• Головна
  • Нотатки стороннього, або Кілька спостережень з приводу відзначення 1020-ліття Хрещення Русі-України та його наслідків...

Нотатки стороннього, або Кілька спостережень з приводу відзначення 1020-ліття Хрещення Русі-України та його наслідків

29.10.2008, 16:24
Нотатки стороннього, або Кілька спостережень з приводу відзначення 1020-ліття Хрещення Русі-України та його наслідків - фото 1
Віталій ШЕВЧЕНКО, д-р філос. наук, провідний науковий співробітник Інституту філософії НАНУ

vatalii_shevchenko.jpegВіталій ШЕВЧЕНКО, д-р філос. наук, провідний науковий співробітник Інституту філософії НАНУ

Молода Українська держава, як і будь-яка інша країна, має свою неповторну історію, а нині під надихаючі мелодії незалежності торує власну дорогу в світле прийдешнє. Трапляються на цьому шляху й труднощі, які наразі не минули й церковно-релігійну сферу. І на те існує чимало причин. Будучи згідно з Конституцією України світською державою, вона тим не менше приділяє чимало уваги церковно-релігійним засадам духовності, що виступають її формотворчим ядром та аксіологічною матрицею. Зміщення подібних розмірковувань у площину ідеї створення в Україні єдиної помісної Православної Церкви, а також з нею пов’язаного святкування 1020-ліття Хрещення Київської Русі, бодай до певної міри, не позбавлене слушності. Адже в своїй сутності христоцентричний імператив правив за вихідний, базовий і єдиний на всіх етапах підготовки та ідеологічного забезпечення святкових урочистостей з їх далекосяжними засягами. «Відзначення річниці Хрещення, – зазначав з цього приводу Президент України В.Ющенко, – має колосальне значення для національного, духовного і культурного відродження України [офіційний сайт Президента України], бо як “спільне свято всіх християнських конфесій, кожна з яких в Україні є спадкоємцем Хрещення 988 року”, сприятиме міжцерковному порозумінню, а також утвердженню авторитету незалежної України, поверненню її «до святих джерел своєї християнської духовності, біля витоків якої стояли Андрій Первозванний, княгиня Ольга і Святий Володимир». Такою ж надихаючою була заява речника адміністрації Пезидента України Ю. Богуцького, який підкреслював: «В основу нашого національного розвитку повинні бути покладені вічні християнські цінності, що їх несе в собі Святе Письмо». З того бачимо, що діячі високого і найвищого державного рангу як виразники умонастроїв та потреб українського народу, не залишають сумнівів у тому, якого б курсу мав дотримуватися церковний корабель України у великому морі розмитих екзистенцій поточного сьогодення.

При цьому а priori допускаємо, що дії української влади були осмислені, наперед продумані, перспективно мотивовані і в своїй виваженості завбачували труднощі, які постануть на етапі непростих рішень. У кожному разі, маючи на меті втілити в життя ідею створення в Україні єдиної помісної Православної Церкви і домігшись важкоздійснюваного, а саме візиту Константинопольського Патріарха Варфоломія І, Президент України В. Ющенко не міг не знати, не розуміти і не усвідомлювати, що:

– започатковуючи процес, спрямований на створення єдиної помісної Православної Церкви в Україні, його ідеолог та генератор мав би володіти значним ресурсом довіри пастви, а також заручитися повагою опонуючих сторін з боку церковного уряду та духовенства;

– як мінімум, Росія «жириновських», «кураєвих», «лужкових», «затуліних»… не зацікавлена в постанні заможної й процвітаючої України, а Україна своєю чергою не все зробила для того, щоб так сталося;

– з огляду на труднощі поточного характеру в сучасній Україні існує додаткове живильне середовище для політичних спекуляцій та ідеологічних інсинуацій;

– в розумінні перспектив подальшого розвитку українське суспільство поділилося на категоричних противників та палких адептів проросійської орієнтації, через те починати об’єднувальний процес по створенню єдиної помісної Православної Церкви в Україні без досягнення певного консенсусу було досить ризиковано;

– будучи духовним виразником ідеології Російської імперії, яку цілком справедливо прозвано тюрмою народів, а її благословителів тими, чия совість обтяжена провинами за скоєні обмеження, утиски й тортури, в тому числі й щодо українського народу, РПЦ залишається важливим духовно-ідеологічним опертям нинішньої Російської Федерації і до того ж не дуже схильна покутувати як історичні гріхи, так і гріхи новочасні, в останніх з яких дедалі виразніше поєднуються шовіністичні нахили та неоімперська залежність;

– сама ідея створення єдиної помісної Православної Церкви в Україні, попри її привабливість та важливість, зустріне неоднозначне сприйняття та й спротив як на суспільно-ідеологічному зрізі життя, так і в богословському сенсі.

