Богословіє Патріарха Кирила: український вимір
Андрій ЮРАШ, канд. політ. наук, доцент ЛНУ ім. І.Франка, член експертної ради РІСУ
Патріарха Кирила чекали і зустрічали в Україні так само, як чекають і зустрічають торнадо на Середньому Заході Америки. Себто, всі знають, що уникнути катаклізму неможливо, а, отже, його треба просто пережити. При цьому абсолютна більшість мешканців Мідвесту, почувши про наближення катастрофи, ховається у пивницях (підвалах), аби уникнути зустрічі зі стихією, вижити і, знову вийшовши з вимушеного тимчасового сховища, думати, як відбудовувати власні господарства, зруйновані чи понівечені дикою енергією, що з’являється невідомо чому і звідки, але після якої треба знову облаштовувати власне життя.
Подібно до американців з Канзасу, Айови чи Оклахоми, українці, дізнавшись про неминучий релігійний вихор, що насувався на Україну з півночі, зачаїлися. Українці релігійні круговерті навіть у кількарічній ретроспективі зустрічають не вперше. Вони вже дихали м’яким, середземноморським повітрям із Заходу, занесеним папським візитом 2001 року, та жили сподіванням залікувати хоч деякі з ран у довгоочікуваних поривах гарячого південного вітру, принесеного минулого року християнським очільником із Істамбулу. Але, згідно з попередженнями знавців релігійної погоди, цього разу було напророчено шторми надзвичайної сили, що й зумовило спершу більш ніж обережну, а з часом – прохолодно-відсторонену реакцію української громади. Себто, в абсолютній своїй більшості українці вчинили розумно і завбачливо: від релігійного торнадо, що налетіло на Україну з півночі, вони сховалися і спостерігали за ним зі своїх підвалів.
Для багатьох, а, може, й для більшості читачів такий висновок стане несподіванкою або вони звинуватять автора в очевидному перебільшенні: щодня з екрану найрейтинговішого українського телеканалу „Інтер” та в ефірі єдиного цілодобового інформаційного радіо „Ера FM” українську спільноту переконували, що приїзд Патріарха став небувалим тріумфом, торжеством і виявом майже тотальної підтримки Московського Патріархату! Ідеологічна пропаганда – страшна і дієва сила! Після багаторазових щоденних запевнень з боку найважливіших каналів інформації значна частина української громади повірила у те, до чого вона реально непричетна і чого насправді не було!
Отож, головний міф, уособленням якого мав стати візит Патріарха Кирила, — це небачена, певною мірою навіть неочікувана, але всеохопна, переможна і абсолютно домінуюча всенародна любов українського народу до Московського Патріарха як втілення і найголовнішого символу у сучасному контексті концепції Святої Русі. За передбаченнями організаторів патріаршого візиту, урочисті богослужіння у Києво-Печерській, Святогірській та Почаївській лаврах, а також у Херсонесі мали б збирати від півтори сотні („За різними підрахунками, до Севастополя готові приїхати до 150 000 паломників”) до двох сотень тисяч прочан (за повідомленнями УКРІНФОРМ).
Реалії ж життя разюче (у багато разів!) відрізнялися від очікувань і планів. Згідно з об’єктивними міліційними зведеннями, наймасовіше українці відвідали останнє служіння Кирила у Почаєві, де зібралося до 40 тисяч вірних, хоч ще днем раніше очікували на 100 тисяч вірян. Значно менше, аніж очікувалося, прибуло паломників на патріарші служіння до Києво-Печерської („декілька тисяч православних вірних”) та Святогірської (до 20 тисяч) лавр, а також до Севастополя (10 тисяч). Патріарші ж служіння в інших містах та окремих монастирях взагалі відбувалися при значно меншій кількості вірних: по 5 тисяч віруючих прибуло до Луцька та Володимира-Волинського, півтори тисячі – до Сімферополя, „декілька тисяч” – до Рівного та на Володимирську гірку у Києві, одна-дві тисячі вірних вшановували Патріарха своєю присутністю у Донецьку, Горлівці, а також у Свято-Микільському Василь’ївському, Городоцькому та Зимненському монастирях, а до монастиря у Корці прийшло лише кілька сотень.
