Дивіться, хто прийшов! Релігійно-конфесійні симпатії депутатів Верховної Ради 2006
Юрій РЕШЕТНІКОВ, к.філос.н.
Парламентську коаліцію, про необхідність якої говорить змінена Конституція, сформовано. Її утворювачами стали, як відомо, Партія регіонів, Соціалістична партія України та Комуністична партія України. Не виключено, що вже самим найближчим часом коаліцією, яка самоназвалася «антикризовою», буде сформовано Уряд. Поряд з тим, що це буде значити для загального вектору розвитку нашої країни, для представників релігійного середовища безумовно актуальним є бачення коаліцією чи її складовими подальшого розвитку державно-конфесійних відносин в Україні. Отже…
Релігійне питання знайшло своє відображення в тексті Угоди про створення антикризової коаліції. Так у підрозділі, присвяченому культурному розвитку, знаходимо наступну тезу, що визначатиме напрям діяльності коаліціянтів у відповідній сфері суспільного життя: «Формування толерантного суспільства, утвердження свободи совісті та віросповідання» [ Угода про створення антикризової коаліції]. Небагато і досить загально, принаймні порівняно із тим, як це було прописано в Угоді про створення коаліції демократичних сил (Нагадаємо, що в останній мова йшла про розбудову партнерських стосунків між державою та релігійними організаціями з метою убезпечення українського суспільства від розпалювання міжконфесійної ворожнечі, для чого учасники коаліції зобов’язувалися впроваджувати ефективні правові механізми регламентації суспільно-релігійних та державно-церковних відносин, розробити та ухвалити нову редакцію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», вдосконалити правила повернення релігійним організаціям церковного майна. [Угода про створення Коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V скликання].
Проте не випадково дехто вважає «антикризову» Угоду скороченим варіантом «демократичної», тим більш, що і часу на її опрацювання було зовсім обмаль. Тому є сенс подивитися на відповідні програмні положення Партії регіонів, СПУ та КПУ, а тим більш на їхню практичну діяльність в галузі державно-конфесійних відносин, щоб спробувати спрогнозувати, що ж нам очікувати від коаліції в цьому контексті. Єдине, що можна зауважити стосовно угоди (чи угод), що сферу свободи совісті віднесено саме до культури, а не до підрозділу «Ефективний захист прав і свобод громадян». Тобто на думку авторів документу, віросповідання чи релігійні переконання особи є одним з можливих культурних проявів (а про традиційне ставлення держави до культури, здається, можна не нагадувати), а не одним з основних прав і свобод, закріплених як вітчизняними, так і міжнародними правовими документами.
У Програмі Партії регіонів питанню розбудови державно-конфесійних відносин приділено доволі багато уваги. Так, в розділі «Культура і духовність» йдеться про те, що «для гармонізації конфесійних відносин і активізації ролі духовних цінностей у житті суспільства партія передбачає:
— сприяння міжконфесійному діалогу в українському суспільстві;
— забезпечення у кожному регіоні рівних можливостей для діяльності всіх конфесій;
— невтручання державних органів у справи релігійних організацій;
— узгодження загальнонаціональних та релігійних інтересів у процесі становлення мережі релігійних організацій в Україні;
— розвиток релігійно-інституційної інфраструктури етноконфесійних спільнот;
— протидію проникнення в Україну деструктивних культів».
Залишаючи загальне положення про сприяння міжконфесійному діалогу, звернемо увагу на наступне. Партія регіонів, з одного боку, декларує такі демократичні принципи, як «забезпечення у кожному регіоні рівних можливостей для діяльності всіх конфесій» та «невтручання державних органів у справи релігійних організацій», а з іншого йдеться про «узгодження загальнонаціональних та релігійних інтересів у процесі становлення мережі релігійних організацій в Україні» та «протидію проникнення в Україну деструктивних культів». Як забезпечення рівних можливостей кореспондується із «узгодженням загальнонаціональних та релігійних інтересів у процесі становлення мережі релігійних організацій», а тим більш з «протидією проникненню деструктивних культів», і як такі узгодження та протидія можливі без втручання державних органів у справи релігійних організацій, варто поцікавитися у авторів Програми. Так само було б цікаво дізнатися про те, що мається на увазі під «загальнонаціональними інтересами в процесі становлення мережі релігійних організацій», а також які саме релігійні спільноти, на думку авторів, підпадають під визначення «деструктивних культів». А оскільки це не прописано у Програмі, то зазначимо, що такі формулювання відкривають широкий шлях для адміністративного примусу, втручанню з боку державних органів у діяльність релігійних організацій, поділенню релігійних спільнот на «дозволені» та «недозволені», при чому останнє відноситься на розгляд чиновника. Отже при реалізації таких положень навряд чи варто очікувати забезпечення рівних можливостей для діяльності всіх релігійних організацій, так само як і невтручання держави у релігійну сферу.
