Мученики ХХ століття: контекст Правди чи знаряддя омани?

11.02.2020, 12:13
Мученики ХХ століття: контекст Правди чи знаряддя омани? - фото 1
Дослідження та популяризація знань про подвиг прославлених і непрославлених, відомих і невідомих нам мучеників за віру, завдяки яким було збережено православ’я в час Великого терору та атеїстичної політики СРСР – головна мета заходу

«Дослідження та популяризація знань про подвиг прославлених і непрославлених, відомих і невідомих нам мучеників за віру, завдяки яким було збережено православ’я в час Великого терору та атеїстичної політики СРСР – головна мета нашого заходу, — пояснив кореспонденту РІСУ один зі співорганізаторів Міжнародної наукової конференції «Церква Мучеників: Гоніння на віру і Церкву в ХХ столітті», координатор Центру вивчення спадщини Новомучеників і Сповідників ХХ століття, директор Міжнародного інституту афонської спадщини Сергій Шумило. – Наша задача сьогодні – відновлювати пам'ять про таких людей, вшановувати їх. На жаль, багато імен ми вже не зможемо відновити. Утім чимало архівних матеріалів досі лежать на полицях і чекають на своїх дослідників».

Міжнародна наукова конференція «Церква Мучеників: Гоніння на віру і Церкву в ХХ столітті»

Конференція відбулася 6-7 лютого в Києві, у стінах Духовної семінарії та академії УПЦ МП на території Києво-Печерської лаври. За словами організаторів, вона готувалася в шалених темпах, упродовж кількох місяців. Захід зібрав близько 80 учасників та кілька десятків дослідників, пов’язаних із РПЦ та Російською Закордонною Православною Церквою із 17 країн, зокрема, Росії, Сербії, Румунії, Грузії, Франції, Німеччини, Латвії, Білорусі та ін. Серед загалу доповідей, занурених у світ російської культури, російських маркерів ідентичності та російської церковної традиції виділялися кілька виступів українських істориків та професора з Москви.

«Винна не тільки влада…»

Про Биківнянський ліс неподалік Києва, де знайшли останній спочинок і вищі єрархи Церкви, і прості сільські священики, диякони, псаломщики, монахи розповіла заступниця генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька. Після закриття церков радянською владою ці священнослужителі таємно відправляли треби, хрестили дітей, відспівували покійних. Це їм інкримінувалося як злочин, за який давали розстрільні вироки. Так, єпископа Філарета (в миру Андрія Лінчевського) заарештовували тричі. Врешті, звинуватили в антирадянській агітації і приналежності до антирадянської фашистської організації церковників. За словами історикині, співробітники НКВС не сильно старалися вигадувати назви, їм важливо було помаркувати церковну діяльність взагалі як «контрреволюційну».

Серед Биківнянського лісу знайшли вічний спочинок люди, які представляли різні конфесії, різні церковні об’єднання. Розстрілювали людей у в’язницях. А закопували у братських могилах у Биківнянському лісі. Адреси в’язниць НКВС у Києві на сьогодні відомі – Липська 16, Володимирська 33, Жовтневий палац, Лук’янівська в’язниця. Перебування в них так само було мученицьким: на справах репресованих дослідники натрапляють на плями крові, яка за десятки років запеклася.

Тетяна Шептицька нагадала, що діяння комуністичної влади – це не лише терор проти населення, а й десятиліття брехні для приховування цих злочинів. Родичі репресованих отримували фальшиві довідки про смерть, неправдиву інформацію про те, що сталося з їхніми рідними. Довгий час вони не могли ні дошукатися правди, ні знайти той невеличкий клаптик землі, якому можна поклонитися, покласти квіти, відправити поминальну службу. Лише наприкінці ХХ століття, у 1989 році про Биківню заговорили. Почали масово досліджувати це місце, здійснювали пошукові роботи. На сьогодні на стінах пам’яті в заповіднику вибито 18 з половиною тисяч прізвищ.

«Биківнянський ліс – це пам’ять, яка може згуртовувати і допомогти вибудовувати майбутнє не лише на підставі жалю за людьми, які могли ще багато чого зробити, якби залишилися живими, але й на підставі розуміння злочинів комуністичної влади, — підсумувала Тетяна Шептицька. – Важливе також розуміння того, що ми – сучасне покоління – маємо щастя розказати про цих людей, і таким чином продовжити пам'ять про них. Ці люди відходили на той світ без молитви і сьогодні наша молитва за них, розповідь про них іншим – це той мінімум, який ми можемо для них зробити».