Якщо додати всі ці цифри і навіть не брати до уваги, що були спеціально створені паломницькі групи підтримки, які відвідували якщо не всі богослужіння Патріарха в Україні, то, принаймні, всі його служіння у конкретному регіоні (наприклад, у Києві, на Донбасі чи на Волині), то легко порахувати, що загальна чисельність віруючих, які взяли участь у заходах за участю Патріарха Кирила, навряд чи перевищувала сто тисяч!
Визначивши число тих, хто прийшов особисто побачити Патріарха Кирила, буде абсолютно незайвим співставити цю цифру із загальним числом тих, хто визнає себе вірним УПЦ МП. За переконанням послідовників та ідеологів Московського Патріархату в Україні, абсолютна більшість громадян держави складають паству цієї Церкви. При цьому, без тіні сумнівів, постійно йде наголошення на цифрі у 35 мільйонів. Її неодноразово згадує один із найагресивніших та найнепримиренніших апологетів сучасного московського Патріарха та його великоросійської ідеології, публіцист і професійний ворог всього українського Кирил Фролов.
Відповідно, теза знаходить своє відтворення і в коментарях інших церковних речників, зокрема Віктора Столяренка, який ще напередодні приїзду папи Йоана Павла ІІ стверджував, що начебто мільйонна католицька громада України мала б прийняти правила гри, запропоновані Московським Патріархатом, що об’єднує 35 мільйонів вірних.
Отож, виходячи із фактології, яку поділяє і пропагує сама УПЦ МП, приходимо до такого результату обрахунків: богослужіння Патріарха Кирила відвідало менше третини одного (!) відсотка (0,29%) потенційних віруючих цієї Церкви! Простіше кажучи зустрітися з Патріархом вирішили приблизно три особи з кожної тисячі, яку Московський Патріархат зараховує до своєї пастви! Як наслідок, приходимо до показового висновку: мати начебто 35-мільйонну паству і втішатися 100-тисячним вшануванням Патріарха протягом 10-денного, розрекламованого із нечуваним розмахом візиту до 9 єпархій і півтора десятка монастирів – це або свідоме самообдурювання, або така ж свідома гра з намірами зберегти репутацію при поганій чи, не побоїмося сказати, програшній грі! У будь-якому випадку назвати таку ситуацію всенародним визнанням і свідченням абсолютної підтримки та любові аж ніяк не можна!
На жаль, у нас немає беззаперечної статистики, яка б свідчила про відсоток тих, хто на американському Середньому Заході при наближенні вихору торнадо замість того, аби слухати голосу розуму і ховатися у підвалах, нехтуючи всіма ризиками і загрозами для життя, вирішує помилуватися стихією і поглянути їй прямо у вічі. Але думаю, що відсоток американських відчайдухів, що прагнуть побачити чи навіть сфотографувати торнадо, приблизно такий же, як і відсоток українців, які засвідчили Патріарху Кирилові свою та начебто всенародну повагу і любов.
Дещо реалістичнішою ситуація починає виглядати тоді, коли співставити її з об’єктивною картиною, що віддзеркалює релігійне становище у державі. Різноманітні статистичні дослідження однозначно свідчать і переконують: відсоток тих, хто не просто час від часу відвідує храм Московського Патріархату (не надаючи жодного значення тому фактові, до церкви якого патріархату конкретна особа входить), а свідомо відносить себе до цієї Церкви, відповідаючи на відповідне запитання анкети, в якій є вибір між традиціями Московського і Київського Патріархатів, за жодних обставин не перевищує 30% від усього населення держави. Тобто, становить не 76%, як це стверджують речники УПЦ МП, а відображається цифрами, меншими на кілька порядків.
Найбільший відсоток тих, хто себе вважає вірним Московського Патріархату, знаходимо у результатах соціологічного опитування, проведеного у 2006 році Центром імені Разумкова – 29,4%. Інші статистичні виклади подають ще менший відсоток: фірма „Юкрейніан соціоложі сервіс” (2006 року) зазначає 20,4-відсотковий рівень підтримки УПЦ МП, Фонд „Демократичні ініціативи” під час презентації досліджень в Інституті соціології НАН України 2000 року вказує лише на 12%, Український центр економічний і політичних досліджень зазначає 14,8% (Дудар Н. Релігійність українського суспільства: останні дослідження, „Людина і світ”, 2003, №1).
