Законодавство про свободу совісті: нові сподівання та нові побоювання

Юрій РЕШЕТНІКОВ, к.філос.н., помічник-консультант народного депутата України

Передісторія

Минулого тижня Міністерство юстиції України на своєму офіційному сайті розмістило проект нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», розроблений робочою групою, що впродовж трьох місяців працювала при зазначеному міністерстві.

Як відомо, і в минулі роки спостерігалися непоодинокі спроби внести зміни до вказаного Закону, більшість з яких ініціювалася з боку народних депутатів України, хоча виконавча влада, в особі Державного комітету у справах релігій, теж не залишалася в стороні від цього. При цьому, на думку представників Церков і релігійних організацій України, тобто власне тих, кого безпосередньо стосуються питання модернізації відповідного законодавства, жоден із запропонованих проектів повністю не задовольняв їх потреби, не тільки не покращував, але інколи навіть погіршував їхнє становище, а усі законопроекти поступалися в якості чинному Закону, прийнятому ще 15 років тому. Відповідно, усі ці законопроекти не знаходили підтримки депутатського корпусу Верховної Ради України.

Мабуть найбільшого розголосу набули події навколо сумновідомого законопроекту 1281, розробленого Держкомрелігій і внесеного влітку 2002 р. на розгляд Верховної Ради Кабінетом Міністрів України. Зазначений законопроект суттєво збільшував необхідну кількість засновників релігійної організації (у 2,5 рази порівняно з чинним Законом), збільшував термін реєстрації, у випадку його ухвалення міг створити складнощі для функціонування церковних недільних шкіл, розширював повноваження Держкомрелігій і закладав основи для можливого втручання державних органів у діяльність релігійних організацій. Разом з тим, він практично не розв’язував ті проблемні моменти, які на той час вже окреслились у правовому регулюванні діяльності релігійних організацій. Якщо врахувати, що його внесення відбувалося після парламентських виборів 2002 р., на яких провладні сили зазнали виразної поразки, і напередодні президентських виборів 2004 р., небезпідставними видаються думки тих експертів, котрі вважають, що вказаний законопроект мав забезпечити посилення державного контролю за діяльністю релігійних організацій, а відтак змусити їх вірних «правильно» голосувати на майбутніх виборах.

Проте цього не сталося. Якість законопроекту була настільки низькою, а намагання будь-що проштовхнути його через Верховну Раду настільки брутальними, що це викликало спротив з боку практично усіх Церков і релігійних організацій України. Парламентські старожили говорять, що не пригадують такої кількості листів від окремих віруючих, релігійних громад і об’єднань на адресу народних депутатів, фракцій і комітетів, спрямованих проти поданого законопроекту. В цьому він безумовно зіграв позитивну роль, адже спільна боротьба проти нього посилила і поглибила діалог між суб’єктами релігійного середовища, що врешті-решт призвело до активізації діяльності Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, а також утворення Наради представників християнських Церков.

Голос віруючих був почутий у парламенті, і перш за все найчисельнішою і опозиційною тоді фракцією Блоку В.Ющенка «Наша Україна». Багато для захисту інтересів Церков і віруючих громадян було зроблено лідером Християнсько-Демократичного Союзу, головою парламентського комітету з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією В.Стретовичем.

І хоча Державний комітет у справах релігій був вимушений піти на діалог із Церквами і внести до законопроекту певні правки, це вже не могло змінити його загального неприйняття у релігійному середовищі, а відповідно і його долі – навесні 2003 р. проект був відхилений Верховною Радою.

Разом з тим, все більш наявною ставала необхідність змін до чинного Закону. Так, потребували свого законодавчого закріплення співпраця Держави і Церкви у соціальній сфері, діяльність релігійних організацій у галузі освіти, очевидними були протиріччя профільного Закону з іншими нормативними актами, зокрема щодо процедури реєстрації релігійних організацій і набуття ними статусу юридичної особи, оформлення запрошень для закордонних релігійних діячів, рівності прав у релігійній сфері іноземців і осіб без громадянства з громадянами України, порядку проведення публічних релігійних заходів тощо. Таким чином, з одного боку, релігійні організації щиро висловлювали свою підтримку Закону 1991 р., що об’єктивно сприяв розвитку релігійної мережі в Україні, забезпечував необхідні умови для різнобічної діяльності релігійних організацій, а тому насторожено сприймали ідеї щодо внесення до нього змін і доповнень, керуючись принципом «Не нашкодь». А з іншого боку, життя все більш вказувало на необхідність удосконалення чинного законодавства у сфері свободи совісті.