Про витоки репресій та методи влади у нищенні Церкви доповідала доктор історичних наук, директор Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво» Алла Киридон. Вона нагадала, що початок репресій, що досягли апогею в 1930-ті, було закладено в 1917-му. При чому були різні етапи загравання або тиску на Церкву.

Серед методів влади у сфері нищення релігійних організацій Алла Киридон назвала такі: терор та репресії, адміністративний тиск, позбавлення Церков статусу юридичної особи, економічне визискування, масові антирелігійні кампанії та антирелігійна пропаганда, вилучення церковних цінностей, розчленування цілісних церковних організацій, наклепи, заборона церковної освіти, позбавлення духівництва виборчого права, встановлення контролю та заборона релігійних видань. Тиск на Церкву чинився та наростав упродовж багатьох років. «Чому в суспільстві забракло сил протидіяти режимові, який поступово перетворився в систему, яку в 1930-ті зрушити вже було неможливо? – риторично запитувала історикиня. – У тому, що відбувалося, винна не тільки влада. Про це свідчать і нинішні події в Україні. Як правило, потрібно розглядати тріаду: влада, суспільство, Церква. Церква була стражденною стороною. Але хіба в Церкві не було розбрату? А в якому стані перебувало суспільство? Назву цей стан так: когнітивний дисонанс. Суспільство не мало чіткої точки опори. І шукало її. Хтось покладався на Бога, а хтось – на владу».

Робота для 6-х підвідділів НКВС

За словами старшого наукового співробітника відділу історії державного терору радянської доби Інституту історії НАН України Олега Бажана, найперші антирелігійні репресії були спрямовані проти Російської Православної Церкви, яка до революції мала статус офіційного віросповідання і до якої належала більшість населення Російської імперії. Хвилі репресій прокотилися під час кампанії вилучення церковних цінностей в 1922 році, під час «розкуркулення» та «колективізації». Утім найбільше священнослужителів постраждали в час так званої «куркульської операції» 1937 року.

«Підготовчі роботи» почали в січні 1936-го, коли керівник секретно-політичного відділу головного управління державної безпеки Наркомату внутрішніх справ СРСР Георгій Молчанов підписав секретний циркуляр «про агентурно-оперативну роботу по церковно-семінарській контрреволюції». Йшлося про те, що в Радянському Союзі зростає релігійне підпілля і «органи» мають охопити репресіями всіх його учасників.

«Накопичення компромату і поповнення бази даних на духівництво було покладено на структурні підрозділи головного управління держбезпеки на місцях, тобто на секретні політичні відділи при обласних управліннях НКВС, — розповів Олег Бажан. – Це 6-й підвідділ 4-го відділу обласного управління НКВС. 6-й підвідділ мав «розробляти» легально існуючі церковні об’єднання. Чекістським сленгом це так звані обновленці, старослов’янці, українські автокефалісти. А також викривати підпільні церковні організації та групи, приміром, ультраправославні братства та мандрівних монахів».

За словами історика, напрацювання церковного підвідділу стали в нагоді в ході розгортання першої чекістської масової операції 00447 на селі улітку 1937 року, яка увійшла в історію під назвою «куркульська». На цю операцію, спрямовану також проти церковників, виділялося лише 4 місяці. Для відбору жертв чекісти використовували агентурні зведення по окремих районах, що їх здійснювали інформатори із середовища православного кліру; церковні документи; реєстраційні дані райвиконкомів (чекісти ходили до органів місцевої влади і переписували, хто займається релігійною діяльністю або в минулому був священиком); списки тих, хто колись був позбавлений виборчих прав.

«У ході «куркульської операції» ми спостерігаємо так звану множинність пред’явленого їм складу обвинувачення, — пояснює дослідник. – Це контрреволюційна, терористична, диверсійна діяльність, антирадянська агітація, шкідництво, шпигунство, провадження паразитичного способу життя. Для прикладу, контрреволюційною діяльністю названо збір підписів селян проти закриття церкви та хрещення; служіння на дому та в довколишніх селах. «Провина» полтавського священика Богдановича полягала у розмовах про необхідність висунення на виборах до Верховної Ради кандидатури із середовища віруючих, яка б захистила права Церкви і вірян».

