Церква і вибори: уроки 2004 року

14 січня 2010, 15:11 | Аналітика | 0 |   | Код для блогу |  | 

За роки незалежності українці не раз мали нагоду пересвідчитися, наскільки жвавим стає зацікавлення політиків релігійною сферою напередодні чергових виборів. Це й не дивно, бо намагання заручитися підтримкою Церкви, яка за всіма соціологічними опитуваннями має найвищий рівень довіри громадин, є чи не найпотужнішим стимулом такого зацікавлення та пов’язаного з ним використання релігійної карти у виборчих технологіях. Не стала винятком у цьому відношенні й президентська кампанія 2010 року. Засоби масової інформації знову рясніють повідомленнями про «благословених» кандидатів та «рясофорних» агітаторів. Форми й наслідки інструменталізації Церков та анґажування релігійних спільнот у цьогорічні виборчі перегони, очевидно, ще стануть предметом докладного аналізу й осмислення. Натомість чимало цікавого і навіть повчального для нинішньої ситуації, на думку д-ра Олега Турія, церковного історика і проректора Українського католицького університету, можна довідатися, проаналізувавши події нашої недавньої історії, особливо президентських виборів 2004 року. Шкода тільки, що й цього разу у «вчительки життя» забракло сумлінних учнів.

Держава і Церква

Tyrij_1.jpgТе, що Церква опиниться у вирі бурхливих подій президентської кампанії 2004 року в Україні, ні для кого не було несподіванкою, зважаючи на ту роль, яку відіграють релігійні почуття і мотивації в особистому житті мільйонів українських громадян, а також з огляду на те місце, яке займають найбільші християнські конфесії в історичній традиції та сучасній системі суспільно-політичних відносин. Віра в Бога впродовж усього періоду панування тоталітарного радянського режиму залишилася тією останньою фортецею людського духа, яку атеїстичній владі так і не вдалося здолати, незважаючи на справжню війну з релігією та кривавий терор супроти віруючих. Домагання свободи совісті, леґалізації офіційно «ліквідованих» та насильно «возз’єднаних» Церков і релігійних спільнот стали складовою частиною протистояння антигуманній безбожній системі, розгортання дисидентського руху опору та національно-визвольної боротьби в СРСР. Крах комуністичної імперії та демократична трансформація суспільства супроводжувалися ейфоричним переходом від заідеологізованої показової одностайності до бурхливого плюралiзму думок, поглядів, переконань, що виявилося в активізації релiгiйного життя та зростанні конфесійного розмаїття. Після десятиліть переслідувань християнські Церкви та інші віросповідні спільноти в Україні демонструють не лише велику життєздатність, але й користуються високим рівнем суспільної довіри. Ця довіра набагато перевищує показники симпатії, що на неї можуть розраховувати органи влади, полiтичнi структури чи громадські інституції.

Чинне релігійне законодавство (Конституція України, стаття 35 та Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. з подальшими змінами і доповненнями) має загалом демократичний характер і відповідає нормам міжнародного права (на відміну, наприклад,  від закону, ухваленого 1997 р. російською Державною Думою, який явно фаворизує одну конфесію – Російську Православну Церкву і дискримінує інші релігійні організації). Засадничими конституційними принципами державно-церковних відносин проголошено відокремлення Церкви від держави, що передбачає взаємне невтручання у компетенцію одне одного, та пріоритет прав особи на свободу совісті, який означає верховенство цих прав над правами Церков і релігійних об’єднань. Державне законодавство не надає жодному з віросповідань переваги над іншими та зобов’язує владу дотримуватися паритету у стосунках з ними.

Разом з тим, існуючий перед 2004 роком характер церковно-державних стосунків (який засадничо не змінився й опісля) відзначався великим ступенем залежності релігійних спільнот від влади як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівнях. Головна причина цього закорінена у збереженні багатьох рис імперсько-тоталітарної спадщини минулого внаслідок компромісу між національно-демократичними силами та частиною колишньої партійно-бюрократичної номенклатури, яка погодилась змінити символіку і фразеологію, але не може (і не хоче) змінювати способу мислення і методів діяльності. Тому становлення нових (чи, точніше, переоблаштування старих) владних структур впродовж перших років становлення української державності часто відбувалося не стільки шляхом розбудови засад громадянського суспільства, скільки намаганням цих структур втримати або знову поширити свiй мандат управління на всi сфери суспiльного життя, включно з релiгiєю. Державна політика і в незалежній Україні загалом не мала публічного характеру, а громадськість не володіла відповідними механізмами впливу на прийняття загальнодержавних рішень та контролю за діяльністю державних інститутів. Тому Церкві в існуючій системі розподілу суспільних ролей відводилися суто декоративно-обслуговуючі функції. На практиці це означало, що влада надавала релігійним спільнотам змогу виявляти свою позицію щодо державних проблем лише у тому випадку, коли це вважалося необхідним і корисним для самої влади. А це, в свою чергу, не могло не супроводжуватися політизацією церковного життя, інструменталізацією єрархічних структур та відвертою маніпуляцією релігійним чинником в електоральних стратегіях можновладців.

Між Богом і «кесарем»

Усі без винятку попередні виборчі кампанії в Україні позначалися різким підвищенням активності представників влади у релігійній сфері, яка здебільшого зводилася до їхнього намагання засвідчити свою турботу про духовне благополуччя громадян обіцянками податкових і фінансових пільг для церковних інституцій, розпорядженнями про повернення культових споруд, націоналізованих (і спрофанованих) у радянські часи, роздачею державних нагород церковним достойникам, демонстративною толерантністю та показовою присутністю серед віруючого люду, що мали б підкріпити щедрі пожертви та відвідини храмів, синагог, мечетей (нерідко — кількох підряд упродовж одного дня чи ночі). Щоправда, самим віруючим у всіх цих пропаґандистських роликах, які старанно готували телевізійники, раз за разом впадали у вічі розгублені погляди державних мужів під час відправ, недоладне тицяння пальцями чи мовчазно-незворушні гримаси на обличчі, коли за відповідним чином богослуження належало б перехреститися чи промовити слова молитви. Та все ж великодушний народ Божий готовий був прощати явні промахи можновладних неофітів і з поблажливою посмішкою спостерігати за черговим проявом кількахвилинної побожності властьімущих, пам’ятаючи про ті часи, коли руки подібних функціонерів, що тепер незґрабно складають триперстя і зосереджено хрестять наморщені лоби, не вагаючись, підписували смертні вироки пастирям і святиням.