Зазначимо, що усвідомлення цього знайшло своє відображення й у передвиборчих матеріалах кандидата на посаду Президента України В.А.Ющенка. «Я переконаний, що вдосконалення законодавства про свободу совісті та релігійні організації має відбуватися шляхом максимального забезпечення свободи віросповідання та діяльності релігійних організацій відповідно до міжнародних стандартів і норм у сфері свободи совісті та релігії, створення сприятливих умов для подальшої гармонізації державно-конфесійних відносин та розвитку рівноправного діалогу між державою й церквою», - читаємо в одному із його звернень 2004 р.

З іншого боку, робота над опрацюванням доцільних змін до чинного національного законодавства у сфері свободи совісті стимулювалася позицією Парламентської Асамблеї Ради Європи в контексті європейських прагнень України. Нагадаємо, що ще 1995 р. при вступі до Ради Європи Україна добровільно взяла на себе низку зобов’язань, зокрема щодо прискорення мирного вирішення існуючих конфліктів між православними церквами при забезпеченні незалежності церкви в її відносинах з державою, запровадження нової недискримінаційної системи реєстрації церков і встановлення правового вирішення питання про повернення церковної власності [П. 11.хі Висновку ПАРЄ № 190 (1995) «Щодо вступу України до Ради Європи» // www.coe.kiev.ua/uk/ua.htm]. Про необхідність дотримання взятих на себе зобов’язань ПАРЄ регулярно нагадувала Україні у подальші роки, зокрема і минулого року. Так у п. 13.18 Резолюції «Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною» від 05.10.05 № 1466 (2005) ПАРЄ в черговий раз закликала Україну «встановити чіткі правила повернення церковного майна, як це вимагається підпунктом 11.xi. Висновку №190 (1995)» [ www.utr.tv/news/?id=4836]. Проте набагато більше у цьому контексті висловлено в пп. 269-270 підрозділу F. «Свобода совісті та віросповідання» розділу VI «Права людини» доповіді ПАРЄ від 05.10.05 «Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною».

Так, у п. 269, з одного боку, відзначається те, що чинний Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” вважається одним із найкращих законів про свободу віросповідання у регіоні, а з іншого, зазначається, що деяким з його положень бракує ясності, і далі: „Цим законом обмежуються форми, у яких можуть створюватись релігійні організації, встановлюється обмеження на мінімальну кількість засновників, які можуть зареєструвати статут організації, у кількості 10 осіб (водночас для інших громадських організацій вимагається 3 особи), забороняється створювати місцеві або регіональні відділення без статусу юридичної особи, не передбачається надання статусу юридичної особи релігійним об’єднанням, проводиться дискримінація іноземців та осіб без громадянства. Прозорості бракує і в питанні того, які організації реєструються обласними державними адміністраціями, а які – Державним комітетом України у справах релігій. Закон також містить ряд інших нечітких положень, які залишають широкий вибір виконавчим органам.” Як наслідок зазначеного робиться висновок про те, що „досить прогресивний закон на час його прийняття зараз потребує значних змін”, з чим не можна не погодитись з огляду на значні суспільні зміни, що відбулися в Україні з моменту ухвалення зазначеного Закону.

Крім того, у цитованому пункті робиться примітка про те, що „існуючий принцип реєстрації статутів релігійних організацій для отримання статусу юридичної особи та відсутність вимог до реєстрації релігійної організації як такої слід зберегти у відповідності до Рекомендації Парламентської Асамблеї № 1556 (2002)” «Про релігію та зміни в Центральній та Східній Європі». Нагадаємо, що в зазначеній рекомендації ПАРЄ закликала відповідні держави гарантувати всім церквам, релігійним організаціям, центрам та громадам статус юридичної особи, якщо їхня діяльність не порушує права людини або міжнародне право.

У пункті ж 270 ПАРЄ ще раз звернула увагу на нерозв’язаність питання повернення церковного майна: „Законодавству України все ще бракує ефективних правових способів повернення церковного майна. Правова проблема реституції в основному породжена тим, що релігійні об’єднання не мають права на отримання статусу юридичної особи і, таким чином, не можуть володіти майном.” Результатом є заклик до українського керівництва виробити чіткі правила повернення майна релігійних організацій.