У підсумку, приходимо до думки, що в Україні прихильників Московського Патріархату, тобто тих, хто чітко усвідомлює свою ідентичність як опозиційну чи альтернативну до києвоцентричної, є орієнтовно 20-25%. Після порівняння результатів кількох соціологічних досліджень ця цифра виглядає не просто об’єктивно і реалістично, але, в якійсь мірі, й авансово-оптимістично. Але й при усвідомленні цих реалій 100-тисячне відвідування вірними патріарших служінь в Україні не може вражати чи хоч якимось чином слугувати ілюстрацією того торжества, про яке постійно твердять речники УПЦ МП: близько відсотка вірних Церкви чи 0,2 відсотка від всього населення України пошанували своєю присутністю служіння Предстоятеля!
Ми не випадково на початку наших роздумів вдалися до таких доволі об’ємних, а для декого навіть втомливих соціологічно-математичних підрахунків. Цифри – річ беззаперечна і переконлива, а тому вона дозволяє з найбільшою силою проілюструвати певну тенденцію. У нашому випадку – це тенденція, яка і без того була очевидною для аналітиків, що знайомі з церковно-релігійними реаліями сучасної України, але яка, можливо, була прихована для багатьох українських громадян чи то через апологетичне ставлення до самого предмету осмислення (церковно-сакральна сфера все ще залишається неформальним табу при намаганнях системно, а тому, в окремих вимірах, й критично підійти до проблеми), чи просто її не розгледіли під нашаруванням почутого красномовства і патетичної риторики. Маємо на увазі абсолютно очевидну тенденцію, що була загалом і в багатьох окремих варіантах продемонстрована Московським Патріархат у рамках обговорюваного візиту – розходження, з одного боку, між словами, декларованою ідеологією і пропонованими програмними засадами та, з іншого боку, реальними діями, утверджуваними намірами і очікуваними цілями.
Перший яскравий приклад такої невідповідності нами було детально проілюстровано вище: назовні (для української громади і, що ще більш важливо, для російського суспільства) спрямована пропаганда начебто небаченого і нечуваного торжества Російського Православ’я, яке, при уважному вивченні, насправді більш схоже на локальну принагідну мобілізацію найактивніших прихильників задля їх радикалізації і остаточного відвернення від опозиційної свідомості, що переконливо утверджується і займає видимо домінантні позиції в Україні.
Другим прикладом разючих розходжень між словами й реальними намірами глави Російської православної Церкви є багаторазове, нав’язливе пропагування концепту церковної єдності при однозначному усвідомленні того, що в принципі, за сьогочасних умов досягти такої єдності в Україні є неможливо. Хіба що за допомогою тоталітарної держави, яка, застосувавши різноманітні механізми примусу, змусить скоритися будь-яких опонентів і приєднатися до ілюзорно єдиного церковного тіла.
Очолюючи з 1989 року Відділ зовнішніх церковних зносин, сьогоднішній Патріарх Кирил вже 20 років в силу покладених на нього функціональних обов’язків був змушений займатися українською проблематикою. Себто, з українськими реаліями він прекрасно знайомий і в деталях поточного моменту чудесно орієнтується. Тому він не може не знати, що в Україні вже давно утвердилися два чинники, які категорично не дозволяють говорити про навіть теоретичну можливість досягнення церковної єдності на засадах, які пропонує Московський Патріархат.
Першим таким чинником є наявність у державі суттєвої частини православного духівництва і православних віруючих, які вже два десятиліття існують поза канонічним зв’язком із Московським Патріархатом. Перехід галицьких громад до відновленої Української Автокефальної Православної Церкви розпочався із серпня 1989 року. Незворотного та всеукраїнського характеру цей процес дістав від червня 1992 року, коли в результаті злиття УАПЦ і частини УПЦ МП було організаційно уконституйовано впливову і структурно потужну Українську Православну Церкву Київського Патріархату. На відміну від Росії, де альтернативних до РПЦ громад кількох юрисдикцій нараховують по кілька десятків (усіх разом цих громад є кілька сотень), в Україні функціонує більше п’яти тисяч громад, які ідеологічно та юрисдикційно опонують російській церковній традиції. Києвоцентричні незалежні від Москви українські спільноти започаткували і активно утверджують власну традицію, виховали ціле покоління і продовжують виховувати нову генерацію священнослужителів, демонструють переконливі тенденції до різнобічного розвитку у майбутньому. Для всього цього пласту православного кліру та вірних повернення під юрисдикційну зверхність Московського Патріархату не може бути навіть теоретично дискутованим.