Через те, що і як не робилося б в Україні з нагоди 1020-ліття Хрещення Київської Русі, його мотиваційний підтекст: створити в Україні єдину помісну Православну Церкву, у зв’язку з чим передбачалась потенційна можливість взяття під омофор Константинопольського Патріарха неканонічних УПЦ КП та УАПЦ, а за сприятливих обставин і юрисдикційне перепідпорядкування УПЦ (МП), з неодмінністю мав би викликати шквал критики та контроверсійно-упереджувальні заходи. Зрозуміло, що за такої ситуації не бракувало ані прогнозів, ані апокаліптики. Хоча з рясту можливих сценаріїв два були на слуху, дарма що їх практична ймовірність, а також канонічна доцільність оцінювалася по-різному. Сутність першого з них полягала у визнанні Вселенською патріархією неправочинності приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату 1686 р. як підстави для повернення нинішніх “неканонічних” УАПЦ та УПЦ КП під юрисдикцію Константинопольського Патріарха, з тим, однак, застереженням, що після проголошення автокефалії на базі нинішніх УПЦ КП та УАПЦ до них зможуть приєднатися частина вірників УПЦ (МП), тоді як решта залишиться в підпорядкуванні Московської Патріархії. Другий варіант виглядав на утопію, проте не виключався і передбачав бодай гіпотетичну ймовірність досягнення домовленості між Московським та Константинопольським Патріархами про надання УПЦ автокефалії та покаяння визнаних винуватими, які з огляду на церковну ікономію були б прийнятні церковною владою. В такий спосіб благочестиве сумління ревнителів канону й тих, хто став заручником історичної необхідності, були б примирені.

Але, повторюємо, реальність виявилася суворішою. Розраєна рана внутрішньоцерковної кризи Українського Православ’я була позначена такими симптомами, що годі було сподіватися плідних наслідків переговорного процесу. Недарма напередодні візиту в Україну Його всесвятості Константинопольського Патріарха Варфоломія І скепсису побільшало навіть серед людей оптимістичної вдачі. Неабиякий жаль викликали й ті смислові забезпечення підтекстів та претекстів відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Русі, орбіта яких охоплювала лише (анти)московський небосхил. Насправді ж бо на проблемному полі української внутрішньоправославної кризи перетнулися інтереси та амбіції не тільки ІІ і ІІІ Рима, тобто Москви й Константинополя, але і їхніх прибічників – цілої сім’ї Православних Церков, де про спільність поглядів говорити було б передчасно. Зрештою, аж ніяк не варто випускати з уваги й Рим І, Апостольську Столицю, що пристала на московське трактування київських подій 25 – 27 липня 2008 року. До того ж, брак інтригуючих моделей, обмаль аргументативної переконливості, що далі обстоювання вузькоцерковних інтересів здебільшого не «бачила», нехтування глибинною церковною логікою, яку так і не опанував український політикум, піднесення «європейського» стандарту православ’я, що ніби властивий Константинопольській Церкві, різні підходи до інтерпретації канонічних зобов’язань давалися взнаки навіть там, де їх можна було б уникнути.

При цьому, якщо розглядати процес підготовки до свята Хрещення у контексті державних заходів і водночас не випускати з уваги внутрішньоцерковних невдоволень на різному церковно-представницькому рівні, то маємо передусім відзначити нарікання речників УПЦ (МП) –Церкви, чиї канонічні позиції дійсно найпривабливіші, однак і вони під дією нових історичних викликів (= потреб) не можуть правити за безперечно виправдані. Принаймні промосковські політичні симпатії і відповідно орієнтація на церковно-релігійну модель розвитку російського зразка не зовсім, а іноді і зовсім не вписується в параметри стратегічного курсу сучасної України. Як з’ясувалося, констатувати такий стан речей на 17-му році життя її незалежності уже замало: український провід вирішив: «Слід діяти» і в імені свого керівництва вжив доволі рішучих кроків у цьому напрямку. Але такі дії-кроки зустріли і продовжують зустрічати доволі рішучий спротив, через що хотілося б наголосити на тих складових нашого життя, що є надзвичайно важливими, але далеко не завжди беруться до уваги при розгляді проблем церковно-релігійного характеру:

– Україна важко прощається зі своїм як підімперським, так і радянським минулим, вдаючись при тому до не завжди певних і послідовних кроків на шляху свого самостійного наповнення державного суверенітету;

– вирішення значної кількості питань, у тому числі й пов’язаних зі вступом України до НАТО та реалізацією євроатлантичної стратегії її розвитку взагалі, з неминучістю ставить на порядок денний і ті з них, які корелюються з церковно-релігійною проблематикою, тобто тією надзвичайно делікатною й дражливою сферою життя, діяти в якій слід надзвичайно вивірено, обережно і зі значним ступенем суспільно-політичної довіри;