Зрозуміло, що в умовах визначеного курсу політичного керівництва країни на інтеграцію до європейської спільноти ці та інші рекомендації ПАРЄ отримали реальний шанс знайти свою реалізацію в національному українському законодавстві. Відповіддю української держави на цитовану доповідь та відповідну резолюцію 2005 р. став Указ Президента України „Про План заходів із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи” від 20 січня 2006 р. № 39/2006, яким було затверджено відповідний план, задля забезпечення виконання якого наказом Міністра юстиції України від 02.02.2006 № 5/5 р. було затверджено відповідний план роботи Мін’юсту на 2006 рік, зокрема передбачено розробку і внесення на розгляд Верховної Ради України нової редакції Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”, а також проекту Закону про вдосконалення правил повернення колишнього церковного майна.

Для опрацювання нової редакції профільного закону при Міністерстві юстиції було створено відповідну робочу групу під керівництвом заступника Міністра Л.М. Горбунової. До складу робочої групи увійшли працівники Міністерства юстиції, Державного департаменту у справах релігій, Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства освіти і науки, інших центральних органів виконавчої влади, науковці Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, незалежні експерти в галузі свободи совісті, представники Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Такий склад учасників вочевидь дав змогу комплексно і з урахуванням різних позицій підійти до удосконалення чинного Закону. Цьому сприяла і демократична обстановка роботи над новою редакцією Закону, на ділі забезпечена працівниками Мін’юсту.

Нова редакція: кроки вперед

З самого початку перед робочою групою стояло принципове концептуальне питання: обмежитися лише окремими постатейними правками, в цілому залишаючи чинний Закон таким, як він є, чи вдатися до його докорінного переформатування. Зрозуміло, що перший шлях був набагато більш простим, з іншого боку, нова редакція в цьому варіанті сприймалася б набагато простіше, адже зовнішньо закон би виглядав так само. Проте учасникам групи вистачило інтелектуальної мужності піти другим шляхом, незважаючи на всю його складність порівняно із першим. Разом з тим, лише він надавав можливість привести положення Закону у відповідність до іншого українського законодавства, в першу чергу до Цивільного кодексу України, а також закласти в основу нову концептуальну основу, а саме визначити пріоритетом права особи у сфері свободи совісті, розглядаючи вже права релігійної організації як похідні від цього, в той час як в чинному Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначальною є все ж таки організація, а не особа. Зазначимо, що ця інституціональна прив’язка порівняно із правами особи властива й іншим вітчизняним нормативним актам, що стосуються сфери свободи совісті, наприклад, Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу».

Докорінних змін зазнав другий розділ Закону. В основу класифікації замість релігійного критерію, який вів до обмеженого переліку можливих форм релігійних організацій (релігійна громада, монастир, місія, братство, духовний навчальний заклад, релігійне об’єднання та релігійний центр), було покладено організаційно-правовий критерій, за яким усе розмаїття релігійних організацій, незалежно від їх назв, було розділено на три форми: релігійне товариство, тобто релігійна організація, що створюються безпосередньо фізичними особами, так би мовити «знизу», релігійна установа, або релігійна організація, що створюються іншою релігійною організацією - юридичною особою, незалежно від організаційно-правої форми останньої, та релігійне об’єднання, що складається з релігійних товариств і установ та утворюється релігійними товариствами. Передбачено, що релігійні об’єднання можуть бути місцевого та всеукраїнського рівня. В останньому випадку вони повинні мати свої структури у більшості адміністративно-територіальних одиниць України. Таке розділення видається необхідним для подальшого вирішення питання щодо введення інституту капеланства у збройних формуваннях України, критеріїв включення релігійних інституцій до складу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій тощо.

Слід зазначити, що практично у проекті Закону закладена модель формування релігійних об’єднань «знизу», що не в повній мірі збігається з ієрархічним устроєм православних і католицьких Церков. Проте в цьому випадку наочно видно неабияку складність розв’язання завдання узгодження загальноприйнятих юридичних моделей з віковою церковною традицією.