Другим чинником, в існуванні та впливовості якого Патріарх Кирил не може не бути усвідомлений, є поглиблення в українському суспільстві проавтокефальних інтенцій, що на рівні пересічного громадянина існують у формі прагнення бачити так звану „Єдину Помісну Українську Церкву”. Важливо відзначити, що подібні погляди поділяють не тільки ті, хто вже зараз є вірним УПЦ КП чи УАПЦ, але й значна частина віруючих, які все ще належать до Московського Патріархату: чи то через те, що мешкають у регіонах, де ще немає українських автокефальних парафій, чи то через те, що залишаються в церковній огорожі Російської церкви з міркувань канонічності. Вище нами вже було продемонстровано у загальних рисах унікальний український феномен: юрисдикційну ідеологію УПЦ МП, тобто її підпорядкованість московському центрові, поділяє не більше четверті українського населення при тому, що ця Церква на сьогодні об’єднує більшість православних громад у державі (67,5% від загального числа православних релігійних організацій – 11826 із 17514). Ця ситуація однозначно підштовхує до висновку: серед парафіян УПЦ МП є чимале число тих, хто готовий у будь-яку хвилину відірватися від традиційного центру в Москві і підтримати самостійну києвоцентричну де-факто автокефальну (помісну) юрисдикцію.
Таким чином, разом ці дві групи (ті, хто вже десятиріччя існує без євхаристійного зв’язку із Московським Патріархатом, і ті, хто тільки формально належить до УПЦ МП, декларуючи своє прагнення належати до окремого Патріархату – Київського) складають досить переконливу більшість в українському суспільстві. Абсолютно виключено, що Патріарх Кирил міг не знати про такий значущий факт і показовий феномен українського релігійного буття. А тому в контексті постійних, щоденних патріарших мантр про єдність ці його заклики, що ігнорують не тільки реалії, але й волевиявлення більшості українських громадян, виглядають щонайменше нещиро, спекулятивно, а той усвідомлено провокативно. Глибинний, істинний розрахунок Патріарха був якраз протилежним до того, що був ним задекларований: говорячи про єдність, якої досягнути за запропонованою цим церковним ієрархом програмою неможливо, московський предстоятель насправді, з одного боку, підштовхував своїх однодумців в Україні до самоізоляції і надихав їх до самоусунення від процесів, які загрожують Московському Патріархатові повною втратою контролю за релігійною ситуацією у державі, а, з іншого боку, робив усе від нього залежне, аби переконати вірних альтернативних юрисдикцій у тому, що визначене для них Московським Патріархатом юрисдикційне гетто є довічним і альтернативи порозумінню з Московським Патріархатом немає і бути не може. Отож, жодних підстав говорити про патріаршу щирість чи послідовність і у цьому випадку не доводиться.
Третім пунктом ідеологічної програми Патріарха Кирила, що була ним запропонована в Україні, є позірна любов до всіх православних: мовляв, духовний батько приїжджає до себе у господу, до себе додому, і прагне засвідчити найщиріші почуття до кожного духовного сина – і того, хто визнає авторитет московського ієрарха, і того, хто через юнацьку безпосередність та запальність поки що бунтує супроти істинного батька. З формальної точки зору і без критичного погляду на ситуацію ця позиція і справді може виглядати як воістину батьківська турбота і прагнення через любов прихилити кожне православне серце до духовної батьківщини – Московського Патріархату як єдиного і істинного спадкоємця Володимирового хрещення і цілої традиції Святої Русі. Але не треба довго вчитуватися у патріарші промови, аби відшукати у них істинні мотиви і справжні почування глави Святого Московського Престолу до начебто заблудлих українських чад.