Інстинкт самозбереження, «вихований» кривавими репресіями і брутальними переслідуваннями недавнього минулого та засвоєний на підсвідомому (а то й генетичному) рівні значною частиною церковного проводу і його пастви, автоматично спрацьовував і тоді, коли князям світу цього необхідно було продемонструвати «всенародну підтримку». Постійна присутність церковних достойників (бажано — різних юрисдикцій, а ще краще — віросповідань) на всякого роду ювілеях та урочистостях, масові освячення пам’ятників, шкіл, військових реґалій, армійського та міліцейського особового складу, рибацьких суден, ліній газопроводу, банків, комерційних офісів тощо мали на меті створити враження особливої «благословенності» усього, що діється в державі завдяки «батьківській турботі» влади. І якщо на виборах загальнодержавного рівня обидві сторони ще якось намагалися дотримуватися привил зовнішньої пристойності, то у баталіях місцевого масштабу відбувалася відверта торгівля сумлінням віруючих і безпосереднє залучення священнослужителів до аґітації за «угодних» кандидатів.

Поставлені перед дилемою розрізнення «Божого» і «кесаревого» у виборчих кампаніях, ті релігійні спільноти чи їхні представники, які не надто були обтяжені досвідом «служіння» колишній або теперішній владі, не мали зайвих амбіцій чи палкого бажання отримати «одержавлений» статус або ж не робили собі ілюзій щодо справжньої природи релігійних зацікавлень багатьох політиків, від виборів до виборів все частіше і виразніше намагалися дистанціюватися від прямої участі у передвиборній метушні, акцентуючи увагу на необхідності дотримання самого принципу свободи волевиявлення та морально-етичних вимогах до кандидатів.

Таким чином, основна інтрига церковно-державних стосунків у контексті останніх президентських виборів полягала не в тому, чи будуть релігійні аспекти відігравати якусь роль у виборчих перегонах, чи ні, а в тому, хто саме і як буде їх враховувати та використовувати. А це, в свою чергу, зумовлювалося ступенем залежності (чи незалежності) тих чи інших релігійних спільнот та їхнього проводу від влади, рівнем реальної свободи (чи несвободи) совісті в українському суспільстві (як і всякої свободи взагалі), а також особистою совісністю (чи, відповідно, її відсутністю у) головних претендентів на найвищу державну посаду та їхнього оточення.

Релігійний чинник у поєднанні з іншими ідейно-політичними, мовно-культурними та етно-національними особливостями і преференціями громадян відігравав важливу роль в усіх загальнонаціональних виборчих кампаніях незалежної України, починаючи з президентських виборів 1994 р. На той час особа тодішнього президента Леоніда Кравчука однозначно асоціювалася з утвореною при його активній підтримці Українською Православною Церквою самопроголошеного Київського патріархату (УПЦ КП), натомість його конкурент — Леонід Кучма, спекулюючи на лозунгах «російсько-українського братерства» та захисту прав «російськомовного населення» України, користувався симпатіями єрархії та вірних Української Православної Церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Всього лиш за рік після виборів нові віяння у ставленні державної влади до раніше фаворизованої УПЦ КП вилилися у побоїще учасників похоронної процесії предстоятеля цієї Церкви загонами міліції особливого призначення.

Президентські та парламентські вибори 1999 р. запам’яталися несподівано палким виявом любові лідера комуністів Петра Симоненка до УПЦ МП. Провідник колишніх войовничих безбожників у спеціальній статті «Комуністи про Церкву та її роль у житті сучасної України», ревізуючи марксистсько-ленінські постулати, вказав на спільні ідеологічні засади, які єднають обидві інституції у протистоянні з «гнилим католицько-протестантським Заходом», що є головною загрозою для «високоморального і глибокодуховного тисячолітнього православно-слов’янського цивілізаційного простору». За його словами, лише Компартія України «на відміну від численних лжепатріотів націоналістичного спрямування» відстоює позиції «канонічного православ’я» (тобто Московського патріархату), яке єдине здатне зберегти «традиційну самобутність українського народу», що, як не дивно, полягає у «нерозривній єдності з братніми народами Росії та Білорусі». Щоправда, єрархія УПЦ МП все ж не наважилася відкрито відповісти взаємністю на загравання головного комуніста, залишивши цю роль для аґресивно-галасливих навколоцерковних об’єднань на кшталт Союзу православних братств. Його лідери, не шкодуючи прокльонів на адресу «хижого ненависника Православ’я» Кучми, розсипалися хвалебними епітетами на адресу «православного богатиря» Симоненка, додавши до списку найбільших ворогів «світлого (канонічного) майбутнього» – «розкольників та уніатів» – ще й «талмудичну Америку».

Особливістю виборчої кампанії 2004 року стало те, що обидвох основних кандидатів на президентське крісло — Віктора Ющенка і Віктора Януковича вважали або представляли віруючими, більше того — практикуючими християнами. Відмінність між ними полягала в тому, що про релігійні переконання одного можна було зробити висновок із загального контексту його публічних висловлювань і поведінки, натомість демонстративна побожність іншого настільки нав’язливо пропаґувалася ним самим та усіма каналами офіційних мас-медій, що у пересічного громадянина мимоволі закрадався сумнів у щирості прочитаного/почутого/побаченого. Ще однією суттєвою відмінністю стало те, що один із кандидатів за всяку ціну намагався продемонструвати свою належність до однієї (звичайно ж — «єдиноправильної») Церкви, тоді як інший всіляко уникав спроб «прив’язати» його до якоїсь конкретної конфесії (можливо, для того, щоб не втратити потенційної підтримки жодної, чи радше тому, щоб не відтовхнути своїх симпатиків у кожній із них).

Віра і політика

Релігійність Віктора Ющенка сприймалася як органічна складова його особистості: і як людини, і як політика. Своїх світоглядних переконань він не приховував, але також і не намагався якось особливо наголошувати. А якщо врахувати, що і напередодні, і під час виборчої кампанії переважна більшість ЗМІ взагалі уникала сюжетів із опозиційним кандидатом, то відповідно й нагод для такої демонстрації практично не було. Лише згодом, коли підконтрольні режимові Кучми мас-медіа почали на всі лади розписувати благодіяння його конкурента, стало відомо, що, будучи головою Нацбанку, Ющенко сприяв передачі Грецькому приходові УПЦ МП церковної споруди, що перебувала на балансі НБУ; за його сприяння значні кошти було надано на відбудову Успенського собору Києво-Печерської Лаври та Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, паломницьких осередків у Почаєві та Зарваниці; в часи його прем’єрства відбувалася підготовка до візиту в Україну Папи Римського Івана-Павла II та контакти з Константинопольським патріярхом щодо надання канонічного статусу українській автокефалії;  впродовж років Ющенко фінансово допомагав споруджувати храм у рідному селі Хоружівці.

Про побожність Віктора Януковича почали масово писати відразу ж після того, як він став «єдиним кандидатом» від влади. Кореспондент російських «Известий» мав нагоду особисто переконатися, що чинний тоді прем’єр-міністр України – «глибоко віруюча людина, яка, працюючи з раннього ранку до пізньої ночі, завжди знаходить час відкрити Біблію». Авторові репортажу вдалося навіть відшукати очевидця, який ще у 1980-х роках бачив хрестик на грудях Януковича, якраз у той час, коли, за іншими – офіційними – данами, він став членом Компартії (можливо, щоб провадити місійну працю в її лавах!). Із чергової «фентезі» в іншій газеті виборці могли довідатися, що до читання Святого Письма Вітю Януковича «ще з раннього дитинства почала привчати бабуся», від якої він також навчився суворо постити перед Пасхою та «допомагати усім, кого ще більше обділила доля».

