Проблема розділення українського православ’я сьогодні та майбутнє християнства

Проблема розділення українського православ’я сьогодні та майбутнє християнства - фото 1
Після того, як в серпні 2009 року УАПЦ попросилася до Константинополя фактично на будь-яких умовах, рівновага в українському православ’ї повністю була втрачена.

chornomor.jpgАле першим порушив систему стримувань та противаг, яка вибудовувалась в Україні з початку 1990-х років, Патріарх Кирил в кінці липня 2009 року. З 1992 року Предстоятель УПЦ Митрополит Володимир доводив, що його Церква є українською, що вона як помісна для України Церква є рідною для всіх православних віруючих незалежно від національної та культурної приналежності. Під час свого візиту в Україні Патріарх Кирил ясно дав зрозуміти, що УПЦ – не просто невід’ємна частина РПЦ, але і засіб розбудови «російського світу». У відповідь, УАПЦ, що з 2005 року вела переговори із УПЦ щодо входження в УПЦ на правах, аналогічних до тих, що має РПЦЗ в РПЦ, розвернулася в бік Константинополя.

Реальність входження УАПЦ в Константинопольський Патріархат є великою як ніколи раніше. На сьогодні УАПЦ є Церквою, що засудила етнофілітизм і притримується того розуміння церковного та канонічного устрою, яке є нормативним у Константинопольському Патріархаті. На офіційні документи УАПЦ непересічний вплив справила еклезіологія митрополита Іоанна Зізіуласа. Визнання права Константинополя на Україну як свою давню канонічну територію було прийнято ще на Помісному соборі УАПЦ 2000 року. Визнання особливої ролі Патріарха Константинопольського в світовому православ’ї лише посилювалося і досягло максимуму в доповіді Митрополита Мефодія на соборі УАПЦ, що відбувався в серпні цього року.

УАПЦ сьогодні вигідно відрізняється від УАПЦ 2000 чи 2001 року, часу відомих активних переговорів українських автокефалістів із Вселенським Патріархатом, що супроводжувалися підписанням протоколів про наміри сторін. УАПЦ довела наявність у свого керівництва не лише патріотизму, але і церковної свідомості та смирення, коли в 2008 році виявляла готовність досягти згоди із Константинополем на умовах повернення до статусу автономної Київської митрополії, що існувала до 1686 року. Цим самим позиція керівництва УАПЦ вигідно відрізнялася від деструктивної та імпульсивної поведінки УПЦ КП, яка не бажала йти шляхом смирення і терпіння, але бажала тріумфу та визнання власних претензій на автокефальний статус вже сьогодні.

Знаючи, що УАПЦ є готовою до входження в Константинопольський Патріархат, Відділ зовнішніх церковних відносин УПЦ здійснив низку кроків, які б мінімізували негативний вплив геополітики Патріарха Кирила та знову наблизили УАПЦ до УПЦ. Першим заходом стало створення синодальної комісії, до складу якої ввійшли люди, максимально відкриті до переговорів із українськими автокефалістами. Другим кроком стало залучення до гри УПЦ КП, для чого було створено робочу групу з підготовки офіційних переговорів. Такий сміливий крок мав би продемонструвати УАПЦ серйозність намірів УПЦ, її готовність іти на реальне прийняття автокефалістів до власних лав на правах автономії, аналогічної до автономії РПЦЗ. Третім кроком стало виголошення 27 вересня на відкритті конференції «Успенські читання» доповідей Митрополита Володимира та єпископа Олександра, головною тезою яких була необхідність відродження київської ідеї. Символ Києва як другого Єрусалиму свідомо протиставлявся вченню про Москву як Третій Рим. Київ при цьому розумівся не як один із центрів «руського світу» Патріарха Кирила, а як самодостатня реальність. Четвертим кроком стало підписання протоколу із УПЦ КП, в якому сторони погодилися щодо принципів ведення переговорів та можливості широкої співпраці вже сьогодні, до об’єднання і навіть до офіційних переговорів про це об’єднання.

Всі ці кроки мали б довести УАПЦ реалістичність сценарію її входження до УПЦ і змусити відмовитися від курсу на реальне входження до складу Константинопольського Патріархату. В дійсності ці кроки справили певне враження на керівництво УАПЦ, але воно сповнилося рішучості докласти всіх можливих зусиль як в напрямку до Константинополя, так і в напрямку до УПЦ. Зазначимо, що така різновекторність є ознакою не слабості, а проявом сили.