Що ж стосується етноконфесійних спільнот, про які йдеться у Програмі, то, скоріш за все, під ними розуміються саме мусульманські релігійні організації, зважаючи на наявність представників останніх у керівному ешелоні партії. Тим більш, що забезпечення інтересів мусульман стало актуальним для Партії регіонів після минулорічного приєднання до неї Партії мусульман України.
Чіткіше, порівняно із Програмою, про конфесійні уподобання Партії регіонів висловлюється її лідер Віктор Янукович. Так, у січні 2005 р. в ефірі ТРК «Україна» він заявив про те, що має намір захищати Православ’я в Україні [“Інтерфакс”], ще більш конкретизувавши свої наміри перед відкриттям Всесвітнього російського народного собору у Москві у березні того ж року, заявивши про те, що Партія регіонів прийняла рішення підтримати «традиційну Православну Церкву» (не викликає сумнівів, що під нею розуміється виключно Українська Православна Церква, або більш широко Російська Православна Церква. – Ю.Р.), а також має намір домагатися запровадження в українських школах викладання «Основ православної культури». Зазначимо, що при цьому Віктором Федоровичем було зроблено і традиційний реверанс щодо неприпустимості втручання держави у справи Церкви [«Україна православна»]. Нібито запровадження конфесійноорієнтованого курсу в державних школах можливе вже не є таким втручанням.
Крім того нагадаємо, що в листопаді 2002 р. В.Янукович відразу ж після свого призначення на посаду Прем’єр-міністра України відвідав Предстоятеля УПЦ Володимира, отримавши від нього благословення на свою роботу [Офіційний сайт УПЦ]. В жовтні 2004 р. він під час свого робочого візиту до Москви зустрічався з Патріархом Московським і всієї Руси Алексієм ІІ, обіцявши докласти всіх зусиль для зміцнення єдності та монолітності Православ’я в Україні [«Урядовий портал»]. Під час президентських виборів 2004 р. В.Янукович підкреслено виявляв свою прихильність до УПЦ, при цьому дистанціюючись від інших Церков і релігійних організацій України. Апофеозом публічної православності стала його самоідентифікація у зверненні «до митрополитів, архієпископів, владик, священиків та усіх православних християн» напередодні третього туру президентських виборів як «смиренного послушника Української Православної Церкви» (попри те, що послушниками в православній традиції вважаються особи, що готуються до прийняття чернецтва [Див., наприклад: Полный православный богословский энциклопедический словарь: Репринтное изд. – М., 1992. – Т. 2. – С. 1861], а його перемога на виборах прирівнюється до «Торжества Православ’я в Україні» [«Единое Отечество»]. Проте поряд із релігійністю (щирою чи показовою), час від часу дає себе знати і кримінальне минуле, звідки походять і тези щодо «козлів, що заважають нам жити». При цьому поняття «козлів» цілком може слугувати підґрунтям бачення розвитку державно-конфесійних відносин. Зазначимо, що така позиція В.Януковича викликала 2004 р. у релігійному середовищі справедливі побоювання щодо дотримання принципу свободи совісті та рівності релігійних організацій в Україні у випадку його приходу до влади, що призвело й до відповідних електоральних настроїв.
У практичній площині Партія регіонів останнім часом долучилася до конфлікту навколо Воскресенського храму в Острозі Рівненської області та блокування Єкатерининської церкви в Чернігові, виступаючи проти їх передання Українській Православній Церкві Київського патріархату. Так, депутати Верховної Ради від Партії регіонів та Компартії 3 листопада 2005 р. блокували трибуну парламенту з вимогою ухвалення постанови про створення «Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування фактів порушення прав громадян на свободу совісті у Рівненській області», автором якої був регіонал П.Сулковський. А В.Янукович особисто звернувся до Президента України В.Ющенка з вимогою вжити негайних заходів задля «недопущення міжконфесійної війни в Україні», зокрема «припинити ярі переслідування вірних Української Православної Церкви у Рівненській області» [proUA].