Могутня постать тодішнього прем’єра на фоні відреставрованих (за його указами) та новозбудованих (на щедро надані ним державні кошти) храмів і монастирів, у супровіді дружини зі свічечкою, попів із кадилами та владик із кропилами, бабусь із іконками та дідусів в орденах замерехтіла на сторінках підконтрольних владі газет і журналів, на каналах монополізованого тією ж владою телеефіру. Єдність «побожного» Януковича з віруючим людом «на низах» логічно довершувалася симфонією «во вишніх». Так, Всеукраїнське об’єднання «Держава», відоме своїми тісними зв’язками з УПЦ МП, оформленими навіть спеціальним договором про співпрацю від 11 березня 2004 р., «з ініціативи прем’єр-міністра» випустило півмільйона «християнських» шкільних щоденників, які безкоштовно роздавали учням через державні освітянські заклади та церковні структури. Прикметною рисою цих щоденників було те, що діти щодня (а батьки — принаймні, щотижня) могли милуватися зображенням глави уряду поруч із митрополитом Володимиром та читати їхні настановні слова із заохотою до добрих справ, про які діти мали записувати упродовж навчального року, щоб опісля виграти поїздку до літього відпочинкового табору «Артек».

Очевидно, не надто покладаючись на сумлінність тих батьків, які частіше дивляться телевізор, аніж слідкують за успішністю своїх чад, організатори виборчої кампанії Януковича подбали й про те, щоб підкріпити віртуальне єднання церковних достойників із «найдостойнішим» кандидатом живішою картинкою. Сказано — зроблено, і пішло-поїхало... ЗМІ зарясніли повідомленннями на кшталт: «Прем’єр-міністр України Віктор Янукович 28-29 вересня, перебуваючи з робочим візитом в Ізраїлі, відвідав православні святині Єрусалима. Прем’єра супроводжував предстоятель УПЦ (МП) митрополит Володимир (Сабодан)». У коментарі наголошувалося, що владний кандидат прибув на Святу Землю «за канонічною програмою», а щоб розвіяти всякі сумніви у справжніх цілях візиту, навіть отримав «свідоцтво паломника». 9 жовтня під час відвідин Москви Янукович зустрівся уже з тамтешнім патріархом Алєксієм (Рідіґером), де не проминув у черговий раз нагадати, що він «віруюча людина», і пообіцяв докласти «всіх зусиль для зміцнення єдності й монолітності православ’я в Україні». Навіть під час Олімпіади в Афінах «побожний» прем’єр (і за сумісництвом — голова Національного олімпійського комітету) на якийсь час відлучився від повсякденної турботи про спорт, щоб у супроводі предстоятеля УПЦ митрополита Київського Володимира, митрополита Донецького Іларіона та настоятеля Києво-Печерської лаври єпископа Павла відвідати монастирі Святої гори Афон і отримати благословення на вибори від тамтешніх «старців».

Апофеозом «екуменічної» підтримки «єдиного» кандидата стала зустріч 30 вересня 2004 р. Януковича із членами Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій України (до якої входять їхні предстоятелі та яка, хоч і має виключно консультативно-дорадчі функції, виступає також як своєрідний форум узгодження й озвучення церковно-державних і міжконфесійних проблем та інтересів). Висловлюючи «колективну думку» її учасників, митрополит Української Автокефальної Православної Церкви Мефодій (Кудряков) заявив тодішньому прем’єрові: «Ми прийшли до висновку – лише під Вашим керівництвом в Україні буде стабільність і церковний мир..., лише Ваша відкритість та справедливість дає впевненість, що всі конфесії, які не порушують українських законів, будуть бачити в Вас свого батька». Проспівавши дифірамби про «достоїнства» одного з кандидатів, архиєрей не проминув натякнути на «недостойну» поведінку прибічників іншого, які нібито у Західній Україні «залякують людей, забирають храми..., вриваються в семінарію та припиняють її роботу».

Факт, що влада намагається використати релігійний чинник для пропаґування мнимих здобутків свого ставленика та маніпулювання свідомістю виборців, а також готовність окремих церковних предстоятелів стати знаряддям владних маніпуляцій підтвердив наступний вияв їхньої «колективної творчості», поширений у ЗМІ 27 жовтня 2004 р. буквально за три дні до першого туру голосування під назвою «Звернення Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій до українського народу напередодні виборів Президента України». Складено його було в дусі усіх попередніх звернень, які видавалися від імені цього органу в моменти загрози владі або для виправдання її незаконних маніпуляцій (як, наприклад, напередодні сумнозвісного «референдуму» про розширення повноважень Кучми чи під час «касетного скандалу»). Розповівши віруючому людові про «незаперечні результати демократичного розвитку України» та «невпинне підвищення рівня довіри у взаємовідносинах держави і Церкви, релігійних організацій», автори звернення висловили занепокоєння «нагнітанням невиправданих пристрастей навколо виборів» та намаганням певних сил «внести розбрат, вивести людей на вулиці задля досягнення своїх невиправданих цілей». «Стурбовані» єрархи закликали до збереження «громадського миру, спокою і стабільності», під якими натреноване вухо виборця мало б безпомилково розпізнати аґітаційні слогани «єдиного кандидата», спрямовані на забезпечення спадкоємності правлячого режиму. Відверта політична заанґажованість та однобічність цього «документа», який, як виявилося, взагалі не обговорювався на засіданні Ради, а всупереч її статуту приймався  «в телефонно-факсовому режимі за ініціативою Державного комітету України у справах релігій», призвела до того, що свої підписи під ним поставило лише декілька глав найбільш наближених або залежних від влади конфесій та релігійних організацій (зокрема УПЦ МП, УАПЦ, кілька мусульманських і протестантських деномінацій). Прагнучи нейтралізувати можливі неґативні наслідки брудних технологій опонента, Віктор Ющенко через свою прес-службу того ж дня чи не вперше публічно заявив, що він є віруючою людиною, православним, який глибоко поважає «віру інших, незалежно від того, чи ходять вони до православного храму, мечеті, синагоги чи костелу», та попросив «не вірити тим, хто приписує йому щось інше». Опозиціонер підкреслив, що «нинішня влада глуха до голосу сумління. Вона не зупиняється і не зупиниться перед спекуляціями на святому – вірі і Церкві». Він запевнив, що, ставши президентом, ґарантуватиме «усім конфесіям... належні умови, щоб ніщо не заважало їм нести світло віри у людські душі».

Фінальним акордом релігійної PR-кампанії владного кандидата напередодні першого туру голосування прозвучало повідомлення про відвідини історично найдавнішого храму Києва – церкви св. пророка Іллі, де він пообіцяв молитися за «справедливі й чесні вибори», очевидно передбачаючи (а може, й знаючи), до яких зловживань і фальсифікацій планує вдатися очолювана ним влада.