Українці грають самостійно

Коли коло нових переговорів почало розкручуватися, то відразу прозвучали песимістичні думки експертів. Одні поважні релігієзнавці висловилися про ритуальний характер переговорів: все починається цікаво і багатообіцяюче, а закінчується зривом на етапі розподілу влади. Інші поважні експерти схиляються до думки, що Константинополь спочатку створить певний «символічний капітал» в Україні, а потім в черговий раз підіграє Москві, яка погодиться поступитися Вселенському Патріархату в інших дражливих питаннях міжправославних відносин.

Песимізм експертного товариства на цей раз видається нам помилковим. Різні переговори, які періодично відбуваються вже без малого два десятиліття, дійсно перетворилися на ритуали, які закінчувалися в момент, коли необхідно було зробити останні кроки. А часто навіть раніше. Але ці зриви в налагодженні стосунків не означають, що кожен раз зусилля на об’єднання православ’я в Україні не матимуть результату. Вчорашні гравці на церковному секторі геополітичного поля України дійсно думали і діяли стандартно. Але початок XXI століття збігся із тим, що серед гравців з’явилася певна кількість нестандартно мислячих людей. І логіка протистояння по лініях «Москва-Константинополь», «канонічний»-«неканонічний», «українофіли-москвософіли» вже порушена. Нові ходи відбуваються в складнішій системі координат, і тому події часто застають зненацька не те що спостерігачів, а навіть і учасників.

Українські автокефалісти ведуть переговори із Константинопольським Патріархатом, а паралельно активно розробляють варіант приєднання до УПЦ. Чи є виправданою такого роду тактика?

Константинополь і Москва торгуються між собою Україною. А тому українські автокефалісти мають моральне право розвивати окремі діалоги із Константинополем і Москвою, і торгуватися за кращі умови входження в той чи інший Патріархат. Попри те, що українські автокефалісти пишуть у власних документах про неможливість входження в УПЦ, поки та перебуває в єдності із Московським Патріархатом, насправді таке входження є цілком можливим. Це може статися за умов, коли сама УПЦ буде усвідомлювати власні права широкої автономії як офіційне визнання власного практично автокефального стану, а українським автокефалістам при входженні в УПЦ буде збережена повна свобода внутрішнього життя. Приклад того, як цілком особлива РПЦЗ зберігає після об’єднання із РПЦ повну автономію і навіть сперечається із Московським Патріархатом щодо ідеологічних питань (оцінка А. Власова), надихає українських автокефалістів. Розуміння, що церковна єдність не є автоматично лише єдністю адміністративною, але є сопричастям, в якому зберігається самостійність причастників – цей ідеал також надихає українських православних, особливо – керівництво УАПЦ.

Входження українських автокефалістів до УПЦ автоматично поставить питання про оформлення автокефального статусу УПЦ. Так само як і входження УПЦ КП та УАПЦ в Константинопольський Патріархат автоматично приведе до входження туди ж більшої частини УПЦ (МП).

Москва не має чим торгуватися

Низка експертів висловлювала думку, що Константинополь на цей раз «кине» українців задля поступок Москви в ході підготовки до Всеправославного собору. Але питання, яке потребує узгодження сьогодні в межах цієї підготовки – це питання про порядок надання автокефалії. Поступитися сьогодні в цьому питанні означає визнати право Константинополя на рішення українського питання завтра. Не поступитися – означає розв’язати руки Константинополю для демонстрації власної ефективності при вирішенні українського питання вже сьогодні. Слід враховувати, що Москва має на руках лише один аргумент: це претензії на кіріархальну владу над УПЦ, на те, що Москва має бути Церквою-матір’ю для УПЦ. В цей же час у Константинополя значно більше аргументів. По-перше, УПЦ як Київська митрополія належала Константинопольському Патріархату від 988 до 1686 року і Константинополь в будь-якому випадку є першою церквою-матір’ю для Києва. По-друге, Київська митрополія в 1686 році передавалася в Московську Патріархію тимчасово, але як умови такої передачі були зазначені: збереження прав Константинополя на Київ та обов’язок Київських митрополитів поминати Вселенського Патріарха на літургії заради пам’яті про давні права Константинополя. По-третє, Київ як церковний центр існував тоді, коли Москва ще не була заснована, і дивно виглядає підкорення власній дочці як матері. По-четверте, Москва претендувала на те, що є спадкоємницею прав Київської митрополії, а це породжує питання про те, чи не Києву мало б належати те п’яте місце в диптиху, яке сьогодні посідає Москва. По-п’яте, церковне передання говорить про те, що апостол Андрій був на київських пагорбах, але про його перебування на московських болотах нічого не відомо.

