Питання правового забезпечення процесу повернення колишнього церковного майна в Україні

Юрій РЕШЕТНІКОВ, к.філос.н., експерт РІСУ

Зі самого початку існування незалежної Української держави перед нею постало питання відновлення історичної справедливості перед Церквами та релігійними організаціями, зокрема повернення їм колишнього церковного майна, в свій час експропрійованого радянською владою. Слід підкреслити, що Українська держава добровільно поставила перед собою завдання щодо повернення колишньої церковної власності, з огляду на те, що формально вона не є правонаступником Радянського Союзу, державні органи якого й були задіяні у вилучені на користь держави вказаного майна. Вочевидь, що політичне керівництво України керувалось при цьому, до речі так само як і питанні повернення кримськотатарського народу на історичну Батьківщину, не формально юридичними міркуваннями, але почуттям історичної справедливості та високим усвідомленням свого обов’язку перед мільйонами своїх громадян.

Вже починаючи з 1991 р., тобто з моменту прийняття Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”, Українська держава намагалася розв’язати зазначену проблему. Так, стаття 17 Закону передбачає: «Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – Уряду Республіки Крим».

Постановою Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"» від 23 квітня 1991 р. Кабінет Міністрів України, обласні, Київську та Севастопольську міські державні адміністрації було зобов’язано «забезпечити відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" повернення у власність чи передачу в безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна», та визначено критерії, за якими має визначатись, яким саме релігійним організаціям повертати колишнє церковне майно.

Крім зазначеного Закону України та постанови про порядок введення його у дію, даному питанню в подальші роки було присвячено кілька актів Президентів України, а саме:

— указ Президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» від 4 березня 1992 р. № 125, яким Раді Міністрів Кримської АРСР, виконавчим комітетам обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів було доручено впродовж 1992-1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням, а також організувати інвентаризацію культового майна, що зберігається у фондах державних музеїв та архівів, для розв’язання у встановленому порядку питання про можливість його подальшого використання за призначенням;

— розпорядження Президента України «Про повернення релігійним організаціям культового майна» від 22 червня 1994 р. № 53/94-рп, згідно з яким місцевим органам державної виконавчої влади доручалось «забезпечити до 1 грудня 1997 року передачу у безоплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель і майна, які перебувають у державній власності та використовуються не за призначенням».

З огляду на тривалість процесу повернення колишнього церковного майна, неможливість його завершення в силу природних причин впродовж кількох років, що обумовило його незавершеність на середину 90-х років минулого століття, дане питання набуло своєї актуалізації в контексті приєднання нашої держави до Ради Європи. Як відомо, Україна добровільно приєдналася до зазначеної міжнародної інституції у 1995 р. При цьому вона взяла на себе і певні зобов’язання, що випливають із її членства у Раді Європи, в тому числі ті, що стосуються сфери свободи совісті та подальшого розвитку державно-церковних відносин, зокрема і питання повернення колишнього церковного майна.

Так, у пункті 11 висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190 (1995) щодо вступу України до Ради Європи зазначено: „Парламентська Асамблея вважає, що відповідно до ст. 4 Статуту Ради Європи Україна здатна і бажає виконувати обов’язки члена Ради Європи, визначені у ст. 3: "Кожний член Ради Європи обов’язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, які перебувають під його юрисдикцією, і щиро та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради Європи, - і далі у підпункті хі вказаного пункту серед інших питань подальшого розвитку державно-церковних відносин - буде встановлено правове вирішення питання про повернення церковної власності”.

Отже, Парламентською Асамблеєю пропонувалося Україні найближчим часом розв’язати питання про повернення колишньої церковної власності, так само як і знайти механізми мирного розв’язання міжправославного конфлікту та встановити у відповідності до демократичних стандартів процедуру реєстрації релігійних організацій.