„Немає іншого шляху для розвитку світу і людської цивілізації, для розвитку будь-якого людського суспільства, окрім закону любові і похідної від любові солідарності, взаємної підтримки, гармонії і миру”, — проголошує Патріарх Кирил під час першої літургії у Києво-Печерській лаврі у день Рівноапостольного Князя Володимира. А вже через два дні, забуваючи не тільки про проголошений ним же закон любові, але й про елементарні принципи співжиття, культури взаємовідносин, поваги (не кажемо – любові) до ближнього, а то й просто – визнання гідності інакодумця, у Святогірській Успенській лаврі запевнює у неминучості Божої кари для всіх, хто „в розколі”, тобто хто не хоче визнавати зверхності Московської Патріархії: „правити Літургію у розколі – це лицемірство, за яке Господь карає”. До того ж, предстоятель Церкви – найвищий речник християнської любові – впевнений і закликає гнів Божий і на „тих, хто в розколі”, і на „народ, який не розуміє істини”. Воістину, незбагненний прояв православної любові і православного „чоловіколюбства” як одне із свідчень торжества Московської православної цивілізації, у дієвості і потребі утвердження якої постійно нагадував Патріарх.
До речі, у цьому контексті можемо говорити про наступний четвертий прояв подвійних стандартів і прагнення до підміни понять (точніше – заміни небажаних концептів тими, які б Патріарх волів чути) у запропонованій очільником РПЦ концепції. Чи не найважливішим меседжем, який теперішній московський предстоятель прагне утвердити у свідомості української пастви є теза, про належність України до спільного з Росією цивілізаційного поля – так званої східнослов’янської православної цивілізації, яка об’єднує Росію, Україну і Білорусію, що, зрозуміло, мали б поділяти спільні принципи. При цьому жодної можливості для України в сенсі її ментальної окремішності, тобто права на власну історичну, культурну і, що цілком позадискусійно, релігійну традицію, не передбачено. Виступаючи перед парафінами горлівського Свято-Миколаївського собору Патріарх однозначно декларує: „Тут, на священній землі Донбасу, я не можу не розповісти про стосунки Росії й України. Це єдиний простір Святої Русі, як і Білорусь, як і багато інших країн. Ми єдиний народ, що вийшов із купелі Київського хрещення”.
Не будемо надто багато і довго обговорювати подібну тезу. Про те, що немає окремого українського народу говорять не одну сотню років, прагнучи переконати останніх, що вони є не українцями, а всього лиш „єдіним” з росіянами народом, у кращому випадку – малоросами. Нещодавно „малоросійську” концепцію в найагресивніших її формах відтворив один із найближчих до Патріарха Кирила, а від часу обрання останнього на патріарший престіл – і найвпливовіших церковних інтелектуалів, протодиякон Андрей Кураєв. Слово „Україна” від уважає не більше, як „кличкою”, накинутою польськими „колонізаторами і окупантами”: „Як же сьогодні збочена політика й ідеологія, у тому числі у державних школах сучасної України, що ось так все змінилося! Презирлива кличка стала презентуватися як почесний титул, а, навпаки, високу і корінну самоназву (Малоросія) стали подавати дітям як певну „імперіалістську москальську витівку”.
Отож, немає нічого дивного у тому, що, користуючись послугами цього інтелектуала та прислухаючись до його порад, московський першоієрарх повторює найреакційніші, без жодного перебільшення, шовіністично-чорносотенні думки. Але дивує інше: з якою впертістю Патріарх Кирил всупереч добре всім відомим історичним фактам та сучасним реаліям відстоює принизливу і образливу для українців ідеологему, ігноруючи самодостатню ідентичність не тільки більшості українських громадян, але й відверто нехтуючи порадами та переконаннями власного ж ієрарха, толерованого Москви і покликаного кермувати українською паствою – митрополита Володимира (Сабодана). На Архиєрейському соборі РПЦ у червні 2008 року глава УПЦ МП робив спробу достукатися до свідомості московських ієрархів: „Українська Православна Церква зобов’язана враховувати соціокультурні особливості нашої держави... Сьогодні ми вимушені говорити про два полюси української культури, дві різні цивілізаційні орбіти: „східну” і „західну”. Східно-український світ, сконцентрований переважно з лівого боку Дніпра, сформувався у результаті творчої взаємодії української та російської культур. Західно-українська цивілізаційні спільність, розташована головним чином з правого боку Дніпра, навпаки, склалася у результаті взаємодії з польською, австрійською, румунською, литовською та іншими європейськими культурами”.