Свобода і совість

Цілком очевидно, що обидва фаворити, які вийшли у другий тур виборів, початково не робили великих ставок на «церковну» карту. Про це свідчать дуже стислі та обтічні постулати їхніх передвиборчих програм. В обидвох йшлося виключно про «підтримку міжконфесійної злагоди» без якоїсь конкретизації. Таке формулювання вказує на ще один вимір існування та устійнений стереотип суспільного сприйняття українського релігійного життя — його реальну і потенційну (а то й надуману) конфліктогенність. Вона, в свою чергу, зумовлена великою строкатістю конфесійної палітри, наявністю чисельних міжрелігійних та міжконфесійних протиріч і конфліктів, внутрішньоцерковних поділів і розколів, аґресивної риторики і ксенофобських настроїв. Напружена атмосфера виборів мимоволі створює для деяких Церков добру нагоду, щоб у черговий раз «нагадати» державі та суспільству про свою присутність і потрібність. Водночас, перспектива зміни на верхівці влади провокує спокусу порушити існуючий міжконфесійний status quo, зміцнити власне становище, заслуживши прихильність «прохідного» кандидата, а то й спробувати потіснити конкурента, який «поставив» не на того.

Така логіка поведінки характерна насамперед для т. зв. «традиційних» Церков, до яких в Україні зараховують східнохристиянські релігійні спільноти, що сягають своїми коренями еклезіяльної спадщини Київської Русі. Основними суперниками в змаганні за привілейоване місце «біля влади» впродовж майже всього періоду української незележності також уже традиційно виступають дві найбільших правосланих юрисдикції — київська і московська. Обидві вони акцентують на своєму «служінні державі», лиш одна горою стоїть за «самостійну Україну», натомість інша з настальгією плекає надії на відродження «Святої Русі».

Так предстоятель УПЦ КП Філарет (Денисанко) ще перед початком офіційної виборчої кампанії в інтерв’ю «Громадському радіо» 23 червня 2004 р. заявив про можливість підтримки кандидатури Януковича при умові, що той підтримає саме його Церкву. «Ми не обмежуємо волю наших віруючих, вони можуть голосувати за ту чи іншу партію, — сказав він, — але ми просимо, щоб вони дотримувалися нашого принципу захисту інтересів Української держави та Української Православної Церкви Київського Патріархату». Аналітики, однак, припускають, що заява патріярха мала радше превентивний характер і повинна була засвідчити лояльність владі та готовність до порозуміння з нею на взаємоприйнятних засадах, позаяк ключові гасла виборчої кампанії Януковича (відмова від євроінтеграції та бажання розбудовувати «єдиний економічний простір» із Росією, Білоруссю та Казахстаном, обіцянки надати російській мові державний статус в Україні, а її мешканцям — подвійне з тією ж Росією громадянство) свідчили про їхнє співпадіння з ідейними пріоритетами конкуруючої конфесії.

Тісні зв’язки владного кандидата з УПЦ МП ґрунтувалися не лише на спільній ідеології, але й на тривалому досвіді «практичної співпраці». Впродовж багаторічного правління Леоніда Кучми керівництво цієї конфесії уклало низку офіційних договорів про співрацю з окремими міністерствами і відомствами (зокрема оборони, внутрішніх справ та Служби безпеки України); завдяки прем’єрові Януковичу відбудували Свято-Успенський Святогорський монастир, який отримав статус Лаври, та катедральний храм у Білгороді-Дністровському; в церковній пресі з особливим піїтетом повідомлялося, що в часи його керівництва Донецькою областю та при його фінансовій підтримці тут спорудили 63 храми УПЦ МП (і жодного УПЦ КП). Окрім того, спроба Філарета відвідати «канонічну територію» Януковича у 2001 р. закінчилася брутальним побиттям «розкольників» і їхнього предстоятеля у Маріуполі. Особливо дружні стосунки у колишнього губернатора склалися із донецьким митрополитом Іларіоном (Шукалом), про якого активно поширювалися чутки як про найімовірнішого спадкоємця глави УПЦ МП. Духовним наставником двічі несудимого «благочестивого розбійника», за подачею все тих же «канонічних» ЗМІ, був старець Зосіма, засновник кількох монастирів на Донеччині та ревнитель безумовної єдності з Москвою.

З огляду на таку широку платформу спільності інтересів, залучення УПЦ МП до виборчої кампанії Януковича спершу здійснювалося за принципом градації «часткового втручання». Предстоятель повинен був залишатися підкреслено нейтральним, видавати «політично коректні» послання і лише «випадково» з’являтися на людях у супроводі чинного на той час прем’єра, який (так вже сталося) був одночасно і кандидатом у президенти, позаяк обидвох достойників єднала виключно «турбота про духовне благополуччя» громадян (вияви якої також «випадково» частішали і масово тиражувалися із наближенням дати голосування). Єрархи могли виконувати політичні замовлення з більшою чи меншою відвертістю (адже в Церкві існує демократія і плюралізм думок!). Так, архиєпископ Переяслав-Хмельницький і вікарій Київської митрополії Митрофан в інтерв’ю «Громадському радіо»12 липня 2004 р. припустив, що вірні можуть підтримати Януковича, «бо він допомагав нашим парафіям». І хоча, як заявив владика, «агітувати саме за нього з церковних амвонів ми не можемо», та все ж, «можливо, хтось буде комусь говорити, що саме за нього потрібно голосувати». Ще відвертіше висловився інший чільний архиєрей УПЦ МП митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел, найбільший поборник «єдності Русі Великої, Малої та Білої». У своєму пастирському посланні він закликав «віруючих одеситів віддати свої голоси на найближчих виборах за гідного кандидата у президенти – Віктора Федоровича Януковича», оскільки «ця людина заслуговує на увагу Бога (!) і людей ». Священикам на місцях дозволялося проявляти більшу «творчість» і застосовувати дохідливіші методи розтлумачення «правильної поведінки» виборцям: такі як поширення у храмах пропагандистських матеріялів «єдиного кандидата» і «чорного піару» проти лідера опозиції, пряму агітацію під час богослужінь (і навіть у день виборів), а то й репресивні дії щодо прихильників Ющенка — заборони у служінні непокірних душпастирів, недопущення до причастя та демонстративне вигнання із храмів вірних, накладення покут тощо. Церковні ЗМІ відверто використовувались як рупор виборчої пропаґанди владного кандидата (бачте, свобода слова!), оповідаючи про «благодіяння богообраного кандидата» та благословення для нього місцевого «священноначалія», «афонських старців» і «самої Цариці Небесної», яка не дозволила б «першому-ліпшому» ступити на Святу Землю.