Усвідомлення необхідності як виконання добровільно взятих на себе зобов’язань, так і скорішого розв’язання зазначеного питання в інтересах гармонізації державно-церковних відносин обумовило видання низки нормативних актів Уряду та Президента України, присвячених забезпеченню процесу повернення колишньої церковної власності. Так, 7 травня 1998 р. Кабінет Міністрів України видав розпорядження за № 290-р, яким Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям було доручено забезпечити поетапне повернення релігійним організаціям культових будівель, які не використовуються або використовуються не за призначенням, а також до 1 липня 1998 р. подати Кабінетові Міністрів України повний перелік культових будівель, які перебувають у державній та комунальній власності і не використовуються або використовуються не за призначенням, з визначенням термінів та умов повернення їх релігійним організаціям.

21 березня 2002 р. Президентом України було підписано указ «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій» № 279, відповідно до якого Кабінету Міністрів України, зокрема, було доручено утворити до 1 травня 2002 року міжвідомчу комісію для підготовки пропозицій щодо відновлення прав церков і релігійних організацій, які були порушені внаслідок проведення колишнім Союзом РСР тоталітарної політики стосовно релігії, та опрацювання механізмів подолання негативних наслідків такої політики; розробити до 1 вересня 2002 року перспективний план заходів, спрямованих на відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, зокрема на повернення їм колишніх культових будівель, іншого церковного майна, в тім числі приміщень, що перебувають у державній власності і використовуються не за призначенням; передбачити під час розроблення проектів Державного бюджету України на 2003 та наступні роки видатки, пов’язані з реалізацією органами виконавчої влади зазначеного вище плану заходів, а також містилась рекомендація органам місцевого самоврядування вжити заходів, зокрема, щодо повернення релігійним організаціям колишніх культових будівель, іншого церковного майна (в тому числі приміщень), що перебувають у комунальній власності і використовуються не за призначенням.
В реалізацію зазначеного Указу Президента 27 вересня 2002 р. Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням № 564-р затвердив перспективний план невідкладних заходів щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав Церков і релігійних організацій. Зокрема, вказаний план передбачає вивчення питання про долю колишніх культових будівель, церковних приміщень та майна, належність яких до колишньої церковної власності підтверджена відповідними архівними документами, та узгодження його з керівниками релігійних організацій на місцях; визначення термінів повернення цих будівель, приміщень і майна в користування церквам і релігійним організаціям; вивчення питання та підготовку пропозицій щодо механізму передачі в користування церквам і релігійним організаціям частини церковної атрибутики, літератури та документів, що зберігаються в музейних запасниках та архівах; подання Уряду пропозицій щодо подальшого використання окремих будівель Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника та інших видатних пам’яток сакральної архітектури.

У відповідності до зазначеної нормативної бази визначеними державними органами впродовж усіх цих років звершувалась передача колишніх культових споруд релігійним організаціям. Так, лише за минулий рік, за даними Державного департаменту у справах релігій, релігійним спільнотам органами влади було передано у власність або користування 207 культових та пристосованих під молитовні приміщень. Водночас за роки незалежності України релігійним організаціям передано у власність 10081 культових будівель та 4513 у користування, серед них 3935 пам’яток архітектури, а також 951 колишніх некультових церковних споруд [Статистичний звіт Державного департаменту у справах релігій за 2006 р.].

Таким чином, можна констатувати, що одним із пріоритетів державної політики щодо релігії і церкви залишається питання повернення релігійним організаціям експропрійованого в минулому церковного майна (храмів, молитовних будинків, адміністративних, монастирських, учбових та інших церковних примішень).

Разом з тим, процес повернення колишнього церковного майна не завжди відбувався прозоро та із дотриманням з боку місцевих органів влади та місцевого самоврядування принципу рівності Церков і релігійних організацій перед законом. Досить часто ухвалення рішень щодо повернення майна ставало яскравим проявом конфесійних уподобань місцевих можновладців та певної політичної кон’юнктури. Внаслідок цього в багатьох областях України, а особливо південних і східних, такі рішення ухвалюються на корить УПЦ, а на Заході України – УГКЦ.