Визначальною новацією є надання статусу юридичної особи релігійним об’єднанням, а не лише їх центрам, як це передбачено чинним Законом. Саме надання Церквам і релігійним об’єднанням такого статусу дозволяє вирішити питання реституції церковного майна (що, нагадаємо, теж вимагається від України Радою Європи), будувати справді партнерські відносини між Державою і Церквою, адже поки з одного боку виступає Держава, а з іншого – окремі релігійні організації – годі казати про партнерство та відносини між ними як рівноправних суб’єктів. Разом з тим, з огляду на побоювання представників окремих Церков, що це може негативно вплинути на розв’язання майнових питань при зміні громадою своєї юрисдикційної належності (мовляв, все майно буде належати об’єднанню, тож громада може вийти з нього, при цьому залишившись без свого майна), а також виходячи із усвідомлення пріоритетності людини, яка добровільно утворює або входить до громади, а через неї – до об’єднання, статус юридичних осіб зберігається і за товариствами, що входять до складу об’єднання. Відповідно, за громадою залишається право вільно розпоряджатися майном, що належить їй на праві власності, якщо її статутом і статутом об’єднання не передбачено інше.

Незважаючи на гострі дискусії на засіданнях, робоча група зберегла право релігійних товариств здійснювати свою діяльність, не повідомляючи про це органам державної влади та місцевого самоврядування. Таким чином, державна реєстрація залишається можливістю, а не вимогою. Водночас такі релігійні товариства мають право повідомити відомості про себе територіальним органам Міністерства юстиції (без проходження процедури державної реєстрації). При цьому вони отримують право на правовий захист свого найменування.

Суттєвим кроком вперед став відхід від закладеної у чинному Законі спеціальної правоздатності релігійних організацій та поширення на них загальної правоздатності, встановленої Цивільним кодексом для непідприємницьких організацій.

Суттєвою новацією стало законодавче визначення можливості фінансування з боку Держави суспільно корисних проектів, що звершуються релігійними організаціями. Підкреслимо, що мова не йде про державне фінансування самих релігійних організацій, але закладається можливість державного фінансування їхньої суспільно корисної діяльності. Безпосередній механізм такого фінансування визначатиметься вже відповідними центральними та місцевими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Зазначимо, що відсутність такого положення у чинному Законі за наявності в ньому загальної норми про те, що держава не фінансує релігійні організації, веде до дискримінації Церков та релігійних організацій порівняно з іншими об’єднаннями громадян у сфері соціальної роботи. Наприклад, громадські організації мають право брати участь у тендерах щодо соціальних проектів, що проводяться Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту, зокрема щодо роботи з дітьми, підлітками та молоддю, в той час як релігійні організації такого права позбавлені, незважаючи на наявний у них потужний потенціал в цій галузі. Власне ця новація, вочевидь, сприятиме налагодженню співробітництва Держави та Церкви у соціальній сфері, на необхідності чого неодноразово наголошував Президент України.

Більш детальної регламентації, з огляду на активне використання релігійного чиннику під час останніх президентських і парламентських виборів, значну політизацію релігійного середовища, зазнали питання пов’язані з можливістю/неможливістю участі релігійних організацій і їх вірних у суспільно-політичному процесі.

Так само більш детально виписано положення стосовно співвідношення релігійної сфери і галузі освіти. Зокрема зазначено, що навчально-виховний процес у державних і комунальних навчальних закладах ґрунтується на засадах світоглядного плюралізму та позаконфесійності. Тим самим робиться спроба подолати властивий пострадянській системі освіти атеїстичний ухил під виглядом науковості. До речі, в цій же статті релігійні дослідження визначено як один з можливих видів наукових. Певним чином зроблена спроба легалізувати практику викладання у багатьох школах України духовно-моральних курсів. Так законопроект зазначає, що викладання духовно-моральних дисциплін і дисциплін про релігію, що не супроводжуються релігійними обрядами та мають інформативний характер, може здійснюватися у державних і комунальних навчальних закладах за умови добровільного вивчення таких дисциплін. Така позиція здається дуже доречною в контексті дискусії щодо запровадження викладання подібних курсів на загальнодержавному рівні. Крім того, робоча група заклала в законопроект положення, на необхідності якого вже десять років наполягали Церкви та релігійні організації України, а саме – «релігійні організації нарівні з іншими юридичними особами приватного права мають право у встановленому порядку засновувати дошкільні, загальноосвітні та вищі навчальні заклади з релігійно визначеною системою виховання».

В контексті задоволення вимог Ради Європи щодо необхідності зрівняння в правах релігійних і громадських організацій, про що йшлося вище, робоча група запропонувала зменшити кількість засновників релігійного товариства з десяти до трьох, а також уніфікувати процедуру державної реєстрації релігійних і громадських організацій (порядок реєстрації, строки тощо). Питання кількості засновників викликало неодноразові дискусії під час засідань робочої групи. Так, православні та католицькі церкви, а також мусульманські релігійні об'єднання наполягають, аби мінімальна кількість учасників релігійного товариства, потрібна для отримання останнім статусу юридичної особи, була збережена на рівні десяти. Натомість протестантські церкви підтримують пропозицію щодо встановлення зазначеної кількості на рівні, передбаченому для громадських організацій.