– українському суспільству як складовій спільноти колишнього СРСР, де проводилася свідома й планова політика по створенню нової формації під гучною назвою «радянський народ», властиві ті залежності, наслідки яких даються взнаки й зараз, на етапі повернення України до себе, до своїх витоків, набуття нею національної питоменності;

– частині українства радянського виховання, і насамперед тим, що були й залишаються переконаними комуністами, вже не кажемо про чималий відсоток росіян, що є громадянами України, однак мають стійкі етноментальні потреби, сам факт проголошення державної незалежності України, а поготів спрямовані на її реальне самоутвердження сприймаються стримано, а іноді й вороже, що знаходить свій вияв у спротиві сучасним тенденціям в житті України, в тому числі й тим, які мають місце в церковно-релігійній сфері і пов’язуються з юрисдикційною переорієнтацію Українського Православ’я;

– не сприймаючи тези про історичну безальтернативність українського поступу, вектор якого визначає євроатлантична орієнтація, політичні опоненти нинішнього курсу незалежної України нерідко дратуються і здатні до різних форм протесту, обзиваючи мало не всіх націоналістами тільки тому, що ті запізнаються до українських потреб на етапі національної розбудови, за те, що в себе вдома, на рідній землі, пристаючи на Шевченкове: «В своїй хаті, своя правда», розмовляють мовою своїх предків, прагнуть облаштувати рідний дім, впорядкувати й збагатити український духовний світовид, жити по-українськи, у власний спосіб;

– для значного числа українців нинішня Росія – це важливий життєвий простір сьогодення, де тісні родинні зв’язки, сфера вимушеної чи добровільної трудової еміграції (і не тільки!) сплетені у дуже тісний клубок взаємозалежностей;

– Україна і Росія є країнами православної цивілізації і це значною, коли не визначальною мірою обумовлювало й передвизначатиме їх конфесійні пріоритети. А це означає, що владні структури України мали б бути свідомі того, що сама спроба роз’єднати, відділити чи ж віддалити зжите й зрощене викликає інстинктивний спротив, обурення, невдоволення, протест, а з тим і несприятливу атмосферу для російсько-українського спілкування на побутовому рівні. Під цим оглядом юрисдикційне підпорядкування УПЦ КП та УАПЦ Константинопольському Патріархові і на тій основі створення в Україні єдиної помісної Православної Церкви з необхідністю вимагає враховування духовної “зрощеності” і особливо православної спорідненості українського та російського народів, а ще тих тисячних ниток життєвих зв’язків, які виключно політичною доцільністю аж ніяк не виправдати.

Воднораз, констатуючи, що український народ є порізнений світоглядом, політичними симпатіями, ідеологічними поглядами, а також церковними потребами та релігійними переконаннями, як і усвідомлюючи, що сама логіка національного поступу диктує, а життя засвідчує наявність в Україні «тектонічних» духовних зрушень, епіцентр яких означує київська традиція та необхідність врегулювання внутрішньоправославної кризи юрисдикційного характеру, маємо до обов’язку вказати також на низку негативних тенденцій українського сьогодення і зокрема визнати:

– доба нашої незалежності стала для значної частини українського народу нелегким випробуванням, коли розгубитися чи ж споневіритися не так вже й важко. Тому, «діагностуючи» посттоталітарне сьогодення з його рецидивами атавізму, реваншистського популізму та ностальгійних кличів, які, безперечно, стоять на перешкоді українського поступу, аж ніяк не можемо нехтувати проблемами дня сьогоднішнього, бідою тих, для кого щастя української незалежності стало вироком, приреченням на безпросвітні злидні й упослідження, хто з жахом усвідомив, що живе не в бідній, а в несправедливій державі;

– матеріальні злидні, корумпованість різних ешелонів влади, соціальна несправедливість… женуть громадян України в світи і поки ми справляємо тризну за голодом мучених, осягаємо й доносимо сенс пережитих трагедій наша незалежність недораховується мільонів громадян, одні з яких відійшли у «світ кращий» раніше, ніж мали б і не останню чергу через нестатки та скрути; другі всіма правдами і неправдами залишили кордони держави в пошуках разобітків; треті – генофонд нації – вродливі й вабливі українські дівчата розважають звироднілих лавеласів Європи, пізнаючи гіркавий мед спокус з тими, для кого вищою доцільністю й найпереконливішим аргументом стали гроші;