Вочевидь, що до завершення вказаного процесу ще далеко, зокрема і через необхідність удосконалення відповідної нормативної бази. З огляду на те, що зазначене питання залишається актуальним для нашої держави, з боку Парламентської Асамблеї Ради Європи Україні у рекомендації від 24 квітня 2002 р. № 1556 (2002) було нагадано про необхідність «гарантувати релігійним інституціям, власність яких була націоналізована в минулому, реституцію цієї власності в належні строки або, якщо це неможливо, справедливу компенсацію». 5 жовтня 2005 р. ПАРЄ у п. 270 розділу VI доповіді „Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною” ще раз звернула увагу на нерозв’язаність питання повернення церковного майна: „Законодавству України все ще бракує ефективних правових способів повернення церковного майна. Правова проблема реституції в основному породжена тим, що релігійні об’єднання не мають права на отримання статусу юридичної особи і, таким чином, не можуть володіти майном.”

Результатом цього став заклик з боку ПАРЄ до українського керівництва виробити чіткі правила повернення церковного майна, як це вимагається підпунктом 11.xi. Висновку №190 (1995) [п. 13.18 Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною].

Українська держава, добровільно взявши на себе зобов’язання, що випливають із її членства в Раді Європи, і на цей раз виявила готовність прислухатися до рекомендацій цієї інституції. Відповіддю українського політичного керівництва на процитовану доповідь та відповідну резолюцію став Указ Президента України „Про План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи” від 20 січня 2006 р. № 39/2006, яким було затверджено відповідний план, задля забезпечення виконання якого наказом Міністра юстиції України від 02 лютого 2006 р. № 5/5 р. було затверджено відповідний план роботи Мін’юсту на 2006 рік, в якому, зокрема, передбачено розробку і внесення на розгляд Верховної Ради України проекту Закону про вдосконалення правил повернення колишнього церковного майна.

Впродовж 2006 р. фахівцями Мін’юсту було підготовлено відповідний законопроект, проте він знов-таки стосувався практично лише колишніх культових споруд і практично не вносив нічого принципово нового у чинний порядок їх повернення релігійним організаціям. Іншою проблемою зазначеного законопроекту стало те, що він розроблявся без залучення до цієї роботи представників Церков і релігійних організацій, а тому не враховував побажань та позицій останніх. Внаслідок цього його не було підтримано з боку церковної спільноти і, як наслідок, керівництвом Міністерства прийнято слушне рішення про продовження опрацювання даного питання. Досвід підготовки вказаного законопроекту наочно засвідчив, що без залучення до цієї роботи експертів і представників релігійних спільнот навряд чи можливо формування дійсно комплексного документу, що б враховував інтереси усіх зацікавлених сторін – як Держави, так і Церкви.

Разом з тим, слід зазначити, що цей законопроект став першою спробою комплексного опрацювання цього вочевидь непростого питання. А тому праця його розробників в будь-якому випадку заслуговує на схвалення. Врешті-решт ними був підготовлений проект, з яким тепер можна працювати в напрямку його удосконалення. А критикувати завжди, як відомо, простіше.

Разом з тим, вважаємо за доцільне зупинитися на деяких недоліках вказаного законопроекту, які вочевидь мають бути подолані в процесі його доопрацювання.

У законопроекті не передбачено механізму доведення релігійними організаціями, що претендуватимуть на те чи інше майно, свого правонаступництва. Адже з правової точки зору лише у цьому випадку можна вести мову про реституцію – тобто повернення майна законному власнику. Зазначимо, що питання правонаступництва набуває особливо важливого значення в умовах відсутності статусу юридичної особи у Церкви (релігійного об’єднання) в цілому. Разом з тим, ті релігійні організації, у яких вилучалось те чи інше майно, в більшості випадків вже припинили своє існування, принаймні як суб’єкти права. А наявні на сьогодні мають хіба що спільну з ними назву та віросповідну належність, а отже у вузькому правовому сенсі не можуть розглядатися як правонаступники.

Не зовсім зрозуміло, хто може претендувати на культове майно, розташоване у певній місцевості, якщо безпосередньо там відсутня релігійна організація відповідного віросповідання. Здоровий глузд (не плутати з юридичною технікою) підказує, що логічно було б у такому випадку повертати таке майно відповідному релігійному центру. Але питання правонаступності постає тут так само, не кажучи вже про те, що в цьому випадку майно повертається саме об’єднанню, а визначення власником чи користувачем центру або управління є лише спробою виходу із ситуації, утвореної штучною відсутністю у об’єднання статусу юридичної особи.