Разом з тим варто нагадати, що під час перебування В.Януковича на посаді голови Донецької обласної державної адміністрації в цій області відбувалися часті порушення прав віруючих УПЦ КП, найбільш яскравим прикладом чого стало побиття Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, священиків і мирян Київського Патріархату під час освячення місця побудови храму УПЦ КП в м. Маріуполі 30 квітня 1999 р. Винні в цьому так і не понесли покарання [«Українське Православ’я»]. 1997 р. за ініціативи тодішнього голови Донецької облдержадміністрації В.Януковича було розпочато судовий процес проти Спасо-Преображенської парафії м. Донецька УПЦ КП з метою відібрання у неї церковної будівлі та її передачі громаді УПЦ [RISU]. Усі конфліктні ситуації навколо храмів у регіоні між УПЦ та УПЦ КП за втручання влади неодмінно закінчувалися на користь УПЦ. Крім того, за наявною інформацією, існувала пряма заборона з боку облдержадміністрації бізнес-структурам надавати фінансову та матеріальну допомогу УПЦ КП [RISU].
Попри це, не слід було б вважати, що релігійні питання є пріоритетними для Партії регіонів та її парламентської фракції. Так, 30 вересня 2004 р., зустрічаючись з главами Церков і релігійних організацій України, В.Янукович, зокрема, обіцяв їм розв’язання питання щодо надання релігійним організаціям права на постійне землекористування, а вже через три тижня фракція Партії регіонів (так само як і комуністів. – N.B.) з політичних міркувань не підтримала відповідний законопроект, від чого в першу чергу постраждала саме УПЦ.
Що стосується Комуністичної партії України, то в її передвиборній програмі, в розділі «Ми – єдина родина» знаходимо визначення вектору діяльності КПУ у релігійній сфері: «Гарантуємо свободу совісті та віросповідання, не допустимо знищення канонічного православ’я» []. Отже, бачимо традиційне декларування відданості принципу свободи совісті поряд із епатажним акцентуванням уваги на захисті «канонічного православ’я», нібито хтось збирається його знищувати.
Проте за цим стоїть чітке конфесійне позиціонування КПУ, яке простежується ще з президентських перегонів 1999 р. Так, 26 травня того року газета «Голос України» надрукувала досить велику статтю П.Симоненка «Комуністи про церкву та її роль у житті сучасної України», що являла собою практично програмний документ напередодні президентських виборів. При цьому наголос в ній робився на винятковій ролі православ’я в особі УПЦ для духовного формування України, поруч із гострою критикою католицизму та протестантизму та звинуваченнях їх у прагненнях духовної експансії щодо України. Цікаво, що після численних реверансів на адресу Православної Церкви, Петро Миколайович ставить риторичне запитання: «Чи означає все сказане, що Компартія України відмовляється від своїх програмних установок, від свого діалектико-матеріалістичного світогляду, від визнання релігії опіумом для народу? — і сам же дає відповідь — Ні, не означає» [Симоненко П. Комуністи про церкву та її роль у житті сучасної України. – «Голос України». – 26 травня 1999 р.]. Як то кажуть, без коментарів…
2001 р. П.Симоненко у своїй статті «Хрестовий похід проти України» наголошує на тому, що Католицька Церква веде агресивну політику щодо православ’я в Україні, а розкол в українському православ’ї є «акцією США». Подібне знаходимо і у виданому ним 2005 р. збірнику його статей та інтерв’ю, присвячених проблемам державно-церковних відносин, „Государство, религия, народ и коммунисты”. Видаючи дану книгу, лідеру Компартії, як він зазначає у передмові, особливо хотілося підкреслити „повагу до матірної Української Православної Церкви, а також до канонічної діяльності українського православного духовенства”. Водночас окремі розділи книги присвячені проблемам православного розколу, який трактується як змова проти українського православ’я, та «католицькій експансії» на українських теренах [«Україна православна»].
Говорячи про теоретичні засади бачення КПУ подальшої розбудови державно-конфесійних відносин, варто згадати і про вибачення партії перед Церквою напередодні президентських 1999 р. і парламентських виборів 2002 р. за колишню політику радянської держави і власне компартії проти неї. Разом з тим, дане вибачення за своїм змістом стосується знов-таки лише Православної Церкви (мається на увазі УПЦ) і нікого іншого. Ніби й не було знищення УГКЦ у післявоєнний період та послідовних переслідувань протестантських церков.