– неабияка прикрість сучасних перебіжностей полягає в тому, що поволі в очах щирих вірників, релігійносвідомих громадян України, Церква як боголюдський організм вже стала втрачати «небесні» привабливість та авторитет і то передусім через те, що, дбаючи про подолання труднощів перехідного періоду, докладаючи максимальних зусиль по успішному втіленню соціально-реабілітаційних та благодійницьких проектів, намагаючись нагоїти чи ж усунути з життя те, що, до речі, зродила доба українського відродження, церква ніби призвичаїлась до ганьбливих та потворних в своїй сутності явищ і, як наслідок, не схильна бачити у владоймущих структурах усіх рівнів персональних призвідців, а отже й винуватців численних бід, лих та нещасть тисяч громадян;

– благословляючи тих, хто правдами, а нерідко й неправдами досягає вершини політичного «олімпу» і згодом, прикриваючись владними імунітетами, захищає вдавано державні, а насправді власні або корпоративні інтереси бізнесового характеру, хто перетворив мало не всю Україну на «дерибан», де майже все «самодостатнє» перевіряється ціною запропонованого товару та здатністю його придбати, амвонний глас сьогоднішнього проповідника нерідко «розчахає» душу вірника. Бо, навчаючи втрачати зі світом, щоб багатіти в Господі і з Господом, дворушна зухвалість «помазаників» іноді (і не так уже й рідко!) не гребує цьогосвітніми принадами та дарами; закликаючи до Церкви бідних, смиренних й правдолюбних, ті ж таки панотці, схоже, такими вже не є і бути не бажають.

Що ж стосується особливостей церковно-релігійного порядку, якими були позначені процесуальні аспекти підготовки та святкування 1020-ой річниці Хрещення Київської Русі, то в цьому зв’язку маємо зауважити:

– не бажаючи очної зустрічі з Вселенським патріархом Варфоломієм І на теренах незалежної України, предстоятель РПЦ постав перед непростою дилемою: «не приїхати і тим образити запрошених та дати ще більше приводів для перепідпорядкування УПЦ КП Константинопольському патріархату» або «приїхати, щоб пересвідчитися, що в табелі про ранги ти лише п’ятий, на літургії співслужитель, в дійсності – на теренах уже незалежної сусідньої держави, вплив на яку стає дедалі важче і важче здійснювати». В цьому сенсі візит патріарха Московського та всієї Русі Алексія ІІ до Києва може уявлятися не тільки додатковим візитологічним подразником, але й своєрідним індикатором тих процесів на пострадянському просторі і зокрема в Україні, з адекватним розумінням яких предстоятелі Православних Церков загаялися;

– передчуваючи, що в Києві станеться те, що вже давно назріло і що не хотілося б знати й пережити, святитель РПЦ не хотів їхати до «стольного граду» України і ці передчуття йому не зрадили; однак звернення його святості до предстоятелів Церков із закликом не приїздити на святочні урочистості з нагоди 1020-ліття Хрещення Київської Русі заледве чи можуть бути виправдані навіть з уваги на несприятливість історичного моменту;

– Москва мала достатньо підстав, щоб вірити в теоретичну ймовірність взяття під омофор Константинопольським Патріархом Варфоломієм І УПЦ КП та УАПЦ і вжила всіх можливих зусиль, щоб цього не допустити;

– антивізантійські настрої, що знайшли відображення на етапі святкування 1020-ої річниці Хрещення Київської Русі і причиною яких став візит до Києва Константинопільського Патріарха Варфоломія І, засвідчують чулість віруючого загалу на кон’юктурні потреби часу і служать перестереженням тим, хто потурає безпідставним звинуваченням;

– мінімізуючи претензійність і не маючи жодних особистих спонук звинувачувати церковний провід у нещирості, доводиться дивуватися з тієї непослідовності заяв та вчинків, красномовним прикладом яких може виступати стратегія дій глави зовнішньоцерковного відомства РПЦ митрополита Смоленського та Калінінградського Кирила (Гундяєва): повсякчас і, здається, всюди, де тільки уявлялося можливим, називаючи УАПЦ, як і УПЦ КП, «розкольницьким угрупуванням», він, і певно ж з відома та благословення святителя РПЦ Патріарха Московського та всієї Русі Алексія ІІ, не тільки зініціював зустріч з предстоятелем УАПЦ Митрополитом Мефодієм (Кудряковим), але й готовий був визнати ним очолювану Церкву канонічною, звичайно ж, за умови її юрисдикційного підпорядкування Московській Патріархії;

– позиція Його всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія І навіть з уваги на складнощі, пов’язані з проголошенням автокефалії Української Православної Церкви та неможливість їх оперативного розв’язання, виглядає доволі хиткою і, дозволимо припустити, дещо кон’юнктурною. Принаймні, не наважившись на рішучу протидію зазіханням Російської Православної Церкви, яка намагається будь-що зберегти потужний вплив і контроль над Українською Православною Церквою та в жодний спосіб не допустити її автокефалізації, Його всесвятість не тільки відклав вирішення українського питання на невизначну перспективу, але й поставив на кін власний авторитет глави матірної Церкви, яка так і не побажала (чи не наважилась?!) в імені свого першого достойника відповісти на низку важливих для України питань проблемного характеру;