Сам Янукович не проминув використати подібні арґументи у своєму виступі на теледебатах 15 листопада, у черговий раз нагадавши про свою «канонічну ортодоксальність». Він заявив, що «не пішов би на президенство» без церковного благословення, та запевнив, що часто молиться, «щоб Бог простив гріхи його опонентів (!)». У відповідь наступного дня Віктор Ющенко у програмі опозиційного телеканалу «Ера» висловив здивування, що «Церква робить хресні ходи під патронатом Януковича», а сам прем’єр-міністр взяв «у довірені особи Пресвяту Марію та Ісуса Христа». Лідер опозиції знову підтвердив, що його віра — православна, але «вчить вона одного — терпимості і поваги до інших думок, до інших релігій», та запевнив, що у майбутньому «світська влада не буде втручатися у церковні справи, у роботу жодної конфесії».

Особливу активність на підтримку кандидата від влади розгорнули навколоцерковні громадські організації — Союз православних братств, Союз православних громадян, «Єдіноє Отєчєство» і т.п. (вони взагалі діють без благословення церковної єрархії, і за їхні вчинки Церква відповідальності не несе!). Ці, у «мирний час» марґінальні політичні об’єднання, в період виборчої кампанії розгорнули несподівано галасливу діяльність, пікетуючи, мітингуючи і навіть улаштовуючи хресні ходи на пітримку «православного президента» в його борні проти «сил зла». За повідомленнями преси участь у цих акціях щедро винагороджувалася (від 15 тис. доларів для єрархів до 100-200 гривень священикам і вірним) представниками виборчого штабу «найдостойнішого» претендента, а учасників безкоштовно звозили до Києва з цілої України «за сприяння» міністра транспорту в уряді «побожного» прем’єра.

Та все ж предстоятелю УПЦ МП не вдалося обійтися лише «частковим втручанням». Перемога Ющенка за результатими голосування першого туру 31 жовтня (хоч і з невеликим відривом і всупереч фальсифікаціям, та все ж перемога) та його «демонстративно-нейтралізуюча» зустріч із митрополитом Володимиром 8 листопада 2004 р., яка, за повідомленнями мас-медіа, мала «конструктивний характер» і по завершенні якої православний архиєрей уділив кандидатові від опозиції своє благословення, змушувала команду його опонента мобілізувати усі ресурси та застосувати усі важелі впливу для досягнення бажаного результату. Ставки у грі були надто високими, щоб перебирати засобами... І вже наступного дня на всіх контрольованих владою телеканалах транслювався відеозапис виступу митрополита Володимира, який запевнив, що лише в особі Януковича бачить «дійсно віруючу православну людину, гідну стати на чолі нашої держави», і що лише йому одному («і більше нікому»!) він надав своє благословення на участь у виборах. Тоді ж на офіційному сайті УПЦ МП з’явилося роз’яснення, що зустріч  митрополита із Ющенком, виявляється, мала «неофіційний» характер, а благословили його «так, як усіх». Роль митрополита в якості провладного аґітатора була настільки незавидною, а його вигляд на екрані таким жалю-гідним, що навіть опозиційна преса з долею співчуття писала про шалений тиск на уже немолодого і не зовсім здорового предстоятеля з боку влади та погрози донецького архиєрея Іларіона змістити його з престолу, якщо той «не дотримуватиметься правильної лінії».

Тим не менше, головної мети режисерами «звернення митрополита» було досягнуто: його «особливе благословення» стало свого роду індульґенцією для масованого залучення єрархії та духовенства УПЦ МП до виборчої кампанії Януковича. Як пояснював у листі до редакції однієї з газет православний священик з Донеччини: «...У церковному вжитку слово „благословляю“, що прозвучало з уст архиєрея до його душпастиря, означає „наказую“. При чому ці накази у Церкві, як і в армії, не підлягають ні сумніву, ні обговоренню». Група молодіжних активістів цієї ж Церкви у відкритому листі до свого ж предстоятеля прямо вказувала: «Відразу після оприлюднення Вашого інтерв’ю у єпархіях УПЦ відбулися агітаційні заходи на користь В.Ф.Януковича. Посилаючись на Ваше благословення, священики з церковного амвону уже відкрито агітують за кандидата від влади та паплюжать кандидата від опозиції В.А.Ющенка. Дійшло навіть до того, що 12 листопада 2004 року під час зібрання Донецької єпархії митрополит Донецький та Маріупольський Іларіон назвав В.Ф.Януковича “православним президентом“, а В.А.Ющенка – “слугою сатани”». Опозиційні мас-медіа повідомляли також, що 14 листопада у Кіровограді єпископ Пантелеймон (Романовський) переконував у необхідності голосувати за «Божого кандидата» Януковича та називав Ющенка «греко-католиком», у якого «вся сім’я – протестанти, і то – затяті», і якщо він прийде до влади, то «закриє всі православні церкви, а на базі Києво-Печерської та Почаївської Лаври будуть створені концентраційні табори для православних». 18 листопада штаб Януковича разом із УПЦ МП провели хресний хід від Софіївського майдану до Києво-Печерської Лаври на підтримку владного кандидата під гаслом «Православноє Отєчєство – в опасності!”. Головною ж загрозою архиєпископ Херсонський і Таврійський УПЦ МП Йонафан у своєму зверненні до пастви назвав «раскольніка Ющенко». Для захисту свого «Отєчєства» владика відправив близько тисячі «істинно православних» до Києва. Митрополит Луганський і Старобільський цієї ж Церкви Йоаникій (Кобзєв) «благословив» на поїздку до української столиці для участі в акції 18 листопада цілий потяг із 20 вагонів, щоб «очистити місто від нечисті» та «не допустити сатану до влади», а в день другого туру виборів, 21 листопада, зобов’язав в усіх парафіях провести спеціальні відправи «за побєду» Януковича і пояснити людям, що Ющенко — «фашист, сатаніст і ворог Божий». Про неймовірні вияви догідливості і прислужництва окремих священиків можна було б написати окрему статтю. Обмежимося кількома прикладами. 14 листопада  настоятель Свято-Успенського храму в Донецьку Євген Михайленко на проповіді заявив, що ті, хто проголосує за Ющенка, відлучаються на два місяці від Святих Тайн, хто не прийде на вибори — мусить зробити 10 поклонів, а тим, що віддадуть голоси за Януковича безкоштовно відслужать молебень. У Свято-Покровському кафедральному соборі в Сарнах 12 листопада було виявлено цілий склад антиющенківських плакатів. Коли ж представник від опозиції викликав міліцію, щоб зафіксувати порушення законодавства, понад 200 священиків Рівненської єпархії УПЦ МП, які «випадково» опинилися в храмі, під рясами винесли компромат, обсипаючи небажаного свідка брутальною лайкою та звинувативши його в «роззоренні» святині. Подібна «наочна агітація» роздавалася в багатьох інших храмах Києва, Донецька, Запоріжжя, Кіровограда, Луганська, Одеси, Полтави, Рівного, Сум та інших міст. А в день голосування, на який припало церковне свято Архангела Михаїла, навіть була поширена спеціальна «малітва раба Божьєго Віктора Януковіча» до покровителя небесних безтілесних сил з проханням «сокрушити» всіх, хто «бореться проти нього».