В епоху, коли Єрусалимські Патріархи успішно змінюються за допомогою всеправославних нарад, коли динаміка міжправославних відносин зростає з року в рік у рази, стають можливими розмови про те, що видавалося вже встановленим раз і назавжди. За цих умов предстоятелі Православних Церков вже менше думають про власні непорушні права і все більше змушені думати про власну відповідальність. Українське питання теж перестає бути виключно суперечкою про права на Україну. Воно стає питанням про відповідальність за вирішення українського питання. Або про відповідальність за його невирішення. Якщо Москва не запропонує реальної та ефективної моделі розвитку міжправославного діалогу в Україні, то таку модель має запропонувати або Константинопольський Патріархат, або всі Православні Церкви разом.

Особливо слід наголосити на тому, що Москва не має широкої свободи дій в Україні сьогодні. Якщо Московська Патріархія буде протидіяти діалогу УПЦ КП із УПЦ, то це підштовхне УПЦ КП до входження в Константинопольський Патріархат – на правах автономії, аналогічно до того статусу, що його виборює УАПЦ. Константинополь вже сьогодні може дати УАПЦ томос про її автономію в якості Галицької митрополії, а УПЦ КП – томос про її автономію в якості Київської митрополії. В умовах, коли Патріарх Кирил власним проектом «руського світу» порушив надії на українськість УПЦ та її еволюції до помісної Церкви, ці два томоси стали реальною можливістю. Так само, як третій томос – про автокефалію УПЦ Митрополита Володимира, який може бути наданий в разі прохання з боку цієї Церкви.

Анафема, накладена Москвою на Патріарха Філарета, може бути скасована рішенням Константинопольського Патріархату, оскільки цей український діяч давно подав відповідну апеляцію до Вселенського Патріарха як судової інстанції другого рівня, керуючись відповідними канонами Сардійського собору. Як би речники Москви не демонізували образ Патріарха Філарета, в дійсності він є звичайним архиєреєм радянського зразка, і недоліки сучасних архипастирів давно перевищили всі моральні злочини Філарета. Вчинення ж розколу у випадку надання томосу виявиться захистом прав Київської митрополії чи ще чимось подібним. Як відомо, Патріарх Філарет давно говорить, що це більшість УПЦ відкололася від свого Предстотеля в 1992 році. Зрештою, і ця точка зору має право на існування.

Потрапивши в умови цейтноту, Москва шукає виходу із постійної кризи. З одного боку, необхідно розбудовувати «російський світ». З іншого боку, він повинен бути рідним і для українців. З одного боку, УПЦ має бути провідником російських інтересів в Україні вже зараз. З іншого боку, УПЦ має бути українською та українофільською, щоб УАПЦ та УПЦ КП думали про єднання із нею, а не про Константинополь. Завдання занадто протилежні, щоб реалізовувати їх всі. А тому Московська Патріархія виявляється під загрозою розколу. В цих умовах збереження цілісності РПЦ несподівано стало завданням УПЦ, яка намагається втримати ситуацію в її наявній динамічній стабільності.

Шлях спасіння

Єдине, що може спасти Московський Патріархат від розколу, а православ’я в цілому від глобальної війни в трикутнику Константинополь-Київ-Москва – це миттєве формування реальної всеправославної єдності. Наприклад, шляхом створення постійно діючого собору предстоятелів Православних Церков, який би збирався хоча б тричі на рік: навесні, восени, та під час святкування Різдва. Такий постійно діючий орган мав би вирішувати шляхом консенсусу всі проблемні питання міжправославних відносин, не очікуючи на скликання Всеправославного собору. Можливою формою міжправославної взаємодії могли б стати наради за участю не лише предстоятелів помісних Церков, але і постійних членів Синодів цих Церков. Також на сьогодні є всі технічні можливості для проведення окремих конференцій усіх православних єпископів світу. Обмін думками в межах таких форумів дав би в руки церковним дипломатам цілу низку ідей, які б дозволили яскравіше проявитися всеправославній єдності. Крім того, самі такі форуми стали б свідченням життєвої єдності світового православ’я. Православний єпископат має навчитися сьогодні думати в масштабах всієї Православної Церкви, а не лише власних помісних Церков. Лише так православ’я зможе стати релігією третього тисячоліття.