– певна корекція погляду на вирішення українського питання канонічним шляхом, що сталася в Києві після двохгодинної зустрічі Вселенського Патріарха Варфоломія І та Патріарха Московського в всієї Русі Алексія ІІ, досить виразно засвідчила, хто є хто у Вселенському Православ’ї і дозволяє лише здогадуватися, в який спосіб та коли дві правди уособлювачів ідеології другого і третього Риму перетнуться (=зійдуться?) на лінії українських потреб;

– приїзд митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила (Гундяєва) до Києва напередодні офіційного початку свята Хрещення, а власне його пропозиція щодо максимального розширення автономії УПЦ (МП) та визнання канонічності УАПЦ за умови прийняття московської юрисдикції, став тим промовистим штрихом до канонічної «мозаїки», що з провалом самої спроби може слугувати ключем-підказкою в контексті перспектив розв’язання внутрішньоцерковного вузла суперечностей в Українському Православ’ї;

– окремі положення позачергового засідання Священного Синоду Української Православної Церкви (московської юрисдикції), на якому зокрема Вселенського Патріарха Варфоломія І було прохано вжити пастирської мудрості і не втручатися у внутрішні справи УПЦ, потребують належного богословського осмислення не тільки під оглядом того, як прираджували чинити першому за честю у православному світі, але й з огляду на необхідність засвоєння українцями старого, як світ, правила: «Не помиритесь самі, миритимуть інші, але вам же на шкоду».

Якщо ж при цьому змістимо акценти на осьову лінію внутрішньоцерковної кризи Українського Православ’я в контексті перспектив її унеобхідненого розв’язання і спробуємо означити проблематичний зріз теми крізь призму актуальних нагальностей та їх критичного сприйняття, то мусимо передусім зазначити:

– розбудувати єдину помісну Православну Церкву в Україні на спірному фундаменті юрисдикційно поділених церков не уявляється можливим;

– зміна юрисдикційного вектору Українського Православ’я з Москви на Константинополь та вироблення на його основі такої конфігурації, яка б максимально сприяла розв’язанню внутрішньоцерковної кризи в Українському Православ’ї, є однією з можливих, але не безальтернативних моделей подолання наявних проблем;

– напруження на рівні: «Київ: Москва – Константинополь» існує об’єктивно і, як показало трактування засадничого положення, а саме факту приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату, позначене діаметрально протилежними поглядами;

– для зовнішніх потуг, якими є зокрема Москва та Константинополь, юрисдикційні розмежування в Українському Православ’ї стали слушною нагодою для оприявнення власних зацікавлень, чим вони намагалися й намагатимуться в подальшому скористатися;

– російський приклад врегулювання конфлікту між РПЦ МП та РПЦЗ наочно показує, що російська влада в імені свого президента не гребувала ані посередницькою місією, ані миротворчою підтримкою. Тому, розуміючи природу інтенцій, спрямованих на збереження російських інтересів, згідно з якими духовним господарем України мав би бути очільник з московською пропискою: маємо засвідчити: йдеться радше про проблему не стільки України (хоча її також!), а передусім Росії, яка рано чи пізно таки має зрозуміти: в силуваний спосіб милою, а тим паче милішою аж ніяк не станеш! А така практика утримування історичної невідворотності, до якої вдавалися деякі церковні достойники РПЦ, а також російські й проросійські ЗМІ під час та після відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Русі, лише викликає зворотню реакцію – якомога швидше дистанціюватися, відокремитися, максимально послабити зв’язки на шкоду, звісно ж, обом церквам-сестрам та й народам;

– не почуваючись особистої необхідності когось повчати, якої стилістики чи термінології дотримуватися вітчизняним опонентам в апологетичному дискурсі з приводу подолання юрисдикційної кризи Українського Православ’я, а тим більше доводити, хто правий, а хто правіший (у когось до того є чи були особисті понуки, хтось справді керується буквою і духом канону), все-таки дозволимо собі просити єдинокровних та єдиновірних братів й сестер УПЦ різної юрисдикційної належності не вдаватися до заїлості й образ, хоча б тому, що рано чи пізно доведеться таки сідати за стіл переговорів, миритися у Господі, а також в ім’я й во благо України, яка благально молить у Бога невмирущими словами Т. Шевченка:

«…і братолюбіє пошли ...
й єдиномисліє подай
»;