Об’єктивно існуючого цивілізаційно-культурного плюралізму Патріарх Кирил не помічає чи, точніше кажучи, не хоче помічати, підкреслюючи цим зайвий раз, що він не є і в принципі не може бути духовним батьком для всіх українців.
Говорячи про духовну єдність, Патріарх Кирил, напевно, мав на увазі ті механізми та форми утвердження такої єдності, які давно відпрацьовані та апробовані у Росії. Однією з перших подібних спроб була акція з ліквідації активної й впливової громади Київського Патріархату, яка виникла у підмосковному Ногінську і почала відроджувати кілька місцевих храмів. Тоді, ще в середині 1990-х років, в рамках спільної акції, ФСБ, міліція та російське духовенство спільно штурмували кілька церков і виганяли віруючих, підтверджуючи єдність східнослов’янського православного цивілізаційного простору. Досвід десятирічної давності РПЦ активно використовує і зараз, аплікуючи концепцію Святої Русі до пострадянського простору і виселяючи десятки громад Російської Православної Автономної Церкви – одного з своїх внутрішньоросійських опонентів – у Суздалі та навколишніх містах і селах (portal-credo.ru: [1]; [2]).
Подібний сценарій чекатиме й Україну у випадку, якщо комусь спаде на думку у практичній площині втілювати цивілізаційні концепти московського предстоятеля. Але якщо у самій Росії точок опору церковному тоталітаризмові РПЦ можна рахувати десятками, щонайбільше – сотнями, то в українському варіанті заклики ієрархів РПЦ щодо повернення всіх церковних споруд, які є поза її юрисдикційним контролем, виллються у протистояння, вимірюване тисячами прецедентів і з залученням не тільки „розкольницьких” православних структур, але й греко-католицьких, а в окремих випадках і римо-католицьких та навіть протестантських громад. Себто, справдиться те, про що говорив штатний футуролог РПЦ, вже цитований протодиякон Андрєй Кураєв, який в одному з коментарів пророчив Україні громадянську війну у випадку „створення помісної Церкви”. Справді: якщо не громадянська війна, то, щонайменше, масові заворушення і катаклізми будуть гарантовані Україні у випадку, якщо якась нерозумна сила (чи то обраний правитель, чи то зовнішні чинники) спробує на практиці довести справедливість слів та цивілізаційних схем Патріарха Кирила.
Ще одним, п’ятим, аспектом, на прикладі якого можна простежити подвійне дно у заявах Патріарха Кирила – це спекулятивна теза про нібито вже доконаність факту існування в Україні Помісної Церкви. Залишимо поза спеціальною увагою та коментарями контекст, у рамках якого це було зартикульовано: різко, вимушено, агресивно, в якості відвертого опонування українському Президентові, а тому – неадекватно і неправдиво. При цій нагоді не будемо вдаватися в аналіз богословських аргументів (значною мірою це вже зроблено Анатолієм Бабинським), які підведуть до комплексного, але однозначного висновку:
— визнаної, себто канонічної у традиційному значенні цього слова Помісної Української Православної Церкви в Україні немає;
— в Україні функціонують структури іншої канонічної Помісної Церкви – звісно, не Української, а Російської;
— щоправда, паралельно активно розвиваються де-факто автокефальні, але поки що невизнані православною спільнотою Церкви (у першу чергу маємо на увазі впливову УПЦ Київського Патріархату), які демонструють різнобічний потенціал для того, аби стати у найближчому майбутньому базою для уконституювання канонічної Помісної Української Церкви.
Отож, стверджувати, що в Україні вже зараз існує Помісна Православна Церква можна лише за двох умов: по-перше, якщо уважати, що Україна – це канонічна територія іншої Церкви (тобто підлегла в юрисдикційному сенсі іншонаціональній церковній структурі), і, по-друге, визнавати, що Україна в принципі не має права на власну Помісну Церкву.
В цьому контексті заява Патріарха Кирила про існування в Україні Помісної Церкви є нічим іншим, як підміною понять, тобто свідомою спекуляцією, що має на меті збити з пантелику ту частину української громади, яка необізнана в тонкощах православної еклезіології або просто некритично й апологетично ставиться до висловлювань московського церковного достойника.