Недолік проекту російського світу Патріарха Кирила – в його локальності, в його національному та імперському характері. Сьогодні – епоха глобальних проектів. Московська Патріархія могла б відіграти вирішальну роль у світовому православ’ї, якби виступила із загально-православним геополітичним проектом. Такого роду завдання краще відповідало б інтелектуальному та політичному потенціалу Патріарха Кирила. В межах вирішення цього завдання питання про формальний статус українського, білоруського чи молдовського православ’я мало б отримати принципово новий вимір. У змаганні за всеправославну єдність і за вирішальний вплив в єдиній Православній Церкві Московський Патріархат насправді має бути зацікавленим у примноженні числа власних союзників. Колись Йосиф Сталін при заснуванні ООН настояв, щоб крім СРСР серед офіційних засновників цієї організації та її членів були Українська та Білоруська республіки. Для цього були не лише сформовані міністерства іноземних справ в Україні та Білорусі, але навіть власні міністерства оборони. Сьогодні Патріарх Кирил мав би сформувати три союзницькі автокефальні Церкви – Молдовську, Білоруську та Українську, — щоб мати сильних та впливових союзників. Між цими Церквами мали б бути встановлені особливі відносини братерства та взаємодопомоги. Патріарх Кирил мав би умовити усіх церковних москвофілів в Україні, Білорусі та Молдові щодо необхідності такого кроку. Томоси про автокефалії цих Церков заради їх визнання усіма помісними Церквами могли (як виключення) підписати всі предстоятелі сьогоднішніх помісних Церков, при тому що підписи Патріархів Московського та Константинопольського вважалися б однаково першими. Українським автокефалістам не залишилось би жодного виходу, крім як приєднатися до УПЦ. Такому приєднанню могло б посприяти українське громадянське суспільство, яке симпатизує ідеї єдності УПЦ та братерства із усім світовим православ’ям, в першу чергу – із Москвою.

Творчий підхід до розв’язання української проблеми, що стала гордієвим вузлом для московського та світового православ’я, відповідав би духові нових ініціатив президента Дмитра Медведєва щодо безпеки. Згідно із смислом і духом цих ініціатив необхідно не триматися за залишки ліній розділу сфер впливу та створювати нові лінії розмежування влади та відповідальності. Необхідно виробити спільні правила взаємодії в рамках єдиного широкого геополітичного простору.

Також Москві слід звернути увагу на той факт, що ефективнішими в сучасному світі є не пряме правління в колишніх колоніях, а добровільна співпраця колишніх колоній із колишніми митрополіями. Особливо необхідні форми братської взаємодії у випадку України та Росії, оскільки спочатку митрополією був Київ, а потім цю роль відігравала Москва. Пам’ять про Київську Русь для українців сьогодні вже є думкою про те, що колись росіяни залежали від Київського великого князя та Митрополита. Завтра думка про спільну історію може стати не приводом для думок про необхідність приєднання для Росії, а початком розвитку концепції українського імперіалізму. В межах цього імперіалізму вимоги п’ятого місця в диптиху можуть поплутати всі геополітичні карти в грі, що має на меті відродження «російського світу». Тому вже сьогодні для Москви необхідним видається пошук форми надання офіційної автокефалії УПЦ при зміцненні реальних зв’язків церковних Москви та Києва. Велика ціль – відродження усього світового православ’я могла б об’єднати помісні Православні Церкви в нові форми співробітництва та єдності. Геополітичний вплив Росії та РПЦ від цього міг би вирости в рази, пропорційно до зростання ваги православного світу в цілому. Внаслідок цього процесу могло б якісно змінитися і загальне місце християнських Церков у Європі. А саме світове православ’я вперше в історії могло б отримати шанс на діалог із католицтвом про допомогу римо-католицизму в справі відродження його давньої слави. Якби світове православ’я продемонструвало власну життєву силу, повернення католиків до традицій першого тисячоліття, коли християнська Церква була єдиною, стало б невідворотним.

Таким чином, Україна із каменя спотикання може перетворитися для Московського Патріархату та світового православ’я на причину для якісного перетворення, преображення. Важливо, що це всеправославне відродження є справою, яка в дійсності вимагає меншого застосування сил, ніж те, якого потребує збереження і розвиток «російського світу». Але при цьому плоди цього всеправославного відродження були б принципово іншими у своїй якості та величі. Для цього лише потрібно мати розум, щоб уявити нові можливості, які несе майбутнє. Необхідно вірити та довіряти, розраховуючи на братерські відносини. Необхідно мати надію, щоб із відважністю надіятися на славне майбутнє православ’я в Європі та світі. І необхідно мати любов, яка єдина може завоювати увесь світ.