Репресії і терор не обійшли стороною жодну гілку православ’я. Чекісти арештовували і обновленців, і тихонівців, і автокефалістів та інші групи християн. Щодо масштабів акції, то на сьогодні виявлена доповідна записка наркома внутрішніх справ УРСР Леплевського, який доповідав у Москву, що у вересні-жовтні 1937 року була виявлена і ліквідована антирадянська фашистська організація церковників-тихонівців. Серед репресованих були й служителі Української Автокефальної Православної Церкви на чолі з митрополитом Василем Липківським. Також у цей період було засуджено і практично знищено усіх архиєреїв обновленської Церкви на чолі з митрополитом Чекановським. Репресували і так званий Собор єпископів України – «автокефальну старослов’янську церковну течію», як зазначено в чекістських документах. Істинно-Православна Церква зазнала трохи менше репресій у цей період, бо у влади бракувало даних про їхню діяльність.

Згідно документами Архіву СБУ, на 1937 рік по Україні було заарештовано 4 644 «служителів релігійного культу». Серед загальної кількості репресованих це 4,7 відсотки.

Найбільше репресій відбулося на території Київщини. Усі жертви називалися в документах просто «служителями релігійного культу», тому важко з’ясувати їхню конфесійну приналежність. На сьогодні достовірно відомо про 658 православних священиків, 103 монахи і монахині, які були репресовані в період «куркульської операції» на Київщині.

«Коли в січні 1938 року до Києва приїхав новий очільник Наркомату внутрішніх справ Олександр Успенський, він брався довести Москві що його попередник Ізраїль Леплевський мляво боровся з антирадянським елементом. Тому новий очільник закликав підлеглих не розмінюватися на одинокі кримінально-слідчі справи, а фальсифікувати масштабні «антирадянські центри». І вже на травень 1938 року Успенський доповідав у Луб’янку про викриття антирадянської терористичної організації, до якого входило 628 учасників повстанських загонів із середовища українського духовенства. На початок серпня 1938 року він інформував Москву про виявлення повстансько-шпигунської організації монархічного духовенства. Її мовляв, заклали в 1933 році, у розпал Голодомору, коли населення було обурене політикою партії».

«Ви для нас – і образ, і надія…»

«Ми часто сприймаємо насилля комуністів за ідеалізм. Мовляв, вони хотіли добра для суспільства, але помилялися, — звернувся до учасників конференції доктор історичних наук з Москви Андрій Зубов. – Але ж вони не були наївними дурниками. Вони знали, що роблять і мали тверезий розрахунок. Це була організована банда злочинців, що мала зовсім не ті цілі, які оголошувала для суспільства — «мир — народам», «земля — селянам», «фабрики – робітникам». Ці люди захопили владу, щоб владарювати над усім світом».

Професор Андрій Зубов

Професор Зубов нагадав, що Росія, Україна та інші країни були тільки знаряддям у руках цих злочинців. Але ж люди — не залізячки. І щоб зробити їх слухняними, бандити заздалегідь продумали і розробили систему, в яку входило і нищення Церкви. Це «націоналізація майна» і заборона вільної торгівлі. Коли людина не має власності, вона все необхідне має просити у влади. Більше того, націоналізувавши всю власність і ввівши розподільну систему, більшовики стали давати власність одних у користування іншим. Люди брали чужі квартири, заміські будинки, одяг і меблі і розтлівалися краденим майном. Розтління – це також елемент перетворення людини в знаряддя.

«Але людина, по-справжньому вірна Богові, знає, що крадене – це чуже, що власність – священна, — продовжує історик. – Ті наївні люди, які говорять, що в Діяннях апостолів в 5 главі говориться про заперечення власності, глибоко обманюються. Насправді те що відбулося з Ананією і Сапфірою, — це саме демонстрація права власності. Як говорить апостол Петро: «А хіба це не вам належало? Хіба не ви могли цим розпорядитися так, як ви хотіли? Але навіщо ж ви сказали, що віддали, а насправді обманули?». Тобто, вони покарані не за власність, а за обман».

Щоб людина була повністю зламана, стала рабом, у неї треба відібрати головний скарб – богоподібність. І знищити віру. Звідси й боротьба з релігією – будь якою, не тільки з християнством. Якутських шаманів жорстоко знищили на Соловках. Можна сказати, що боротьба з Богом була «духовною націоналізацією».