– на питання розкол чи юрисдикційний поділ (= розмежування) переживає Українське Православ’я мають відповідати компетентні фахівці-богослови. Однак, гадаємо, не треба мати особливих дарів, щоб, послуговуючись Богом даною здатністю розмірковувати, 34 Апостольське право, 17 правило Четвертого та 38 правило П’ятого-Шостого Вселенських Соборів, як і перше правило святителя Василія Великого потрактувати, нехай з обережністю, на користь тих, хто не вважає себе розкольником, не ображаючи й не зневажаючи, звичайно ж, і тих, хто вберігся від подібного звинувачення;

– не закликаючи торувати дорогу історичних прецедентів, а власне йти тим шляхом, який свого часу здолала РПЦ і різною мірою успіху та не без труднощів Болгарська, Сербська, Румунська й інші Православні Церкви, важливо, крім іншого, рахуватися з провідними тенденціями сучасного історичного розвитку. А вони, між іншим, вказують на посилення національного чинника в житті Церков і тут канонічною експансією нічого не вдієш;

– призвичаївшись говорити про внутрішньоправославний розкол як болючу рану на церковному тілі України, ми досить часто чуємо жалі не від тих, кого, напевне, болить, а від тих, як про то образно висловився один із наших співбесідників, хто «довкола цієї рани шаманить, кому вигідно розпікати чиєсь сумління, викликати «свербіж» у тих, у кого руки від безділля чешуться і від кого церква задля власного ж «благоденствія» мала б будь-що відмежовуватися»;

– інспіраційний характер того, що відбувалося й відбувається за лаштунками переговорів з приводу визнання/невизнання канонічності УПЦ КП та УАПЦ, а також обмаль інформації про мотиваційні засновки ідеї створення в Україні єдиної помісної Православної Церкви насторожує не самим фактом, а тією кулуарністю, в якій секретність може не тільки стати додатковим джерелом напруження, але й призвести до подальших поділів та розколів незалежно від результативності переговорного процесу;

– канон – це безперечно дуже важливо, це правила життя Церкви, які вона має поважати й ретельно їх дотримуватися. Але не менш важливим уявляється розуміти: дещо з канонічного надбання вже стало історичним анахронізмом, тією частиною церковної традиції, яка за певних обставин, як це, до речі, мало місце й під час відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Русі, може перетворитися на форму канонічного «імперіалізму», на ту претензійність, яка зазіхає на територіальну цілісність та безпардонне нехтування державним суверенітетом і, відповідно, кваліфікуватися як ознака антидержавної діяльності.

Воднораз, з’ясовуючи різні мотиваційні підтексти та історичні претексти, які так чи інакше проявилися на етапі відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Русі, маємо не без жалю й прикрості констатувати: хочемо того чи ні, як показала підготовка та святкування 1020-ліття Хрещення Київської Руси, справи церковні, у тому числі чи ж насамперед ті, що були обумовлені запрошенням в Україну Його всесвятості Константинопольського Патріарха Варфоломія І та детерміновані створенням єдиної помісної Православної Церкви, таки закроєні на велику політику і до того ж чіпають надто важливі життєві долегливості, а з ними й дражливий релігійний нерв мільйонів громадян. До таких зараховуємо й ті оказії, що вже згадувалися і які, крім іншого, дають чимало підстав для занепокійливих припущень та зобов’язуючих коментарів:

– «Поки ми причащаємося з однієї чаші, – запевняє не хто-небудь, а директор Інституту країн СНД, депутат Держдуми К. Затулін, – військового конфлікту між Росією та Україною не буде», залишаючи при цьому достатньо смислового простору для запитання: «А якщо кожний причащатиметься з власної чаші, то що військового конфлікту не уникнути?!». Можливо, – скажете, – це не погрози і не шантаж, але ж добрим сусідам, а поготів друзям так мовити аж ніяк не гоже. А якщо це все-таки прозорий натяк п. Затуліна на можливість силового розв’язання українсько-російських проблем, то, очевидно, достойникові зраджує почуття не тільки міри й такту, але й ігнорування того, що нині в моді сила аргументів, а не аргументи сили. Залякування, ба й експансія до бажаних наслідків аж ніяк не призведуть! Душі ж бо убити не можна, а її Україна таки має власну. Невже забули?! – Ваші ж попередники оте українське старалися ще в сповиточку згубити та, знай, все стверджували: «не було, немає і бути не може»…І що з того?! Хотіли, прагнули та не змогли ж, бо то суперечне логіці цивілізаційного поступу. Україна є, тепер точно знаєте, що є, але всеодно з цією очевидністю змиритися не хочете… А шкода;

– дуже болять українські проблеми й диякону Андрію Кураєву, якому молода Українська Держава уявляється штучно зшитими територіями Новоросії, Криму, Закарпатської Русі, Центральної та Слобідської України. Справедливість вимагає визнати наявність такої проблеми, яка має об’єктивні історичні зумовлення. А проте, чи є коректно говорити п. Кураєву про українські проблеми в такому розрізі? Адже він, як росіянин, громадянин країни, яка донедавна називалася СРСР, а дещо раніше Російська імперія, мав би почуватися, коли не власної провини, то в кожному разі “батьківського” гріха за скоєні русифікацією, голодомори, тортури, визиск, переселення, за те, що значною мірою й проблематизує життя сучасної України на регіональному рівні;