Що стосується ставлення до протестантських церков, то на питання П.Симоненко відповів у прямому ефірі 5 лютого цього року, назвавши хибною тенденцію надання палаців культури та інших подібних заходів для проведення в них богослужінь церквами, «які ніякого стосунку до Української Церкви не мають» [ЗІК]. Немає сенсу повторюватися, що для керівника Компартії поняття «Української Церкви обмежується виключно УПЦ. Зрозуміло, що мова йде як раз про протестантські та неопротестантські церкви, які вимушені проводити свої богослужіння в орендованих приміщеннях, в тому числі і через те, що радянською державою під проводом Комуністичної партії за 70 років в Україні було націоналізовано або зруйновано тисячі молитовних будинків цих церков.
Ще гірше ставиться П.Симоненко до надання закордонним проповідникам в Україні можливості доступу до електронних засобів масової інформації [Там само].
Ці теоретичні засади знаходять своє відображення у практичній партійній діяльності. Так, виступаючи в інтересах УПЦ, в березні 2003 р. П.Симоненко направив листа Президентові України з пропозицією передати Києво-Печерську лавру з муніципальної власності м. Києва зазначеній Церкві [Оційний сайт УПЦ].
Фракція КПУ виступає проти втручання з боку Константинопольського патріархату в ситуацію в українському Православ’ї, закликаючи Вселенського патріарха не підтримувати стосунки з «неканонічними» українськими Православними Церквами без погодження з Московською патріархією [RISU]. З іншого боку, П.Симоненко ініціює звернення до Генерального прокурора України щодо незаконності реєстрації УПЦ КП 1992 р. [RISU].
Депутати Верховної Ради від КПУ, виступаючи на боці УПЦ, брали активну участь у блокуванні 3 листопада 2005 р. парламентської трибуни з вимогою створення «Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування фактів порушення прав громадян на свободу совісті у Рівненській області», що було пов’язано із конфліктом між громадами УПЦ та УПЦ КП стосовно володіння Свято-Воскресенським храмом у м. Острозі Рівненської області [«Українське Православ’я»].
Негативно ставлячись до новітніх релігійних рухів, на початку поточного року КПУ виступила проти діяльності руху «Фалуньгун», визначеного її представниками як китайської «єретичної секти», на території України, направивши за ініціативою народних депутатів – представників КПУ С.Челнокова та О.Голуба листа до правоохоронних органів та КМДА з вимогою щодо комплексної перевірки та зняття з реєстрації громадських організацій послідовників зазначеного руху. Зауважимо, що безпосереднім приводом для цього стало пікетуванням послідовниками руху «Фалуньгун», представники якого терплять жорстокі переслідування в КНР, посольства цієї країни в Києві, а також ухвалення ПАРЄ за їхньою ініціативою 25 січня 2006 р. резолюції про необхідність міжнародного засудження злочинів комуністичних тоталітарних режимів [«Portal-Credo»].
Проте практична діяльність КПУ в релігійній сфері, навіть у контексті відносин з УПЦ, не є однозначною. Як вже зазначалося, у жовтні 2004 р. фракція КПУ не підтримала законопроект щодо надання релігійним організаціям права постійного землекористування, від чого в першу чергу виграла б як раз УПЦ.
Впродовж 2002-2003 рр. КПУ була єдиною політичною силою, яка підтримувала ухвалення законопроекту щодо внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (реєстр. № 1281), розробленого Держкомрелігій і яким, зокрема, передбачалося суттєво розширити повноваження останнього, а отже створити можливості для більш широкого втручання державних органів у діяльність релігійних організацій. Зазначимо, що проти цього законопроекту виступили всі без винятку провідні Церкви та релігійні організації України, зокрема УПЦ, Предстоятель якої двічі звертався до Голови Верховної Ради України щодо необхідності відхилення цього законопроекту. Разом з тим, підстави неприйняття різними Церквами законопроекту були різними. Так, УПЦ він не влаштовував, зокрема, через те, що не передбачав особливого статусу цієї Церкви, як того вимагали її представники. Враховуючи тісні відносини між УПЦ і КПУ існувало припущення про їхню можливу домовленість щодо того, що таке положення буде внесено представниками фракції Компартії під час обговорення законопроекту у сесійній залі [RISU].