Зазначимо принагідно, що автори законопроекту знайшли можливим відійти від чинного поняття «реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, введеного 1991 р. з метою обійти сумновідому проблему реєстрації релігійних організацій. Натомість сьогодні введення поняття «державна реєстрація релігійних організацій» не викликало жодних негативних зауважень з боку учасників робочої групи – представників Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій.

Прагнення до уніфікації реєстраційних процедур викликало і покладання робочою групою відповідних функцій на Міністерство юстиції України. Разом з тим, це не заперечує можливість існування у його складі окремого департаменту, відповідального за реалізацію державної політики у сфері забезпечення свободи совісті. З іншого боку, покладання функцій щодо реєстрації релігійних організацій на Міністерство юстиції дозволяє розв’язати проблему їх «подвійної реєстрації», адже законопроект передбачає, що у разі прийняття рішення про державну реєстрацію релігійної організації Міністерство юстиції, його територіальні органи видають релігійним організаціям свідоцтво про державну реєстрацію, оформлене державним реєстратором у відповідному виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.

Після довгих дискусій щодо демократичності такого кроку, з метою захисту національних інтересів України автори законопроекту визнали доцільним доповнити його положенням про те, що «до проведення державної реєстрації релігійних організацій, що належать до релігійних течій, які не представлені в Україні, а також представництв міжнародних та закордонних релігійних та міжрелігійних об'єднань і центрів, які належать до релігійних течій, що не представлені в Україні, Міністерство юстиції забезпечує проведення комплексного дослідження відповідності законодавству України віросповідної доктрини та практики діяльності релігійних організацій, що належать до цієї релігійної течії. Порядок та строки проведення такого комплексного дослідження визначає Кабінет Міністрів України».

Новим законопроектом розширено права релігійних організацій щодо проведення богослужінь та інших релігійних обрядів. Зокрема, практично скасовано раніше передбачену дозвільну систему щодо проведення публічних богослужінь (частина 5 статті 21 чинного Закону) та замінено її на повідомний порядок, загальний для усіх мирних зборів. Крім того передбачена можливість працівнику в індивідуальному порядку брати непередбачений законодавством про працю час для звершення релігійних обрядів, визначених його віросповіданням. Те ж саме стосується учнів навчальних закладів. На необхідності останньої норми наполягали представники Церкви адвентистів сьомого дня, які, святкуючи суботу як святий день, доволі часто зустрічають в цьому питанні нерозуміння з боку керівників підприємств і навчальних закладів. Разом з тим, здається, що ця норма відповідає інтересам не лише адвентистів, а практично усіх релігійних спільнот.

Розширено і права релігійних організацій стосовно освітньої діяльності. По-перше, це можливість створювати не лише власне духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів. Водночас законопроект демократично надає право релігійним інституціям засновувати навчальні заклади як у формі релігійних організацій без дотримання державних стандартів (тобто так, як це передбачено чинним Законом), так і в інших формах у відповідності до законодавства про освіту. Важливим також є зрівняння в соціальних правах як студентів релігійних навчальних закладів з іншими студентами (нагадаємо, що чинний Закон дає вичерпний перелік моментів, в яких існує таке зрівняння), так і викладачів та працівників релігійних навчальних закладів з відповідними категоріями працівників недержавних навчальних закладів (нагадаємо, що сьогодні на викладачів релігійних навчальних закладів не поширюються передбачені законодавством для працівників галузі освіти соціальні права та пільги).

Законопроект також прирівнює у правах щодо релігійної діяльності, на відміну від чинного, іноземців і громадян України, що цілком відповідає як Конституції України, так і положенням Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Законопроект передбачає повернення релігійним організаціям колишнього церковного майна. Разом з тим, до реалізації цього законопроект зберігає можливість надання їм такого майна у безоплатне користування.

Суттєвою новелою законопроекту є покладання функцій щодо реалізації державної політики у сфері свободи совісті та віросповідання на Міністерство юстиції України. Зазначимо, що це відповідає логіці Указу Президента України «Питання Міністерства юстиції України» від 20.04.2005 р. № 701/2005, а з іншого боку не означає автоматичної ліквідації Державного департаменту у справах релігій, чого дехто побоюється, адже, як відомо, цей орган і нині діє у складі Мін’юсту і йому підпорядковується.