– якщо вище зазначене, як приклад, «ніц не варте», не резон, то, будучи пам’ятливі на всі російські «добра» та спільність українсько-російської долі, все-таки просили б наразі витягти колоду з власного ока, тоді, можливо, українська скалка не так би й заважала. Бо за природнім порухом панам «кураєвим і іже с нім» зручніше було б запитати самих себе, з яких клаптиків російським братолюбієм зшита матушка-Русь, довідатися про нинішнє благоденствіє де-інде в рідних пенатах і яким кнутом той благопорядок утримується? У кожному разі, просимо ласкаво, не зловтішатися з українських труднощів, до яких в опосередкований спосіб і нехай якоюсь мірою дотичні таки й російські україноненависники. Українці знають про мстиву руку демократії по-російськи, але залишаються непохитними в переконанні: справжні перемоги здобуваються тільки любов’ю і як вже вдається (можна було б і хотілося б, звичайно, швидше й краще!) простують в світле українське завтра, сподіваючись, що погорда нинішніх недоброзичливців Української Держави буде змінена на милу посмішку, тиху радість та щиру втіху з приводу успіхів братнього сусіднього народу.

Отже, як можемо вивести, зміст та характер того, що писали, як сприймалися та оцінювалися аргументаційні підклади відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Русі, дають надзвичайно багато підстав для серйозних аналітичних роздумів, в контексті яких хотілося б підкреслити:

– в залежності від вираженості православних потреб України, що можуть бути оприявнені в осяжній перспективі, Москві з гіпотетичною необхідністю доведеться або добровільно віддати чи ж вимушено поступитись частиною своїх церковних преференцій в сусідній Україні, тоді як Константинопольському Патріарху належить проявити готовність не тільки отримати український «гостинець», але й взяти на себе клопіт дати йому раду, якщо, звичайно ж, в міжнародних розкладах «турецький» фактор буде знято як формальну до того перешкоду. Принаймні за будь-яких розкладів (навіть у їх найгірших виявах для України) РПЦ буде дедалі важче, а можливо й приречено-безперспективно проводити на теренах незалежної України церковно-релігійну політику з позицій диктату;

– впавши в ейфорію демократичних перетворень, ми досить швидко забули, що зміна гасел ще зовсім не означає зміни сутності тих владно неоімперських структур та їх ментального стрижня, уособленням яких виступає зокрема РПЦ і з якими, схоже, нова Росія готова радше тісно співпрацювати, ніж їх ігнорувати або стримувати;

– сумно констатувати, але складається враження, що й зараз не втратила слушності приповідка: «Хто голосніше кричить, того й правда». Бо надто вже нею послуговуються в Росії: посилаючись на мітингові оргії-голосіння: «Алексій – наш Патріарх», думка росіянина призвичаюється до того, що благочестива православна паства України тільки тим і переймається, що думає про свого московського святителя. А між тим це жахлива неправда, в яку заледве чи вірять навіть спраглі на правду вірники УПЦ Московської юрисдикції;

– звіряючись в любові до Києва, звідкіля світло Христової віри поширилося і на ті землі, що згодом найменують Московським царством, вважаючи стольний град Київської Русі своєю колискою та купіллю, Україна ласкаво мовить: тіштесь тим вибавленням, запізнавайтесь до своєї купілі, але ж пощо і мало не всіма можливими (до непридатності!) засобами спротивлюється невідворотньому праву історичного самоздійснення України на нинішньому етапі її розвитку?!;

– бажаючи повернути собі «дочківство», не слід нехтувати тим, що упродовж століть християнської історії стосунки Київської митрополії з Візантійською Церквою-матір’ю складалися не завжди кращим чином і не можуть правити за показові;

– відновлення історичної справедливості, під яким розуміємо повернення Українського Православ’я під омофор Константинопольського Патріарха, є привабливою і з певних рацій виправданою потребою сьогодення. Але де гарантія, що в плетиві канонічної казуїстики вабливість посмішки української незалежності не заступить аргумент московського гаманця, газогонні пріоритети не поборють духоносні, що, ставши чи будучи поставленими в «чергу» за відповіддю щодо автокефальності, «православним» питанням України не дозволять гендлювати митці від релігії, які добре знають: чим довше зволікатимуть, тим більший матимуть зиск і не тільки той, що росте на «доларовому» дереві?! А що дух світу цього вже встиг опанувати помисли й чуття частини православного єпископату, презентанти якого значно сквапніше розмовляють на теми офшорних зон чи прибутків-видатків, ніж на богословську проблематику, не знають тільки знеохочені;