У грудні 2004 р. комуністи стали єдиною парламентською фракцією, що не підтримала постанову про процедуру складання присяги Президентом України через те, що вона передбачає використання Пересопницької Євангелії [«Маранафа»].
Таким чином впродовж останніх років Комуністична партія намагається створити собі імідж захисника Української Православної Церкви, що цілком збігається із її геополітичними уподобаннями, при цьому залишаючись на марксистських, тобто атеїстичних, ідеологічних принципах.
Соціалістична партія України, формулюючи в своїй програмі-мінімум бачення бажаного стану суспільства, зокрема, наводить такі його характеристики: «Дотримується свобода совісті, повага до почуттів віруючих і атеїстів. Не допускається використання релігії в політичних цілях, для розпалювання міжнаціональних конфліктів, світоглядної нетерпимості, ворожнечі та ненависті між прихильниками різних конфесій, а також між віруючими і атеїстами. Підтримуються канонічні і традиційні конфесії, стримується поширення агресивних і модерністських сект. Партія керується конституційною нормою про те, що церква відділена від держави, школа – від церкви. Співпраця держави і церкви має місце тією мірою, якою віруючі, будучи громадянами держави, підпорядковані її законам і потребують її захисту та підтримки для задоволення своїх релігійних потреб».
Звернемо увагу на те, що СПУ в своїй програмі повторює конституційну норму щодо відділення Церкви від держави, а говорячи про співпрацю держави і Церкви, обмежує таку співпрацю лише підпорядкованістю віруючих законам держави і захистом з боку держави їхніх прав. Таким чином, про жодні партнерські взаємовідносини між державою і Церквою, які почали останнім часом налагоджуватися в Україні, взагалі не йдеться, а Церква відтісняється на маргінес суспільного життя в кращих традиціях комуністичного минулого. Разом з тим, проголошується підтримка «канонічних і традиційних конфесій» при одночасному стримуванні поширення «агресивних і модерністських сект». Хоча «канонічні і традиційні» стоять в множині, що дає певне сподівання, що автори програми не виступають за моноконфесійність українського суспільства, проте згадка про «агресивні і модерністські» причому не релігійні течії, а саме «секти» викликає серйозне занепокоєння, що в цю категорію потрапляють не лише новітні релігійні рухи, але й усі протестантські Церкви.
Однак згадана множина щодо «канонічних і традиційних» не повинна вводити в оману, оскільки на практиці СПУ, так само як і Партія регіонів, і КПУ, останнім часом взяла курс на підтримку виключно УПЦ. В певному сенсі це може бути наслідком боротьби за електорат з КПУ, з одного боку, а з іншого — із спорідненою Прогресивною соціалістичною партією України, одним із коників якої є як раз «захист канонічного Православ’я».
Так, у серпні минулого року СПУ зробила різку заяву проти перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва, засудивши цю внутрішньоцерковну акцію. Як це пов’язується із програмним декларуванням необхідності дотримання свободи совісті та недопущення розпалювання ворожнечі між прихильниками різних конфесій залишається лише здогадуватися. Водночас стає зрозуміло, яка саме Церква, на думку СПУ, є виключно «канонічною і традиційною». При цьому з боку партії була зроблена неприкрита спроба втягнути у конфлікт між УПЦ та УГКЦ із зазначеного приводу також і УПЦ КП та УАПЦ. Так, позитивно оцінюючи звернення з боку митрополита Володимира та патріарха Алексія щодо неприпустимості переїзду Глави УГКЦ до Києва, автори партійного документу висловлювали своє здивування «відсутністю належної реакції з цього приводу лідерів УПЦ КП та УАПЦ». Виникає враження, що СПУ вважає за можливе, як у радянські часи, диктувати керівникам Церков, якими мають бути їхні дії. Не інакше як блюзнірством виглядають після цього сподівання «на мудрість та виваженість предстоятелів Церков та релігійну свідомість і стриманість нашого народу» [«Україна православна»].
Незважаючи на свою присутність у владі після 2004 р., СПУ останнім часом долучилась до критики цієї самої влади щодо її втручання у релігійне життя в контексті сприяння з боку держави становленню Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні [RISU]. Крім того, чільні представники СПУ (наприклад, народний депутат України М.Рудьковський) беруть активну участь у протистоянні навколо Єкатерининського храму у Чернігові, виступаючи спільно із ПСПУ та Партією регіонів проти його передачі УПЦ КП. При цьому згаданим народним депутатом на мітингу біля храму поширювалися чутки про нібито розпорядження В.Ющенка про силове захоплення культової споруди в інтересах УПЦ КП [RISU].