Лише в загальних рисах проаналізовані кілька аспектів презентованої в Україні ідеологічної програми Патріарха Кирила не лишають жодних сумнівів: між реальністю і панівними в українському суспільстві очікуваннями та настроями, з одного боку, і концепціями, що їх декларував під час свого візиту глава РПЦ, існує разюча невідповідність. Повторимося: не можна навіть припустити, що керманич Московського Патріархату не орієнтується в українському контексті, а тому його провокативні дії й заяви стали лише наслідком незнання чи інтелектуальної безпосередності. Усе, що було нами системно оглянуте вище дає підстави стверджувати: сучасний Патріарх Московський та всієї Русі свідомо та послідовно утверджує серед своїх вірних та пропагує для широкого українського загалу ідеї, що мають на меті:
— поставити під сумнів самоцінність та самодостатність будь-яких проявів окремішньої української ідентичності;
— поглибити та зміцнити комплекси національної неповноцінності задля переорієнтування більшої частини української громади на концепти так званої загальнослов’янської єдності, що насправді означатиме їхнє зближення та подальше розчинення у великоросійському (російському) просторі;
— ліквідувати будь-які прояви світоглядного, а також релігійного плюралізму задля відновлення духовно-церковного тоталітаризму – того середовища, в якому століттями розвивалося Російське Православ’я і без якого воно не може повноцінно почуватися і в сучасному світі.
Опозиційність, інакодумність та багатоваріантність дратує предстоятеля Московської Церкви в принципі. Те, без чого українську спільноту навіть тяжко уявити (вільної дискусії, обміну думок, змагання концепцій), є цілком неприйнятним для московського гостя. Не випадково він категорично відмовився від вільного, нецензурованого спілкування з українською громадою. Одне з перших запитань українських журналістів після закінчення молебню на Володимирській гірці у перший же день перебування Патріарха у Києві, яке не вдалося профільтрувати охороні та службі протоколу Московського Патріархату, — щодо можливості зустрічі Кирила з представниками Київського Патріархату – змусило оточення Патріарха застосувати всіх заходів, аби протягом всіх дев’яти наступних днів візиту не допустити чогось подібного. Через це так ні разу й не відбулися анонсовані зустрічі Патріарха з українськими журналістами, оскільки не був знайдений механізм, аби з-поміж них відібрати лише потрібних та зручних. Розмова з так званими представниками інтелігенції на каналі „Інтер” більше нагадувала театралізоване дійство з одним героєм на сцені, аніж була схожа на вільний обмін думок. Всі подальші зустрічі Патріарха (чи у Трапезному храмі Києво-Печерської лаври з єпископатом УПЦ МП та студентами й викладачами Київської духовної академії, чи в Корецькому монастирі з духовенством Львівської єпархії, чи у Володимирі-Волинському з представниками кліру західноукраїнських єпархій) – це просто тусовки серед „своїх”, коли будь-які сюрпризи є просто виключені.
Щоправда, толерантні українці можуть зрозуміти і пробачити гостеві все, включно з його погордою щодо господарів та специфічним стилем спілкування: не говорити правду у вічі, тримати камінь за пазухою, накликати Божу кару на інакодумців, прикривати гарними словами істинний зміст, який для посвячених та втаємничених мав би бути зрозумілим – йти у наступ, нищити опонентів і перемагати за будь-яку ціну.
Пробачати і толерувати – це національні риси українців. Нічого поганого у них немає. Вислухати треба кожного, тим більше – гостя. Але, окрім культивування всепрощення і толерантності, українцям ще треба навчитися й розуміти суть того, що навколо них відбувається: себто, толерантно вислуховувати, але робити такі висновки, які слугуватимуть власному інтелектуальному зміцненню, утвердженню у власній силі, гідності й самоцінності. Хочеться вірити, що українська громада не забуде уроків Патріарха Кирила.