Також у проекті не передбачено розв’язання ситуації, коли на одне й теж саме майно претендуватимуть кілька релігійних організацій. А те, що такі ситуації будуть непоодинокими абсолютно зрозуміло, враховуючи складну міжправославну ситуацію, непрості відносини між православними різних юрисдикцій та греко-католиками на Західній Україні, процеси диференціації у протестантському середовищі. Зауважимо, що конфліктогенність цих процесів підживлюється в значній мірі саме питаннями, пов’язаними з володінням чи користуванням культовим майном.

Не достатньо чітко було визначено і коло майна, що підлягає поверненню. Навряд чи визначення «будівлі, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян (храми, монастирі, часові, дзвіниці, мечеті, мінарети, синагоги, молельні будинки тощо)» покривають увесь обсяг будівель, на повернення яких мають право претендувати релігійні організації. Наприклад, в цьому переліку ми не знаходимо будівель духовних навчальних закладів, не кажучи вже про споруди соціальної сфери (лікарні, притулки тощо).

Говорячи про обсяги повернення колишнього церковного майна, необхідно зазначити, що Рада Європи в даному випадку має на увазі весь обсяг власності, що раніше належав релігійним інституціям та був експропрійований державою. Вочевидь, що такий підхід відповідає самому поняттю реституції, що означає «відновлення» та під якою розуміється повернення майна, відібраного державою, у власність колишнім власникам або їх спадкоємцям, або, у звуженому розумінні, повернення майна, яке було привласнене державою незаконно. Шляхом реституції держава виправляє попередні процеси експропріації та націоналізації.

Водночас, слід пам’ятати, що на сьогодні релігійні організації в Україні є єдиним суб’єктом реституції. Разом з тим, вочевидь, не лише вони можуть претендувати на відновлення історичної справедливості. З іншого боку, відомо, що свого часу церкві належали не лише культові будівлі, предмети релігійного вжитку чи споруди різного призначення, але й великі земельні ділянки тощо. Тому виникає риторичне питання, а чи готова зараз наша держава повернути все в повному обсязі чи компенсувати те, що повернути немає можливості. Інша справа, що дійсно потрібно створювати національний реєстр того, що має бути повернуто релігійним організаціям, та розробляти перспективний поетапний план такого повернення з урахуванням фінансових можливостей держави. Тим більш, що закордонний досвід свідчить про те, що навіть в економічно розвинутих країнах цей процес може тривати не одне десятиліття.

Разом з тим вважаємо недоцільним порушувати питання про повернення релігійним організаціям усієї колишньої церковної власності, включно із земельними ділянками, лісними та водними угіддями тощо. Видається можливим обмежити відповідне коло колишніми будівлями релігійних організацій, що використовувалися ними не з комерційною метою, та предметами релігійних організацій, що зберігаються на сьогодні у запасниках музеїв, бібліотеках, архівах тощо. Разом з тим, на першому етапі доцільно зосередитись на поверненні релігійним організаціям лише культових будівель, що належали їм на праві власності чи були збудовані за їхній кошт.

Так само нечітко прописана у проекті і ситуація, коли повернення того чи іншого майна в натурі є неможливим. Нагадаємо, що відповідно до рекомендації ПАРЄ 2002 р. в цьому випадку відповідна релігійна організація має отримати справедливу компенсацію. Відповідно, у законопроекті має бути передбачено порядок призначення такої компенсації, механізм визначення її розміру та форми.

У законопроекті не було закладено і ефективний механізм повернення колишнього культового майна, що знаходиться у комунальній власності, зокрема не було передбачено можливості і процедури вилучення тих чи інших об’єктів церковного майна з комунальної власності. Вочевидь, що для забезпечення реституційного процесу таке вилучення є необхідним, адже в іншому випадку, згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», рішення про відчуження комунальної власності мають право приймати лише органи місцевого самоврядування. Не достатньо чітко прописано і механізм повернення культового майна, що на сьогодні знаходиться у приватній власності. А такі випадки приватизації в тому числі колишніх культових споруд вже відомі.