2 листопада минулого року у Верховній Раді було зареєстровано законопроект щодо внесення змін до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” з метою законодавчої заборони діяльності тоталітарних релігійних сект в Україні, розроблений членом фракції СПУ В.Співачуком. При цьому небезпечним є те, що під визначення «тоталітарних релігійних сект» потенційно можуть підпасти усі «неканонічні та нетрадиційні» релігійні групи [Офіційний сайт ВРУ].
Симптоматичним є і прояви антисемітизму в газеті «Сільські вісті», яка належить Соцпартії, проти чого неодноразово виступали представники єврейської спільноти України [Див., наприклад: «MIGnews»].
Разом з тим, вочевидь, що Соціалістична партія не є однорідною у питаннях ставлення до релігії. Принаймні на таку думку наштовхує відсутність ентузіазму щодо запровадження викладання в школах «Етики віри» (до речі на виконання президентського доручення) у Міністра освіти, а нині народного депутата — соціаліста С.Ніколаєнко.
До визначення конфесійних уподобань Антикризової коаліції слід додати і те, що на промосковських у церковному відношенні позиціях знаходиться і частина «Нашої України», принаймні група Єханурова, Порошенка, Третьякова. Нагадаємо, що напередодні свого затвердження на посаді прем’єра Юрій Іванович зустрічався з митрополитом Київським і всієї України Володимиром і отримав від нього (як в свій час Янукович) благословення на працю [«Религия и СМИ»]. Відразу після затвердження він відвідає Дніпропетровськ, де до того очолював облдержадміністрацію, причому розпочинає робочий візит із відвідування Свято-Троїцького кафедрального собору, де зустрічається з місцевим митрополитом УПЦ Іринеєм [«Україна православна»]. А програма його першого закордонного візиту до Москви в якості прем’єр-міністра, який він звершує наступного дня, включає переговори з Предстоятелем РПЦ патріархом Алексієм. Доволі показовим є те, що перебуваючи разом із В.А.Ющенком на всенощній у Володимирському соборі (кафедральному соборі УПЦ КП) напередодні Великодня, Ю.Єхануров на відміну від Президента утримався від участі у причащанні від Предстоятеля цієї церкви Філарета [«FromUA»].
З ініціативи О.Третьякова, тодішнього першого помічника Президента, В.А.Ющенко прибуває навесні 2005 р. до Києво-Печерської Лаври, щоб привітати з днем народження її настоятеля архієпископа Павла, зазначимо, одного із активних учасників проведення антиющенковських хресних ходів восени 2004 р. [«Україна молода»]. З особою О.Третьякова пов’язують і соборування Ющенка у Києво-Печерській Лаврі напередодні Великодня у тому ж 2005 р., а також відмову Патріарху Філарету служити Великодневу Літургію в Святій Софії [RISU].
Що стосується П.Порошенка, то він сам відкрито заявляє про свої промосковські церковні симпатії [RISU], і традиційно розглядається самими представниками УПЦ як найбільш впливовий переговірник в інтересах цієї Церкви в президентському оточенні.
Не є однорідним у релігійному відношенні і БЮТ. Сама його лідерка становить скоріш тип юрисдикційно невизначених православних і здатна змінювати свої церковні уподобання в залежності від політичного моменту. Так, наприклад, саме міркуваннями політичної доцільності, деякі експерти пояснюють раптову зміну місця вінчання її доньки минулого року з Києво-Печерської Лаври (УПЦ) на Видубицький монастир (УПЦ КП) [«Україна молода»]. І хоча її вплив на інших членів фракції є безперечним, проте у релігійних питаннях, а тим більш в умовах опозиції, що вочевидь не відповідає сподіванням багатьох депутатів-бютівців, навряд чи її авторитет чи позиція справлятимуть вирішальний вплив на всіх інших. До речі, депутати Чернігівської міської ради – представники БЮТ і «Нашої України» не підтримали вірних УПЦ КП в їх законному бажанні проводити богослужіння в наданому їм владою Катерининському храмі [RISU].