P.S.№1. Написавши останній пафосно-стверджувальний абзац, ловлю себе на думці: патетика цього пасажу, більше схожа на побажання, на ідеальну модель, аніж на те, що стовідсотково відповідає реаліям українського буття. І в численних попередніх коментарях, і в цих останніх роздумах говорю про віру у те, що українці знайдуть духовний та інтелектуальний потенціал, щоб розставити всі акценти „над” і „біля” головних ідеологічних меседжів Патріарха Кирила. І на рівні аналітичному (бачу, як змінився характер коментарів професійних релігієзнавців та політологів: з розважливо-обережних напередодні візиту на агресивно-критичні наприкінці поїздки Патріарха Кирила), і в площині буденного спілкування (постійно чую численні розчаровані голоси пересічних українських громадян, як наприклад: „Я до приїзду Кирила взагалі була байдужа до того, в яку церкву іти — якого приходу, бо Бог один. А тепер в московську не піду. Просто гидко від усвідомлення, що нею править такий от маніпулятор, а не духовна людина”) перманентно натрапляю на факти, які підтверджують справедливість такого висновку. Однак бути впевненим, що Кириловська прививка від комплексу неповноцінності та гену малоросійства спрацьовуватиме зі стовідсотковою гарантією, не доводиться. По-перше, однозначно можна констатувати, що суттєво зріс „бойовий дух” секти прихильників релігійного вуаєризму – небезпечного для психічного здоров’я громадян підглядання за катаклізмами та аномаліями, такими, як торнадо чи візит Патріарха Кирила. Немає сумнівів, що „сектанти” підуть у наступ, ще більш агресивно позиціонуючи себе у суспільстві та вербуючи нових адептів. Відсоток тих, хто схильний до постійного підживлення за рахунок гострих відчуттів, є вищим, аніж 0,29 відсотка, що зібралися вітати главу РПЦ. Отож, потенціал для зростання ще не вичерпано. По-друге, засмучує те, що шквальні вітри, які пронеслися Україною разом із патріаршим торнадо, змусили захитатися навіть найстійкіших у середовищі УПЦ МП, тих, кого уважали стовпами нової політики, спрямованої на пошук Церквою більш природного та адекватного для неї місця в українському суспільстві. Але, напевно, таким сильним виявився патріарший землетрус у власне церковному середовищі, що навіть молодий, енергійний і начебто впевнений у власній правоті єпископ Олександр Драбинко – символ українофільського мислення – змушений був неформально виправдовуватися, засвідчуючи свою лояльність до московського предстоятеля та пишучи панегірики (з цього приводу він навіть згадав „великорусское наречие” „единого общерусского языка”) на адресу останнього – „Православная Украина открывает своего патриарха. Три аспекта пастырского визита Святейшего Патриарха Кирилла в Украину”. Характерно, що ще напередодні візиту офіційний сайт УПЦ МП, редагований владикою Олександром, уникав вживання терміну „предстоятель” стосовно Патріарха Московського та всієї Руси, застосовуючи цей термін щодо Митрополита Київського та всієї України, чим неформально культивував один з елементів ідеї помісності з реальним, а не ілюзорно-спекуляривним, як у трактуванні Патріарха Кирила, наповненням. Певно, ой як перелякалися у присутності Святішого „оранжеві попи” цього терміну, накинутого на українофільську частину духівництва УПЦ МП з подачі наближеного до священноначалля РПЦ публіциста Сергія Дорошенка. Хоча, на мій погляд, набагато краще бути „попами помаранчевими”, аніж „табачними”, „нафтовими” чи „куряче-окорочковими”, тобто продажними і цинічно-безпринципними, готовими до будь-яких економічних оборудок заради торжества східнослов’янської православної цивілізації та імплементації концепції Святої Русі, себто такими, якими об’єктивна православна свідомість давно вже визначила і визнала як самого Патріарха Кирила, так і всю генерацію вихованих ним священнослужителів.
P.S.№2. Майже перед завершенням перебування Патріарха Кирила в Україні отримав дзвінок з Інтернет–видання ZIK („Західна інформаційна корпорація”) з проханням поділитися своїми міркуваннями про попередні результати цього візиту. У коментарях торкнувся кількох тем, а тому мої думки журналісткою Оленою Малосняк були репрезентовані для читацької аудиторії у 3-х коротких подачах в 3-4 абзаци кожна. Тобто, разом це склало приблизно півтори сторінки звичайного тексту. Але яким же було моє здивування, коли вже через добу три мої коментарі разом дістали 34 (!) інтернет-сторінки коментарів. Цією „популярністю” завдячую, у першу чергу, актуальності й всесуспільній потребі у „викиді енергії” з найбільш затребуваної на той час суспільної тематики. Але мене і кількох знайомих, що телефонували до мене з цього приводу, здивув
