, навіть без жодної пожертви правити Божественну Літургію в наміренні вірних, зокрема вбогих» Жваве обговорення в Інтернеті викликав анекдотичний факт подання в квітні-травні цього року правозахисником з Єкатеринбургу позову до єпархії про «систематичне порушення прав віруючих». В позові, посилаючись на закон про захист прав споживачів, правозахисник доказує, що в церкві був неякісно проведений ритуал відспівування його родича, тобто неякісно надана послуга. Крім того, правозахисник вимагає, щоб у кожному храмі був заведений «куток споживача», аналогічний тому, як у всіх торгових магазинах і павільйонах. Очевидно що в подальшому податківці відчували якусь незручність, все ж таки конституційний принцип невтручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій передбачає і невтручання у витрати доходів і пожертвувань від культової діяльності. В 1997 році ДПА України листом від 29.12.97р. № 15-0117/10-10852 надіслало роз’яснення податковим адміністраціям на місцях, в якому повідомляло що податкові органи тимчасово до вияснення окремих обставин не повинні вимагати реєстрації релігійних організацій та надання звітів такими організаціями. В 1999р. дія цього листа підтверджувалася листом № 83/1/15-1210 від 22.03.99., в 2002р. лист цитувався Вісником податкової служби України №22/2002. Сьогодні вже відважних чи кмітливих, які б запитали про дію цих листів не знайшлось. І ось той же Вісник податкової служби України № 21/2009 в матеріалі «Основи бухгалтерського обліку релігійних організацій», аргументуючи поширення Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» на релігійні організації вказує, що в термінах цього закону релігійні організації належать до підприємств, які надають послуги юридичним та фізичним особам.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • velovs@ukr.net | 23 лютого 2020, 15:25

    А тут повний запис, зокрема, останнього щорічного музично-пісенного концерту сучасного польського, здебільшого, молодіжного християнства "Jednego serca Jednego ducha - 2919" (що вщент

  • velovs@ukr.net | 23 лютого 2020, 15:03

    А отут добре й переконливо видно, як сучасна польська християнська, здебільшого, молодь весело радіє і торжествує, відчуваючи і святкуючи єдність і братерство зі старозавітнім вибраним народом Божим:

  • barni | 23 лютого 2020, 14:00

    А хіба воно ("духовенство") хоч колись працювало з людьми (за одиничними винятками). Прийшов піп да храму, у визначений час, помахав кадилом, згріб гроші з таци і гайда в бар, або ж по

  • barni | 23 лютого 2020, 13:52

    Будь-який масовий релігійний захід спрамований, перш за все, на ПРОПОГАНДУ І АГІТАЦІЮ, дивіться, мовляв, як нас багато - ПРИЄДНУЙТЕСБ !?

  • Paraeklezyarh | 23 лютого 2020, 12:49

    Звичайно що кожна конфесія, кожна релігійна організація мають право на різного роду "масові заходи". Дивує що УГКЦ для такого заходу обрали Вінницю. Бо і в самому місті і в області прихожан

Популярні статті місяця