Таким чином не викликає сумнівів, що на сьогодні Українська Православна Церква має у парламенті своє потужне лоббі, причому не лише у складі коаліції, але й в опозиційних лавах, яке складає більшість депутатів Верховної Ради, що відкриває можливості для послідовного забезпечення інтересів зазначеної Церкви.
Разом з тим, цьому на заваді може стати профільний Комітет з питань культури та духовності, який переважно складається з представників БЮТ та «Нашої України» (сім з дванадцяти), більшість з яких є прихильниками національно-орієнтованих Церков (УПЦ КП та УГКЦ), а не УПЦ. Не випадково остання вже висловила своє невдоволення призначенням на посаду глави Комітету В.Яворівського, який, за словами прес-служби УПЦ, «займає проуніатську та профіларетівську позицію» [«Україна православна»].
Такий склад Комітету вочевидь не дозволить прихильникам УПЦ легко проводити через Верховну Раду нормативні акти виключно в інтересах вказаної Церкви. Проте можна гарантувати, що такі спроби неодмінно будуть, що складатиме серйозний виклик релігійній свободі в Україні. Вже на сьогодні наявними є намагання УПЦ отримати монопольне право на повернення колишньої церковної власності, всупереч здоровому глузду і тому, що й УПЦ КП, й УАПЦ, принаймні у майновому відношенні, є такими ж спадкоємцями РПЦ, що з 1686 р. панувала на українських теренах, як і власне УПЦ. Відома і жорстко негативна позиція УПЦ щодо усіх інших християнських спільнот України, які розглядаються нею виключно як «розкольники, уніати, сектанти», намагання залучити державну владу до обмеження їхньої діяльності. Прикладом таких прагнень є Звернення архіпастирів Православної Церкви – учасників святкування 40-річчя архіпастирського служіння Предстоятеля УПЦ Володимира до Президента України, Уряду та Верховної Ради України [«Україна православна»].
В цьому контексті актуалізуються побоювання щодо того, що будь-яка нова, навіть найдемократичніша, редакція Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в сесійній залі може перетворитися в інструмент забезпечення прагнень лише однієї Церкви.
Зважаючи на викладене, залишається потенційно можливим подальший розвиток державно-конфесійних відносин в Україні за російським сценарієм: законодавче закріплення особливої ролі (а отже й статусу) УПЦ, надання їй певних преференцій (скажімо, у майнових питаннях, в освітянській сфері тощо) при згортанні релігійної свободи (збільшення необхідного для державної реєстрації числа засновників релігійної організації, введення випробувального терміну при реєстрації, обмеження релігійної діяльності для неправославних течій, адміністративний тиск з метою недопущення подальшого поширення УПЦ КП, УГКЦ та протестантських течій тощо). Водночас, прихильники такого сценарію будуть вимушені враховувати міцні позиції УГКЦ на заході країни, оскільки ігнорування цього факту може викликати, нарівні з іншими чинниками, суспільний вибух. Але в цій ситуації можливе надання УГКЦ регіонального статусу із широкими можливостями на заході за умови не проведення нею місіонерської роботи на іншій території країни.
Разом з тим, реалізація такого сценарію, враховуючи чутливість міжнародної спільноти до питань дотримання свободи совісті, вестиме до ізоляції України у міжнародному контексті (нарівні з Білоруссю), що не відповідає бізнес-інтересам керівництва Партії регіонів, зокрема Р.Ахметова. Таким чином коаліція буде вимушена балансувати між прихильністю до УПЦ і необхідністю хоча б частково відповідати загальноприйнятим демократичним стандартам. Тому навряд чи зазначені зміни у релігійній сфері відбудуться вже найближчого часу, хоча з поновленням і посиленням адміністративного тиску на релігійні організації ми, здається, можемо зустрітися дуже скоро.
P.S. Розвиток подій у вітчизняному політичному середовищі відбувається настільки швидко, і ситуація є настільки невизначеною, що поки ця стаття потрапить до свого читача формат коаліції може в черговий раз змінитися. Разом з тим, це не змінить загальної конфесійної розкладки в парламенті. І навіть перевибори, якщо вони відбудуться, скоріш за все лише призведуть до збільшення у Верховній Раді прихильників УПЦ в особі Партії регіонів, з одночасним зменшенням і без того вже не настільки великого, порівняно із минулими скликаннями, лобі УПЦ КП та УГКЦ, представленого переважно партіями національно-демократичної орієнтації, представники яких на цей раз пройшли до парламенту виключно у списку блоку «Наша Україна».