Та все ж ескалація напруження навколо релігійних проблем у контексті останніх президентських перегонів в Україні відбулася не з ініціативи церковного середовища. Не була вона й відображенням якогось раптового загострення міжконфесійних протиріч, а радше навмисно провокувалася правлячим режимом відповідно до обраною ним стратегії виборчої кампанії. Її виразною домінантою якраз і був конфліктний характер, а суть зводилася до поляризації та розколу суспільства за мовною, етнічною, реґіональною, а також конфесійною приналежністю. Головна ж мета роздмухування штучних поділів полягала не так у прагненні завоювати чиїсь симпатії (на них скорумпованій владі особливо розраховувати не доводилося), як радше у намаганні дискредитувати опонентів та залякати тих, що вагаються. Посіявши тривогу і неспокій в серцях виборців, PR-менеджери Януковича сподівалися змусити їх керуватися у своєму виборі не раціональною логікою, а «стадним інстинктом», острахом перед всякими змінами задля збереження так званої «стабільності». Офіційна пропаґанда і бульварна преса усіма можливими (і неможливими) засобами впливу на свідомість громадян намагалася нав’язати суспільству «образ ворога», до якого поряд із «фашистами, націонал-екстремістами, міжнародними терористами, жидо-масонами та всякими іншими аґентами Заходу» зараховували також «розкольників (прихильників автокефалії), уніятів (греко-католиків) і сектантів (протестантів)», звужуючи коло «істинних християн» виключно до тих, хто підтримує «православного президента».

Тому-то альянс «єдиного» кандидата із «єдиноправильною» Церквою видавався набагато природнішим і привабливішим у контексті обраної «конфліктної» електоральної стратегії від якоїсь там «підтримки міжконфесійної злагоди». Спільність інтересів випливала не лише з багатовікової «традиції» особливої «симфонії» вітчизняного православ’я з владою взагалі та імперською владою зокрема, але й ґрунтувалася на тісному пов’язанні обидвох сторін із, умовно кажучи, «російським» чинником». Владний кандидат не лише жонглював проросійськими лозунгами, але в його виборчу кампанію були інвестовані величезні російські кошти, які «реалізовували» ті ж таки російські політтехнологи. Аґітатором «спадкоємця» Кучми взявся попрацювати навіть тодіщній президент сусідньої держави, який аж двічі відвідував Україну буквально напередодні кожного туру виборів і двічі поздоровляв свого протеже «з перемогою» після кожного сфальсифікованого голосування. Складалося враження, що не стільки сам Янукович використовує «російський чинник», як радше навпаки — український прем’єр став його послушним знаряддям.

Подібним інструментом політичного впливу та виборчих маніпуляцій стала й УПЦ МП. Зрештою, її до цього якось особливо не треба було примушувати. Ні для кого не було таємницею, що саме ця Церква залишалася єдиною структурою в Україні, успадкованою від попереднього тоталітарного режиму, яка зберегла тісний зв’язок і безпосередню підлеглість колишньому центру; що саме до цієї Церкви здебільшого належить значна частина етнічно російського, «російськомовного» і проросійськи (а то й прорадянськи) зорієнтованого населення; що деякі представники її єрархії та духовенства ще й досі не можуть змиритися з самим фактом існування Української держави. Вони навіть не приховують своїх сподівань щодо відновлення самої імперії під виглядом «союзу братніх слов’янських народів» з надією на повернення свого монопольного статусу на усій «канонічній території» колишнього СРСР. У самій Україні представники цієї Церкви та наближені до неї політики давно лобіюють внесення поправок до чинного законодавства, які б за прикладом тієї ж Росії надавали юридичні переваги саме цій конфесії. Звичайно, що з перемогою «єдиного канонічного» кандидата шанси на реалізацію такого сценарію незмірно зростали.

Та в своїх розрахунках показово-побожні політики та лояльно-догідливі пастирі не врахували найголовнішого — власного народу та його здатності відстоювати свою гідність і захищати свою свободу.

Віра й надії

Небачений розмах фальшування результатів другого туру виборів 21 листопада 2004 р., відверта зневага засадничих громадянських прав та брутальне потоптання людської гідності вивели мільйони людей на вулиці й майдани столиці та інших міст України. Перед Церквами та їхнім проводом з усією гостротою постало питання: з ким бути — зі злочинною владою, чи з обкраденим нею народом? Масовий вияв організованого і ненасильницького спротиву дозволив тим релігійним спільнотам, яким обридла нав’язлива опіка з боку державних можновладців та яких не могла задовільняти перспектива встановлення авторитарного олігархічного режиму з домінуючою роллю фаворизованої ним конфесії, вивільнити свій голос протесту та солідаризуватися з тими, хто вийшов на захист своїх прав. Поспішне оголошення Центральною виборчою комісію 24 листопада несправедливого результату голосування на користь владного кандидата – незважаючи на численні скарги про системні порушення виборчих прав громадян – надало участі представників єрархії та духовенства у мирних акціях протесту юридичної законності.

Уже наступного дня після голосування, коли почали надходити тривожні повідомлення про злочинні дії влади, кілька тисяч людей взяли участь у молебні до Пресвятої Богородиці «за перемогу правди, справедливості і волі народу на президентських виборах в Україні», який відбувся в центрі Львова з ініціативи Українського Католицького Університету (УКУ) та Львівської Духовної семінарії Святого Духа. 23 листопада вранці на зібранні усього колективу обидвох інституцій викладачі, працівники та студенти заявили про готовність захищати людську гідність та «подбати про духовний вимір позиції українців». Подібні заяви оприлюднили невдовзі Українська Міжцерковна Рада протестантських громад (харизматичного спрямування) та єпархіяльна рада Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, архиєпископ якої Ігор (Ісіченко) відправив молебень «за нового президента України Віктора Ющенка». Цього ж дня свою стурбованість тим, що під час голосування «демократичні принципи були порушені» заявив Синод Києво-Галицької митрополії УГКЦ на чолі з її предстоятелем кардиналом Любомиром (Гузарем). Єпископи у своєму посланні «до вірних і всіх людей доброї волі» закликали також представників влади «пошанувати і прислухатися» до голосу тих, хто захищає «свої конституційні права мирним способом», та не застосовувати силу «проти власного народу». Увечері ж 23 листопада на Майдані Незалежності в Києві було оголошено «Звернення керівників християнських Церков України з приводу результатів виборів Президента України», яке з ініціятиви патріярха УПЦ КП Філарета підписали чільні єрархи УГКЦ, РКЦ, Церкви християн віри євангельської України (ЦХВЄ), Української Християнської Євангельської Церкви (УХЄЦ) та Української Лютеранської Церкви. Церковні достойники відверто висловили занепокоєння «несправедливим перебігом виборчої кампанії, а особливо – масовою фальсифікацією результатів народного волевиявлення», та закликали «весь український народ відстоювати правду». 29 листопада з’явився наступний спільний документ: «Відкритий лист до чинного Президента України Леоніда Кучми». До предстоятелів Церков, які поставили підписи на попередньому документі, цього разу долучився ще й голова Всеукраїнського Союзу об’єднань євангельських християн-баптистів. У посланні відверто говориться, що коли Глава держави як ґарант Коституції «не сповнює своїх обов’язків, то таким ґарантом стає народ, який виходить на майдани домагатися правди». Автори листа закликали президента вжити рішучих дій, щоб притягнути до відповідальності владних фальсифікаторів виборів та «подбати про законність передачі повноважень леґітимно обраному наступникові».