– зазнаючи матеріальних скрут та потерпаючи від ураз правового нігілізму, численний загал українського суспільства може бути поставлений (а частково уже поставлений!) у ще одну, в нашому випадку церковно-релігійну залежність, за якої він опиниться на великому перехресті, дороги якого ведуть до Москви й Царгорода, до далекої, але реально існуючої потужної і амбітної Москви й лише духовно наявного, але вже фактично відсутнього центру православ’я, колись великої і не менш амбітної столиці Візантійської імперії, яка ще 1453 р. впала під навалою турків і сьогодні, попри канонічний зиск, хіба що може ділитися досвідом втрат, у тому числі й державності, тобто тим «мистецтвом», майстрів якого в Україні також не бракує.

Але поза всіма цими констатаціями, деякі з яких доводилося наводити не без жалю та перестережень, безперечним залишається визнання того, що:

– з відбуттям 1020-ліття Хрещення Київської Русі мало не всі речники різних церков випромінюють оптимізм щодо його наслідків: мовляв, свята показали, Патріархи сказали, паства продемонструвала, що є досить симтоматичним сигналом тривоги. Бо з уваги на відсутність чітких домовленостей, як і брак однозначної позиції щодо можливостей врегулювання внутрішньоцерковної кризи Українського Православ’я, говорити про істотні зрушення чи ж прогрес у цьому питанні з різних причин аж ніяк не випадає ані президенту України В. Ющенку, ані Його всесвятості Константинопольському Патріархові Варфоломію І, ані Патріархові Московському та всієї Русі Алексію ІІ як виразників певної позиції;

– в України не може бути рівновартісної й рівнодостойнішої альтернативи поза ту, яку вона бачить в необхідності власного самоздійснення, усамостійнення себе, наповнення державного суверенітету питомо українським національним духом;

– для України нашими мають бути не тільки ті, що живуть в Україні, але й поза її межами сущі, проте за неодмінної умови: якщо живуть Україною і для України;

– логіка історичного поступу України диктує необхідність настання епохи героїв духу, тих, хто поведе її суспільство у світле завтра і, схоже, в Українській Православній Церкві такі сили уже наявні. Час лише діяти з ясним усвідомленням того, що в молодій незалежній державі проживає багатомільйонний загал православних віруючих різної юрисдикційної належності;

– Україна відтепер краще знає хто є хто: як оцінюють і сприймають її кроки по створенню єдиної помісної Православної Церкви її опоненти та союзники. Вона знає і ще раз переконалася в ставленні до спроб її церковного усамостійнення як співвітчизників, так і презентантів з близького та далекого зарубіжжя;

– залишившись з обіцянками допомогти, розрадити і втішити, Україна може, має право і повинна торувати шлях у своє майбуття впевненно, рішуче й наполегливо; пам’ятаючи, що на шляху випробувань і подвигів, труднощів і звершень, вона може розраховувати на друзів і приятелів, проте ні на мить не може забувати, що її постання – справа власна, загальнонаціональна, віддана на жертовні зусилля боголюбивого українського народу; які, певна ж річ, мають виключною мірою поєднуватися з життям у Бозі та з Богом, з дією Його, коли щиро віримо, незбагненного Промислу;

– веселка над Софією Київською в цьому сенсі може сприйматися як зримий знак Божого благословення тих накреслень, мотиваційні підтексти яких склали специфіку відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Русі; що ж до західноукраїнської повені, яка збіглася в часі і привела в сум’яття не одну боголюбиву душу, то вона уявляється нам, навіть з уваги на трагічні наслідки, символічним омовінням христолюбивого народу, в контексті якого щонайкраще прочитується біблійне Одкровення Його Божої недовідомості: «Кого люблю, того й караю»;

– УПЦ (МП), як можна й хотілося сподіватися, поволі, але впевнено дрейфує до берега національних сподівань і, здається, як ніколи раніше, готова пристати на ті ідеальні прагнення, здійснення яких буде знаменувати добу українського розвою та процвітання;

– якщо прогнозований курс УПЦ (МП) на внутрішньоцерковну єдність Українського Православ’я набуде реальних обрисів, то, схоже, веселка над Софією Київською як знак Божого благословення величним планам по досягненню внутрішньоправославного консенсусу на теренах України стане першою і певною ознакою його реального втілення;

– зміщення смислових акцентів при розв’язанні блоку канонічних питань з ієрархічного на «хоругвоносний» загрожує втратою контролю над ситуацією з боку церковних опонентів і загальною дестабілізацією ситуації в Україні, в чому зацікавлені тільки ті, хто мислить безперспективно і приречений на невдачу.