У зв’язку з цим першочергово необхідним видається законодавче встановлення мораторію на приватизацію чи відчуження іншим шляхом колишнього культового майна, що перебуває у державній та комунальній власності. Нагадаємо, що у Верховній Раді V скликання було зареєстровано законопроект щодо встановлення такого мораторію (реєстр. № 2758 від 15.12.06; автори – О.Боднар та О.Турчинов), підтриманий з боку Комітету з питань культури та духовності. Проте цей законопроект не знайшов підтримки у Комітеті з питань економічної політики, який в даному випадку виступав профільним. При цьому Комітет виходив з того, що законопроект нібито не передбачає механізму своєї реалізації. Така позиція вказаного Комітету цілком збігається з висновком Кабінету Міністрів України щодо даного законопроекту. Логічним наслідком цього стало відхилення законопроекту депутатами коаліції під час сесійного засідання 11 травня поточного року переважно з політичних міркувань. Тим часом колишні культові споруди, навіть ті, що включені в перелік Кабінету Міністрів України для повернення релігійним організаціям, активно приватизуються, що робить практично неможливим їх подальше повернення колишнім законним власникам, у яких вони в свій час були незаконно відчужені радянською державою. Найбільш яскравими прикладами цього стали цьогорічні події навколо колишнього римо-католицького храму у Дніпропетровську та розміщення казино у колишньому приміщенні центральної церкви євангельських християн-баптистів у Києві.

Зважаючи на подібні факти, 27 липня 2007 р. голова Християнсько-Демократичного Союзу Володимир Стретович звернувся до Президента України, висловивши занепокоєння випадками незаконної приватизації колишніх культових будівель, зазначивши, що питання повернення колишніх культових споруд їх законним власникам є одним із нагальних у процесі гармонізації державно-церковних відносин та закликавши негайно встановити указом Президента України мораторій на приватизацію та відчуження іншим способом колишніх культових будівель та їх окремих частин, що знаходяться у державній та комунальній власності.

Доцільно було б передбачити і крайній термін подачі релігійними організаціями заявок на повернення їм того чи іншого майна з моменту ухвалення закону, бодай для того, щоб цей процес не став безкінечним. Також вочевидь є необхідним чітке визначення переліку документів, що мають подаватися релігійними організаціями разом із заявками щодо повернення їм майна, а також механізм встановлення їх правонаступності у випадку відсутності тих чи інших документів (наприклад, за допомогою суду).

Видається необхідним чітко передбачити у законопроекті, у яких випадках майно має повретатися у власність релігійних організацій, а в яких – надаватися їм у користування. Наприклад, можна було б передбачити, що у користування майно передається у випадках, коли на нього претендує кілька релігійних організацій. При цьому необхідно передбачити прозорий механізм визначення релігійної організації, який відповідне майно надається у користування, зокрема критерії надання їй переваги порівняно з іншими.

Відсутність чіткого визначення зазначених механізмів несе загрозу корупціогенності та маніпулювання релігійними організаціями з боку дотичних до цього процесу чиновників.

Не було визначено у законопроекті і порядок фінансування процесу повернення колишнього церковного майна. Адже одна справа, коли колишня культова споруда стоїть порожньою, та інша, коли в такій будівлі розташовуються державні чи комунальні установи, які необхідно кудись переводити. Або як зазначив Президент України В.А.Ющенко під час зустрічі з керівниками церков і релігійних організацій 14 червня 2005 р., „багатьох турбує питання повернення релігійним організаціям колишнього майна. Великий його масив уже повернуто релігійним конфесіям. Держава сприятиме завершенню цього процесу. Проте всі ми маємо рахуватися з реаліями, які не дозволяють зробити це в один день, адже в багатьох спорудах сьогодні розміщені чи то музеї, чи то архіви, чи то картинні галереї. Ми не можемо відновлювати справедливість щодо церкви шляхом нової несправедливості.” З іншого боку, зрозуміло, що без належного фінансування цього процесу, будь-який правовий документ з цього приводу перетворюється не більше, ніж у ще одну декларацію.