Для багатьох громадян України, які впродовж усієї виборчої кампанії були приречені отримувати дозовану інформацію із контрольованих владою ЗМІ, цей голос Церкви, голос пробудженого сумління, був раптовим і несподіваним. Натомість за плечима самих авторів звернення був уже чималий відрізок спільно та порізно пройденого шляху. Ще перед офіційним стартом президентських перегонів 24 червня 2004 р. Синод єпископів УГКЦ прийняв спеціальне звернення до своїх вірних і всіх співвітчизників. У документі особливо наголошувалося, що вибори «в умовах демократичного суспільства... є дуже важливим часом», коли людина, реалізовуючи «своє право вибирати провідника.., підкреслює надану їй Господом гідність і свободу». Синод суворо заборонив представникам церковної єрархії «вказувати на певну особу чи диктувати людям, за кого голосувати». Водночас у зверненні наведено список можливих електоральних зловживань – однобічне інформування, використання «адміністративного ресурсу», купівля голосів, фальсифікація результатів виборів – про які «Церква мовчати не може». Щоб сприяти забезпеченню демократичного волевиявлення громадян, греко-католицькі владики закликали вірних до особистих та спільних молитов у храмах УГКЦ упродовж чотирьох місяців перед виборами. Два місяці проводилися також безперервні молитви у чернечих згромадженнях.

Проти ймовірного «порушення права на вільний вибір» та «маніпуляцій результатами волевиявлення народу» висловився 16 липня і Помісний Собор УПЦ КП. Православні архиєреї підтримали заклик «молитися за справедливі вибори» та порадили своїм вірним і всім співгромадянам керуватися у своєму виборі такими критеріями, як «високі духовні та моральні якості, любов до свого народу і своєї держави, бажання дбати про зміцнення суверенітету, політичної та економічної незалежності України, піднесення духовності українського народу на основі традиційних християнських та загальнолюдських цінностей».

27 вересня з пастирським посланням з нагоди президентських виборів звернувся до вірних архиєпископ Харківсько-Полтавський фактично розколеної УАПЦ Ігор (Ісіченко), закликавши громадян України відстоювати свою «національну і особисту свободу» перед «загрозою кримінального терору». До голосу цих Церков долучилися провідники римо-католиків і деяких протестантських релігійних спільнот, що дозволило опублікувати дві спільних відозви (7 жовтня і 12 листопада) перед кожним туром президентських виборів. Якщо в першому зверненні церковні діячі закликали громадян дослухатися голосу совісті і робити вибір, базуючись винятково на ньому, то другий документ був адресований радше тим, від кого залежала леґітимність виборів. У ньому зазначено, що виборцям і членам виборчих комісій доводиться «долати тиск» і навіть «виявляти жертовність», висловлено осуд на адресу керівників навчальних закладів, які «зловживають своїм становищем, нав’язуючи студентам своє бачення вибору або караючи їх за прояв громадянської позиції». Автори звернення застерігали від участі в різного роду фальсифікаціях, у тиску на громадян і інших незаконних діях, що є «гріхом перед Богом». У ньому також міститься заклик до журналістів і власників ЗМІ до об’єктивності. Ще гостріше і рішучіше прозвучала «Заява Наради представників християнських Церков України з приводу спроб використання Церкви у виборчій кампанії», оприлюднена 17 листопада 2004 р. від імені тих самих п’яти Церков, що підписали попередню відозву (УПЦ КП, УГКЦ, РКЦ, ЦХВЄ, УХЄЦ). У ній «шкідливими і незаконними» названо спроби політичного маніпулювання Церквою. Документ також осуджував «тих релігійних діячів, які участю в політичній агітації порушують Закон України».

Реакція УПЦ МП на результати другого туру голосування не була однозначною. Звичайно, що розмаїті «братства» та «блоки», які від початку виборчої кампанії підтримували «правосланого президента», після оголошення його «перемоги» закликали «прискорити процедуру вступу на посаду і прийняти адекватні та рішучі заходи» проти демонстрантів. Не змінили своєї орієнтації і «найпослідовніші» єрархи східно-українських єпархій — Агафангел Одеський, Іларіон Донецький та Йоаникій Луганський, виступивши з осудом дій опозиції та з підтримкою, на їхню думку, «законно обраного президента — Віктора Януковича». Згодом вони фактично солідаризувалися із тими реґіональними чиновниками, які проголосили ідею утворення «Південно-східної Автономної Республіки» (охрещеної в мас-медіях як ПіСуАР) та її відокремлення від України або ж прямого входження до складу Російської Федерації. Архиєпископ Певел, настоятель Києво-Печерської Лаври, перебуваючи на передовій «защіти праваславнава Отєчества», назвав присутніх на Майдані «обезумівшою толпою», а богослуження і молитви, що там відбувалися, — «свистопляскою». Владика зауважив, що «молитися потрібно в церквах і закликати людей, щоб не стояли діти та молодь на площі». За його словами «так звані Церкви», що присутні там, нічого не варті. Такі «пацифістські» переконання не перешкодили цьому архиєреєві надавати приміщення Лаври для організації чергових «хресних ходів за Януковича» та розміщення там озброєних загонів т.зв. «Козацького війська Запорозького». Сам патріярх Алексій після переголосування другого туру виборів 26 грудня 2004 р. попросив ці парамілітарні формування Московського патріярхату «взяти під охорону» найважливіші монастирі та храми в Україні, покликаючись на те, що серед прихильників кандидата від опозиції «були розкольники й уніяти, тому існує небезпека, що канонічна УПЦ в нових умовах буде зазнавати труднощів».

Вичікувально-нейтральну позицію щодо фальшування результатів народного волевиявлення та протестних акцій опозиції зайняв митрополит Київський Володимир. У своїх пастирських посланнях, оприлюднених 26 і 30 листопада він закликав до діалогу сторони, розділені «нерозумінням один одного», та перестеріг від «пролиття крови». Щодо самої УПЦ МП, то її предстоятель від імені Священного Синоду задекларував, що вона «залишається поза політикою». До «архіпастирів, пастирів, чернецтва і вірних» своєї Церкви він звернувся із заохотою: «Ідіть до всіх, але не з політичними гаслами чи дискусіями, а несіть слово правди, любові і миру». Звичайно, що цей заклик виглядав би набагато переконливішим і міг би мати значно більший ефект, якщо б пролунав декілька місяців раніше. Явно запізнілою була й спроба «свяшенноначалія» відмежуватися від діяльності радикальних навколоцерковних об’єднань. 29 листопада прес-служба митрополита поширила повідомлення, що всякі «самостійні звернення братств, сестринств та громадських організацій від імені Предстоятеля УПЦ законної сили не мають і виконанню не підлягають». Але найголовніше, чого бракувало в усіх цих заявах і розпорядженнях керівництва УПЦ МП, — чіткого означення самої суті конфлікту та критичної оцінки власної позиції.