Андрій Борисович нагадав про вражаючий факт, можливо, не до кінця нами усвідомлений. Після 20 років кривавої боротьби з релігією, Сталін вирішив перевірити, як вона вдалася. Він розпорядився у новий перепис внести питання про віру. Перепис здійснювали в день Різдва Христового – січня 1937 року. І майже 60 відсотків жителів Радянського Союзу сказали, що вірять у Бога. Це були іменні опитувальні аркуші, люди зазначали прізвища, адреси. Усі розуміли, що за це їм щось буде, у кращому випадку звільнення з роботи… Відповідь вжахнула Сталіна. Є циркулярний лист, підписаний Маленковим у травні 1937 року. Одним словом, розпочати масові репресії. У червні 1937 року вийшло розпорядження про початок масових репресій. Адже народ, який вірить у Бога – ненадійний. Сталін так і говорив на засіданні Політбюро, що з цими людьми ми не зможемо поширювати ідеали комунізму в усьому світі.

Професор Зубов упевнений, що якби цей перепис провели в 1917 році, відповідь була б інша. Більшість написали б, що вони в Бога не вірять. Це засвідчили вибори в Установчі збори в листопаді 1917 року, коли партії, які проголошували боротьбу з Богом – більшовики, есери, меншовики – у загальному рахунку отримали три чверті голосів. А от у 1937 році люди пішли на потенційне мучеництво, бо розуміли свою співучасть в більшовицькій революції, свою зраду правди Божої, святині і просто один одного.

«Я тішуся сьогодні, коли бачу, як в Україні люди змінюють назви вулиць і знищують ідолів – статуї страшних людей, які намагалися перетворити у рабів вільних у Христі ворогів Сатани. Знищенням цих ідолів ми відкриваємо шлях до відродження, — звернувся Андрій Зубов до залу. – Ні в Росії, ні в Білорусі цього не відбулося, і це жахливо. Не може бути пошанування новомучеників і одночасно Леніна в мавзолеї. Фактично, ми живемо в необільшовицькій системі, коли чекісти-кагебешники щороку в грудні помпезно святкують річницю заснування ЧК. Новомученики – це ті, які захотіли залишитися вільними в тиранічній країні, у країні рабів зберегти свободу духу. Про них у Москві все менше говорять. Я вітаю Україну, яка говорить інакше. Ви для нас зараз – і образ, і надія. Але, звісно, треба пам’ятати, що системна декомунізація – це відновлення не тільки віри, а й тих внутрішніх прав людини, які були попрані – на власність, на гідність, на свободу».

Більшовицький переворот = революція Гідності?

Утім не для всіх у конференц-залі радість відновлення духовної свободи була очевидною. Більше того, модератор пленарного засідання, керуючий справами УПЦ МП митрополит Антоній (Паканич) постійно, в проміжках між виступами учасників, натякав, що в Україні зараз ситуація щодо Церкви подібна ситуація до тої, про яку йдеться у доповідях. Після виступу Заала Абашидзе з Грузії митрополит Антоній пафосно подякував Грузинській Православній Церкві за підтримку Української Православної Церкви (МП) «в її стоянні», «пам’ятаючи гоніння 1920-30-х років», недвозначно натякнувши на такі ж репресії і гоніння сьогодні з боку Української держави. А якось, обігруючи слово «революція», наголосив, що «за красивими словами часто ховаються жахіття. Приміром, за словом «революція». Ми ще не можемо об’єктивно судити про те, що сталося 10 років тому, 5 років тому, але можемо чітко сказати, що було 100 років тому». По суті, таким чином прирівняв Помаранчеву та Революцію Гідності, — ці потужні спроби подолати комуністичну систему – до більшовицького безбожного перевороту.

Міжнародна наукова конференція «Церква Мучеників: Гоніння на віру і Церкву в ХХ столітті»

На секціях конференції також були люди, які «нагадували» учасникам конференції про «страхітливі репресії сьогодні». Так, доцент кафедри філософії Національної медичної академії Борис Остапенко уже не натякав, а говорив «відверто», що зараз ситуація в Україні подібна до 1920–30-х в СССР: репресії проти Церкви, приховані засекречені убивства, соціальна інженерія і суцільна брехня з телеканалів. А декомунізацію в Україні здійснюють лише для того, щоб… прикрити нові злочини і відволікти від них увагу! Україна поставала у цих віртуальних картинах ідейною правонаступницею СССР. Найсумніше, що поважні доповідачі скрушно-схвально кивали на такі слова головами.