Видається доцільним передбачити у законопроекті і певні обов’язки релігійних організацій щодо майна, що їм повертається, зокрема обов’язок дотримуватися вимог законодавства про охорону культурної спадщини стосовно майна, що належить до цієї категорії.

Логічними подальшими кроками в напрямку розробки відповідного законопроекту стала підготовка Державним комітетом у справах національностей та релігій на доручення Кабінету Міністрів України Концепції проекту Закону України «Про повернення релігійним організаціям колишніх культових будівель та іншого церковного майна» та створення робочої групи з розробки вказаного законопроекту відповідно до спільного наказу Міністерства юстиції України та Держкомнацрелігій від 24.09.2007 р. № 1309/7/79. Згідно із наказом, робоча група має підготувати проект відповідного Закону та подати його на розгляд Комісії при Кабінеті Міністрів України з питань повернення майна релігійним організаціям. До складу робочої групи крім фахівців зазначених центральних органів виконавчої влади увійшли представники Міністерства регіонального розвитку та будівництва, Міністерства економіки, Державного комітету архівів України, Державного агентства земельних ресурсів, Державної служби з питань національної культурної спадщини, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

Вочевидь, такий склад дозволяє очікувати більш ґрунтовних розробок порівняно з попередньою версією законопроекту. Проте, здається, що і в цьому випадку керівники зазначених державних органів повторюють попередню помилку, не запрошуючи до роботи у складі групи представників релігійних організацій, незалежних експертів, науковців. Виникає досить дивна ситуація, коли релігійні організації, які в першу чергу зацікавлені у такому законопроекті і в інтересах яких він власне розробляється, штучно опиняються на узбіжжі процесу його розробки.

Водночас минулорічний досвід роботи робочої групи Мін’юсту з розробки нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», до складу якої входили представники як центральних органів виконавчої влади, так і релігійних, громадських організацій, науковці, експерти, за умови демократичності та прозорості організації її роботи, засвідчив високий творчий потенціал подібного роду фахових спільнот.

Співпраця з релігійною спільнотою була б доцільною і тому, що на сьогодні комісією Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій опрацьовується перелік колишнього культового майна, на повернення якого претендують релігійні організації. Вочевидь, що інтереси цивілізованого розв’язання питання повернення церковного майна вимагають налагодження співпраці між відповідними державними органами та ВРЦ, їхніх консолідованих дій.

Разом з тим, на наш погляд, після визначення обсягу того майна, на яке претендують релігійні організації, створення відповідного національного реєстру, було б доцільним підписання главами конфесій у присутності Президента України меморандуму про принципи розподілу між Церквами відповідного майна, про їхню згоду із запропонованим механізмом реституції та про відсутність у них інших майнових претензій до Держави та один до одного. Зрозуміло, що підписання такого меморандуму навряд чи унеможливить усі можливі конфліктні ситуації в процесі повернення відповідного майна, проте принаймні мінімізує їх. Лише після цього доречно починати технічно звершувати процес повернення культового майна відповідно до ухваленого Верховною Радою закону.

Не викликає сумнівів, що незавершеність повернення колишнього церковного майна негативно впливає на темпи кількісного і якісного зростання суспільно значимого служіння релігійних організацій. Водночас слід бути свідомими того, що усі посткомуністичні країни Східної та Центральної Європи, які на сьогодні в основному успішно пройшли даний процес, вирішували вказане питання не один рік, зокрема поступово напрацьовуючи нормативну базу. З іншого боку, при розробці зазначеного законопроекту вочевидь необхідно враховувати як реальну поліконфесійність українського суспільства, на відміну від деяких наших європейських сусідів, так і те, що саме майнове питання є чи не найбільш конфліктогенним у контексті міжконфесійних відносин. Відповідно, розробники мають врахувати це та максимально мінімізувати можливість загострення цих відносин, а не спровокувати її.

В основі цієї статті лежить доповідь, виголошена на засіданні круглого столу, присвяченого темі реституції церковного майна, організованого Державним комітетом у справах національностей та релігій 23 жовтня 2007 року