Те, чого не зміг (чи не захотів) сказати архипастир, наважилися висловити деякі представники клиру та мирянські лідери. Ще під час передвиборчої кампанії поодинокі священики УПЦ МП протестували проти втягування Церкви у політичні баталії та повідомляли про факти зловживань. Одного з них, чернігівського проєрея Сергія Іваненка-Коленду навіть відсторонили від служіння, нібито «за наклеп на священноначаліє Церкви». Цей душпастир з багатодітною родиною фактично залишився без засобів до життя за те, що публічно повідомив про «рекомендацію» єпископа Чернігівського Амвросія голосувати за «православного кандидата» та роздачу «довіреними особами» Януковича конвертів із 200 гривнями священикам на зібранні настоятелів храмів єпархії перед виборами.

25 листопада група молодіжних активістів УПЦ МП написала цитованого вже раніше відкритого листа митрополитові Володимиру (Сабодану), вказавши на його особисту відповідальність за «протизаконну» і «аморальну» участь Церкви в агітаційній кампанії та «одіозну підтримку одного з кандидатів». Все це, на думку авторів листа, «неминуче призведе до втрати авторитету УПЦ та ускладнить місіонерську діяльність Церкви», оскільки «не можна без наслідків переступати Божі закони та займатися в храмі агітацією». Особливо болісною стала дискредитація церковного проводу в очах тієї (досить значної) частини вірних, політичні переконання і виборчі преференції яких розійшлися з офіційно «поблагословленою» лінією. Окреме звернення група кліриків та мирян УПЦ МП 26 листопада адресувала Кучмі та Януковичу, закликаючи їх як «православних християн» змиритися з вибором народу і відмовитися від влади». «Мир і стабільність, — говориться у документі, — не можуть ґрунтуватися на брехні і обмані, на крові і насильстві, інакше Господь покарає і країну, і народ, і Українську Православну Церкву». Поява критичних голосів у лоні УПЦ МП та об’єднання зусиль кількох непокірних християнських Церков не лише були реакцією на тиск влади та її безсоромну спекуляцію «підтримкою віруючих», але й яскравим свідченням того, що межа виборчого протистояння в Україні пролягла не через реґіональні, національні чи конфесійні відмінності виборців і навіть не через політичні уподобання та симпатії до того чи іншого кандидата.

Участь християн у подіях виборчої кампанії 2004 року не обмежилася лише заявами. Ще 23 листопада до Києва майже повним складом виїхали вихованці та наставники духовних семінарій УГКЦ зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Мукачева, Дрогобича, а об 11 год. наступного ранку на Хрещатику для «мешканців» наметового містечка було відправлено першу Божественну Літургію. Наступними днями богослуження на Майдані та в інших місцях «дислокації» учасників акцій протесту відбувалися щоденно, почергово змінюючи душпастирів однієї конфесії іншою. 26 листопада за почином християнських Церков, предстоятелі яких підписали спільне звернення від 23 листопада, було проголошено днем посту і молитви за кращу долю України, а о 18 год. на київському Майдані та у багатьох інших містах відбулася спільна молитва духовенства і віруючих різних конфесій.

Солідарність, продемонстрована предстоятелями п’ятьох Церков, знайшла широкий відгук серед вірних та підтримку в реґіонах, поширюючи коло учасників спротиву представниками інших релігійних спільнот. Екуменічні молебні за справедливе рішення Верховного Суду, за єдність держави та справидливе й мирне завершення виборчої епопеї відбувалися в Одесі, Донецьку, Харкові, Львові та інших містах. Турбота про захист людської гідності та атмосфера християнського єднання дозволила приєднатися до спільних акцій молодим мирянам УПЦ МП, які разом із представниками шести інших Церков 3 грудня підписали відозву Міжконфесійної ради християнської молоді. А 5 грудня на Майдані Незалежності в Києві вперше в українській історії до віруючих зі зверненнями та молитвами виступили представники не лише різних християнських конфесій, а і юдеїв та мусульман.

Та, напевно, найголовніший аспект релігійного виміру «Помаранчевої революції» взагалі неможливо передати словами. Бо йдеться про те невимовне і незбагненне, що відчув і пережив кожен, хто перейшов через Майдан: чи то у Києві, чи в якомусь іншому місті, чи у власному серці. Предстоятель УГКЦ патріарх Любомир (Гузар) у своїх «Роздумах з нагоди завершення президентських виборів в Україні» назвав це «справжнім дивом» київського Майдану, «коли присутні там люди — віруючі й невіруючі, християни й представники нехристиянських релігій — об’єдналися довкола засадничих духовних цінностей, джерелом яких є об’явлені та незмінні заповіді Божі».

Нагодувати голодного, напоїти спраглого, відкрити свою домівку і душу для ближнього, зігріти теплом і любов’ю навіть того, хто вважає тебе своїм ворогом, захищаючи власну гідність, подати руку примирення... Про все це всі ми щось чули або десь читали, чимало з нас навіть вивчили напам’ять та багато разів повторювали в молитві. Мільйонам українців на початку Третього християнського тисочоліття Господь історії дарував прекрасну нагоду досвідчити це у власному житті. Та чи стане цей досвід фундаментом нового майбутнього для оновленої України, чи лише ностальгійною згадкою та втраченою нагодою, залежить, зокрема, й від того, якою буде позиція релігійних спільнот та кожної віруючої людини у виборах 2010 року.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    Останні коментарі

    • Михаил | 12 грудня 2018, 13:30

      Единственное умное решение среди всего бреда с "автокефалией" и "собором" - передача Андреевской церкви. Теперь её хотя бы будет занимать каноническая церковь

    • Halo | 12 грудня 2018, 11:19

      Мій респект також "кривавому пастору" Ось цитата з Турчинова: "Для початку хочу публічно підтримати позицію депутатів Івано-Франківської обласної ради, що виступили на захист сімейних

    • velovs@ukr.net | 12 грудня 2018, 10:22

      Дуже й дуже цікава й важлива та слушна - духовно-просвітницька акція!!! ---- От якби її (а також і дещо інше) - й особливо у контексті ініціативних заходів "нової євангелізації" - вдалося б

    • Михаил | 12 грудня 2018, 09:49

      Как я и предсказывал, "собор" ещё не собрался, а Денисенко уже интригует и ставит всех на уши. То ли ещё будет, ой-ей-ей! Предлагаю на "соборе" объявить Денисенко "почетным

    • velovs@ukr.net | 12 грудня 2018, 08:03

      https://glavcom.ua/news/turchinov-vistupiv-proti-genderu-ta-rozkritikuvav-ideologiyu-lgbt-552437.html