Надзвичайно важливими для релігійних організацій є прикінцеві та перехідні положення законопроекту, які, з одного боку, покликані максимально пом’якшити для релігійних інституцій перехід від старого до нового Закону, а з іншого – суттєво сприятимуть формуванню необхідних умов для розвитку їхньої діяльності. Так, передбачається внесення змін до Земельного кодексу України з метою поширення на релігійні організації права власності та права постійного користування земельними ділянками; остаточне розв’язання проблеми «подвійної реєстрації» релігійних організацій. Крім того, законопроектом передбачено доручення Кабінету Міністрів підготувати законопроект щодо повернення релігійним організаціям націоналізованого майна, а також пропозиції стосовно приведення інших законодавчих актів у відповідність до цього Закону.

Що далі?

Як відомо, крім публічного обговорення в Україні, що до речі відбувається вперше у вітчизняній історії законодавчого регулювання релігійної сфери, текст законопроекту направлено до Венеціанської комісії (у відповідності до Рекомендації № 1722 (2005) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною від 05.10.05) задля отримання висновків європейських експертів стосовно його відповідності міжнародним стандартам у галузі прав людини. Після цього передбачається остаточне узгодження тексту законопроекту з відповідними міністерствами та відомствами і внесення його (до 1 вересня поточного року) на розгляд Верховної Ради України.

Водночас, саме тут і починається найбільш загадкова частина долі нашого законопроекту. Адже зараз ніхто не може точно спрогнозувати можливості його проходження у Верховній Раді. Ця невизначеність пов’язана із кількома чинниками.

По-перше, немає сталого консенсусу щодо нового законопроекту у релігійному середовищі. Незважаючи на те, що законопроект суттєво розширює можливості для діяльності релігійних організацій і певним чином розв’язує існуючі проблеми, що визнається представниками релігійних організацій, насамперед юристами, разом з тим проти нього спрацьовує як властивий релігійним організаціям консерватизм, так і об’єктивна неможливість задовольнити усі, часом діаметрально протилежні, їхні бажання. Крім того, у значної частини релігійного середовища існує побоювання того, що внесений на розгляд прогресивний і демократичний законопроект може в процесі свого проходження набути зовсім інших, небажаних для багатьох, рис, як це сталося у Росії 1997 року. Тому не виключаються спроби з боку релігійних організацій (в тому чи іншому форматі) або взагалі не допустити внесення законопроекту на розгляд Верховної Ради, або якнайдовше загальмувати його внесення до сесійної зали, або домогтися його відхилення під час розгляду у першому читанні. При цьому слід пам’ятати, що деякі релігійні організації принципово наполягають на необхідності першочергового ухвалення Концепції державно-церковних відносин в Україні, а вже після цього переходу до розгляду законопроекту.

Зрозуміло, що у випадку антилобіювання законопроекту релігійні організації намагатимуться використати наявний у них ресурс у Верховній Раді. Йдеться про народних депутатів, прихильних до тієї чи іншої конфесії. На сьогодні є підстави казати про те, що найбільшу депутатську підтримку у Верховній Раді має УПЦ. Так, її підтримують Партія Регіонів та Комуністична партія, останнім часом свої симпатії до цієї Церкви почала відкрито виказувати Соціалістична партія. До речі, схожі конфесійні уподобання стали одним із сприятливих чинників для утворення «антикризової коаліції» ПР-СПУ-КПУ. Крім того, не викликає сумнівів прихильність до УПЦ частини депутатів «Нашої України» (як мінімум груп Єханурова та Порошенка-Третьякова) та БЮТ. Зазначимо, що інші провідні Церкви України, УПЦ КП та УГКЦ, в цьому скликанні отримали менше число своїх прихильників, ніж мали в попередньому.

Отже, в такій ситуації доля проходження законопроекту у парламенті суттєво буде залежати від позиції УПЦ щодо нього, яка на сьогодні не є однозначною, а по-друге, як раз і дає підстави для вищезазначеного занепокоєння щодо того, що Закон у своїй остаточній версії може відобразити інтереси лише однієї конфесії України за рахунок усіх інших.

В такій ситуації активні члени робочої групи принаймні мають задоволення, що їм вдалося не лише виконати наказ Міністра юстиції, але й зробити дійсно якісний у правовому відношенні продукт, усвідомлюючи, що його подальша доля знаходиться у руці Божій.