Таким чином, конференція, що могла стати потужним голосом Правди та благодатним дощем пробудження і надії для закордонних гостей та й для представників РПЦ з різних регіонів України і справді нагадати про подвиг новомучеників, ледь не перетворилася в їх зневаження. Бо як інакше назвати розмови про сподвижників в ім’я Правди у контексті нової омани?

На щастя, правдиві слова про новомучеників перекрили дивне словоблуддя від деяких «мирян» та єрархів. Конференція дала змогу озвучити імена кількох десятків священників та митрополитів, які не зреклися віри і вистояли в своєму мучеництві та нині вшановуються. Це, зокрема, архиєпископ Єрмоген (Голубєв) та митрополит Гурій (Єгоров) з Києво-Печерської лаври. Архимандрит Георгій (Смільницький) з Чернігівщини, сповідник Волинський і Полтавський новомученик сп. Аркадій (Остальський), чернігівський архиєпископ Пахомій (Кедров), закарпатський священик Георгій Бедзіра, настоятель Преображенського храму с. Лідне на Харківщині отець Григорій Доля, священномученик Костянтин (Дьяков) з Харкова, протоєрей Василь Романович.

Усі озвучені імена належали до російського православ’я. Голова Учбового комітету, голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу РПЦ в Україні митрополит Ніжинський і Прилуцький Климент нагадав, що список новомучеників Російської Православної Церкви нараховує 1800 імен, з них 120 імен – прославлені Синодом УПЦ. Митрополит інформував, що в курсі церковної історії ХХ століття в навчальних закладах його Церкви приділяється велика увага темі репресій та мучеництва. Це також один з пріоритетних напрямків досліджень: вивчаються твори, проповіді, епістолярна спадщина цих священнослужителів. Захищені дисертації, деякі з них визнані Міністерством освіти і науки України.

«Українську православну Церкву» в Москві та закордонних філіях РПЦ вважають «гілкою російського православ’я». Яскравий приклад – виступ наукового співробітника Центру з вивчення Східної Європи при Бременському університеті Ніколая Мітрохіна. «Українська Православна Церква подає приклад усій Російській Православній Церкві…», — наголосив він значущість конференції для всього «російського православного світу». Історик переконливо довів, що російському православ’ю допомогли зберегтися в умовах гонінь два фактори – російський націоналізм та праця інтелектуалів.

Стратегією збереження Церкви в умовах репресій стала система паралельного буття РПЦ, зокрема, напівпідпільні церковні заклади освіти. Церква таким чином збереглася і змогла відродитися в кінці 1980-х. Київські духовні школи зробили в цю справу великий внесок. А харизми та енергії додавали цій праці спадкоємці російських націоналістів передреволюційного періоду. А це, зокрема, «Союз русского народа» та «Союз двуглавого орла» – молодіжне угрупування, що свого часу влаштувало в Києві погроми польських газет.

«Російський націоналізм – визначна ідеологія виживання РПЦ. Церква є великою мірою відображенням політичного суспільства. Український автокефалізм також виник на основі українського націоналізму, — пояснив свою думку Ніколай Мітрохін кореспонденту РІСУ. – Так само як, наприклад, дворянство й аристократизм, тобто інтерес до інтелектуального сповідання, до інтелектуального життя дозволив зберегти інституційні структури. Ті російські націоналісти, що пішли в катакомбне підпілля, не змогли зберегти інституції, бо в них не вистачало освіти й можливості побудувати більш серйозні моделі діяльності. З іншого боку, інтелектуали без консервативної політичної ідеології – обновленці – теж не змогли зберегти свої церковні інституції, хоча вони були трохи успішнішими. У результаті, церковні структури вдалося зберегти в певних політичних умовах поєднання російського націоналізму та інтелектуальної діяльності».

До речі, була озвучена думка, щоб зробити подібні конференції регулярними. Окрім правдивого контексту ХХ століття і сьогодення, хотілося б, щоб були висвітлені імена і різних гілок православ’я в Україні, і репресії та мучеництво всіх християнських конфесії на території України. Адже вони були мучениками за віру Христову, а не за певну конфесію чи етнорелігійну спільноту.

Ярослава Музиченко